Наказ буде виконано

Вона нервово постукувала по підлокітнику крісла пальцем та щоразу, коли Ярема намагався впіймати її погляд, відверталася. Нарешті, він сів навпочіпки біля колін дівчини, накрив їх долонями і посміхнувся.

-Я не буду відмовлятись. Ми ж кращі, ми «Синій птах»! А «птахам» пасувати не пристало! Ти тільки уяви мене, який ставить до відома командування про відмову...

Ярема скорчив кумедну пику, але й це не допомогло.

- Лесю… хіба це моя провина, що ти залишаєшся? Ну, може, частково… Зрештою, це ж борг перед батьківщиною, - він посерйознішав. – Ти ж розумієш, капітане, що таке борг?

Леся не втрималася - схлипнула. Але кивнула.

- От бачиш. Я зобов'язаний летіти, залишити тебе, – Ярема збентежено струсив білявою чуприною. – М-м-м … вибач-вибач! Тепер вже вас!

Ярема щасливо розсміявся. Легенько стиснув її пальці:

- Уяви собі картину, повертається майор легендарного загону вчених-розвідників «Синій птах» з Місяця - а біля трапу корабля його зустрічає капітан не менш легендарного рятувального загону "Козаки" та на радощах – хусточкою сльози витирає! Вітаю, каже! Де ти космосом мандрував, недолугий мій чоловіче?!

- А ти? - Леся посміхнулася крізь сльози.

- А я – лазив, кажу, повсюди, мандрував місячною поверхнею! Під метеоритним дощем і радіацією!

- Як останній дурень…

- О, це вже поза всіляких сумнівів – дурень-дурнем!

- Але ти там не бігай під метеоритами. Краще в тунелях сиди, добре?

- Це вже як випаде. Як накажуть, малятко, - Ярема підбадьорююче поплескав Лесю по плечу. - Ну-ну, «козаче», вище носа! Чого похнюпилась? Та ти вже з отакенним пузом будеш – ти лише уяви!

-  Ну, який з мене тепер капітан? – заперечила Леся. – Де ти зустрічав вагітних капітанів? Я з цим пузом нещасна порохня, якийсь… брухт!

- Чудовий брухт! Найулюбленіший мій брухт! Маленька Леся з величезним животиком!

- Яремчику, я ж можу потім не здати переатестацію... - Леся зітхнула. – Ні, мене тільки на переробку тепер, як от цих виродків, - вона махнула рукою у бік вікна, - усіх цих роботів, напханих комп'ютерними схемами та електронікою. Залізяки консервні!

Дівчина повільно встала, м'яким жестом відмовляючись від допомоги Яреми, підійшла до віконної півсфери. На пішохідних доріжках працювали зонди-двірники – одні лагодили старе покриття, інші були оснащені щітками та підмітали тротуари. Маленькі дворики житлових будинків були зовсім позбавлені зела, вони тіснилися між заводськими стінами на високих майданчиках, під якими пролітали флаери.

- Дивися, зараз буде щомісячна перезміна. Жахливе видовище, - понуро сказала Леся. – Хочеш це побачити?

Вона тицьнула пальцем у шибку. Ярема розсіяно кивнув. Він не збирався ні на що дивитися. Власне, за літо вони обидва бачили це вже не раз.

Відколи найбільша у світі компанія «Робот-Росболт», відкрила нову мережу з виробництва машин, здатних до самовідтворення, ці блискучі вежі з веселенькими вогниками зростали всюди, наче гриби. Ясна річ, що й безробіття виросло: на цих заводах і фабриках не працювали люди – жодної живої душі. Роботи вмикали та вимикали комп'ютерні системи, самі ремонтували агрегати, завантажували програми, створювали й комбінували нові схеми машин. Інженери приїжджали лише, щоб проконтролювати відправку готової продукції. Це і називалося «перезміною».

Бліде небо заповнювали чорні платформи «Робот-Росболта». Літаючі громадини нагадували труни, кимсь підвішені у повітрі. Вони зависали над плоскими дахами заводів, потім повільно хлянули додолу, майже врівень з поверхнею. Шлюзи заводських дахів роз'їжджалися, і разом з модульним майданчиком роботи йшли вгору – у розверзені пащі люків.

