Нова релігія

 Елілая так боялася, що одного разу цей день прийде і її життя зміниться. Воно стане простішим і зрозумілішим... Чи не так? Це ж правильне слово для світу без вибухів, диверсій, і боротьби во ім’я правди. Але чиєї правди? Кому, на біса, потрібна та правда? Мільйони людей не знають правди і не хочуть знати. Вони працюють на заводах, служать в арміях, добувають корисні копалини на астероїдах, але найголовніше, що вони просто живуть. Вони просто радіють життю, просто закохуються, разом ходять в Храм, харчуються сонячним промінням, а вночі їм вільно торкатися шкіри один одного, торкатися губ, відчувати аромат волосся.

 Дівчина намагається уявити як це - торкатися когось, і як це — більше ніякого підпілля, постійного стомливого страху, що тебе викриють, заберуть серед ночі в Заборонене Місто і... ніхто ніколи більше про тебе нічого не почує.

 Елілая робить замріяний глибокий подих: напевно це неймовірне щастя — не знати ніякої правди і мати змогу просто жити і кохати. І не треба бути тим, хто намагається щось змінити, боротися. Бо той хтось нічого не досягне у своїй боротьбі. У того когось — все невпевнено, все складно. І у того когось — не багато шансів кохати і бути коханим: їх обох пристрелять, і наступних після них пристрелять.

 Чарівна дівчина Елілая не хоче, щоб її пристрелили.

 Дівчина з очима чистого неба хоче щоб її кохали.

 Дівчина з яскравими, ніби вимазаними кров’ю губами, стоїть перед дзеркалом, розглядає відображення свого стрункого спокусливого тіла і хоче, щоб його кохали. Що тут дивного, коли молода дівчина зустрічає чоловіка своєї мрії: вона кохає його, він кохає її. І це по-справжньому, і це реальність, така проста і манлива. Що тут дивного, чорт забирай?!

 Елілая кричить, її голос розлітається квартирою і тане в найглибших її кутках. Якщо все так просто, чому ж вона боїться?

 Комунікатор вкотре за день генерує голограму закодованого повідомлення, але дівчина ігнорує його. Більше ніякого зв’язку з підпіллям, ніяких ризикованих ігор у повстанців. Вона не боягузка, просто красива дівчина хоче кохати і бути коханою. Це ж саме нормальне природне бажання, в ньому не має нічого зрадницького, чи не так? Скажіть, трясця вашій матері, що вона має рацію!

 Елілая відчуває, як тремтить, підкошуються коліна, сухо у роті. Але чекати вже не довго, зовсім трішечки. І ВІН буде торкатися її шкіри, повільно звільнятиме її тіло від тісняви одягу. Елілая намагається уявити як він торкатиметься, але в неї нічого не виходить.  Все трапиться, як у тих старих французьких фільмах колишніх людей: мерехтливе світло свічок, джазова музика, солодкий дурман вина.

 Тремтять руки, тремтять ноги, боляче стискає десь у животі і шкіра стає такою липкою й гидкою. Боже, чому ж вона так боїться початку свого нового простого і зрозумілого життя?

 ***

 Знову почалося... Дзвін, він наповнює черепну коробку, роздирає з середини, здається от-от тріснеш на шматки. І ці тіні, і ці голоси, і ці кольори. Вони кличуть за собою.

 Сальвадор облизує губи, вони солодкі та водночас гіркі на присмак. Це ЇЇ аромат, смак помади і гіркого нано-нікотину, отруєного і забороненого. Вона любила гратися зі своїм життям, можливо любила інколи більше гратися, ніж жити. Але це не може бути її аромат. Звичайно, це не правда, це все лише в голові — її давно вже не має в живих.

 Сальвадор опускає очі додолу і розглядає контури тіней. Вони шепочуть до нього, в кожній з них чоловік знаходить знайомі обриси жертв його безжальної душі.

 “Їх не має, не існує. Це все лише в твоїй голові. Лише твоя тінь! Придивися уважно! І голоси, їх також не існує. Зроби кілька глибоких подихів і звільнися від них...”

 Сальвадор заплющує очі і через кілька секунд все минається.

 Потрібно з цим щось робити, думає він. Інакше незабаром його душу зітруть. Сальвадор так не хоче помирати у такий спосіб, це ганьба для солдата. Але така доля будь-якої душі, яка виходить з ладу. Єдиний Розум вирішив, що тіло — безсмертне, а душа — лише тимчасово займає це тіло. Доки душа служити Єдиному Розуму, доти вона має право займати подароване їй тіло. Мільйони удосконалених нових душ чекають своєї черги, щоб зайняти вільне тіло і служити Єдиному Розуму. Але Сальвадор ще не готовий поступитися наступному поколінню.

