Невеличка пригода на Марсі

Рейс закінчено.

Астронавігатор Олесь Гончаренко відстебнув прив’язні ремені і з задоволенням потягнувся, аж кістки хруснули.

На відміну від деяких, що визнавали усю Сонячну систему рідною домівкою, Олесь дозволяв собі відпочинок тільки після приземлення на твердий грунт. До того - боже, збав! Бо трапиться якийсь зальотний метеорит і будь ласка – сотні парсеків позаду, а за крок до космодрому корабель отримує дірку в борту, а пілот – купу неприємностей. Олесь літав вже п’ять років, не мав жодної аварії і дуже цим пишався.

Засвітився дисплей зв’язку:

- Борт 56ТГ98, говорить диспетчер.

- Добрий вечір. Слухаю вас.

- До вас направлено автовантажувач.

- Дякую.

- Ваш вантаж буде тільки вранці. Він пізно надійшов, його не встигли запакувати.

- А як же…

- В готелі вам заброньовано номер. За рахунок фірми.

- Ви дуже люб’язні.

- Приємного відпочинку на Марсі.

- До побачення.

Чесно кажучи, Олесь Марс не любив і намагався надовго тут не затримуватися. Але якщо «за рахунок фірми», що ж…

Олесь відключив панель приладів, зібрав свої речі і пішов до виходу. Там його вже чекали два роботи і автовантажувач. Зафіксувавши появу Олеся, автовантажувач розвернувся і відкрив фургон. Олесь задав роботам програму дій і присів на сходинках трапу, спостерігаючи, як вони тягають напівпрозорі контейнери.

Олесь був пілотом вантажного корабля. Найбуденніші рейси від Меркурія до Юпітера. Одна половина його однокурсників пілотувала пасажирські лайнери, інша – розвідники до далеких галактик, а до Олеся чогось причепилися лікарі. Добре, що взагалі до аеродромних техніків не запроторили. Олесь втішав себе, що Сонячна система теж Космос, хоч і ближній. Та як би там не було, але до своєї роботи він звик і вона навіть йому подобалась. Інколи.

В сусідньому секторі заревли двигуни і інший вантажний корабель почав повільно вирулювати на злітну смугу.

Олесь подумки побажав йому чистого космосу і озирнувся довкола. Зайнятий гіркими думками, він ні на що не звертав уваги, а космодром жив своїм життям. Злітали і приземлювались кораблі, снували у різних напрямах вантажувачі, роботи, заправники, автобуси і безліч різної техніки. Олесь виконував рейси всього 4-5 разів на рік, але кожний політ цілком відривав його від земних справ. І повертаючись у звичне середовище, Олесь з подивом вдивлявся у навколишнє життя, немов не впізнаючи його.

Поруч прогуркотів важковоз і Олесь прийшов до тями. Вантажувач вже поїхав, роботи зачиняли люки. Олесь підхопив рюкзак і попрямував через льотовище.

На цьому космодромі він вже бував і тому швидко знайшов готель. Портьє віддав йому ключ від номера і якусь цидулку. Олесь розгорнув її і прочитав: «Бандероль на пошті. Особисто».

На пошті його зустріли великі сині очі з пухнастими віями і примхливі рожеві вуста на миловидому личку, облямованому білявими кучериками.

Олесь остовпів.

- Бандероль? Олесю Гончаренку? Особисто? А ви хто? Чого мовчите? Дайте ваше посвідчення. О, то це ви і є? А чого я вас не знаю? Я вже давно тут працюю, знаю всіх пілотів. О, то ви, мабуть, із Землі? Розпишіться отут… Бідненька старенька Земля, там безліч проблем! На Марсі цікавіше, я вважаю. А ви як вважаєте?

- Я… - тільки і спромігся Олесь.

- Та заберіть нарешті свою бандероль! Вона тут цілий тиждень пилом припадає! Вам тут не сховище! Державна установа, зрозуміло? І взагалі, у мене вже перерва почалася!

І вона зачинила віконце перед його носом. Олесь почухав у потилиці і почимчикував геть.

Увійшовши в свій номер, він розпакував бандероль: там виявився невеличкий диск, увімкнув аудіокомплекс (аудіо, відео, таймер, телефон, комп’ютер, селектор, магнітофон і ще дещо) і поклав диск до виїмки.

