Намистинка бажань

– Краще дивитись за дітьми треба! Наплела бозна-що моїй Галочці. Вчора гукаю додому – нема. Потім вилазить звідкілясь бруднюща, і починає верзти про якусь блакитну намистинку, яка немов би здійснює бажання. От дурня! Чи не ви ті казочки вигадуєте?

– Блакитна намистинка – не казка! – втрутилась Іринка. – Про неї у книжці написано.

Чужа сердита жінка засміялася. Сміх був, як і вона, злим, неприємним.

– А в книжках що – все правда й тільки правда?

– Добре, я поговорю з Іринкою, – нарешті обізвалася бабуся. – Вона мені все розповість. До побачення!

Вдома Іринка побігла до кімнати, зняла з полиці стару потерту книжку.

– Ось тут – про блакитну намистинку!

Бабуся погортала сторінки.

– Розумієш – та жінка права. Ця історія – казка, фантазія.

– Але чому ж наприкінці написано, що намистинку можна відшукати?

Бабуся не змогла відповісти.

– Я буду її шукати! І знайду!

– Роби що бажаєш, та інших не вплутуй. Хай це буде твоєю таємницею.

– Добре! – зраділа мала.

– А тепер – мити руки й вечеряти.

– Хто знав, що ця дитяча казка так на неї вплине, – думала стара, поки онука бавилася милом. – Звичайна книжка для малечі – і от, маєш. Хай вже награється, тільки мовчить – її уява багатьом не до вподоби.

А Іринка, старанно змиваючи піну, розмірковувала:

– Блакитна намистинка існує. Дорослі не вірять, але я її знайду. Обов’язково!

*     *     *

Іринка бігла у високій траві. Перед нею – яскравий, мов сонце, метелик. Трохи подалі стежкою неквапно йшла бабуся.

Метелик сів на квітку. Причаїлася. Ще трохи. Хай розгорне крильця. Час!

Простягла руку до яскраво-барвистого дива. Зарано! Метелик спурхнув, відлетів далеко й високо. Та Іринці було вже байдуже – її привабило інше...

У траві, під квіткою, щось блиснуло блакитним. Іринка нахилилась, розвела рослини рученятами. Перед нею лежала... блакитна намистинка. Саме така, якою її уявляла. Як же довго вона полювала на неї! Обшукала весь двір, весь дитячий садок, а вона весь цей час чекала на неї тут, у лісі!

Обережно взяла намистинку до рук – немов крижину, що от-от розтане. Покачала у долоні – милувалася блакиттю.

– Іринко, ти де?

Мала стисла свій скарб у руці. Як невчасно бабуся! Їй закортіло опинитися удома –награтися омріяною знахідкою.

– Іринко! Ми йдемо – мені щось недобре...

Вдома бабуся швидко злягла „з тиском”. Іринка була вільною до вечора.

Треба придумати, де заховати її скарб. Мабуть, тут, у коробці з-під сірників. Покласти її у шухляду, до найулюбленіших іграшок... Але спочатку – випробувати. Декілька разів вже помилялась...

Чого б побажати? Морозива! Бабуся його ніколи не купляє – каже, шкідливе для горла. Мама з татком дають, проте рідко.

– Я хочу... один... два... три... десять порцій шоколадного морозива! – прошепотіла Іринка і затисла намистинку у руці.

На столі з’явилось десять крижаних ріжків, і Іринка влаштувала собі свято.

Коли батьки повернулися з роботи, вона застали вдома „лазарет”. В одній кімнаті –бабуся з підвищеним тиском, в іншій – лихоманить малу доньку. Довелося мамі брати лікарняний.

Попервах хворіти Іринці сподобалося. Майже всі забаганки виконувались – навіть чарівних намистинок не треба! Мати була вдома, піклувалась нею, читала вголос казки. Ліки – й ті були солодкими: мед, чай з малиновим варенням, гоголь-моголь... Та на третій день лежати стало нудно.

Надворі – літо, сонце, галас дітлахів. Як хочеться туди!

– Хочу одужати! – подумала Іринка.

Встала, відкрила шухляду, затисла намистинку у руці. Загадала бажання. Знову в ліжко! Заснула і прокинулась... здоровою.

