Нова ера

Величезне поле було щедро всипане розтрощеним залізяччям. Замість соняхів чи кукурудзи с землі рясно стирчали уламки снарядів, хвостовики мін, маршові двигуни різнокаліберних ракет. Посеред поля хаотично стирчали залишки стін будинків. Уламки цегли і бетону розкидало на багато метрів – у війні метала з цеглою переможця не було.

З лівого краю поля, нещадно вчавлюючи траками в рудий ґрунт залізні паростки неродючої землі, виповз безпілотний танк. Низький, тихий, запакований у активний динамічний захист, танк був схожий на лева у засідці перед атакою на антилопу. Пласка башта поводила жерлом гармати, хижо видивляючись жертву серед розбитих скелетів техніки і залишків будівель. Постоявши кілька секунд танк плавно рушив вперед. На башті на мить відкрився маленький люк, випускаючи дрона розвідника. За декілька секунд набравши висоту, маленький безпілотник почав літати зиґзаґами перед танком, видивляючись цілі.

З іншого краю поля раптом загарчали двигуни чотирьох ворожих танків. За мить вони пішли в атаку. Вискочивши з рідкої посадки, танки пришвидшились. Два йшли прямо по центру, зминаючи остови спалених машин, два рвонули в різні боки, намагаючись обійти з флангів. Відстань швидко скорочувалась. Оптика видивлялась одиночний танк серед розбитих будівель і роздовбаного металолому, та дарма – око маленького дрона у небі побачило їх першим…

Лев на іншому кінці поля на мить завмер, отримавши інформацію з дрона. Ні, він не був жертвою, як думали ті інші. Це був хижак. Новітній камуфляж маскував від звичайних очей, а тонкий шар полімеру від інфрачервоних датчиків. Газотурбінний двигун тихенько засвистів і лев кинувся в атаку! Віртуозно маневруючи, як гоночний болід на треку, танк минав гори сміття і заліза, прикриваючись ними від ворожих очей. З обох боків башти висунулись тубуси протитанкових ракет. Не варто ображати маленьких…

Дрон у небі відлетів трохи лівіше, фокусуючи лазер на танку, що намагався обійти з півночі. Передавши сигнал про захват цілі, другим оком намагався тримати у полі зору інші. Дві були у зоні видимості, одна вже у прицілі, трохи турбувала четверта. Вона відхилилась далеко на південь і загубилась десь серед руїн. Лев взяв за дроном ліворуч і пришвидшив хід, скорочуючи відстань на дальність пострілу. За хвилину з лівого тубуса вихопилось полум’я і ракета полетіла у свою першу і останню подорож. Пролетівши кількасот метрів над землею, ракета шугнула вверх до сонця, щоб вже звідти роздивитись свою долю для якої її було створено. Дрон в небі байдуже чекав, ні на мить не випускаючи ціль з цупких променів лазерного наведення. Ракета увійшла зверху у центр башти. Напханий під зав’язку боєкомплектом танк оглушливо вибухнув, віддавши рудому полю ще кілька тон покрученого заліза. Задоволений лев, загрібаючи траками, різко звернув праворуч і помчав у центр. Заряджаючий механізм башти відстрелив порожній тубус і за секунду висунув новий.

Ворожі танки відреагували на вибух миттєво. Трохи змінивши курс, уповільнили хід і, гарячково крутячи баштами, сканували місцевість і небо. Одна з машин виповзла на горбок і оптика вловила далекий спалах пострілу. Здавалось, що саме поле стріляло, видобувши з черева один з сотень нерозірваних снарядів. Гармата гахнула у бік спалаху. Танк рвонув праворуч і вниз, намагаючись вийти з-під обстрілу, та цим тільки пришвидшив розв’язку. Керований снаряд влетів у лівий борт попід башту. Другий вибух струсонув поле від краю до краю, хмара диму й пилу закрила щільною завісою розірвані рештки грізного колись монстра.

Випущений навмання снаряд вибухнув за десять метрів від позиції безпілотного танка, підпаливши кумулятивним струменем суху траву. Лев неохоче крутнувся, свиснув турбіною і покотився на південь. Розвернута ліворуч башта чекала, коли третій танк вилізе зі своєї нори. Дрон полетів шукати четверту машину. На цей раз танк знайшов його першим. Зенітна ракета вже була на півдорозі, коли маленький дрон відчув датчиками свою смерть. Але свої останні секунди він прожив гідно. З правого тубуса лева вилетіла ракета. Дрон дочекався, поки вона набере висоту і за мить до власної загибелі синхронізував свою систему наведення з боєголовкою ракети. Він загинув, але часточка його електронної душі ще кілька секунд жила у процесорі блоку наведення, скеровуючи помсту на захований між купами каміння ворожий танк.