- Ці вежі блимають без кінця, - сказала Леся. - Штампують і штампують…

Ярема зарився носом в її кучеряву маківку. Волосся Леся мала дивовижне, якогось незвичайного кольору, ясно-деревного, - жолудевого.

Жолуді Ярема бачив і навіть тримав у руках цілу жменю: у професора Куца в лабораторії протоземних рослин студенти одного разу змогли виростити експериментальний дуб, створивши необхідне для цього середовище. Професор подарував Яремі на пам'ять звичайний земний жолудь від дуба, які росли на Землі, до початку глобальної екокатастрофи.

Це, звичайно, був наче цілий успадкований маєток – на нього можна було купити кімнату у місячному поселенні! Але Ярема не став продавати жолудь. Замість вульгарної ідеї наживи – Леся гордо закопала його у горщик із землею, і старанно поливала.

Тоді Ярема і зрозумів, що колір волосся Лесі не русявий і не каштановий – а колір жолудя. Красивий такий, пісочно-жовтий, жолудевий колір.

- Навіщо нам стільки роботів, га? – запитала Леся.

- Що?.. - Ярема з нехіттю відсторонився від дружини.

"Труни" вже зависли навпроти їх вікна, готуючись прийняти чергову партію новеньких, складених моделей. Леся продовжувала дивитися, як працюють машини. Кожну з них, Леся це точно знала, пілотувала поки що людина. Поки що…

- Я кажу, навіщо нам стільки робсили? Вони зовсім знівечили Землю.

- Мала, це все не тішить, та хіба ми маємо вибір? Ми врятуємося тільки на інших планетах. Як ти знаєш, без роботів – кепські справи!..

- Брехня! - обірвала його Леся. – Брешуть нам, щоб не заважали, не лізли в їхні справи техноеволюції, роблячи яку, вони мимохідь грабують усіх землян.

- Леська, базікати можна все, що завгодно. Але світовий уряд не впорався б з колонізацією Місяця, Марса та й Титану...

- Коли б не «Росболт»?

- Якщо б не роботи «Росболта», авжеж.

- Все одно ненавиджу - і роботів, і цю твою місію безглузду!

- Вперта та дурненька, - Ярема похитав головою. – Ну, що ж, досить марити. Мені час йти…

Леся тужливо притулилася лобом до скла, спостерігаючи за роботою ненависних "трун".

- Скажи, ну нащо я народжую дитину? Світ став таким страшним, Яремчику – у містах ані травички, заповідники приватні для мультибагатіїв… Скрізь один «Росболт» - куди не кинеш оком. Мені лячно, - вона тужливо озирнулася на Ярему.

- Не треба нісенітниць, малятко. Я три роки вислужував квоту на дітородіння в космофлоті, обміряв пів-галактики, ми разом стільки разів ризикували шкурою... Заради чого?

- Заради сина, - відповіла Леся.

- Молодець, сама все чудово розумієш.

- Я сумуватиму… - вона, нарешті, відійшла від вікна.

Ярема негайно міцно обійняв її та підхопив, як маленьку, на руки:

- Я ж повернуся, обов'язково повернуся. Я ж завжди повертаюся, ти це пам'ятаєш? Ми ж – «Сині птахи»!

- Сині пташенята ви - а не птахи, - трохи чутно сказала Леся.

Вона притиснулася до його плеча щокою і заплакала.

- Народи мені прегарного, здорового сина, чуєш? Ну, отакої, капітане… Припини мені комір як попало солити! Ось вже наробила чудасій… наказую негайно лишити цю мокру справу! – Ярема ніжно поцілував дружину. – Бережи себе, дитину і наш дуб у горщику. Ви мої коштовності, все, що у мене є. Це наказ!

Він згріб її відчайдушно в оберемок, міцно обхопив і завмер.

- Чую, майоре, - ковтаючи сльози, прошепотіла Леся. - Наказ… буде… виконано…

Центр розвідки і контролю над науковими дослідженнями розміщувався в п'ятидесятиповерховій будівлі. Дівчина зупинила таксіфлаер та спішно засунула у щілину панелі для квитків свій пропуск. Диск-карта, яким можна було розплачуватися в усіх земних терміналах, у будь-якій точці планети, трохи чутно клацнув.