Проте гуляти їй дозволили лише через два дні. А там – прикрість – у Люськи нова лялька. І яка! Величезна, зростом ледь не до пупка, з довгим хвилястим волоссям, блакитними очима, які можуть закриватися. Іринка мріє про неї з весни – з того дня, як побачила у магазині. Та мати її вперто не купляє. Каже – Іринка неслухняна: то кашу їсти не хоче, то іграшки по всій кімнаті розкидає.... Проте зараз у неї – чарівна намистинка!

Загадати бажання одразу не вдалося – після прогулянки її покликали вечеряти. Потім батькам закортіло „трохи позайматися з дитиною”. Лише на ранок завтрашнього дня Іринка дісталась заповітної шухляди. Та цього разу нічого не сталося.

Засмучена, йшла на прогулянку, а там... На дитячому майданчику – та сама лялька!

Вона була щасливою весь день. І половину наступного. А потім до батьків прийшла сусідка і спитала, чи, бува, хто не знайшов доччиної ляльки.

Іринка плакала, та сльози були марні – „чуже” довелося повертати. Батьки ще й насварили – бо  взяла те, що не належить.

– Погані, погані батьки, – плакала засмучена Іринка, стискаючи намистинку у руці. Не буду більше вашою дочкою! Хочу стати принцесою за казки!

І відчула, що кудись провалюється.

*     *     *

Вона опинилась у дивній кімнаті. По-перше, у ній було доволі зимно. По-друге – темно. Вузеньке віконце ледве пропускало сонячне проміння.

У напівмороці дівчинка помітила величезне ліжко і... нічого. Ні шаф з іграшками, ні столу, ні навіть стільців.

На самій Іринці якимось дивом опинилась довжелезна і незручна сукня, що плуталася під ногами при кожному кроці. Черевики, також завеликі і незручні, майже спадали з ніг. Єдине, що лишилося незмінним – намистинка, яку дівчинка міцно тримала в кулачці.

Важкі двері відчинились. На порозі стояв чоловік, одягнений, неначе клоун з цирку.

– Ваше Високосте, – промовив шанобливо. – Їх Величність чекають у трапезній залі. Вже гніваються.

– Я справді принцеса, – здогадалася Іринка. – Та ця казка мені не подобається.

– Зачекайте! Я зараз! – пискнула вона. – І закрийте двері! Мені треба...

„Заховати намистинку так, щоб вона була завжди під рукою”.

Та чоловік не виконав наказ, натомість прочинив двері ще ширше. Увійшло двійко хлопчаків роками трохи старших за Іринку і підхопили ззаду її одіж. Процесія рушила – спочатку довжелезним, темним коридором, потім – крутими кам’яними сходами. Попереду поважно крокував чоловік у чудернацькому одягу, тримаючи перед собою свічку в свічнику, за ним – Іринка, ззаду – хлопчаки з кінцями її плаття. Дівчинка була їм вдячна – розуміла, що без допомоги би вже гепнулася.

На сходах стало набагато важче. Треба було триматися за щось, а у руці – намистинка. На щастя, у русі Іринка відчула, що на її шиї щось висить. Намацала мішечок з якимсь мотлохом, поклала туди намистинку. У напівмороці ніхто нічого не помітив.

Нарешті, дістались похмурої зали, де подавали обід. За величезним столом сиділи лише двоє: старий бородатий чоловік і жінка з вродливим та дуже суворим обличчям.

– Ви запізнилися, Ваше Високосте, – холодно промовила вона. – По обіді Вас буде покарано.

Страви Іринці подавали слуги, проте їжа виявилася зовсім несмачною: глевка каша без цукру чи солі, тверде м’ясо, яке застрягло у зубах.

– І оце – принцесине життя! – обурено думала дівчинка. – Краще вже вдома...

Тут до зали увійшов герольд (так, здається, зветься той, хто оголошує). Він доповів, що до принцеси прибув наречений.

Не закінчивши обіду (яке щастя!), побігли до тронної зали. Там Іринці сподобалось більше. Все було майже так, як вона уявляла: величний трон, вкритий червоним оксамитом, довгий червоний килим на підлозі, зброя на стінах й лицарі в блискучих обладунках. В ній було світліше, ніж в інших помешканнях, проте від холоду усе всередині стискалося.

Старий король вмостився на свій трон, королева й „принцеса” – на крісла обабіч. До зали увійшов герольд, за ним... Іринка заклякла від жаху. Така потвора навіть в найстрашніших снах не марилась! Горбань, одноокий, з бородою, чорною настільки, що задалась переляканій дівчинці синьою.

