Обіцянка

Кладовище тонуло у тиші. Час від часу повівав вітерець і його рідкі пориви доносили аромат зів’ялих квітів. Софія молилася, а в голові лунало неспішне тікання, ніби численні могили відміряли час на циферблаті життя. З моги-льної плити на неї дивилася золотоволоса подруга.

Зі смерті Тані пройшов рівно рік, та Софія все ще не могла близько підійти до того ставка. Він снився їй майже щоночі і коли дівчина заглядала в глибину вод, її зустрічало обличчя подруги. Софія боялася, що воно і в реальності на неї чекає – бліде і глевке, ніби розмоклий папір.

Прийти на кладовище її змусило почуття вини. Та як тільки молитва закінчилась – дівчина обернулася і рушила до виходу. Вона і так тут простояла надто довго, та була ще одна причина – ірраціональний страх так і підмивав озирнутися. Він переслідував Софію навіть дорогою додому і зник лише тоді, коли вона ступила на поріг будинку.

Щоб сходити на кладовище, дівчина залишила однорічну сестричку без нагляду і зараз трішки хвилювалася. Та двері виявились не замкнуті. В тісному передпокої лежало мамине взуття, явно скинуте поспіхом, на вішаку висіло пальто. Чому вона раніше повернулася з роботи? Софія зняла куртку і поспішила всередину.

Маму дівчина знайшла на кухні. Та, обернувшись на оклик, здригнулася – за рік, що пройшов з того випадку це ставалося дедалі частіше. «Не могла ж вона винити у смерті Тані мене?» Ні, тут щось інше. Та й сестричка, коли Софія схилялась над її колискою починала плакати. Мама також якось змінилася і дивилась на неї з острахом, ніби чекала, що дочка раптом накинеться, варто їй тільки розслабитися.

– Ти рано, – сказала Софія, сідаючи за стіл. – З Настею все добре?

Мама нічого не відповіла. Вона постояла, вагаючись, і зрештою вийшла за двері, а коли повернулася, тримала в руках гроші. Софія заглянула їй у вічі і відкрила рот, та не встигла нічого запитати.

– Тримай, – сказала мати. Рука її злегка тремтіла. – Цього вистачить на плаття. Тоді ви так і не встигли…

Так ось в чому справа! Невже їй до сих пір боляче? Хоча, подумала дівчина, Таня була їй як дочка.

– Д-дякую. – Софія затисла гроші в долоні. – Завтра…

– Ні! – крикнула мати і в її голосі вчувалося благання. – Йди зараз.

«Що це з нею?» Та що б не сталося, їй, здається, хотілося побути на самоті, тому Софія вирішила дати матері трохи часу.

Коли вона вийшла на вулицю помітно потемнішало – небо затягували хмари. Без сумнівів, скоро почнеться дощ. Вітер розгулявся і дівчина, притримуючи капюшон, рушила дорогою вздовж тротуару. Машин, як і людей, майже не зустрічалося. Відповідного для покупок настрою не було, та додому повернутись вона не могла.

В магазині дівчина одразу ж запримітила два плаття. Вони висіли по-ряд: одне біле, з маленькими квіточками на поділі, друге зелене, з вишивкою вздовж рукавів і на талії. Софія протягнула руку до першого і потилицею наче ковзнув шматок льоду. «Скоро знайшлося» Засмучена тим, що все так швидко закінчилось, їй захотілось хоча б торкнутися другого, зеленого, та відчуття повторилося. Як так? Таке вже з нею відбувалося, разів з десять за останній рік і завжди при виборі одягу. Раніше їй завжди допомагала подруга, тому Софії здавалося, що тій на заміну з’явився якийсь дар, що допомагає вибирати найкраще. Тоді чому відчуття з’явилося одразу від двох речей? Тут Софія згадала, що мати не казала про одне плаття. І грошей якраз вистачало. Недовго думаючи, вона купила обидва.

Заплативши, Софія поспішила додому – часу пройшло достатньо і їй хотілось похвалитися покупками. Та переступивши поріг вона помітила, що маминого взуття вже немає. Куди це вона пішла? Та ще й двері не закрила.

Дівчина рушила до своєї кімнати на другому поверсі і поклала пакет із платтями на крісло. Якщо мати повернулася на роботу, догляд за сестрою знову на її плечах, тому Софія вирішила до неї навідатись. Колиска стояла у спальні матері. Дівчина тихенько відчинила двері, на випадок, якщо сестра спить і підійшовши до колиски, розгубилася. Насті там не було. Невже мати взяла її з собою? Навіщо? І куди, в такому випадку, вони подалися?

