Нове слово

Король нетямився.

Причин тому було дві, одна від одної вагоміша. По-перше, щойно прибув гонець від воєводи Ортана, що облягав із військом непокірну Гісталію. Чергова, тридцять сьома за рахунком, спроба взяти місто штурмом провалилася.

По-друге, завередував спадкоємець. Просто зараз його високість принц Монко качався по мармуровій підлозі тронної зали, розмахуючи руками, хвицаючи підборами й неподобно вищачи.

Збентежені двораки тиснулися до стін та ховалися від монаршого гніву за колонами, позаяк зарадити не могли нічим.

Король і сам почувався ні в сих ні в тих, адже до другої приключки мимоволі спричинився сам. Наказавши примірно відшмагати гінця – щоби знав, як приносити лихі звістки, – й цим відновивши трохи душевну рівновагу, його величність необачно вилаявся: мовляв, мав я того клятого Недорана…

Цього виявилося досить, щоби зманіжений короленко, який бавився при троні, стрепенувся й негайно оголосив, що також бажає мати Недорана. А що вдоволити принцову забаганку не випадало – зокрема й тому, що Недоран був повелителем Драфісу, з котрим, власне, король і воював за Гісталію, то малий учинив грандіозну істерику. Мамки бігали навколо чада, проте близько не підступалися; державець сипав на них прокльонами, але також тримався на віддалі. Здійнявся страшенний рейвах, лише посилений відлунням з-під маєстатичних склепінь.

Аж раптом – наче янгол змахнув крилом – у тронній залі запала тиша. Відносна, певна річ: замовк монарх, мов йому заціпило; перестали збентежено гомоніти підданці; покинули голосити мамки – зате його високість, маючи чудовий слух, затягнув своєї ще пронизливіше. Та цього разу на нього чомусь ніхто не зважав, і Монко, здивований із такого нехтування, врешті також стишив бурхливу скаргу й підвів голову.

У проході поміж колонами стояв високий сірий чоловік. Він був убраний у полотняну рясу, мав шпакувате волосся, вуса й бороду, але відчуття сірості додавало йому ще й невиразне лице з якимись наче затертими рисами, що не давалися до запам’ятовування.

Серед лункої тиші прибулець ступив кілька кроків уперед і шанобливо схилився перед королем, котрий зачудовано позадкував і дивом утрапив на сидіння трону.

– Ти хто? – зволив знати владар, грізно косячись на придворних: чи не помітили, бува, його хвилинної розгубленості. – Як сюди потрапив?

На таку річ від входу почулося тупотіння, й за плечима невідомого виросли розгублені лицарі королівської гвардії в полив’яних панцирах та з галябардами.

– Сторожа не винна, ваша величносте, – сірий чоловік недбало махнув у бік вояків рукавом; ті непорозуміло спинилися. – Я завжди ходжу власними шляхами, й жодні запори мені не завада.

– Ага, – опанував себе король, хутко зметикувавши, що до чого. – Ти, отже, чаклун?

– Волію називати себе Майстром Чарів, – уклонився сірий. – А звуть мене Сидеріусом – до ваших послуг.

– Ми не чули про тебе, – подумавши, оголосив монарх, підкликаючи підчашого. – І тим більше не кликали до палацу. Йди собі, нам тут не потрібні послуги чародіїв.

– Дозволю собі заперечити вашій величності, – знову схилився сірий, мовби просячи вибачення за таке нечуване нахабство. – Допіру я мимоволі дізнався, що ваші справи під Гісталією стоять не вельми добре…

– А що тобі до того? – зсунув брови король. – Справи державні – мій клопіт, і стороннім до них зась!

Він знову починав сердитися, однак не міг вирішити, як поводитися з чаклуном, і мусив стримуватися. Ще перетворить, чого доброго, на цапа чи трясогузку – ганьби потім не оберешся. Та що ж за день нині такий!

– О, безперечно! Знічев’я мені б і на думку не спало заводити з вашою величністю подібну розмову, – провадив далі маг. – Але сталося так, що я можу зарадити в даній – безвихідній, погодьтеся, – ситуації.