Вбудований робот-пілот на перший погляд здавався манекеном з вітрин магазинів одягу, але у нього оберталася голова, і ще він міг мислити, хоч і примітивно. Зараз же він не застосовував жодних логічних конструкцій для аналізу чи вибору з відповідей-заготівель. Лялька автоматично наслідувала інструкцію, блимаючи синіми скельцями очей.

Дверцята зачинилися, й Леся зітхнула, вводячи свій маршрут у навігатор. Флаер завібрував, сіпнувся, щоб піднятися вище. Потім вийшов на квадратну дорожню зону та м'яко поплив над модулями пасажирських і технічних аеромобілів, що бігли внизу кольоровими краплями. 

Долівка літаючої машини була прозорою, можна спостерігати було всю потужність технічного прогресу, дивлячись собі під ноги. Леся так і зробила, влаштувавшись по-турецьки.

Місто розділялося на п'ять куполів, які між собою сполучали коридори-мости. У кожному куполі у промислових секторах величезні комплекси генераторів переробляли повітря, очищали воду, забезпечували електрику і роботу заводів. За фактом, земні міста давно перетворилися на одну величезну, таку, що з’єднувалася між собою коридорами-трасами, колонію вцілілих людей. Міст залишилося всього сімнадцять – у що важко було повірити. Але збільшувати чисельність населення було категорично під забороною.

Тепер діти народжувалися тільки за квотами. Причини були прості та зрозумілі: занадто мало місця для життєдіяльності і надто багато мутаційних змін. Процес глобалізації на планеті пройшов непоміченим і навіть з ентузіазмом. Країни злилися в одну, майже не помітивши, як це сталося. Всіма рухало бажання вижити і зберегти людську цивілізацію, стираючи національні відмінності і культури назавжди. Роботи «Росболта» виконували найнебезпечнішу роботу у колонії: вони експедирувалися на поверхню, щодня збирали зразки ґрунту, води, повітря на Землі. Здібні до самовідтворення роботи вирушали у міжпланетні галактичні польоти, щоб знайти і облаштувати новий будинок для людини. Тим часом, людство повільно, але наполегливо продовжувало грандіозний акт асиміляції. Тільки він був здатним захистити землян від самознищення, коли вибухнула Третя світова війна, в якій загинули цілі планетні екосистеми. Більшість представників флори і фауни зникли із земної поверхні, небагато людей вижили лише дивом...

Кімната управління польотами була зовсім не кімнатою – а величезним залом, з рядами столів, етажерки яких були напхані комп'ютерною технікою. Люди у білих халатах, що сиділи за столами, захоплено виводили та вводили безкінечні засекречені дані. Групи вчених не звертали на Лесю жодної уваги, вони зосереджено робили свою роботу, ніби не помічаючи присутності в залі розвідників космофлоту. Центральна стіна була повністю прихована під величезними сенсорними дисплеями. Тут, у тісному кільці, навколо генерал-майора стояли «козаки», з бластерами в руках, готові до відльоту.

- Чому запізнилася, капітане? – гучно окликнув генерал-майор, побачивши дівчину. – Порушуємо статут?

Леся різко витягнулася вгору підборіддям і відсалютувала:

- Затримали  на медогляді!

Генерал-майор крякнув, виражаючи несхвалення. Огрядний і широкогрудий, з яскраво-червоними щоками, також поголеними, як у «козаків», він трохи погойдувався на носках.

- Докладайте ваш позивний, і що вам відомо про мету місії. Подивимося, як ви засвоїли зону дії та можливі наслідки, - сказав він, впиваючись блакитними оченятами у Лесю.

- Мета і завдання наступні: з'ясувати причину загибелі місячних колоністів, врятувати потерпілих і доставити на Землю, - карбувала Леся навмання. – Позивна «Барва».

Її підборіддя зметнулося ще вище. Вона затримала дихання.

До біса! А що ще можна було відповісти?

Замість інструктажу Леся в кабінеті медогляду позбувалася аналізів, що викривали її вагітність. Юна медсестра довго відмовлялася підписувати обхідний, але Лесі вдалося виміняти його на наркотичні пігулки, що користувались попитом у нічних закритих клубах - на них у місті висіла вся сучасна молоді. Ясна річ, про це генерал-майор знати не міг – і слава богу.      

