Напарники

Багрове коло сонця  завершувало свою небесну подорож серед роздертих хмар, і край горизонту, неначе палав у вогні, але це був лагідний, ніжний, зігрівавший око вогонь. Навколо простягався похмурий від бідності наповнення монотонний пейзаж. Буро-жовта рівнина розкинулась вдаль, аж до самого горизонту. Безмовна пустеля заполонила собою весь видимий простір. Вишикувані в ряд невідомі стальні конструкції простягались високо вгору, зловісно зблискували своїм металевим сяйвом і, немов примари, відкидали довжелезні тіні на тлі пожовклої рівнини. Ніде не було ні єдиного деревця, ні єдиного шматка зелені. Лише поодинокі кущі, потьмянівша трава, пил та вітер… І лише тільки вітер порушував мертву тишу: підіймав клубні пилу, розходився хвилями по високій траві та наспівував свою жалібну пісню – панахиду за померлим світом.

Там, в далині, виднілись два людських силуета. Дві людські істоти стояли зачаровані величчю заходу сонця, спостерігали як червоне небесне світило передавало естафету сутінкам, які вже лагідно затягували безмовний світ в свої обійми.

– Це прекрасно, прекрасно, нічого більш гарнішого я ще не бачив в своєму житті! – хлопчик на вигляд років дванадцяти, перебуваючи під сильними враженнями від побаченого, весело бігав, підстрибував та з величезним інтересом розглядав все довкола. – Навіть набагато краще, аніж на картинках!

– Колись наша планета дійсно виглядала прекрасним місцем, вона була вкрита густими зеленими лісами, її омивали сині моря й океани, величезні засніжені гірські хребти зачаровували своєю величчю, гарний захід сонця протягом тисячоліть надихав поетів і музикантів. І тепер, майже все це втрачено. Залишився тільки неповторний захід сонця, – відповів старий чолов’яга з білосніжним волоссям.

Він стояв обпершись на дверцята свого автомобіля позашляховика з величезними колесами та задумливо спостерігав за хлопчиком. Вони були знайомі лише декілька годин, але було щось спільне між ними, щось що поєднувало двох зовсім різних людей. Дідусь дивився на хлопчика, милувався його дитячою простотою й щирістю емоцій, і намагався знайти, намагався спам’ятати ті так давно забуті почуття.

– Андрійку, біжи-но сюди! – гукнув старий чоловік і почав порпатись у своїй сумці. Хлопчик миттю прибіг. Рука, незвичайна рука яка складалася з металевих стержнів та пластин і майже зовсім не відрізнялася від людської, хіба що на ній не було шкіри, а всі кості та суглоби – відлиті з металу. Металева рука простягалася все ближче та ближче до хлопчика, довгі стальні пальці зажали в долоні щось жовто-червоне шароподібної форми. Пальці повільно розігнулися, і ось на долоні лежало стигле, краснобоке яблуко.

– Спробуй, воно дуже смачне.

Андрій був трохи наляканий виглядом руки дідуся, але не довго думаючи, взяв невідомий йому досі фрукт. Він уважно обдивився яблуко з усіх сторін, підніс до рота й відкусив малесенький шматочок. Радощам хлопчика не було меж, він прийнявся швидко набивати щоки солодкою м’якоттю.

– Овочі які ми вирощуємо в нашому підземному комплексі, в відділі гідропоніки, не такі смачні, як це… Вони не мають ні смаку ні запаху, вони завжди блідного кольору і швидко в’януть. А це, де ти його взяв? Я хочу піти туди, де вони ростуть… такі смачні! – з набитим ротом промовив хлопець.

– Вже темніє, давай я відвезу тебе додому. Залазь у машину і поїхали.

Хлопчик вмостився на задньому сидінні машини та доїдав своє смачне яблуко. Броньований позашляховик плавно рушив з місця, набирав швидкість і залишав за собою довжелезний стовп із пилу.

– Показуй де знаходиться вхід у ваше підземне сховище. І мені було б дуже цікаво узнати, як ти зумів втекти. Як це ти, Андрійку, зміг обманути охоронців, комп`ютерну систему, власноруч відкрив всі електронні замки й двері та вибрався на поверхню? – сказав дідусь.

– Ні, ніколи! Я більше ніколи не повернуся туди! Я хочу подорожувати разом з тобою. Будь ласка, візьми мене з собою, я буду тобі гарним напарником.

– Синку, це дуже небезпечно. Ти навіть не уявляєш скільки зла та підступності таїть у собі цей світ. До того ж, я звик мандрувати один, мені не потрібні напарники. Тобі дуже поталанило, що саме я зустрів тебе, а не хтось інший. А тепер вгамуйся і показуй дорогу.

– Ні, діду, я не для того від них тікав, щоб повернутися! Все своє життя я марив тими захоплюючими краєвидами, що бачив на картинках, уявляв як гуляю широкими просторами, і тепер, коли моя мрія здійснилась, ти хочеш знову посадити мене під землю, в оті довжелезні й погано освітлені коридори та кімнати, до тих жахливих людей – фанатиків системи. Краще зупини машину та висади мене. Я й сам зумію дати собі раду!

Настала довготривала пауза мовчання. Чолов’яга з залізною рукою нічого не відповів, лише глибоко, вдумливо подивився в голубі очі хлопчика та продовжував вести машину вперед, на зустріч безкінечній пустоті. Тим часом автомобіль все продовжував і продовжував розсікати безкраї простори пустелі; а ніч вже спустилася на монотонний світ і вкрила небо чорною мантією з безліччю яскравих зірок, які сіяли, немов тисячі маленьких діамантів, і освітляли собою шлях для мандрівників.