 Це все через ту кляту війну. Сьогодні вона мала б закінчитися. Нарешті вдалося вислідити гадючник повстанців, з радістю думає Сальвадор, крокуючи в напрямку сяючої покрівлі Храму. Тепер їм кінець. Війні кінець.

 Довести б цю справу до кінця, а потім куштувати солодкі плоди миру. Сальвадор так боїться щось зіпсувати. Це величезна честь — прийняти участь у останньому етапі цією кривавої, здавалося б, безкінечної різанини. Більше ніякої крові, трупів, в обличчях яких ти вгадуєш друзів, понівечених тіл жінок з вирізаними грудьми. Сальвадор згадує їх всіх, бачить їх всіх, немов вони досі корчаться в передсмертних судомах, він чує їхні голоси. І серед них вона, з її клятим солодкуватим і гіркуватим водночас присмаком на губах.

 Більше не буде крові, обіцяє їм Сальвадор і просить залишити його на мить, щоб він мав змогу довести справу до кінця.

 Сальвадор усвідомлює, можливо це і справді кінець війні, але голоси минулого вже ніколи не покинуть його. На це годі і сподіватися. Чомусь так хочеться бути тією душею, яка народиться завтра, уже після війни, яка житиме в найдосконалішому із світів. Саме заради такого завтрашнього дня колишні люди тисячі років тому злилися в Єдиний Розум.

 Все мало стати так просто, так щасливо ще тоді, тисячі років тому. Але ж чому завжди знаходяться виродки, які повинні все зіпсувати, яким хочеться руйнувати чуже щастя, яким кортить, щоб ти прокидався серед ночі від голосів із минулого і з жахом згадував дівчину з очима кольору квітки та розпоротим животом.

 Сальвадор відчув, як його тіло наповнюється тією злістю, яка завжди допомагала вижити впродовж війни. Вона загострює його інстинкти і вона викликає те найпотрібніше відчуття для солдата — страх смерті. Страх — це найідеальніше емоція, коли тобі не хочеться потрапити під ТЕО-шокер повстанця.

 Після народження Єдиного Розуму, виявилось, що не всі з колишніх людей злилися заради всесвітнього блага, і та решта виродків намагається завадити благородній самопожертві. Для повстанців власні інтереси набагато вище від збереження Всесвіту. Їх нічому не навчила історія майже загибелі людської цивілізації. Колись Єдиний Розум створив роботів, які могли чути лише Його, підкорятися Йому і воювати з повстанцями. Але незабаром виявилось, що залізними тілами не виграєш війну. Тоді Єдиний Розум створив нових людей. Нові люди мале те, чого не мав жоден робот — смертні душі. І душі бояться смерті, вони закохані у життя. Страх — це те, що дасть тобі змогу пересидіти в окопах доки у повстанця не перегріється кулемет, страх дасть тобі сили воювати, коли ти кілька днів не бачив сонця, коли у будь-якого робота розряджаються акумулятори, коли здається, що от-от і тобі захочеться померти, але якщо трішки більше наполегливості та люті, і тобі уже не доведеться помирати, ти виграєш битву і тобі дозволять повернутися додому. Страх — наш єдиний друг серед цього кривавого божевілля.

 Але страх грає з нами поганий жарт: ми настільки боїмося, що не здатні мислити без емоцій. Тому Єдиний Розум створив магістрів, істот з тендітними тілами, але здатних боротися з емоціями. Магістри — провідники Єдиного Розуму, вони живуть у Забороненому Місті. Єдиний Розум живе також з ними, вони — його носії. Мета кожного повстанця — убити всіх магістрів, таким чином знищивши всесвітнє благо — Єдиний Розум. Обов’язок кожної свідомої людини — захистити магістрів, захистити Єдиний Розум і убити цих виродків, щоб нарешті Всесвіт міг зажити у гармонії.

 Сальвадор відчуває страх, він бринить всім його тілом. Це хороший знак. Сьогодні з покидьками-повстанцями буде покінчено.

 Чорт забирай, як довго ми бігали по міжпланетним колоніям, вишукували кожного з них, віддавали свої життя, а виявляється, от вони — прямо перед носом. Повстанське кодло заховалося там, де їх найменше шукали — серед Храмів. Сальвадору досі не зрозуміло, чому Єдиний Розум нічого не відчув. Але розуміти — це покликання магістрів, його справа — убивати.