В замішанні Софія подалася до кухні і її погляд впав на клаптик паперу. Записка? «Вона нас змусила. З тобою все буде добре» Написана криво, явно поспіхом. Хто це їх змусив?

Мамина сумочка залишилася вдома, в ній Софія знайшла телефон і гроші. Куди б мама не пішла, вона поспішала. Або від когось втікала. Дівчина відкинула цю думку, але та так і поривалася назад. Може вони пішли в гості? В записці могло йтися саме про це. «Так, – заспокоїла себе дівчина. – Так і є» Проте з кожною годиною наростала тривога, та, на жаль, нічого крім очікування не залишалося.

Перевалило за північ, а вони все не поверталися. Скоріш за все і не повернуться. «Напевне вирішили переночувати в гостях» Переконавши себе в цьому, Софія закрила двері на замок і рушила до ванної кімнати. Вона вмилася, розчесалася, ретельно зібрала з гребеня волосся і пішла до себе.

Вікна на дверях Софія вже давно заклеїла білим картоном – давалася в знаки параноя. Вночі, лежачи в ліжку, вона часто в них заглядала, не зважаючи на страх побачити там чиєсь обличчя, тому таке рішення дозволило їй спокійно засинати. Вона і вікно заклеїла б, якби кімната не знаходилась на другому поверсі.

Дівчина лежала і все ще очікувала, що ось-ось пролунає стук або ключ повернеться в замку. Але стояла тиша. Тільки час від часу завивав вітер, кидаючи важкі краплі на скло. Та шум дощу заколисував і скоро сон закрив Софії очі.

Тук-тук. Шшшш! Тук-тук. Шшшш! Стук кісток і шелест сукні. Повільний танець Смерті серед болота людських душ. Потворні, жалюгідні, немічні – вони тягнуть до неї свої руки. В їх очах мольба, обличчя перекошені від болю. Та Смерть німа до їх прохань.

Софія стояла на колінах і мовчки дивилась на божевільний танок – легкі виважені рухи під акомпанемент стогону, відчаю і несамовитого крику. Та раптом танець обірвався. Смерть зупинилася і Софія з жахом впізнала подругу. Таня, з широко відкритими очима, посміхалася, золотисте волосся скуйовдилось, з кінчиків пальців зривалися прозорі краплини. Вона протягнула руку і Софія відчула якусь важкість, щось давило на груди. Дівчина задихалася, а в вухах, ніби удари грому, хлюпотіла вода.

Сон обірвався. Навколо панувала темрява, жодна зірочка не горіла на небі і навіть місяць сховався за хмарами. Софія лежала на спині, дивлячись вгору, серце шалено калатало. «Всього лиш сон»

Тук-тук!

Дівчина ледь не підскочила і закрила очі, міцно стиснувши повіки. «За-спокойся! – наказала вона собі. – Гілка! Гілка стукає по даху. Заспокойся» Серце притихло, дихання вирівнялося. І тут вона відчула важкість. Щось лежало на грудях. Рука.

Софія ледь стримала порив вскочити з ліжка. «Ні, ні, ні, – запротестував розум. – Це моя рука. Моя рука» Вона визволила ліву руку з-під ковдри, і щосили шарпнула на себе праву. Але тягар з грудей не зник. Дівчина судомно вдихнула і закрутила очима навколо, стараючись щось розгледіти. В кімнаті хтось був! З губ ледь не зірвався крик, вона різко підвелася. На коліна щось впало, шкірою побігли мурашки. «Світло!» – майнула рятівна думка.

Тук-тук!

Серце бухнуло і Софія жалібно схлипнула. Ліва рука сіпнулась і торкнулась того, що лежало на колінах. Торкнулася холодної шкіри. Дівчина застигла і тільки тоді до неї дійшло – то її рука. Вона затерпла і їй не вдалося нею ворухнути!

Софія увімкнула світло і полегшено видихнула – порожньо. Вона з острахом обійшла будинок, адже інакше не змогла б знову заснути і переконавшись, що нікого немає і двері замкнуті, повернулася у ліжко. Цього разу сон йшов довго, дівчина вслухалася в кожен звук і поглядала на двері, ніби хтось міг відклеїти картонки і спостерігати за нею. Як було з фіранками. Хоча і фіранки і картон вона почепила зсередини.

Ранок зустрів холодом, втім, як і кожний ранок за останні дванадцять місяців. Незважаючи ні на опалення, ні на кількість ковдр, після пробудження у ліжку завжди панував холод, ніби спала Софія з брилою льоду. Навіть зайвий одяг не допомагав його відігнати.