– Моя принцесо! – посміхнувся „наречений”. Із зубами у нього була проблема: одні – втрачені, інші – криві.

Дівча заверещало на всю залу:

– Мамо, рятуйте – Синя Борода!

*     *     *

Іринка сиділа просто на підлозі у холодному сирому підземеллі і сидітиме без їжі і води „допоки не обдумує свою негідну поведінку”. Так пообіцяв старий король.

Він кричав ще багато чого. Що дочка-принцеса зганьбила його. Що шлюб з потворою – дуже корисний для держави і вигідний для неї особисто. Він ледве зміг домовитись з могутнім владарем, а вона все зіпсувала дурною дитячою витівкою.

Це – основний зміст його промови. Повністю вона містила більше слів, переважно лайливих. Король лютував-кричав довго. Королева весь цей час мовчала. Незворушно дивилась на Іринку – без гніву або співчуття. Коли король зупинився перевести дух, спитала-ствердила:

– Цей вчинок заслуговує покари, чи не так?

Король знітився, щось пробурмотів, а потім видав вирок. Іринці здалося – королева невдоволена. Мабуть, хотіла чогось більш жорстокого.

Дівчинка була певна: ця вродлива жінка – її мачуха. Точніше, мачуха принцеси. Саме вона – не король – знайшла для неї ту потвору, „Синю Бороду”. Тепер, мабуть, обдумує чергову капость.

Оце так казка! Нічого собі – життя принцеси! Іринці захотілось плакати. Наскільки краще було вдома: з мамою, бабусею! Там всі її любили – навіть коли сварили. А яка смачнюча там каша! З варенням...

Раптом вона почула якісь рухи. Блиснув вогонь, щось покотилося підлогою. У примхливому світлі Іринка побачила... яблуко. Стигле, соковите, червоне. Голодна дівчинка схопила його, піднесла до рота... Мало не вкусила – вчасно пригадала Білосніжку.

Відкинула зловісний плід подалі, намацала мішечок з намистинкою. Додому! Скоріше додому! До батьків, які не зрадять...

*     *     *

Бабуся, нарешті, спокійно заснула. Ірина залишилась наодинці з домом. Спогадами.

Вона любила ці поїздки до бабусі. Тут вона поринала в світ дитинства.

У цій оселі наче зупинився час – або пішов назад на чверть сторіччя. Тут все залишилося незмінним – її кімната, старі книги, іграшки, пиріжки з сиром до чаю. Щоправда, пиріжків давно нема – бабуся нездужає, навіть по хліб майже не виходить. Доводиться привозити харчі кожну суботу, потім разом готувати – щоб не перевтомлювалася, займаючись улюбленою справою. Після того, як донечка відбула за кордон, старенька здає на очах. Якби не вона, не Ірина...

Нічого! Тут вона відпочиває від хронічно невдоволеного батька. Було б кому скаржитися! Лежить цілими днями перед телевізором. Страждає. Його, цінного працівника, звільнили... рік тому. За цей час можна б і іншу роботу знайти. Якщо шукати.

Та зараз – проблеми далеко. За планом в неї – рандеву з дитинством.

Часу вдосталь – ще тільки десята година. Що, як відкрити ту шафку? Минулого разу руки не дійшли, а там, можливо, сховані якісь цікавини.

Книжки! Старі, ще з дошкільних часів. А ця – відрізняється. Груба, потерта. Назву і малюнок майже неможливо роздивитися. Та йде від неї наче тепла хвиля, пробуджує напівзабуті спогади. Це ж... Легендарна „Блакитна намистинка”!

Як вона сумувала за нею! Батьки запевняли – вона загубилася при переїзді. А самі, напевно, сховали подалі – як джерело небезпечних фантазій. Запізно! Магічний артефакт вона давно вже випробувала!

Цікаво, куди поділась намистинка? Після пригоди з „принцесою” Іринка довго боялася бажати. Потім – раптовий переїзд. Метушня, збори, пакування і розпакування. Багато речей просто щезло, інші змінили місця. Мабуть, тоді намистинка й загубилася. Чи втекла від дурної хазяйки, яка не змогла впоратися з чарівним даром, виявилася негідною його. Соромно згадати, на яку дурню вона в дитинстві марнувала чари! Морозиво, лялька... Казкова принцеса... От вже бажання з бажань! Невже ніхто не пояснював малій дурепі, що казки можуть бути й страшними?