Генерал-майор незадоволено пирхнув:

- Чому нейробластер? Замінити на плазмовий. Барво, отримуєш догану із занесенням в особисту справу за неуважність та халатність у робочий час! Персонально повторюю для тебе і всіх бійців загону «Козаки», - його брови напружено зійшлися на переніссі. – Із стратосфери Землі ви вийдете через півтори години на шатлі з термоядерними двигунами. На борту також є гравітаційні, але в тунелях, як відомо, гравітація відсутня. Час не дозволив нам апробувати на вас «крила». Але вже зараз відомо, що «Синій птах» успішно впорався з конструкцією... Щось ви зблідли, Барво. Ви нездорові? Вас усунути від місії? Не готові?

- Ні, генерал-майоре! - Леся знову витягнулася. – До виконання місії готова!

Командувач кинув погляд на ручний годинник і мовчки розчохлив у себе на боці новісінький бластер:

- Візьміть собі! Ніц ви не готові, нехлюї!.. Продовжимо, - генерал-майор обвів очима кожного бійця. – Ну, пролетіти за раз усі триста кілометрів на глибині сорока метрів при температурі мінус двадцять – не зможуть і здоров'яки в «крилах». Сподіваюсь, що вам цей кілометраж не знадобиться, скафандри, ясна річ, також… температури не бояться… В тунелях рухатися максимально обережно! Із зупинками і перекурами! Не кваптеся рятувати! Не витрачуйте сили, щоб вже вам не чекати чергової партії хрінових рятувальників… Зрозуміли?

- Так точно, генерал-майоре!! - бійці встали навитяжку.

- Це добре, - схвалив командувач. – Тепер з недоброго. Останнє зведення новин підтвердило наші побоювання – колоністи загинули, залишився дехто з космофлотійців... Увага, на екрани! Зараз ви побачите останній запис похідного щоденника космозв’язку.

Генерал-майор зробив знак рукою і негайно якийсь учений, що стояв поряд з ними, натиснув на дистанційний пульт.

На всю стіну виникло біле, ніби борошняне, перекошене болем обличчя Яреми.

- Вони всюди... – важко говорив він, стомлено прикриваючи очі долонею. – Ми у генераторів, тримаємо оборону. Я поранений і зі мною ще один… один колоніст. Зв'язок односторонній, напевно, пошкоджений датчик на станції… Зв'язок пропадає! Ця сволота рушить на нас – через годину-другу! Земле, земле! Це Бумеранг, загін «Козаки»! Чекаємо на вас, чека…».

Екран виблиснув мережею перешкод, і трансляція з шипінням урвалася.

Генерал-майор, який під час перегляду запису знову почав методично розгойдуватися з носків на на п'яти, гаркнув:

- Приступити до виконання завдання негайно! На зв'язок вийти відразу, як тільки дістанетеся до станції.

Злісно порушуючи статут, Леся затиснула рот рукою і кивнула, не зводячи око з екрану.

Обговорити, як їм діяти далі, вдалося тільки у шатлі.

Пілот перевів управління в авторежим. Петер носив бороду і взагалі відрізнявся неформальним добросердям, яке ще сильніше збільшували сережка у лівому вусі та бандана на лисій голові.

- Ти що, Барво, здуріла? - гмикнув він. - Без інструктажу на борт! Я був відверто шокований, дивлюся - вбігає наша лапуська!.. Як тебе допустили до місії?!

Пролунали схвальні смішки, командир Альберт Гоц навіть свиснув:

- Ти нас всіх зробила. Я було відкрив рота, щоб інформувати генерал-майора про твоє нахабство – але чортівня! Побачив, як він власний бластер тобі презентував, потім Бумеранга на екрані - і розчулився. З прибуттям, капітане!

- Дякую, Альберте, - сказала Леся.

- Досить шмарклями поливати, - різко кинув один з бійців. – Ми Бумеранга не залишимо, це зрозуміло. Але якщо виявиться баластом – позбавимося відповідно до інструкції. Зрозуміла? Такий наказ.

Леся вгляділася в того, що говорив: обличчя з високими вилицями, худорлявий, смуглявий, - сказав та відвернувся, інтроверт з яскраво-вираженою ворожою позицією... Леся примружилася, дивлячись на новенького.