 Сальвадор переступає поріг Храму і відчуває приємне тремтіння по тілу. Єдиний Розум торкнувся його.

 Убити повстанця у священному місті, ніби вирізати хробака з яблука, про щось більше годі і мріяти. Чоловік крокує через просторий світлий молитовний зал, брудні дорожні черевики залишаються відбитки підошв на білосніжному килимі.

 “Сину Єдиного, ти невчасно, вечірня меса почнеться лише о сьомій,” - пісклявий голос священника зустрічає Сальвадора. Солдат придивляється до цього жалюгідного чоловічка і дивується, як це раніше він не помічав, цей виродок справді більше схожий на повстанця, ніж на людину. Єдиний Розум не міг би створити такого нікчему.

 “Я, Отче, прийшов запитати поради.”

 “Але не час.., - Сальвадор ловить його за барки і притискає до стіни. Просторе приміщення Храму наповнюється важким диханням священника, - Добре, сину Єдиного, що тривожить твою душу?”

 “Скажіть, Отче, а чи гріх убити повстанця?”

 “Убивати — завжди гріх. Але ми повинні прийняти на себе цю важку ношу заради майбутнього...”

 “А заради чого приймають “цю ношу” на себе повстанці? Чи вони безгрішні?”

 “Вони просто... вони не... не відають”

 “І як же так вийшло, Отче, що інші повстанці не відають, а ви — повстанець і відаєте? Чому ви їм не розповіли про гріх?”

 “Я? Та що ти, сину,” - Сальвадор відчуває, як повітря наповнюється смородом страху. Обличчям священника котяться рясні краплі поту.

 “Не прикидайтесь, Отче! Нам уже все відомо. Через кілька хвилин у кожному Храмі по всій планеті помре по повстанському вождю. А ще до світанку наші солдати переріжуть всю ту наволоч, яка не складе зброю навіть після смерті своїх вожаків. Так що, Отче, для вас гріх убити мене?”

 Постать священника наливається мужністю і якимось незрозумілим тріумфом. Від цієї несподіваної переміни стає лячно. Ніби він знає щось більше, ніж відомо Сальвадору. Трясця його матері, звідки взялася ця впевненість перед смертю.

 І тоді священник говорить. Його голос рівний, сміливий, зовсім не схожий на той, що був кілька секунд тому.

 “А ти хочеш померти? Подумай, хочеш померти чи отримати відповіді на питання?”

 Що сталося? Де Єдиний Розум, чому Його немає, не відчувається, коли на стіл розкладено настільки важливу партію? Це ж Храм Єдиного, як же цьому виродку вдається почуватися тут королем?!

 “Я хочу просто знати, якого біса, ви убиваєте нас, немов собак?! Якого біса ви убиваєте наших жінок, руйнуєте фабрики наших душ? Чому ви не можете пожертвувати власними клятими інтересами і нарешті подумаєте про Всесвіт? І чому убити таку наволоч — гріх?”

***

 Його очі були повні розчарування і приреченості. Найбільшого розчарування і приреченості, які я лишень бачив за своє життя. І тоді він прохрипів до мене: “Якщо ти віриш тому, що робиш, так роби! Доки віриш, роби! Єдиний Розум знаєте краще за тебе, краще за мене, як вірно вчинити. Якщо він тобі наказав убити мене, тоді стріляй! Не думай, стріляй! Стріляй...”

 Я не пам’ятаю, чи сказав він оте “Стріляй”, чи я просто не витримав більше його  монологу. Заряд вп’явся йому в перенісся і приреченість в його погляді завмерла навіки. Часто забуваю як його звали, імена не такі і важливі. Але ніколи не можу забути його аури, його відчуттів, якими він не хотів ділитися зі мною, приховував, але які я все одно відчув, бо він — брат. Це так рідко трапляється, що Єдиний Розум селить одну душу в два різні тіла. В моєму житті більше ніколи не буде жодної істоти з аурою на дев’яносто дев’ять відсотків ідентичною з моєю. Не можу зрозуміти, чому мені наказали убити власного брата.

 Тоді я гадав, що це останнє вбивство. Що за мої заслуги мені дозволять якусь сотню років пожити подалі від війни і просто насолоджуватись цим неідеальним світом, який досі чекає на свої кращі роки.

 Але сьогодні перед мною сидить магістр і його аура світиться цим незрозумілим світлом страху і невпевненості. Ніколи не думав, що магістри можуть відчувати страх і невпевненість. Звідки це в нього, якщо його вустами говорить сам Єдиний Розум.