Підлітком вона перерила усі шафи, проте марно. Й добре! Бо накоїла б... Помстилась б усім ворогам, якими в той час могли бути і шкільні вчителі, і однокласники, і навіть рідні батьки. Врятувала би світ від всіх лих – чи вцілів би? Пішла б у мандри – чи вціліла би вона? І ще багато отакої маячні.

Добре, що мудра намистинка вирішила не потрапляти їй на очі. Вона ще й досі тут – Ірина відчуває. Що, як продовжити гру? Дитинство – так дитинство!

Блакитна намистинка знайшлась серед бабусиних скарбів, в старій шухлядці.

*     *     *

Ранок понеділка виявився тихим. Батько хропів перед ввімкненим телеком, на роботу йти на другу зміну, справ – ніяких. Ірина замкнулась у своїй кімнаті і відкрила коробку з намистинкою. Чи справді вона чарівна? Навряд чи. То була дитяча гра, фантазія недужої дитини, марення, що сприйнялося так яскраво, як реальність. Спомин, уламок дитинства. А якщо... А якщо припустити...

Чого б їй хотілося зараз – дорослій? Напевно, не морозива чи ляльок. Хоча... Із віком прагнення лишаються такими ж примітивними: солодкого життя, матеріальних благ, підвищення соціального статусу. Чи – змін. Чого вона прагне? Що хоче змінити?

Життя, здається, непогане – як у всіх. Буденне, сіре, сите та стабільне. Юнацькі мрії? Вище голови не стрибнеш, та чи варто?

До аспірантури так і не вступила, та і краще – було б важко з хворою бабусею. Для роботи в коледжі її освіти цілком вистачає. Зарплатня, щоправда, невелика, та матуся підкидає, підтримує батька-неробу. Подивишся на нього, і не шкода, що сама. Друге таке „щастя” навряд витримала б. А „велике кохання” – в книжках. Світ книжок... Ще одна зухвала підліткова мрія.

Надія стати великою письменницею, спроби писати роман... Нещодавно знайшла у бабусі ті зошити. Який наїв! І з цим вона колись попхалась до редакції!

З віршами пішло трохи краще, та й тут... Лаври визначної поетеси – не для неї. Її межа – самодіяльні студії, друк у напівпрофесійних альманахах. Тішить самолюбство, й годі.

Та чи хоче вона прожити так життя – посередністю, сірою мишею? Чи готова змінити, змінитись?

Блакитна намистинка дає шанс, хоч і примарний. Ще раз зіграти в цю гру... Тільки спочатку все як слід обдумати – кожне бажання має й іншу сторону.

Ніякого багатства, мільйонів „просто зараз”. Ще звинуватять в крадіжці! Цікаво, з якого магазину зникло тоді те морозиво і як потім віддувались продавці?

„Забезпечити себе на все життя” – ще небезпечніше. Можливо, воно пройде у лікарні – або закінчиться ще до вечора.

Отже, нічого глобального. А от підвищення по службі, підняття платні – цілком нормальне бажання. Майже нездійсненне в реаліях коледжу. Ще: авторитету, визнання –  і на роботі, і у творчих справах. Покращити зовнішність? Не варто: не впізнають, і як довести, що ти – саме ти? Особисте життя? Собі не збрешеш: хочеться, щоб хтось був поруч, розумів, сприймав би такою, як є. А „неземне кохання” хай залишиться в книжках. Від нього – тільки клопіт.

Здається, все. Стиснути намистинку у руці і побажати – усе разом.

 *     *     *

Несподіванки почалися одразу. Раптово задзвонив домашній телефон, і офіційний голос доповів, що Ірину Михайлівну терміново викликають на роботу. Позачергове засідання кафедри.

Там приголомшили звісткою – звільняється колега. Виходить заміж, від’їжджає за кордон. Отже, залишаються години. Хто їх візьме? До кінця семестру – ще три місяці.

Ірина дослухалася байдужо. Такі дарунки долі – не для неї. Звично ласий шматок розбирали колеги. Та вони цього разу не квапилися. Предмет колишньої колеги мав певну специфіку: потребував, крім володіння мовою і досвіду, ґрунтовних знань з лінгвістики. Поважні вчительки, що закінчили інститут кілька десятків років тому, давно вже забули ті лекції та повикидали конспекти.

Завідувачка ще раз просканувала кабінет маленькими недобрими очицями. Огрядні тітки намагались стати менше, злитися з стільцями. Погляд зупинився на Ірині.

