– Лілічко, радість то яка, купила, нарешті вибила, – зраділо рапортувала доці Інна Хаменко.
– Що мамцю, знайшли канал?
– Так, такий собі Авраменко, звичайний сторож, але який же впливовий і заплатити багато не довелося, скоро нашого батечка перепоховають на Личакові.
– Ох, мамцю, як же файно.
– Та це ще не вся новина, я домовилася за цілий склеп, на шість місць, так що стане ще й мені, тобі з чоловіком і навіть вашим дітям.
– Ой, ну ти й молодчинка, я тебе люблю – це ж прекрасно, нас всіх разом поховають на Личакові – щастя.
– Отак-то, ну добре більше не буду говорити, бо скоро сяде мобілка, так що цьом-цьом, скоро побачимось.
– Цьом.
Пані Інна Хаменко, вийшла з трамваю двійка на площі Митній, купила собі картопляник і каву та сіла біля фонтану відпочити після провернутої справи. Була дуже задоволеною, що та увінчалася успіхом, бо одержати площу на найпрестижнішому цвинтарі Львова, при тому для громадянки, яка нічим визначним не ввійшла в історію було надзвичайним успіхом.
Сонце приємно пригрівало, час йшов до полудня. Каву поклала збоку, вкусила кілька раз картопляник і щось її так схилило на сон, що притулившись до дерева, закрила очі і провалилась в світ снів:
***
Авраменко усміхався на весь свій напівзубий рот.
– Добрий вечір, пані.
– Добрий вечір, – отетеріло промовила Інна. Її здивувала пануюча навколо атмосфера. Сторож сидів з веслом у руках в невеличкому човнику, який плавно похитувався на вогняній річці і якимось дивом не спалахував. – А що ви тут робите? – від здивування її потягнуло на надмірну ввічливість.
– Перевожу людей на інший берег.
– Справді, я теж хочу.
– А у вас є гроші?
– Є, – вона аж сама здивувалася своїй рішучості, але запхавши руку в кишеньку на спідниці, намацала там дві великі монети. Витягнувши їх, побачила що на звороті, де завжди був герб, тепер красувалося обличчя її чоловіка. – О, Боже, – скрикнула вона.
– Давайте, давайте, погляньте скільки за вами народу назбиралося і всім треба на цвинтар, так що сідайте, пливемо.
Інна озирнулася і побачила багато таких же заклопотаних людей, як і вона сама до того, які роззиралися в різні боки, ніби щось шукаючи.
– Але як я тут опинилася? Сиділа ж собі спокійно, на площі Митній, після зустрічі з вами, після Личаківського цвинтарю і після набитого трамваю двійки. Чому я тут?
– Нелади з начальством, мають до вас розмову, – діловито промовив Авраменко.
– До мене?
– Ну не до мене ж, – і він самовдоволено пирснув.
Пані Інна вирішила більше не розпитувати перевізника, а задуматися над ситуацією в яку втрапила, але їй не дали цього зробити.
– Псссс, Іннусько, пробий ще й мені місце на цвинтарику, – вона глянула туди, звідки лунав голос, і побачила батька.
– Ох, – тільки й вирвалося в неї.
– Що ж ти про свого батечка забула то, я ж тобі скільки добра зробив, а ти дбаєш про якихось майбутніх невідомих недоносків, любочко моя, я ж так хотів теж бути похованим на Личакові…
– Та що ж ви батечку таке говорите…
– Я хотів! – і він зловив її за руку. В той же час Авраменко гепнув йому веслом по голові і той зник під водою.
– От розбушувалися тут ті духи, щоб їх. Ось ми і приїхали. Вам туди, – човник стукнувся об берег і Авраменко вказав пані Інні на невелику стежку, що вихилялася в правий бік від головної дороги.
– А чому не по головній?
– Ні, вам не туди, це для інших, праведних, йдіть тудою куди я вам кажу, – він повернувся в човнику обличчям до іншого берега і погріб туди.