- Привіт, Олесю! - зарокотів у кімнаті могутній бас і пілот радісно посміхнувся – це був його товариш Дмитро Соснора, професійний мисливець. - Шкодую, що не дочекався тебе на Марсі. Залишаю запис полювання на вовків, їх тут багацько і ми відловили кілька для заповідника. А я відлітаю на Венеру, подивлюсь на тамтешні краєвиди, може, знайду щось цікаве. До зустрічі.

- Хіба на Марсі є вовки? - здивувався Олесь і, зупинивши запис, пішов у душ.

Удосталь нахлюпавшись, він нарешті розслабився, замовив обід, подивився новини. Потім увімкнув запис, зручно вмостився на затишному диванчику і присунув поближче до себе столик з пляшками, фруктами, солоними горішками і морозивом.

Під час рейсу його меню було аж занадто одноманітним, і повертаючись на земну поверхню, Олесь відводив душу.

В кімнаті згасло світло і у вітальні раптом з’явилися дві чоловічі постаті у повному похідному спорядженні, засвітилось сонце, під ногами заскрипів жовтогарячий пісок.

Олесь кліпнув від несподіванки, але зметикував, що це вже почався відеофільм. Якість була бездоганною: звуки, пісок, вітер – все було справжнім, та Олесь знав, що як він спробує доторкнутись до будь-чого, то його рука пройде крізь зображення, впаде у порожнину.

- Ми знаходимося у пустелі Такама, - мовив знайомий голос. Дмитро Соснора обернувся і подивився в камеру. - Поруч зі мною мисливець Даріуш Міштал… - Даріуш блиснув білозубою посмішкою і помахав рукою. – А за камерою Ян Чарбат. Його завдання – зафільмувати в усіх подробицях це полювання. Вчора патрульний гвинтокрил помітив десь зграю вовків і ось ми тут, щоб відловити декілька звіряток для заповідника Магнетік-Вест. Досі це нікому не вдавалося, тому ми вирішили спробувати. Перевірити себе, як то кажуть. Поки ми йдемо по свіжих слідах зграї, у нас є трохи часу і я розповім вам дещо про вовків.

Вовками цих хижаків назвали за аналогією із земними вовками, яких ми всі добре знаємо. Але якщо придивитися уважніше, то це щось середнє між койотами, лисицями і шакалами. Як зовні, так і у звичках, вовки мають дещо подібне до кожного з цих звірів. Але є і відмінне. Вовки дуже обережні – їх червонясто-руде хутро майже непомітне на тлі скель і піску. Вони витривалі – можуть кілька годин бігти без відпочинку. Вони дуже сміливі – нападають завжди першими, навіть коли супротивник переважає їх за розмірами і силою. Вовки наполегливі – переслідують жертву до кінця. Їх укуси небезпечні, викликають запалення шкіри і зараження крові. Кігті і ікла вовків дуже гострі. Відомі два види нападу вовків, ми їх називаємо: мовчання і гарчання. Мовчазний напад використовується вночі, в лісах чи скелях. Вовки обережно підкрадаються і одночасно, з усіх боків кидаються на жертву. Спасіння неможливе. Гарчання – це напад теж одночасно з усіх боків, але вдень. Вовки гарчать і вкупі із зеленими очима, блискучими іклами, низьке горлове гарчання спричиняє паралізуючий ефект на жертву, яка від жаху втрачає останні сили. Усі відомі випадки нападу вовків мали смертельний кінець.

Але шановні глядачі, я не хочу залякувати вас, - схаменувся Дмитро. – Я просто розповідаю вам про життя і поведінку цих своєрідних марсіянських тварин. А тепер мою лекцію закінчено. Ми з Даріушем йдемо по слідах зграї, Ян їде за нами на легкому всюдиході. Йому заборонено втручатися у полювання, тому всюдихід знаходиться за триста метрів від нас. Водій всюдихода – Олаф Рін, він же лікар і радист. Тож побажайте нам вдалого полювання і до побачення.

Зображення посунулося вбік і поруч виник другий кадр – маленькі постаті людей на жовтих пісках. Це Ян Чарбат увімкнув другу камеру. І надалі фільм демонструвався у двох ракурсах.

Олесь кинув кубик льоду у коктейль і жадібно випив. Від розпечених пісків пашіло жаром, сонце сліпило очі.

- Вовки! – раптом вимовив хтось у саме вухо і Олесь, здригнувшись, впустив стакан на долівку.

Одна камера повернулася праворуч – на дюні стояли вовки. За мить вони півколом побігли до мисливців, проігнорувавши всюдихід.

Зграя відчула людей і зайшла їм з тилу.