– На щастя, серед нас є дехто, – переможно мовила завідувачка, – хто не так давно закінчив університет, та ще й з червоним дипломом!

„Еге ж. „Не так давно” – сім років, два з яких ти мене шпетила за мій диплом з відзнакою. Аякже! Твоя люба донечка недотягла, а тут якась... Без впливових родичів, без блату. Двадцять годин – чотирнадцять конспектів. Як так? А Ви в нас вигадлива пані. За підготовками світу не бачила, а зарплатня – кіт наплакав. Тепер, нарешті, я стала потрібною. Добре. Я нічого не забула”.

– Це – дуже відповідальний крок, проте я спробую, – чемно посміхнулася Ірина. 

Ввечері Ірина йшла з роботи до літстудії. Незважаючи на довгий день, у тілі не було  звичної важкості. Ніщо не сушило зсередини, ніщо не притискало до землі, не лежало на плечах важким камінням. Вона йшла з піднесеною головою. Роздивлялася, неначе в перший раз, жовте листя каштанів і кленів. Підсвітка ліхтарів й вітрин робила його золотавим, мов коштовність, теплим і затишним, наче світло у вікні. Старі будиночки здавалися казковими палацами. За дверима одного з них очікує диво...

Ірина отямилась. Котра година? Вона, напевно, вже спізнилась. Треба поспішати.

У студії все було, як завжди. З присутніх – кілька „геніїв”, широко відомих в вузьких колах, справді талановитих поетів-невдах. Ще декілька небезталанних диваків – один з них саме читав свій вірш про злого модератора, з півдесятка вправних віршомазів, до яких Ірина відносила й себе. Решта – більшість – амбіційні графомани, переважно пенсійного віку. Таких не дай боже зачепити! Критику вони сприймали важко, та й пояснювати сімдесятирічним „початківцям” ази віршування – марна справа. Доводилось поблажливо сприймати їх „шедеври”.

А це хто? Хлопець років тридцяти, огрядний, в окулярах і з борідкою. І вірші в нього гарні. Чіпляють.

– Ірино, будете сьогодні виступати?

– Звісно! Так!

Несподівано для себе прочитала те, що, здавалось, ніколи б не наважилась озвучити. Ці вірші вона подавала колись до якогось поважного часопису. Вважала їх найкращими з усього, що створила, бо писала по-справжньому – серцем. Звісно, отримала нищівний відгук. Це була її остання спроба вирватися із багна непрофесійності.

Вона читала, як писалося тоді – відверто, щиро. Не переймаючись наслідками.

Коли завершила, здивовано почула оплески. Не ввічливі, не етикетні – справжні.

Цього разу розходились пізно. Біля воріт стояв той незнайомець.

– У Вас дуже гарні вірші. Я – Сергій.

– І ваші мені до вподоби. Ірина.

Повертались додому разом. Випадково чи ні, Сергій мешкав у тому ж районі. Говорили про літературу, про життя. З новим знайомим було легко й просто. Ірина не мала вдавати з себе щось, натягати одну з звичних масок. Навіть не соромилась, коли, захопившись розмовою, вступила у калюжу і обляпалася. Сергію дісталося теж. Він розсміявся. Розсміялась і Ірина. Їй чомусь стало хороше та тепло.

Сергій запросив телефон.

*     *     *

Мряка та темінь листопадового вечора. Ірина брела від метро з єдиним бажанням – заснути. Впасти просто тут, на вогку землю. Поринути в сон. Без пробудження.

Перечепилась за щось. Мало не впала. Схаменулася.

„Може, намистинка щось почула. Бажати ТАКЕ, навіть подумки... Бійтесь бажань, бо вони можуть справдитися”.

Все бажане збулось, та чи принесло щастя?

Спочатку літала на крилах: цікавий предмет, побачення з Сергієм... Поступово накопичувалась втома. Працювати довелося на дві ставки, розробляти „з нуля” новий курс – попередниця забрала всі наробки. Сиділа ночами та у вихідні, розривалась між „особистим життям” і роботою. Останньою краплею стала ідея керівництва підвищити їй категорію, щоб узаконити право викладати не загальні, а фахові курси. Для того слід було пройти стажування – звичайно, без відриву від занять.