Броньований позашляховик зупинився біля високого пагорба. Хлопчик спав на задньому сидінні, а дідусь вкрив його теплою ковдрою й пошепки промовив: «Солодких снів, напарнику».

Перед тим як віддати свою свідомість у царство сну, дід ще довго міркував: чи варто було залишати хлопця з собою, чи треба було не слухати той дитячий лепіт і силоміць повернути його додому. Думки поступово переходили й змінилися власними спогадами та помарнілими уривками образів. «Мрії, вони збуваються, але зовсім не так, як ми цього хотіли», – думав він. Старий чоловік почав тривожити свої давні спогади, ті спогади, що спливали в його голові були дивним маревом. Він і сам точно не знав, чи були вони насправді, чи це просто вигадка давно минувшого дитинства яка так міцно засіла в його голові. В дитинстві, приблизно в віці Андрія, він мріяв залишитися один на світі. Уявляв своє рідне місто без шуму та метушні, без надокучливих людей:

Він прокинувся, його кімната була вся наповнена ранішніми променями сонця, обійшов весь будинок, а вдома нікого немає, лише тільки кіт солодко дрімав на підвіконні. У вітальні крізь кришталеву скляну мозаїку проходило сонячне світло та відігравало яскравими плямистими барвами на стінах. Він виходить на вулицю – навкруги ні душі. Пустинні, залиті яскравим світлом вулиці й бульвари. Все, що тут відбувалося було досить дивним і неправдоподібним. Всі люди просто счезли, залишили цей світ навіки. Тільки розмаїття рекламних вивісок та політичної пропаганди нагадували про їхнє дурне, нікчемне існування. Повністю порожній світ, остався лише самотній маленький хлопчик. Емоції переповнюють його: він хвилюється, що залишився сам, сумує за своїми рідними. Але швидко відкидає нудні думки й весело крокує знайомими вулицями назустріч мрії.

А тим часом на сході вже повільно загорався світанок, треба було продовжувати путь. Тьмяна трава покрилась тонким блиском капельок ранішньої роси. Чорна смуга асфальтованої дороги вимальовували пологі вигини, а по обидва боки залишався все той же незмінний пейзаж – вмираюча пустеля.

– Я дуже вдячний тобі, що ти зрозумів мене і залишив з собою, – промовив Андрій. – Розкажи щось про себе, я навіть не знаю хто ти і як тебе звуть… і як так сталося, що ти втратив руку?

– Я й сам не знаю хто я та як мене звуть. В моїй голові залишилися лише деякі уривки спогадів та образів минувших літ. Чи правда це, чи просто вигадка хворої уяви; я цього не знаю та напевно ніколи й не дізнаюсь. Одразу ж коли почалася війна, коли прогриміли перші вибухи, мене мобілізували в ряди армії, де я ніс свою службу. Ми повинні були очищати уражені радіаційною заразою території та запобігати новим проявам війни. Але все це було марно. Я кожен день бачив як все нові і нові території зникали з обличчя планети в одну мить. Зникали разом із неповторною природою і мільйонами людей та перетворювалися на сірий попіл. Війна закінчилась, а результатом її став повністю зруйнований, непригодний для життя світ. Ті люди, яким пощастило сховатися в підземних комплексах, продовжують своє існування там і до сих пір. Моя рука, та не тільки рука, а й інші хворі органи – замінені штучними, замість травмованих на війні частин тіла я віддав перевагу більш надійним конструкціям із металу та пластика. В моє тіло вживлено різноманітні імпланти, що пристосовують організм для існування в умовах зовнішнього середовища. Я звик покладатися тільки на швидкість моїх електронних імпульсів та потужність моєї зарядженої зброї. Тепер навіть не знаю: машина я, чи все-таки залишився людиною. І вже приблизно років двадцять я скитаюсь просторами зруйнованого світу.

***

Величезне місто було сірим, засипане брудом та пилом, уламками старих будівель. Колишній мегаполіс був мертвий. Навкруги мелькали руїни будинків та обгорілі паркани. Велетенські хмарочоси самотньо стояли посеред зруйнованого міста. Покинуті торгівельні центри, зруйновані пам’ятники, паркувальні майданчики з уламками поржавілих автомобілів – все це нагадувало про масштаби давно забутої катастрофи. Два мандрівника пробирались крізь руїни покинутого міста. Осколки скла розбитих вітрин дзвінко хрустіли під їхніми ногами, і луна відбивалася від сірих стін міста та розходилася навкруги по запустілих вулицях.

– Це ще не саме страшніше, що могло статися з нашим світом. Найстрашніше, якими стали після цього виживші люди. Ті, що залишилися на поверхні, ті кому не вдалося потрапити то бомбосховищ на початк війни, але, наперекір всім обставинам, залишилися в живих. Вони втратили те, що робило їх людьми. Готові підступно випустити кулю в спину, готові убити тебе навіть коли ти спиш і забрати все твоє майно. Але є й такі, настільки одичавівші, що можуть насолодитися плоттю першої зустрічної людини.

 Але в цьому новому жорстокому світі в мене ще є надія. В моєму механічному серці ще продовжує горіти вогонь надії, і я не перестаю вірити, що гарні часи, коли-небудь настануть. Віра в щось, що може бути там, далі, веде мене вперед і вперед. За весь час моїх подорожей по мертвій землі, я таки знаходив місця, місця на землю яких не падала жодна бомба, місця куди не дібралась радіаційна зараза, в яких природа зберегла всю свою неповторну велич. Я знаходив такі оазиси, але їх одиниці. Те яблуко, що я тобі дав – воно звідти.

– Ти так мріяв, хотів побачити, що відбувається на поверхні. І тепер, коли я показав тобі наш помираючий світ, я повертаюсь до свого давнього запитання. Чи хочеш ти повернутися назад, в свій безпечний та затишний підземний дім?