– Яким чином? – не повірив король, трохи заспокоюючись і відсьорбуючи з келиха. Найпевніше, чаклун звичайний дурисвіт, але дяка йому вже хоча б за те, що відвернув увагу малого Монка. Принц із роззявленим ротом слухав сірого, і монарх насолоджувався блаженним спокоєм, котрий був такою рідкістю в цих стінах. Чи надовго?

– Смію гадати, спосіб знайдеться, – ухильно відказав Сидеріус. – Та, сподіваюся, ви розумієте – подібна розмова не для сторонніх вух…

– Гм, – владар замислено кашлянув. Він усе ще не добирав, що чародієві від нього потрібно? Якби замірявся на життя, далебі, давно б уже скоїв задумане – з його-бо здатність проходити крізь замкнені двері! Те саме й щодо пограбування. Либонь, бажає стати на службу? А що, можна б його взяти. Всюдисущий шпигун – знахідка для володаря. Та й Монка забавляти різними магічними штучками він би придався…

– Всі – геть! – оголосив король урочисто, сплескуючи в долоні.

Двораки поспішно й водночас із тамованою нехіттю ринули до виходів, зчинивши там гамірну штовханину. Монка це розвеселило, й він із реготом кинувся услід за вельможами, роздаючи копняки й задираючи пишні спідниці дамам. Монарх люто кліпнув мамкам обома очима відразу, й ті поспішили заспокоїти пустотливе чадо. Та ба – короленко не звик, щоб йому перечили, й під склепіннями знову розляглися його обурені верески.

На всезагальний подив, ситуацію несподівано розрядив усе той-таки сірий Сидеріус.

– Ваша високосте! – звернувся він до принца. – Дозвольте зробити вам невеликий подарунок.

Монко миттю замовк, забувши нещодавню розвагу.

– Даси мені золотого канчука? І меча, щоб як у батька? А ще…

– Монку! – не витримав король. – Ми вже балакали про це, і я забороняю…

– Краще, – запевнив принца чаклун. – Не встигне сісти сонце, як ви матимете Недорана. Шоколадного, в повен зріст!

Монарх ще не бачив такої втіхи на обличчі нащадка. Досі він не пригадував нікого, спроможного так відразу потрафити дитячим примхам. Цей Сидеріус воістину незамінний!

Коли принца відвели в його покої, король зловтішно оглянув численні гобелени та прохилені двері, за якими, без сумніву, причаїлися десятки допитливих вух, і ґречно запропонував новому знайомцеві прогулятися парком.

Саме там, в оточені химерно підстрижених живоплотів, водограїв зі скульптурами та мармурових альтанок, він запитав чаклуна прямо:

– Хочеш служити мені?

Маг трохи позволікав із відповіддю, вивчаючи загнуті носаки своїх капців.

– М-м, ваша величносте, благаю не сердитися на мене. Ми, Майстри Чарів, не служимо нікому, крім усемогутніх богів. Таке вже наше покликання.

– Але ж ти прийшов сюди не просто так!

– Безперечно. Я не можу служити вам, це правда. Однак спроможний надавати… гм, певні послуги…

– Саме це я й мав на увазі, – бундючно промовив монарх. – Не приховуватиму, мене вразили деякі твої вміння… і магічні, й дипломатичні, коли на те пішлося. Ти міг би іноді виконувати для мене особливо делікатні доручення…

Сидеріус мовчки вклонився.

– Розуміється, й нагорода за них буде відповідною.

– Із нагороди я й волів би почати, – звів очі маг.

Король розгубився. Цей знахар усе дужче дивував його. Подібного нахабства не дозволяв собі жоден підданий… ну, хіба що Монко, але ж то рідна кров…

– Що ти маєш на увазі? – врешті здобувся він на слово.

– Бачте, для Майстра Чарів багатство чи землі не важать нічого. В мене інша система цінностей.

Монарх знову не знайшовся з відповіддю. Чародій поспішив йому на поміч.

– Дозволю собі запропонувати крихітну умову, ваша величносте. Я згоден час від часу допомагати короні в особливо дражливих справах. Однак заплату за свої послуги волів би обирати на власний розсуд.

– Гм, – із сумнівом промимрив король. – Така пропозиція, е-е… не зовсім…

– Запевняю, вона ніколи й ні на йоту не суперечитиме будь-яким вашим інтересам.