Бажала підвищення – отримала. А разом –  двадцятогодинний робочий день без вихідних. Довелося переносити зустрічі з Сергієм, відмовлятись від походів у кіно, театр... Хтось наче насміхався з неї, ставив перед вибором: кар’єра чи кохання та сім’я.

Бабусі погіршало настільки, що часом доводилось зриватися серед тижня. А на додачу й батько розпочав чудити...

Біля під’їзду  – кремезна, загрозлива постать.

„Ось і останнє твоє бажання. Напросилася...”

Невесело всміхнулася, зробила крок...

– Ірино, ти куди пропала? Телефони всі мовчать, в квартирі темно. Я хвилююся.

„Темно?! А де ж батько? Мабуть, спить”.

– Я була у бабусі. Заходь.

Позіхнула.

„Як невчасно... Я так хочу спати”.

Сергій обійняв. Стало затишно, тепло. Усі негаразди відпливли кудись.

Ліфт мчав нагору, мов на небеса.

Біля дверей вона відсторонилася.

– Заходь. Тільки тихенько – батько спить. Ось, тут домашні капці. Хочеш чаю?

З боку кухні почулось гарчання – немов там причаївся дикий звір. Тихо зайшла, увімкнула світло. І побачила...

Порожні пляшки на підлозі. Ще одна – ледь-ледь почата – на столі. І батько – ні! – потвора з фільму жахів – що вищирила божевільні, мутні баньки.

– Тобі потрібна допомога? Може, я...

Сергій застиг на порозі.

– Хто ЦЕ? Це – твій батько? Це – ТВІЙ БАТЬКО?!

Потвора підвелася, заревіла:

– Шльондра! Тепер вже до себе привела!

В них полетіла пляшка. Сергій відхилився. Вона влучила Ірині у плече. Горілка забризкала одяг.

Потвора підводилась, похитуючись. Роззявила пащу – смердючу, з рідкими, кривими зубами. Ірина заклякла – згадала монстра із дитинства, Синю Бороду.

Ледве зібралася з силами, щоб відійти, закрити міцно двері...

– Я, мабуть, зараз недоречно. Я піду.

Сергій ніяково м’явся в коридорі.

– Добре. До зустрічі.

– Я подзвоню. В мене теж... знаєш... багато роботи.

– Бувай!

Вона знала – Сергій йде назавжди.

Вистачило сили випустити його, закрити двері, дійти до кімнати. З боку кухні чувся тріск, прокльони, дзенькіт, човгання. Все ближче...

Замкнулась. Підтягла до дверей письмовий стіл. Яким чином зрушила – не знає. Вчасно! Гупання у двері, нецензурна лайка, потім – звук падіння і хропіння. Чи хрипіння? Страшно визирнути.

Тремтячи, примостилася на ліжко. Зачаїлась. Наче тихо. Здається, батько все ж таки заснув. А як прокинеться, забуде, що накоїв. Буде дивуватись, чому болить голова, а Ірина з ним не розмовляє. Він же не поганий: в магазин сходив, допоміг дочці по господарству...

Ліпше сидів би вдома, як бабуся! Тоді все могло б скластися по-іншому...

Ірина розплакалась – з жалю до себе за те, що мусить ділити квартиру з потворою. От якби... Якби вона мала окрему квартиру! Тоді би Сергій не пішов. Він був готовий прийняти її якою є, витримував всі її примхи. Та алкоголік в родині – занадто.

Намистинка... Може, допоможе? Вона намагалась боротись сама, та зараз – з неї досить. Хай татко котиться у прірву сам!

– Хочу окрему квартиру. Якнайшвидше! – прошепотіла вона, стискаючи магічну кульку у долоні.

І задзвонив телефон. Крізь ридання – ледь чутний голос сусідки бабусі.

Ірина заклякла.

– Що? Коли?!

Досі тримала намистинку.

„Відмінити! Терміново відіграти все назад!

Намистинко, чуєш, намистинко! Я не проситиму більше за себе. Натомість благаю ЖИТТЯ! Життя і здоров’я всім близьким!”

Намистинка зблідла. Стала майже непомітною, прозорою.

І знову – телефон.

– Прийшла до тями. Проте дуже слабка. Поспішай!

До того, як прийшло таксі, вона ще встигла перетягнути батька (той спокійно спав) до ліжка.

*     *     *

У вітальні лагідно, мов кіт, мурмотів телевізор. Йшла чергова мильна опера – одна з улюблених бабусиних казок.