Інна Хаменко пішла вказаним шляхом, заглиблена у власні думки, ображаючись на егоїстичність батька. Навколо виднілися напівзаховані в землі хрести та гробівці. Та не вдалося їй довго думати, бо раптом почула дитячий плач. Повернувшись у потрібному напрямку, побачила величенький склеп з шістьма місцями-шухлядами. Також почула чийсь голос, але не розібрала що саме говорилося, та він видався їй дуже знайомим. Підійшла ближче.
– Мамо, мамусю, що ж це таке, де ми?
– Ой, доню моя, що ти там робиш? Вилазь чим швидше, задихнешся! – неймовірно хвилюючись Хаменко підбігла до склепу і почала смикати шухляди, але вони не піддавалися. Знову почувся кількаголосий дитячий плач.
– Мамо, де ти, витягни мене?!
– Зараз доню, зараз, – вона почала почергово смикати шухляди і якимось дивом одна піддалася і висунулася разом з труною. В труни не було вічка, там вона побачила себе.
– Навіщо ти хитрувала?
Інна впала на дупу біля склепу.
– Нащо тобі здався отой мавзолей? – промовила Інна з труни.
– Я не, я не… – Хаменко почала повільно відсовуватися і врешті встала на ноги і чкурнула під акомпанемент лементу дочки і плачу дітей чим далі від мавзолею.
Бігла, як їй здалося, дуже довго і врешті вибігла до площі з кількома мавзолеями і сторожкою навколо.
– Тут мають жити люди, вони допоможуть, допоможуть, – повторяла собі під ніс.
Біля сторожки стояв молодий парубок.
– ДобрийдЕнь, пані, вас уже чекають, прошу проходити, – він відчинив їй масивні двері у будівлю.
Інна, забувши подякувати, зайшла досередини. Там була велика кімната на всю площу сторожки. Коли зайшла, то на стінах спалахнули смолоскипи, різким зеленуватим полум’ям.
– Мої вітання, – промовив чоловік що сидів в іншому кінці зали за чорним столом. – Ви, пані Хаменко Інна Олександрівна?
– Так, я.
– Прошу сідати, – Інна побачила стільчик на який до того не звернула уваги і сіла на нього.
– Ну і навіщо ви це зробили? – різко спитав чоловік і осуджуючи глянув на неї.
– Що зробила? – вона зайорзала на стільчику.
– Ви дуже добре знаєте що! – гримнув він на неї, голос прокотився луною залою.
– Нууу, а чого б не зробити, кожен ж робить, всі хочуть, щоб їх на Личакові поховали…
– А ви знаєте, до чого привели ваші дії?
– Ні, та до чого ж вони могли…
– Впустіть їх, – сказав невидимому лакею за дверима чоловік.
В приміщення з-за низеньких дверей, пригинаючись, ввійшло три пари, четверо людей були старшими, а останні, що зайшли, були цілком молодими.
– Ви знаєте хто це?
– Ні, – ніяково промовила пані Інна.
– Ще би, тепер ці люди залишилися без житла і спокою.
– Без якого житла?
– Без могили! – знову гримнув чоловік, – їх усіх незабаром витягнуть з могили і тихенько спалять або закопають десь за цвинтарем, щоб звільнити вам місце для вічного спочинку.
– Як, та я і не думала…
– А що ти думала, що вас поховають у склепі 19 століття і нікого при цьому не викинуть звідти? Ах ти ж, негідниця, стільки клопотів через таких як ти!!!
– Przepraszam, pani, ale on muwi prawde, – промовив поляк і наблизився до Інни.
Вона зірвалася з місця і кинулась до дверей.
– Відмовтесь від місця, знайдіть Авраменка і все відмініть, інакше ми до вас ще раз навідаємося і вже не будемо такими добрими!!! – востаннє гримнув суворий чоловік. Інна бігла до дверей, але все втратило чіткість і врешті вона побачила лише чорноту своїх повік.
***
Інна Хаменко отетеріло сиділа біля фонтану, надходив уже вечір, тіло затерпло від незручного сидіння. Витягла мобільний телефон і подзвонила до дочки.
– Ти знаєш, доцю, не будемо ми на Личакові похованими.
– Ой, та щось і мені не хочеться, мені тут таке наснилося…
– І мені. Так що поїду я зараз, знайду того чортового Авраменка, і відміню угоду…
Коментарів: 11 RSS
1Sergiy Torenko05-09-2008 22:42
Дуже непогано.