- Дякую, Янек, - пробасив Дмитро.

Олесь втішено побачив, що мисливці приготувалися до сутички. Вони стояли спина до спини, тримаючи напоготові сіткокидачі і пістолети із снодійними кулями.

Сіткокидач – це був такий собі мисливський винахід: коли на денці натискалася кнопка, то із цівки викидалася тонка пластикова сітка розміром два на три метри. Дуже міцна, не всякому звіру вдавалося розірвати її. У кожній капсулі вміщалося десять сіток, а таких капсул було п’ять. Досвідчений мисливець міг буквально сповити такими сітками будь-якого звіра, навіть не застосовуючи іншої зброї.

Олесь заліз з ногами на диван і випив кілька коктейлів – його реально трусило.

Вовки, побачивши нерухомих людей, вочевидь зрозуміли, що несподіванка не вдалася. Вони сповільнили ходу, а потім і зовсім зупинились. Лягли на пісок, як і стояли – півколом. Від них до мисливців було метрів сорок.

Олесь перелічив вовків – їх було п'ятнадцять – і виразно бачив довгі гнучкі лапи, короткі хвости, високі чутливі вуха, вузькі довгі морди, худорляві тулуби.

Вовки роздумували кілька секунд. Підхопилися всі разом, наче по команді, оточили мисливців і кинулися на них.

Тріск зброї, крики людей, здійняті у повітря білі сітки і рудуваті вовки, ричання і вереск, жовто-сіра хмара піску й пилюки – все злилося докупи.

Камера байдуже фіксувала всі рухи і звуки.

Мисливців з-за пилу взагалі не було видно. Вовки стрибали і гарчали без упину.

Олесь затулив вуха долонями.

І раптом гарчання стихло.

- Все… - підсумував Дмитро.

Коли пилюка розсіялася, Олесь побачив, що на піску борсаються кілька вовків, намагаючись виплутатися із сіток, троє лежать нерухомо: в них влучили снодійні кулі, а уціліли ретируються до найближчої піщаної гряди.

- Тікають! - вигукнув він.

- Швидше, Олаф, вони можуть повернутися, - сказав Дмитро, наче відповівши йому.

Ляскнули сіткокидачі і на вовків впало ще по сітці.

Під’їхав всюдихід.

Даріуш зняв щось невеличке, причеплене до борту всюдихода, розгорнув – це виявилися тонкі металеві щити, одним боком прикріпив їх до обшивки, щось натиснув і над піском повільно гойднулася легка платформа.

«На магнітній подушці», - здогадався Олесь.

Дмитро тим часом виготовляв клітку з рулону, кинутого йому Яном. Він розгортав металеві кільця і скріплював їх між собою, знов розгортав і скріплював, робив це швидко і вправно – видно було, що це йому не вперше, і за хвилину на піску вже височіла готова клітка.

Дмитро з Даріушем обережно перенесли всіх вовків на платформу і зверху накрили їх кліткою.

- Дмитре, ти мав рацію, вони повернулися, - сказав Ян, вказуючи рукою.

Всі подивилися вдалину – до них мовчки і знов півколом  наближалися вовки. І судячи по всьому, вони вирішили покінчити з людьми остаточно.

- Не спокушаймо долю, - сказав Даріуш. – Маємо вісім вовків, цього достатньо.

- Так, вистачить, - погодився Дмитро. – Поїхали, – і легко заплигнув на всюдихід.

Даріуш одним стрибком ускочив у люк.

Всюдихід повільно рушив з місця, за ним попливла платформа з кліткою.

Вовки якийсь час бігли поруч, але всюдихід збільшив швидкість і вони відстали. Мабуть, зрозуміли, що ця машина сама з’їла людей і з ними не поділиться.

Камера затрималася на одному з вовків – він стояв і дивився, здавалося, у самісінький об’єктив. Інші вовки вже побігли собі, а він затримався.

«Гарний кадр, - оцінив Олесь. – Вовк на тлі піску, наче картинка. Може стати виразною кінцівкою фільму. Ба навіть – рекламою заповідника. Чи ще чогось».

Він розумів, що дивиться робочий матеріал майбутнього фільму, запис полювання, чернетку. А для глядачів, зрозуміло, цей запис буде відредактовано і змонтовано – щось скоротиться, щось буде додано: пейзажів побільше, якийсь коментар чи інтерв’ю, і вийде невеличкий гарний фільм про гарних марсіянських вовків. Так, цікавий вийде фільм.