Дівчина поспішно одягнулася і рушила на кухню. Мама так і не повернулася, і, схоже, на роботу йти не збиралася. Де ж вони? Невже мама не могла хоча б попередити? Якщо вони в гостях, то скористатися телефоном не становило проблем. «Не прийдуть – позвоню в поліцію» – вирішила Софія. Вона заварила чай і після кількох ковтків нарешті зігрілася. Допивши, рушила до ванної.

Дверна ручка опалила пекучим холодом. Софія аж відсахнулася, потираючи пальці. Та що ж таке? Вона втягнула руку в рукав і відкрила двері. Роздратована, взяла з полички під дзеркалом гребінець. «Я тут його залишала?» – швидка думка. Софія заглянула в своє відображення і чомусь згадався дивний сон. Вона піднесла руку до обличчя, пильно вдивляючись у вигин ліній. Що за дурниці! Та потилицею пробіглись мурашки і дівчина обернулася.

Нікого. Тиша гнітила, Софія дивилася на двері, в очікуванні, що ручка ось-ось повернеться. Пройшло десять секунд, двадцять, та нічого такого не сталося. От дурепа! Вона зітхнула, проте виглядало це трішки награно.

Софія затисла гребінь в пальцях і, придивившись, ледь не обімліла. Поміж зубців вились довгі чорні волосини, серед них – декілька золотистих. Хіба вона вчора не зібрала все волосся? Може гребінець взяла мама, повернувшись зранку? Ні, вона б її розбудила. Та й звідки золоті волосини? У сім’ї всі крім батька чорноволосі, та він давно помер. Може мати приходила не сама? Софія очистила гребінець, стараючись ні про що не думати, та якесь дивне відчуття буравило спину.

Дівчина знову заглянула у дзеркало і тільки зараз помітила, що волосся гарно причесане, не таке, як після сну. Вона що, розчісувалась уві сні? Такого з нею раніше не траплялося. Хоча це виглядало надто неймовірним. «Все таки мама» Виходить, вона приходила близько восьмої. «Але навіщо їй мене розчісувати? Та ще й в ліжку, не розбудивши?»

Рука. Софії згадалась сьогоднішня ніч, відчуття важкості на грудях. Тоді це точно була її рука?

Холод позаду ворухнувся, притиснувшись до спини. Мокра долоня заповзла у волосся, торкаючись шкіри, пальці повільно перебирали окремі пасма.

– Т-таня? – голос тремтів. В дзеркалі крім неї нікого не було, та Софія знала – вона там. Страх роз’їдав нутро, спрямований в спину погляд змушував шкіру горіти.

Приглушений смішок. Пальці залишили волосся, рушили вздовж шиї і зімкнулися на плечі. Крізь одяг просочилась волога. Ноги підігнулися і Софію ледь не вирвало.

Ні про що, окрім втечі, дівчина не думала, та повернутися не сміла. Тому стала пробиратися до дверей спиною вперед, і Таня, якщо це дійсно вона, відступала разом з нею.

Діставшись вітальні, Софія кинулась в передпокій, дивлячись лише собі під ноги. Нудота затрималась у горлі і їй нічого так не хотілося, як ковтка свіжого повітря. Дівчина схопила куртку, натягнула чоботи і вислизнула за двері. І лише тоді спазми в животі затихли.

«Вона прийшла по мене» Та чому аж через рік? Софія не знала і знати не хотіла, але від думок, що калейдоскопом проносились в голові, дівчина заблагала про втрату свідомості.

Рік назад, коли подруги, замість того, щоб купити плаття, вирішили, що ті їм ніколи більше не знадобляться і рушили до ставку, Софія зрадила Таню. Зрадила в останній момент. Вона старалась про це забути і не помічала очевидного, та допомогу при виборі одягу тепер можна було з легкістю пояснити. Мертва подруга завжди була поряд.

Софія бігла вперед, не розбираючи дороги, та здогадувалась, куди її врешті-решт занесуть ноги. Вона боялась цього місця і всіляко уникала, проте не противилась. Адже саме для цього Таня і показалась.

Виходило, її не бачила лише Софія – це стало ясно із записки, та й з поведінки матері і сестри. Залишалося сподіватись, що Таня не розкрила мамі істинних намірів. Не хотілось думати, що та залишила її, знаючи, що бачить дочку в останній раз.

Софія не зупинялася, аж поки не ступила на край дамби, туди, де зрадила подругу. «Стрибнути?» Може тепер їй вдасться? Софія глянула на товщу води, що з шумом падала вниз. Трохи далі дівчина очікувала побачити Таню, проте та чомусь не з’явилася. Хіба не цього вона хотіла?