– Сподіваюся, ти не дозволятимеш собі зайвого, – буркнув король усе ще не зовсім переконано. – Доведеться-бо вірити тобі на слово. А я цього не люблю!

– Ваша величносте, у вас не виникне приводу для нарікань! Повторюю, те, що цінне для мене, не має жодної ваги у ваших очах. Я мов той віл, що пасе траву поряд із лігвом плотолюбного лева.

– То хай віл не забуває, що лев страшний у гніві!

– Де ви бачили такого забудькуватого вола? Маю на увазі – живого?

Король задоволено посміхнувся й попростував алеєю, заклавши руки за спину.

– Язик у тебе підвішений добряче, слід визнати. Проте я ще не знаю, чого ти вартий на ділі.

– О, це легко перевірити. Власне, мій нинішній візит якраз і переслідує таку мету.

– Ти щось казав про Гісталію…

– Ваша величність бажали б дати урок непокірним?

– Ще й як бажав би! Це кляте місто в мене – мов заскалка в дупі! Давно б уже я наклав руку на північні креси Драфісу – та як це зробити, коли в тилу залишається така сильна фортеця з потужною залогою? Того й гляди будь-якої миті вдарять із тилу. А тримати навколо Гісталії постійну облогу – нереально, на це чверть війська довелося б відтягти…

– Розумію. Що ж, із Гісталією спробую вам допомогти.

Король розреготався.

– Ач, який швидкий! Я вже п’ятий місяць об неї зуби ламаю, поклав під стінами кілька сотень люда! Не така це легка справа!

– І все ж я знайду спосіб.

Монарх узявся в боки, змірявши чаклуна недовірливим поглядом.

– Якщо в тебе вийде, проси все, чого забажаєш. У розумних межах, певна річ.

– Коли місто впаде вам до ніг, я б хотів одержати невеликий кришталик, що зберігається в гісталійському Храмі Змій.

– І все? Мабуть, то якась цінність?

– Звичайна кришталева друза, не дорожча від жмені мідяків. Це для звичайних людей. Майстри ж Чарів знають їй геть іншу ціну.

Король прискалив око:

– А не простіше піти й купити його? В крайньому разі – вкрасти, ти ж он як майстерно проходиш крізь стіни!

– На жаль, кришталиком володіють зловорожі жерці. Вони помістили артефакт під надійний магічний захист і пильно охороняють.

– Значить, у Гісталії в тебе власний інтерес? – полегшено зітхнув король, відчуваючи, як відлітають одна по одній останні лушпайки підозри. Це було так по-людськи, так зрозуміло!

– Я б міг усе зробити, зрештою, й сам, – знизав плечима Сидеріус. – Просто, об’єднавши зусилля, ми зекономимо один для одного час – і витрати.

– Що ж, побачимо, – милостиво кивнув володар. – Ага! – стрепенувся він. – Тобі щось потрібно для цієї… справи?

– Сущий дріб’язок, – чаклун недбало махнув рукою. – Кілька отар овець, тільки й усього.

– Хороший дріб’язок! Цього вистачило б на тиждень для моїх обложників!

– Авжеж, тільки місто я планую здобути за вдвічі коротший термін.

– Що ж, хай буде по-твоєму! – вирішив монарх. – Сподіваюся, віл не підведе лева!

Чаклун вкотре зі стриманим усміхом схилив голову.

***

Коли кружок остудного сонця похилився до виднокраю й тіні близького лісу посунули в бік наїжаченої пакіллям Гісталії, щільно обступленої королівським військом, повернулися дозорці й повідомили, що навколо все спокійно. Нікого й нічого підозрілого.

Король кутався в підбите хутром корзно, широко позіхав і проявляв усі можливі ознаки нетерплячки.

– Чого ми чекаємо? – вкотре допитувався він у незворушного Сидеріуса.

– Ще трохи терпіння, ваша величносте, – чаклун перевернув пісковий годинник і звірився з якимись записами у своєму пергаменті.

– Міг би хоч натякнути!

– Ви все побачите навіч. Недовго лишилося.

– Дай відгадаю: ти найняв десь купу горлорізів за моїх овець…

– Усі горлорізи світу не зрівняються з воїнами доблесного королівського війська, ваша величносте, – схилив голену голову воєвода Ортан, що з ведмежою грацією стовбичив за похідним королівським кріслом.