Остання машина ревнула двигуном і вискочила з-за стіни. Вона мала бути приманкою, щоб виявити ворога, але доля вирішила інакше. Справжньою приманкою виявився четвертий танк, що сидів у засідці. Датчики зафіксували пуск ракети. Вибух вже не відволік увагу. Невидимий лев був знайдений. Гармата стріляла з усією швидкістю, на яку був здатний механізм перезарядки. Спарений з гарматою кулемет плювався кулями, намагаючись збити залишки динамічної броні. Три стовпи чорного диму від палаючих побратимів додавали люті, залізні гусениці рвали на шмаття ґрунт, двигун ревів на межі обертів, клятий лев мав померти сьогодні!

Безпілотний танк потонув у вирі вибухів, вогню і диму. Кумулятивні снаряди, бронебійні підкаліберні з урановим сердечником один за одним прилітали від скаженого камікадзе, що пер навпростець до лева, назустріч своїй смерті. Лев стрибнув вперед. Залишивши позаду дим і вогонь, подряпаний танк вискочив на відкрите місце, датчики зловили ціль. Гармата смикнулась, випускаючи смертоносний заряд. Ще за мить з лівого тубуса вилетіла ракета – поранений лев не хотів ризикувати…

Гучні оплески за спиною заставили Сергія здригнутися. Воскресіння після чергової загибелі у палаючому танку з кожним разом ставали важчі. Шолом віддаленого керування проникав у мозок, формував нову реальність. Не важливо, що вона була за десяток кілометрів від Сергія. Тіло, оповите дротами і датчиками, лежало в анатомічному кріслі у Центрі керування танкового полігону №12, а душа і мозок були там, серед поля в танку, відчували міць і холод металу, вдихали порохові гази, давили траками остови спалених мішеней і вібрували в унісон з надпотужним дизельним двигуном. Щойно він помер. Знову. Перед вибухом встиг побачити ракету, що несла йому смерть. Спалах, оглушливий вибух, темінь і … оплески.

З Сергія зняли шолом, швидко від’єднали дроти з датчиками і допомогли піднятися на ноги. Серце калатало під впливом адреналіну, очі потроху звикали до нової реальності. Зал на дві сотні місць був вщент заповнений військовими, журналістами, чиновниками з Міноборони, перший ряд займав Президент з радниками і міністрами силових відомств. На сцену перед великим екраном, на якому в онлайн режимі демонструвався бій, вийшов худий високий чоловік у джинсах і простій чорній футболці . Оплески переросли в овації. Зал підірвався на ноги. Будь-який актор у світі бажав би такого глядача і таке визнання. Але не цей худорлявий і рано лисіючий чолов’яга. Сильно почервонівши від хвилювання і такої кількості уваги, він несміливо взяв мікрофон:

- Доброго дня. Мене звати Олександр. Я представляю компанію з проектування і виробництва робототехніки військового призначення. Щойно ви побачили у дії нашу новинку – повністю автономний танк, керований штучним інтелектом. Особливістю цієї машини є те, що вона на сто відсотків є вітчизняною розробкою. Усі комплектуючі, озброєння, програмне забезпечення – виготовлено в Україні! Вітаю, друзі! Сьогодні наша держава вступила до світового клубу високотехнологічних країн світу!

Дикий рев струсонув стіни. Всі сміялись, кричали, плакали, стрибали, обнімались. Сергій стомлено посміхнувся. Він теж радів. Йому вже не доведеться помирати. Програма дистанційного керування була аж занадто реалістичною. Пілоти часто помирали насправді – серце і мозок не витримували. Когось відвозили до психлікарні. Війна, яку вели керованими дронами і позбавили притоку свіжих душ, не відставала від світових тенденцій. Услід за людством смерть пішла у віртуальний світ. Але тепер прийде Нова ера, Нове життя. Замість солдатів будуть битись роботи і виграє той, у кого технології краще і процесор швидше.

- А я піду на пенсію. – стиха промовив Сергій і пішов до роздягальні. – Поїду до батьків в село, на рибалку схожу. А ви вже тут якось без мене. Досить, навоювався.