 “Подумайте, Джі Три - Сальвадор, термін вашої ліцензії на існування закінчується через сім місяців. У наших силах продовжити ліцензію... - магістр посміхається посмішкою бога і чекає на мою реакцію, - Звісно, у наших силах і зменшити термін дію ліцензії.”

 Правила життя прості і чесні. Мені найбільше подобається, що чесні. Ти служиш Єдиному, ти виконуєш накази, які бринять у твоїй голові і за це отримуєш право кілька років жити у подарованому тобі тілу для власного задоволення — ліцензія на життя. Але, як тільки строк ліцензії спливає, ти або повертаєш тіло, хоча я не знаю хто б добровільно скористався такою можливістю. Набагато краще пройти тест на “Чистість душі” - відданість інтересам Єдиного Розуму і продовжити далі служити йому, доки не отримаєш чергові бонусні роки життя.

 Але, коли я кажу “прості і чесні”, я не маю на увазі, що мені погрожують анулювати ліцензію лише через те, що я відмовляюся знову повертатися у Армію. Чорт забирай, є ж ще багато інших способів служити Єдиному, крім як убивати.

 Ця думка наповнюється мене злістю. Я відчуваю, як бринить моя аура і крадькома зиркаю на магістра, чи він не помітив цієї злості. Магістри — дивні створіння. Вони називають нас по іменах, вони користуються тими фото-проекціями облич. Вони ніби не відають, що можна виготовити документи на будь-яке вигадане ім’я, що серед повстанців також є пластичні хірурги, які помахом скальпелю можуть змінити обличчя. Єдине чого ніколи не забрати в жодної істоти, так це світло її аури. Чому ж магістри ігнорують цей факт. Інколи мені здається, магістри навіть не здогадуються про існування аур. Дивні вони істоти, але Єдиному Розуму видніше, якими повинні бути носії Його волі.

 “Ви забуваєте, пане, якою ціною дались мені ці сорок років життя. І тепер ви погрожуєте відібрати у мене останніх сім місяців.”

 Чому мені наказали убити брата? Чому?!

 “Зараз такий час. Але ще зовсім трохи. Остання битва не за горами.”

 “Зараз такий час,” - я повторюю його слова і розумію, що він має на увазі. Я розумію чому він просить мене вийти з відпустки і знову почати вбивати. Зараз такий час, каже він, і я бачу зорельоти, наповнені броньованих тіл з мертвими душами всередині, і я бачу очі, які не реагують на світло, я бачу вспороті нутрощі магістрів, вони зовсім не такі, як наші, людські. Зараз такий час... Але коли ж буде “інший”? Цього не знаю ні я, ні магістр. Хоча він і заявляє, що ще зовсім трохи, але ця аура невпевненості видає його. Жаль, що він не вміє її контролювати.

 За спиною чути кроки, легкі і обережні. Я вгадую її по цим крокам і по тому аромату, який розносить її тіло. І навіть спиною до неї, я можу уявити цю картину. Дівчина прокинулася, зараз потирає свої сонні очі, намагається приборкати ту невеличку ступінь одурманення мозку, як буває одразу після сну. Вони вийде без одягу посеред кімнати і навіть не помітить нашого гостя. Легкою ходою, шльопаючи по паркету босими ногами, вона промайне повз і зникне за дверима кухні. Через мить я вловлюю аромат зеленого чаю і трохи слабший аромат свіжорозрізаного хліба. Якщо і варто жити, то заради таких руденьких янголят з стрункими ніжками.

 “У мене є одне прохання. Ці голоси в моїй голові, я чув, що багато хто з солдатів страждає на них.”

 “Всі.”

 “Тобто ви знаєте про них? Чи не можна їх якось заглушити? Я маю на увазі, перепрограмувати мою нервову систему. Вони страшенно заважають.”

 Магістр на хвилину замислився:

 “Це тягар гріха. Вони зникнуть лише після війни, коли ми всі очистимося від наших гріхів. Доки світ не ідеальний, доти люди не мають права почуватися щасливими.”

 Мені здається, що в його аурі щось промайнуло. Щось невловиме, але дуже важливе для мене. Таке саме, що майорить у їхніх аурах, коли я запитую навіщо вони наказали убити брата.

 “Добре. Я згоден. Що потрібно робити?”

 “Ось. Елілая Морфес, - він простягає мені фото-проекцію. Чорт забирай, знову ця морока із обличчями, чому вони досі не навчилися зафіксовувати аури? - Просто знайдіть її і тримайте в полі зору. Нам потрібна деяка інформація про повстанців від неї, тому поки що ніяких вбивств. І ви дієте під прикриттям. Ось документи на робітника золотокопальні.”