Олесь вимкнув аудіокомплекс і простягнув руку до пляшки з водою.

Рука зависла у повітрі.

У кімнаті, крім нього, ще хтось був. І цей «хтось» був ворогом. Олесь чітко це відчув – по його спині наче вітерець пройшов.

Він затамував подих, повільно скосив очі ліворуч до дверей, потім праворуч… і волосся заворушилося у нього на голові, бо в кутку вітальні стояв марсіянський вовк. Той самий, з останнього кадру. І дивився він примруженими зеленими очима вже не в об’єктив камери, а просто на нього, Олеся.

«Я сплю чи це голограма? – ошелешено подумав Олесь, а потім його думки побігли наввипередки. – Кинути в нього пляшкою – до дверей не встигну - плигнути у вікно – до вікна три метри, – чотирнадцятий поверх – викликати охорону – він стоїть поруч з телефоном – де моя зброя? – зброя у рюкзаку - рюкзак у спальні - спальня позаду мене – ні, зброю не можна, буде пожежа - вовки охороняються законом – покликати на допомогу – а може це таки голограма?»

«Голограма» притиснула вуха до голови і стрибнула.

Олесь жбурнув у вовка столик з усіма наїдками, зробив кульбіт назад, ногами штовхнувши двері спальні, а руками зачинивши їх, і тільки тоді видихнув.

Праве плече було посмуговане шістьма довгими звивистими подряпинами і кров тоненькими смужечками цебеніла по руці. Виявляється, вовки були шестипалі. Дмитро про це нічого не казав.

«Встиг таки зачепити», - з мимовільним захопленням подумав Олесь і прислухався – у кімнаті було тихо. Може, вовка там вже немає?

Він грюкнув по дверях кулаком і почув зле здавлене гарчання – вовк був зовсім поруч, впритул за дверима і живий-здоровий, незважаючи на столик з пляшками і посудом.

Олесь ногою дотягнувся до крісла, підтягнув його до себе і забарикадував двері. Потім припер туди ж обидві тумбочки. Вовк коротким гарчанням озивався на кожен йогo рух.

Телефону у спальні не було.

Олесь витягнув із рюкзака похідну аптечку, зціпивши зуби, продезинфіцирував подряпини, витер кров, одягнув куртку, ліг і став обдумувати своє становище.

За вікном була глупа ніч. Треба викликати охорону. Але як? Волати з вікна: «Допоможіть!»? Всіх побудити і виставити себе цілковитим ідіотом? Чи чекати до ранку? А що буде ранком? Вранці у нього рейс і якщо він запізниться, то всім буде непереливки. Олесь аж сів. Ні-ні, жодних запізнень, жодних порушень! Треба з цим впоратися до ранку і встигнути на рейс.

Олесь дістав зброю, зважив її на руці і з насолодою уявив, як лазер кришить вовка на маніпусенькі шматочки. Потім зітхнув і сховав зброю назад. Вовки охороняються законом, знов нагадав він собі. І Товариство захисту тварин, навіть без допомоги лазера, зробить із нього, Олеся Гончаренка, такий біфштекс, що буде ганьба на усю Галактику. І тоді не те, що літати, а й жити не захочеться. Треба скрутити вовка голіруч.

Олесь рішуче витрусив усе, що було в рюкзаку.

Довідник астронавігації. Джемпер, білизна, шкарпетки. Зброя. Запасний блок до зброї. Запасний блок до рації. До речі, а де сама рація? Олесь промацав увесь рюкзак, потім свої кишені, і з жалем згадав, що залишив її десь на кораблі. Ой, як невчасно… Так, що далі? Аптечка. Снодійного там не було, шкода. Може, кинути у вовка дезинфектором, хай вдавиться. Якась шестерня, кілька різних викруток, невеличкий ніж і три скляні фіалкові кульки.

Олесь розчаровано запхав все назад у рюкзак. Купа дуже необхідного мотлоху, але на цю мить абсолютно непотрібного.

Була б у нього така сітка, як у фільмі, то він би вмить упорався. Але сітки немає. Може, знайдеться ще щось, аби накрити вовка? Знерухомити? Зв’язати?

Олесь прискіпливо обдивився простирадло, ковдру, подушки і все забракував. Звичайна тканина, тоненька, м’якенька. Вовк розпанахає це все одним помахом.

В кімнаті теж нічого потрібного не знайшлося. Олесь обійшов її зліва направо, потім справа наліво, у розпачі підійшов до дверей і прислухався.

Тиша.

Він стукнув кулаком.