Раптовий прилив сміливості повернув Софію назад, додому. Чому вона втекла? Потрібно просто розпитати Таню, дізнатись чого вона хоче. Та по мірі наближення до будинку, сміливість випаровувалася, а коли Софія схопилась за ручку дверей – її місце зайняв страх. А що, як на порозі стоятиме Таня? Що тоді?

Двері відчинилися, дерев’яними ногами дівчина увійшла всередину і зняла куртку. «Страшно. Боже, як же страшно!» Вона повільно рушила вперед, затримавши дихання. Тишу порушували лише м’які кроки і шелест одягу.

Щось слизьке чиркнуло кінчиками пальців і Софія зупинилася. Та не дивлячись на те, що вона вирішила поговорити з подругою, повернутись просто не змогла. Почулося розчароване хмикання, а за ним плюскіт води і розмірене кап-кап-кап. Софія знала що це – з рота вилилась вода. Якимось чином знала.

– Обернись, – ледь чутне шипіння. Софія впізнала голос і з усіх ніг ки-нулась сходами вгору. Та коли дісталась коридору, на щиколотці зімкнулася холодна рука. Пролунав тонесенький смішок. Софія ледь не впала, але коли  відновила рівновагу, рушила далі – все що їй хотілось, це лягти у ліжко і накритися з головою.

Вона пробиралася вперед, тягнучи подругу за собою – та важила на диво мало. Відкривши двері до своєї кімнати, застигла на місці. Що тепер? Як перебратись через поріг? Рука подруги все ще стискала ногу. Чому вона мовчить? Чому не відпускає? Від страху тіло тряслось.

«Для початку звільнити ногу» Але як? Софія знала, що Таня внизу, та дивитись, а тим більше торкатись її зовсім не хотілось. Та вибору не було – страх потрібно перебороти.

Софія повільно опускалася, поки долоня не торкнулася підлоги. Потім повела рукою за спину, намацавши розпухлі пальці. Все нутро затопила відраза. «Тепер розімкнути» Вона стала віддирати пальці з гомілки, стараючись не розплакатись.

Коли звільнилась, кинулась до ліжка і накрилася з головою. Тіло тремтіло, з очей полилися сльози.

– Ну-ну! – ковдра поповзла вниз. Сил, щоб опиратися у Софії вже не залишилось.

Таня лягла поряд і підтягнула ковдру. Одразу ж похолоднішало. Близько хвилини вони мовчки лежали, а потім подруга вскочила з ліжка, схопила Софію за волосся і стала розчісувати. Повільно, бережно. На обличчя дівчини падали краплі води, мішаючись із слізьми.

– Розчешеш потім мене? – запитала Таня і продовжила, не дочекавшись відповіді: – Чому ти мене вбила?

– Ні, – видавила Софія. – Я не вбивала.

– Ти не стрибнула слідом. Як по-іншому це назвати? – Таня шарпнула Софію за волосся.

Дівчина жалібно захникала.

– Тобі сподобались плаття? – запитала Таня, ніби нічого не сталося. – Мені сподобались. Напевне візьму зелену. А ти візьми білу. І не запізнюйся.

Босі ноги хлюпнули по підлозі і все затихло. Пішла? Софія підвелася, схиливши голову, визирнула з-під лоба і полегшено зітхнула. Пішла. Тепер залишалося до неї приєднатися.

Софія дістала з пакета біле плаття. Зелене зникло. Враховуючи обставини, куртка їй не знадобиться, тому вона наділа плаття і вийшла на вулицю. Холоду дівчина начебто і не помічала. Софія ще не дійшла до краю дамби, як пролунав голос подруги:

– Стрибай!

Софія закрила очі і зробила кілька кроків вперед. Плавати вона не вміла, так само, як і Таня. Саме тому вони і вибрали такий спосіб.

– Подивись на мене!

Софія здригнулася і розплющила очі.

Таня, в платті помережаному нитками водоростів, виглядала так, як могла би виглядати в той день, рік назад, якщо подруги вибрали б похід в магазин, замість ставка. Проте Тані залишалось жити менше місяця і вони пообіцяли завжди бути разом.

– А тепер стрибай. Я дала тобі рік і тепер ти дай мені обіцяне. – Таня розсміялася.

Так. Обіцянки тим, кого любиш, потрібно виконувати. Чого б це не коштувало. В протилежному разі виходить, що ти їх ніколи і не любила. А Таню Софія любила. Як вона могла забула? Чому тоді не стрибнула? Та помилки роблять усі, а цю, на щастя, легко виправити.

Софія стрибнула. Руки подруги подались їй назустріч, наче для обійм. Та обійняла дівчину вода.