- Що мені потрібно знати про завдання? – запитала вона, нарешті, звертаючись до Альберта Гоца.

- Маємо по три одиниці зброї, різного призначення. Тому що, хто наш ворог – ми до кінця не знаємо. Але переполох у вищих ешелонах добрячий. Я думаю, що хто-хто, а начальство точно в курсі, кого ми відправимо на той світ вже через…

- Через три години, - підказав пілот. – Політ нормальний, незабаром будемо на місці. Тримайся, Барво. Бумеранг завжди повертається, на те він і носить горде ім'я давньої зброї туземців…

Альберт Гоц підійшов до неї і протягнув здоровенний чорний бластер.

- Тримала в руках хоч раз? - запитав він.

- Що це? - Леся повертіла в руках зброю. - Легкий, як іграшка.

- Це нашого міста розробка, з останніх. Врахуй, інформація, як казали наші далекі-далекі пра-пра-пра… під грифом «таємно». Не базікай.

Леся кивнула, розглядаючи позначення на зброї.

- Це випромінювач електромагнітного імпульсу, - сказав командир.

- ЕМІ? - Леся не могла повірити, що тримає легендарну зброю, здатну вимикати будь-які електронні пристрої. – А що ще дали, окрім ЕМІ та плазми?

Висока блондинка, сержант з позивним Сонечко, постаралася випередити всіх інших.

- Як ти помітила нас всього десять чоловік, не враховуючи пілота, а шатл розрахований ще на півсотні місць, та не більше, - сказала вона, вищирившись хижою посмішкою. – Керівництво не дуже чекає нас додому, іншими словами. Але я збираюся повернутися. Тому кожен обрав на власний розсуд щось третє. У мене є класні вакуумні гранати.

- Гаразд, - оцінила Леся. – Мій нейробластер замінили перед польотом на плазмовий. Не розумію, чим він завадив генерал-майорові?

- Тим, що стріляти ти будеш не по теплокровних, - процідив крізь зуби смуглявий новачок в їхньому загоні. – Не второпала ще?

- Та що ти, - присвиснула Леся. - Нас чекає виводок рептилій на Місяці?

- Ні, Барвочко, нас чекають реальні проблеми, - зітхнув командир. – Все набагато гірше, але досить базікати. Це твоя нова форма, «крила». Надягай, я допоможу тобі їх закріпити.

Великий білий ящик з нішами-щілинами по боках Альберт Гоц повісив Лесі на спину, а гаджет-пульт розмістив під грудьми, у зоні сонячного сплетіння. Нехитра маніпуляція з кнопками - і крила виїжджали, розкриваючись на півметра завдовжки.

- На одну фею у вас стало більше, - сказала Леся і вперше за цей час посміхнулася. – Мені трохи незвично…

- То пусте. Ти їх полюбиш, коли спустимося у тунелі.

Неприємного сюрпризу у вигляді метеоритного дощу не передбачалося, рівень радіації не перевищував звичайної норми. Від шатлу вони рухалися перебіганнями. Вірніше, стрибали, немов коники, опановуючи слабеньку місячну гравітацію.

Простішого будівельного проекту інопланетних колоній годі було шукати. Капітан знала, як і кожен мешканець міста, що переселенців розмістили під землею – у звичайних довгих базальтових тунелях. Ідею з містом під куполом чиновники світового уряду зрізали одразу, вирішивши заощадити ресурси. Тунелі, звичайно, як і належить, обладнали зсередини. Потім поставили гермошлюзы, закачали повітря і провели електрику.

Одначе наразі системи електропостачання були, мабуть, пошкоджені. «Козаки» летіли коридорами тунелів на «крилах», увімкнувши ліхтарі на скафандрах.

- Як політ? – поцікавився командир загону, трохи зачіпаючи Лесю плечем. – Ми зайшли через південний шлюз. Твій Бумеранг має бути десь тут. Давай-но вірити, що й інші «птахи» теж.

- Будьмо, - Леся кивнула.

Одразу була помітна спецпідготовка: Альберт Гоц ковзав вперед швидко та впевнено. Візор на шоломі він опустив, шумно вдихаючи повітря. Леся наслідувала його приклад, і теж звільнила шолом від скла.