Ірина, накриваючи на стіл, і собі щось мугикала. Інколи кидала погляд на екран. Повна дурня, та хай старенька тішиться, хай вірить у казки. Хіба не було казкою їхнє життя останні місяці?

Після того, як жахливий діагноз „інфаркт” не підтвердився і бабусю виписали із лікарні, життя повернулося до їхньої родини світлим боком.

Бабусю „підлагодили” настільки добре, що повернули їй смак до життя. Після одужання вона знайшла якийсь „університет третього віку” – та й записалася туди на кілька курсів! Хворіти і страждати стало ніколи. До того ж, з’явились нові подруги. З ними вона ходила то в театр, то на екскурсію. Звільнити неділю для онуки не завжди вдавалося.

Ірина спочатку ображалася, потім зітхнула з полегшенням. У неї, нарешті, з’явився вільний час. Щоправда, спочатку не знала, куди його діти, чим зайняти порожнечу, утворену на місці, що колись займав Сергій. Тому і погодилась перекласти для журналу якийсь текст. Один з студійців-поетів підкинув – він працював у редакції. Стажування, нарешті, закінчилося, вільні дні є. Можна погратися.

Працювала, звісно, безкоштовно. Зробила й забула. Проте через місяць її відшукав хтось із знайомих поета-редактора зі справжнім серйозним контрактом – терміново перекласти чималий роман, за яким виходить фільм, щоб встигнути раніше його видати. У коледжі тоді були канікули, батько теж поводився пристойно. І Ірина ризикнула.

А далі все пішло, немов у казці. Вигідні та цікаві замовлення. На основній роботі – шана, бо тепер вона перекладач, чиє прізвище – на палітурках книг, виданих чималим накладом. Можна дозволити собі вередувати: обирати зручний розклад, відмовлятися від груп. Залишила собі теоретичні курси, інше розкидала магістрантам-практиканткам. Зрушило з місця і з аспірантурою.

Роботи, звичайно, багато, та тепер для неї є умови – вона у квартирі сама. Батько несподівано отримав спадок від якоїсь далекої родички – хату у селі. Хотів продати, та поїхав – і сподобалося. Тепер живе там, наводить лад. Нарешті зайнявся корисною справою – і став менше пити.

Одного разу трапилася неприємність – звалився з драбини. Забився не дуже, та перелякався – поїхав у місто і вирішив пройти медичний огляд. З’ясувалося... Він переніс на ногах страшну хворобу. Через нею й почувався кволим, тому й пив – щоб позбутися болю. А Ірина, зайнята бабусиними примхами, не помічала, що з ним коється...

Одужав він дивом, можливо, з допомогою намистинки. А в іншому – обійшлося без магії. Коли всі рідні дужі та здорові – все здолаєш.

Збулися всі мрії. Самі. Навіть ота, найзаповітніша – кохання.

Дякувати долі, Сергій вчасно показав їй, що він є. Він її ніколи не кохав, вона – так само. То була не пристрасть – відчай і самотність. Тепер все по-справжньому. Навіть заручини – данина забутим традиціям.

Бабуся вже тут, батько їде, наречений – за хвилину на порозі. І в неї – готове майже все.

А на дворі – весна. Юне зелене листя, п’янкі аромати, пташки. Як хороше, як добре жити в світі!

Серіал раптово перервався терміновим випуском новин. Бабуся увімкнула звук на повну гучність.

Ірина випустила з рук бокал. Він впав на підлогу, розбився на друзки. Так само, як життя – її і інших. Чиясь зла воля зруйнувала їхній світ. Вони – лише пішаки. Гарматне м’ясо.

Ні!!! Прожогом – до кімнати. Де намистинка?! Чи стане в неї сил? Вона бліда – на одненьке бажання. Проте – найважливіше, заповітніше...

– Миру! МИРУ всій Землі! – шепотіла вона, стискаючи в долонях крихку скляну кульку. Намистинка розчинялася, текла крізь пальці, як тануча крижинка, як сльоза. От-от – і скотиться краплиною на землю...

*     *     *

На велетенській долоні – скляна кулька. Крихка, прозора, майже непомітна, мить – і щезне. Раптом...

Всередині спалахнув блакитний вогник – малий, кволий. Ще один... Ще... Ще....

Намистинка наливалася блакиттю та тверділа. Нарешті, засяяла кольором неба.

Рука випустила кульку.

– Ти врятована!

І блакитна намистинка-Земля покотилась своєю орбітою.