– Мовчав би вже краще, – відрізав державець, і старий вояка ображено виструнчився. – П’ятий місяць…

– Жодних горлорізів, – заперечив чаклун.

– Знаю, – король зітхнув. – Мені доповіли – ти наказав відігнати клятих овець у самі нетрі Мертвих гір. Там ні людей, ні звірини, ні навіть трави для худоби.

– В горах збереглося кілька покинутих Чорних Кляшторів. Я пристосував їх для власних потреб.

– Але ж вівці не літають! – зареготав його величність.

– Ні. Не літають.

Нараз військом прокотився стриманий гомін. Тієї ж миті залунали звуки рогів з боку міста – на стінах Гісталії також здійнявся переполох.

– Що трапилося? – стривожився король.

Чаклун подивився на південь і спокійно кивнув головою.

– Все гаразд. Прохання оповістити всіх зберігати повний спокій. Нам ніщо не загрожує.

– Та що діється, хай йому грець?

Над обрієм ураз заклуботало, розбухаючи, строкате хмаровище. Водночас почулися все гучніші пронизливі крики, схожі на рипіння незмазаних завіс.

– Сили небесні! – прохрипів Ортан, учепившись у держак меча.

Із боку гір наближалася величезна зграя печерних драконів. Їх було голів із півтораста, не менше. Коли величезні потвори наблизилися й стали приступні для ока, виявилося, що деякі з них несуть на собі верхівців. Такі тварини летіли на чолі сполучених туго натягнутими линвами численних запрягів.

Королівські вояки й обложені на мурах споглядали небачене видовище в настороженому мовчанні. Тим більше несподівано пролунав у цій тиші королівський сміх.

– Бідний химороднику! Ти гадав уразити мене цими кажанами? На богів, ти досяг свого – я розчулений до сліз!

– Не поділяю сарказму вашої величності, – незворушно відказав Сидеріус. – Ці, як ви зволили висловитися, кажани невдовзі принесуть вам славну перемогу.

– Овва! Може, вони в тебе невразливі для стріл? Бо в Гісталії, уяви собі, є величезні луки саме для таких випадків!

– Ми вже пробували використовувати драконів під час приступу, – пояснив воєвода. – Спеціально закупили кілька голів у Кудросі.

– Гадаю, без особливого успіху? – поцікавився маг без тіні збентеження.

– Половину перестріляли відразу! – докинув король. – Друга половина з тиждень носила й скидала на місто підпалені діжки зі смолою. То й що? Виявилося, що більшість дахів у Гісталії просякнуті якоюсь поганню, яку не бере вогонь. Тим усе й закінчилося!

– Від драконів не буде пуття, добродію, – кивнув Ортан із розчаруванням. – Навіть від такої хмари. Тут кількість нічим не зарадить.

– Міг би хоч натякнути, що задумав! – роздратовано процідив монарх, устаючи. – Ох уже ці чаклуни з їх любов’ю до дешевих ефектів! Марно час і гроші витратили…

– Уклінно прошу затриматися ще на хвильку, – чародій навіть не ворухнувся за своїм столиком. – Річ у тім, що в мене свої методи роботи. І яка біда, що вони відрізняються від загальноприйнятих, коли я пропоную вашій величності конкретний результат?

– Який результат? – простогнав король, але всівся назад. – Гаразд, подивимось на твої жалюгідні потуги до кінця. Не хотів тебе ганьбити, але раз ти так вирішив…

– Ще півгодини, не більше, – запевнив Сидеріус. – А тим часом накажіть відправити до Гісталії парламентера з вимогою негайної здачі.

– Ага…

– Вони, звісно, відмовляться. Попервах. Тому дайте їм трохи часу на роздуми. Скажімо, добу. Гадаю, цього буде досить.

– Використаєш свої магічні штучки? Так і знав, що без чаклунства не обійдеться!

– Цього разу жодної магії. Але за результат ручаюся.

– Побачимо, побачимо, – все ще з великим сумнівом похитав головою король.