- Політ нормальний, - сказала вона. – Це кисень? Дихається, як у шатлі.

- Так, за відчуттями. Ти перевір датчики, вони тобі видадуть склад, - відповів Гоц.

Два бійці, що летіли першими, повідомили про рух попереду. Загін на ходу вишикувався.

- Прокляття! Як я не допетрив! Інфрачервоні датчики безрезультатні!.. - командир облетів Лесю, у польоті вихоплюючи ЕМІ. – Зараз я спробую їх зрізати. Всім посилити далеке світло!

У коридорах було неймовірно важко вести бій. Прохід попереду швидко перекрили зонди-триноги. Роботи напали без попередження та зайвих перемовин. Про те, що в тунелях не варто висаджувати у повітря гранати і міни, було зрозуміло. Сонечко вочевидь відчувала себе не у своїй тарілці, але билася люто.

- Бісові діти! Вони ведуть вогонь на поразку! – сержант стріляла з ЕМІ, вирубуючи залізяк пачками. Леся прикривала Сонечко перехресним вогнем, посилюючи дію електромагнітних імпульсів.

Потім все стихло, відбилися без утрат. Вони пролетіли над купою застиглих машин і ще годину стрибали від стін та стель в майже абсолютній тиші. До того моменту, поки не не потрапили, зрештою, на два шлюзи у новий сектор.

- Ну, що? Закривати шоломи? – запитав один з бійців.

- Так, там може бути розгерметизація.

- Ось і добре б… - пробурчала Сонечко. – Я б їм підкинула зв'язку гранат…

- Увага, продовольчий секторе, - повідомив командир, опускаючи візор. – Розділіться. Одну групу веду я, другу – Барва. Знайдіть генератор, оцініть ситуацію, знешкодьте супротивника. Ми перевіримо житловий комплекс. Тримати зв'язок. До зустрічі на генераторі!

Командир дав дозвіл та рушив зі своєю п'ятіркою у темний прохід сусіднього шлюзу.

Леся набрала електронний шифр на шлюзовій панелі замку і пропустила вперед бійців. Новачок, пролітаючи поряд з нею останнім, затримався:

- Що ти забула в космофлоті, дрібното? - глузливо запитав він. - Сиділа б вдома, народжувала дітей, з твоєю-то самодисципліною…

- Стули пельку, - сказала Леся. - Якщо не замовчиш зараз, не збережеш сили для бою. Ти даремно розпилюєшся. Поки ти в моєму підпорядкуванні і доведеться виконувати мої накази. Подобається тобі чи ні.

У шлюз Леся влетіла останньою. Слава богу, тут працювало гравітаційне поле! Вона знову стояла на своїх двох. І всюди - на стелі і стінах сяяли пласкі лампи.

Сонечко та новачок негайно відкрили шоломи і запалили. Ще двоє бійців так само тягнулися за цигарками.

- Доки перекур, є час проаналізувати ситуацію, - сказала Леся. - Згідно інструкції, нам потрібно прийняти рішення вже після першого бою. Що ви зрозуміли?

Сонечко сплюнула на чисту кремову плитку.

- Я думаю, що хтось віддає накази роботам знищувати людей. Потрібно з'ясувати хто - і підсмажити їхній зад, - сказала вона, затягуючись цигаркою. - Шкода, що тут все так облаштували, що я взагалі не зрозумію, якого ляха я взяла ці гранати?

- На поверхні згодяться, якщо вилізуть, - сказав один з бійців.

Леся зраділа, впізнавши у ньому Зомбі. Худий та жилавий, моторний у бою, він зарекомендував себе блискучим солдатом.

- Я думаю, - сказала Леся, стараючись, щоб це прозвучало як можна переконливіше, - що не можна втрачати час. Згортайтесь, вирушаємо.

- А ти колись чула про зонди фон Неймана? – раптом, запитав новачок.

Леся повільно обернулася.

Ось цього вона чекала менше за все. Звісно, вона чула про роботів ученого Джона фон Неймана. Та і хто ж про них не знає?