Тиша.

Дивно…

Олесь пхнув двері ногою.

Де подівся цей капосний вовк? Чи все ж таки це була голограма і вона нарешті розчинилася в повітрі?

Олесь сів на тумбочку і витер рясний піт із чола. Ось і все. Це був страшний сон і він вже скінчився. Перш за все треба чогось випити. А потім викликати покоївку і прибрати отой розгардіяш у вітальні. Чи залишити добрі чайові і нічого не пояснювати? Але ж розтрощено аудіокомплекс, тут чайовими не обійтись. Олесь сягнув у кишеню за кредиткою, згадав скільки там є і вкотре зітхнув.

Він раптом відчув себе вкрай стомленим. Боліла голова, боліло подряпане плече, хотілося спати, очі заплющувалися самі по собі.

Олесь струсонув головою, встав, відсунув одну тумбочку, потім другу і крісло. Відчинити двері він не встиг. Двері відчинилися самі, тихо і легко, наче від подиху вітру.

Олесь інстинктивно сахнувся вбік і це його врятувало.

В отворі дверей нізвідкіля матеріалізувалася руда блискавка. Вовк промахнувся лише на кілька сантиметрів. Кігті блиснули майже поруч з головою Олеся і він пополотнів, уявивши своє сліпе, заюшене кров’ю обличчя.

Замішання тривало мить. Олесь прожогом вискочив із спальні і помчав до виходу.

Він стрілою перетнув вітальню, навіть не зачепившись за уламки посуду і скла на підлозі. Але йому кожен його крок, кожен рух давався ціною неймовірних зусиль – камінні ноги, чавунні руки, кожної миті він очікував стрибка на спину, холоду кігтів і зубів, шматування власної плоті, потоків гарячої крові.

Олесь тремтячими руками знайшов ключа, вдавив його у гніздо на панелі коло дверей і знесилено вивалився в коридор. Потім обернувся, намацуючи таку ж панель з іншого боку.

Через усю вітальню, витягнувшись у стрибку, на нього летів вовк. Лютим вогнем горіли зелені очі, блищали зуби, довгі лапи з гострими кігтями розсікали повітря.

Олесь зацепенів. Хвиля жаху накрила його з головою, паралізувала волю, кинула серце у п’яти.

Та його пальці вже знайшли панель і цей простий рух повернув Олеся до життя. Він вдавив ключа у гніздо і зажмурився, готовий до всього.

За півроку Дмитро Соснора навідав свого давнього приятеля. Олесь зустрів його у своїй затишній садибі у Східних Карпатах.

- То ти кажеш, що вовк вистрибнув із мого фільму? – дивувався Дмитро. – Як це сталося?

- Звідки ж я знаю… - зітхав Олесь.

- Може, ти задрімав під час перегляду і тобі все наснилося?

- Отакої! – обурювався Олесь. – Потрощені меблі, аудіо, посуд! Довелося майже половину зарплатні віддати. А подивися на мене – оці шрами, стрес врешті-решт! За кого ти мене маєш?

Дмитро знічено тер підборіддя:

- І вовк дійсно живий?

- Хлопці з охорони нашпигували його снодійним і відвезли до заповідника. Бігає тепер десь там з іншими.

- Бігає… - повторив Дмитро і дістав блокнот з кишені. – Взагалі-то я збирався лишити тобі запис іншого полювання. На тауранських ящірок. Але подумав, що місцева екзотика тобі більше сподобається. Ти ж крім космодрому ніде не буваєш, а життя таке різноманітне!

- Красно дякую! – саркастично мовив Олесь.

- Та не бери до серця! Я хотів тебе розважити. Полювання – це найкращий відпочинок для справжніх чоловіків!

- Угу… - пирхнув Олесь, але цікавість перемогла. – Не знав, що на ящірок полюють. Чим вони тебе привабили?

- Як на мене, то вони супер! – посміхнувся Дмитро. – У них навіть крильця є. Ось, поглянь.

Олесь подивився на знімок і йому замакітрилося у голові.

«Ящірка» була заввишки з двоповерховий будинок, мала чотири колінчасті ноги жовтуватого кольору, довге тіло з брунатною лускою, двоє великих перетинчастих крил, червоні очиська і роззявлену пащу з гострими зубами.

- Ну як, подобається? – розсміявся Дмитро і поплескав Олеся по руці. – От якби ця гарнюня опинилася у твоєму готелі, уявляєш? Ото б була катавасія!

Олесь втратив свідомість.