Автоматичні двері розчинились перед пілотом, випускаючи з конференц-зали. За спиною розробник «Лева – 500» з гордістю перераховував переваги та особливості новітнього танку. Сергію вже було нецікаво. Машина вийшла у хлопців аж надто гарною. Знищити за десять хвилин чотири танки, керовані найкращими екіпажами з реальним бойовим досвідом,- це багато про що говорило. А особливо про те, що пілоти дуже скоро залишаться без роботи.

Так звана «пенсія» віднедавна виплачувалась всім, хто не міг знайти роботу у сучасному світі роботів і комп’ютерних технологій. Розмір доходу не дозволяв «пенсіонеру» шикувати, але основні потреби міг покрити. Все більше людей ламалися, переставали боротись і виходили з гри. Військові були одними з небагатьох, кому вдавалося зберегти роботу. Людей ставало більше, ресурсів менше. Війни спалахували повсякчас. За воду, за родючі землі. Україні доводилось бути завжди напоготові. Але схоже і тут ера людей закінчувалась. Роботи навчились захищати людей від людей.

Після роздягальні Сергій заскочив на хвилину до лікаря, пройти коротенький медогляд. Мікрочіп, вживлений у руку, вже встиг відправити на комп’ютер медкабінету всі дані про тиск, пульс, рівень цукру та ще з десяток різних параметрів організму пілота. Тому процедура була швидкою – кілька стандартних запитань, перевірка зору, рефлексів і до побачення. До іншого життя залишалось два коридори і КП.

Яскраве сонце вдарило в очі. Центр керування побудували відносно недавно, висаджені саджанці дерев ще були замалі, щоб давати бодай якусь тінь. Парковка була переповнена, автомобілі стояли всюди – на дорозі, на узбіччях, декілька джипів з’їхали просто в поле. Стільки гостей одразу танковий полігон ще не бачив.

«Тесла», отримавши сигнал з мікрочіпу про наближення водія, розблокувала дверцята і увімкнула кондиціонер на охолодження. Сергій сів, поклав руки на кермо.

- Доброго дня! – приємним жіночим голосом озвалась «Тесла». – Вкажіть кінцевий пункт маршруту.

- Додому.

- Маршрут побудовано. Бажаєте, щоб я взяла керування?

- Ні. Сам поведу.

Сергій злегка натиснув на педаль газу і почав вирулювати з парковки. Панель заблимала попереджуючими вогниками – критично мала відстань справа, зліва, обережно, загроза зіткнення! Парковка була реально переповнена.

- Зв'язок з канцелярією роти. – неголосно промовив пілот.

- Встановлено. – екран біля керма ожив і на Сергія подивилася миловидна жіночка років тридцяти.

- Чим можу допомогти, майоре?

- Підготуйте всі необхідні документи на звільнення у запас. Я завтра зайду підпишу.

- Не зарано на пенсію? – посумнішала жінка з екрану. – Вам же ще сорока нема, що далі?

- В село поїду, до батьків, у річці купатися, рибу ловити.

Очі по той бік скла уважно подивились на Сергія.

- Майоре, з вами все гаразд? Про село це тільки що жарт такий був?

- Так, - сумно посміхаючись, відповів пілот. – Звичайно жарт. Немає вже у цій реальності ні села, ні садка вишневого.

- Добре, я підготую папери. – жіночка за склом все зрозуміла. Ще один зламався.

До міста було більше ста кілометрів. Виїхавши на трасу, пілот сильніше натиснув педаль і «Тесла» слухняно набрала максимально дозволену швидкість у 130 кілометрів на годину.

- Навіщо випускати машини, що можуть їхати швидко, але не давати їм це робити?

- Обмеження швидкості встановлено для вашої безпеки, а також для безпеки інших учасників руху, - мелодійним голосом озвалась «Тесла».

- Це було риторичне запитання. Задовбали вже зі своєю безпекою. – Сергій відпустив кермо. – Тоді бери керування і сама вези мене додому, дурна бляшанка.

- Керування прийнято, - байдуже відповів комп’ютер. – Бажаєте переглянути новини?

- Не хочу. Більше ніяких новин. Увімкни кіно, що зранку не додивився.

За мить вікна в машині потемніли, а вітрове скло перетворилось на екран. Автомобіль перетворився у кокон, що віз свою личинку до колонії таких самих, захищаючи від небезпек навколишнього світу. Попереду на горизонті з’явився напівпрозорий захисний купол міста. Десятки мільйонів коконів. Ще один стрімко наближався до вулику, щоб назавжди зникнути у його безодні…