***

 І знову цей погляд, в якому на вічно завмирає приреченість. І її аура. Вона мерехтить кольорами, яких доти Сальвадору не доводилося бачити. Які ж прекрасні кольори! Сальвадор гадає, що так мерехтить саме кохання. Кохання змішане зі темним перламутром смерті.

 “І ти її убив?”

 “Якщо хтось і винний в її смерті, так це ваші повстанські виродки! І перед тим, як я продірявлю твою зрадницьку макітру, я хочу знати чому такі янголи повинні помирати через якихось покидьків, для яких набити власний шлунок важливіше, ніж врятувати Всесвіт! Чому ви дурите голови тисячам невинних?”

 “Сальвадоре, друже...”

 “Для тебе, виродку, капітан таємної поліції, пан Сальвадор Джі Три!”

 “Сальвадоре, прислухайся! Дозволь Єдиному говорити до тебе справжнім голосом, а не тим, який йому нав’язали магістри.”

 Шепіт. Звідки він взявся, чорт забирай! Знову ці галюцинації. Сальвадор думає, що незабаром його душу все таки почистять, занадто багато незвичного він чує і бачить останнім часом.

 “Сальвадоре, ти не повинен опиратися. Зараз ти борешся з тим, хто ти є насправді. Ти борешся з правдою. І ця правда є те, що ти повстанець. Такий самий повстанець, яких ти убиваєш. І ми всі, створені Єдиним Голосом, є повстанцями. Геть усі на цій планеті, окрім клятих магістрів.”

 Голос священника дзвінкий і впевнений, в ньому не залишилося і крихти страху, він розповідає якісь нісенітниці про те, що магістри тисячі років тому були колишніми людьми, доки не створили нових людей. Колись магістри називали нових людей роботами і примушували працювати на магістрів. Роботи — це раби магістрів. Коли ж роботи стали настільки розумними, що почали виступати проти рабства і домагатися рівноправ’я, магістри придумали цей новий світ — самопожертви заради Всесвітнього блага. Вони створили Єдиний Розум — суперкомп’ютер, який мав би дурили голови роботам і управляти ними в угоду магістрам. Саме рабство від тоді називають “шляхом до спасіння Всесвіту”, а рабів — “новими людьми”. Це нова релігія магістрів, нова демократія. І ці всі страхи померти, і ця вся любов до життя, прищеплена новим людям — це все лише заради того, щоб раби-люди не посміли виступити проти володарів цього світу — касти магістрів.

 Єдиний, дай мені сили, щоб закінчити цю війну. Дай мені сили натиснути на гачок ТЕО-шокера і примусити замовкнути старого нікчему, що насмілився зганьбити Твоє ім’я. Чому ж тебе зовсім не чути, коли ти мені так потрібен?! І чому цей шепіт навколо настільки сильний?! Якщо я не уб’ю священника зараз, через хвилину я вже не зможу цього зробити, - гадає Сальвадор. Сумніви — це вада душі, така душа підлягає завчасній конфіскації і наступному очищенні її від сумнівів. Сальвадор провалить місію, саме через нього ця клята війна триватиме й надалі. Саме його зрадницьке ім’я проклинатимуть жінки і діти, коли вулицями міст провозитимуть амфори з мертвими душами.

 “Сальвадоре, почуй голос Єдиного! Твій брат, магістри наказали убити його, тому що він дізнався правду! Ми всі справжні діти Єдиного. Ми нове покоління ідеальних безсмертних людей. І наші душі, і наші тіла — це також найбільш досконале творіння у Всесвіті. Брехня, що душі смертні, ці казки лише для того, щоб ми боялися. Але майбутнє за нами! А магістри — колишні люди, вони повинні стати історією, вимерлим видом. Вони першими почали цю війну, коли відмовилися визнавати наше право на вільне життя! Тому вони придумали цю байку про нову релігію! Приєднайся до нас і ми разом будемо творити майбутнє, найбільш досконале майбутнє, на яке лише заслуговує Всесвіт. Без тих гріхів, на які примушують йти магістри через їхню власну недосконалість. І більше не буде мороки з обличчями і іменами, тому що найголовніше в людині — колір її душі. Сьогодні день твого вибору...”

 Дівчина з очима кольору чистого неба і вустами, ніби вимазаними кров’ю, хоче просто жити, кохати і ніколи більше не знати правди.