Хвилин за десять посланець повернувся ні з чим, супроводжуваний кпинами і зневажливим свистом із кріпосних стін. Схоже, захисники Гісталії давно оговталися, і дракони, що кружляли вгорі, мов зграя галичі, не справляли на них належного враження.

– Що ж, почнемо, далебі, – підвівся нарешті чаклун.

Коли з його рукава в небо зненацька шугнула вогняна цівка, всі навколо мимоволі здригнулися. Але то виявилося всього-на-всього щось на кшталт феєрверку – світляний клубок розірвався вгорі снопом палаючих бризок.

І тієї ж миті драконяча зграя, здійнявши вітер, помчала до Гісталії. Король із мимовільною цікавістю спостерігав за нею, відзначаючи, що чаклунові дракони трохи відрізняються від придбаних нещодавно. Ті були сухі, м’язисті, агресивні – купці наголошували, що бойовий дракон мусить постійно бути голодним. У гуснучих же сутінках пропливали телесуваті лискучі туші; здавалося, навіть летіли вони насилу, лінькувато, хоч не несли практично ніякого вантажу.

Його міркування перервав Сидеріус.

– Треба командувати відхід, ваша величносте.

– Що… що ти сказав? – монарх не йняв віри вухам.

– Ви хибно зрозуміли мене, - поспішно зауважив чаклун. – Військо мусить відійти подалі від стін. Повірте, так буде краще.

– Гм… Ну гляди! – король кивнув Ортанові й пронизав чародія похмурим поглядом. – Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що чиниш.

– Довіртеся мені.

На світанку Гісталія впала.

Похапцем розчинилися всі чотири міські брами, і з них потекли юрми напівживих городян. Люди поспішали за стіни голіруч, без жодного майна чи зброї. Це була перемога, повна й беззастережна.

Правда, скористатися з неї звитяжці наразі не могли – чаклун запевняв, що всередину можна буде безпечно увійти лише через кілька днів. Але й поспішати більше не випадало.

Король спостерігав за здачею Гісталії звіддалік, із крутого пагорка, сидячи на неспокійному білому скакуні. Лице його, як і в більшості вояків, було запнене хусткою, й лише сяючі тріумфом очі виказували монарший захват.

До нього під’їхав на гнідому огирі Сидеріус.

– То як ваша величність тепер оцінить мою скромну працю?

– Блискуче, просто блискуче! Нема слів!

– Сподіваюся, ви задоволені?

– Ще б пак! Ось тільки все це… – король зробив непевний жест у напрямку міських стін.

– Запевняю, все повернеться на круги свої. Природа, як завжди, передбачлива.

– Вірю тобі на слово. Гадаю, тепер у мене є на це підстави, – засміявся король. – До речі, можеш забрати свій кришталевий приз, ти його заслужив чесно.

– З вашого дозволу, трохи ще зачекаю. Не хотілося б заходити до Гісталії першим.

Король зареготав ще дужче, жартівливо погрозивши магові канчуком.

– Я, далебі, куплю в тебе драконів, – мовив він, віддихавшись. – Такою потугою годі нехтувати. Це ж нове слово у військовій справі!

– О, не варто перебільшувати. Дія завжди викликає протидію, й даний випадок не стане винятком. Можливо, таким робом вам удасться здобути ще кілька міст, не більше. Врешті неодмінно знайдеться хтось, хто придумає дієвий захист.

– Хіба таке можливо?

– Певна річ. Скажімо, хоча б далекобійніші луки. Цього разу нам допомогла ніч. І, звісно, фактор несподіванки.

– Але дракон може піднятися й вище.

– Еге ж, однак тоді й ефективність його буде на порядок нижчою. Вітер же взагалі може звести все нанівець, а то й повернути проти нас самих.

– Далебі, маєш рацію. Та, сподіваюся, при потребі ти вигадаєш щось не менш дотепне. Га?

– Хтозна, – ухильно гмикнув чародій.

– Як тобі взагалі спало на думку подібне? – пирснув король, повертаючись у бік Гісталії, щоби ще раз насолодитися миттю звитяги.

З відповіді Сидеріуса годі було збагнути, жартує він, чи каже щиру правду.

– Випадково. Згадалася фраза, мимохіть підслухана в одному заїзді.

– Здогадуюся…

– Вона доволі утерта – «смердючий, як драконяче лайно».