Трохи передбачувано, але непогано. Може трохи недостатня мотивація… Сон і відразу відмова від мрії багатьох років. Не вистачає якогось яскравого завершального мазка /не штриха навіть, а мазка/.
А так… Власне мені — сподобалось.
2Автор05-09-2008 23:30
хмммм… задумався і щось з цих роздумів буде. Є два варіанти розвитку: або продовжити тему «другої зустрічі» і вже після неї завершити, або залишити якийсь подаруночок Інні від потойбічних друзів, щоб вона і в щоденній реальності пам'ятала про зустріч в сні.
3Ігор Сілівра08-09-2008 12:14
не ставлячи під сумнів художні характеристики твору, поцікавлюсь: а де саме тут фантастика?
втім у мене аналогічна претензія до усіх тутешніх творів.
4Автор08-09-2008 14:36
Залежно що саме ви розумієте під фантастикою. Науковою фантастикою звісно тут і не пахне, але потрапляння в потойбічний світ (через браму снів, уникнувши популярного ореальнення цього процесу) тяжко назвати ознакою реалістичного оповідання.
5Владлєна08-09-2008 22:18
Дуже гарний твір, але, як на мене, це скоріше містика, ніж фантастика. Втім, це не важливо. Зміст захоплює, легко сприймається...
6Ігор Сілівра09-09-2008 12:15
містика давно відокремилась від фантастики як такої.
звісно, якщо поділ бінарний: реалізм-фантастика, то це скоріше фантастика.
7Sergiy Torenko10-09-2008 15:45
На конкурс приймаються фантастичні оповідання у найбільш широкому розумінні слова "фантастичні". Жодних обмежень для експеременту.
8Андрій23-09-2008 12:36
Дуже хотілося б, щоб це була фантастика, але, на жаль, це не фантастика - це реальна історія про те, як можна влаштувати поховання на Личаківському цвинтарі у Львові. Ну, а щодо фантастично-містичного сну героїні - на те він і сон, щоб бути містичним (особливо, якщо мучить совість). От якби сюжет повернути так, що подібний сон наснився чиновнику, який за хабара дав дозвіл на поховання, а прокинувшись, розкаявся, повернув гроші і відмінив всі дозволи, то тоді дійсно можна би було сказати, що це фантастика.
9Автор23-09-2008 13:17
10Автор23-09-2008 13:25
На сайті просто розміщений попередній варіант оповідання, на жаль змін вносити уже не можна, але в новішому варіанті, поляк доторкнувся до руки Хаменко і в неї і в реальному житті залишився знак, який наштовхнув її на відмову від задумки.
Додам у коментар варіант альтернативного закінчення (яке і є тим останнім мазком, який воднораз і відкриває захланну душу героїні і залучає твір до містичної фантастики):
Інна Хаменко отетеріло сиділа біля фонтану, надходив уже вечір, тіло затерпло від незручного сидіння. Поглянула на руку і та зразу запекла і на ній виділилась червона пляма. Стурбовано витягла мобільний телефон і подзвонила до дочки.
– Слухай, доцю, мені тут таке наснилося…
– Та і мені, мааамцю… я в труні була, закрита, це було щось страшне, а коли витягли – противний майже беззубий дядько, то сказали щоб я прохала тебе сильно-сильно, щоб ти поїхала і відмовилася від задумки.
– Ой не хочеться мені щось цього робити, все ж як би добре було нам всім....
– Та що ви мамо?! Мені сказали, якщо не захочете, то щоб ви глянули на свою руку… Що там?
Інна зиркнула на червону пляму і її тілом пройшла хвиля різкого болю і нестерпного жару.
– От паскуди, і тут слідкують…
– Що, що? Я не чую.
– Кажу, піду я до того чортового Авраменка, біс з ним, відмовлюся… ну принаймні від містечка на Личакові, здався нам той цвинтар, знайду на іншому місце в сто раз краще… – і вона при цих словах закусила від злості губу. – Пока.
11Читанка24-09-2008 12:58
Передбачувано, але цікаво.