- Так, але ж у виробництво запущені лише моделі для міжпланетних подорожей, - відгукнувся Зомбі. – Компанія «Робот-Росболт» зобов'язалася, вона підписувала міжнародну конвенцію… 

- Вона повинна дотримуватися домовленості, - підказав похмуро новачок. – А за нею – роботи-берсеркери, які розроблялися як мисливці за монстрами, вже давно зняті з виробництва і не можуть знову повернутися на конвеєр. Це заборонено. Зрозуміла мою думку?

Леся розгублено прокручувала картинки бою в голові: триноги, що напали, змахували на мирних роботів-двірників, але все ж таки… все ж таки… ніц вони мирними не були.

- Навіщо «Росболту» робити берсеркерів? – запитала вона. – Порушувати закон? Безглуздо порушувати закон, коли Земля заражена, коли усі ми – переселенці у містах-куполах на рідній планеті!

Напевно, вона запитувала відразу обох, тому що і Зомбі, і новачок однаково усміхнулися. Правда, Зомбі обігнав його з відповіддю:

- Барво, ця історія схожа на спробу перевороту. Неважливо навіть якого - корпоративного або державного. Тут втратили контроль. Швидше за все, «Росболт» хотів мати у розпорядженні таких роботів-солдатів таємно, але все виплило назовні. І тепер наше керівництво хоче зам'яти справу. Тому ніхто не повинен знати, що ми тут.

- І що загинули переселенці, а ми втратили найсильніших, «птахів»… - Леся здригнулася, стиснувши свій ЕМІ. – Я ось тільки не розумію до кінця…

- Та нічого тут розуміти! – сказав новачок. – Всі налажали! Ви ще не зрозуміли, що коїться?!

- Ну, інформуй нас, коли такий тямовитий! - гмикнула Сонечко.

- Я не тямовитий, у мене інший позивний, - буркнув новачок. - Я Фантом.

- Та як на мене – хоч Зорехід, - сказала ущипливо зауважила вона. Було помітно, що їй теж ніяково, але сержант намагалася не подавати виду, що вперше перелякалася.

- Так, ти маєш рацію, - сказав Фантом, звертаючись до Зомбі, - всі втратили контроль. Тому я тут, як представник "Росболта"...

Леся мовчки чекала на продовження, але Сонечко чекати не стала. Вона відразу наставила бластер на підсадного новачка.

- Правильно я думала, новенький у день місії – це не до добра… Що ти тут загубив?!

- Заспокойся, ви мені нецікаві. Мені потрібний зонд, що сказився, фон Неймана. Я хочу, щоб ви допомогли доставити його на Землю для дослідження програмістам.

- Ні. Ми краще тебе залишимо тут, виродку! - прошипіла Сонечко. - Я зараз тобі мозок прожарю до кондиції ввічливості!

- Опусти бластер, Сонечко! Наказую, як командир загону! - Леся вихопила свою зброю і навела його на дівчину.

- Я - як тільки тебе побачив – зрозумів, хто тут хороше дівча…. – сказав Фантом.

- Не спокушайся, - сказала Леся. – Я ще вб'ю тебе, як матиму час. «Росболт» може це припинити?

- Навряд чи. Компанія більше не контролює роботів. Їх ніхто не контролює, розумієш?

- Взагалі ніхто? - здивувався Зомбі.

- Так, взагалі, - сказав Фантом. - Вони полюють на органіку без жодних наказів. Потішно, чи не так?

І тут Леся не утрималася. Вона напала несподівано і ударила бластером навзнаки - прямо блоком живлення по носу новачка. Той скорчився, через пальці, якими він спробував затиснути розквашений ніс, хлюпнулась калюжа крові. Але за секунду Фантом був на ногах і стрибнув, схопивши Лесю за горло. Бійці, що приспіли, насилу змогли їх розтаскати.

- Там мій чоловік, дурню! - гарчала Леся. - Відпусти, Зомбі, я цій сволоті шию скручу!

- Це хто ще кому... - помітив Зомбі. – Помовчи, Фантоме. Ми Барву не перший рік знаємо, ти ж птаха залітний. Та і взагалі не «птах» ще…

- Розійшлися, розійшлися… тримай марку, капітане! - прикрикнула Сонечко.

Леся розтираючи горло вільною рукою, хапала повітря губами.

- Ми втрачаємо час, - нарешті, сказала вона сипло. - Втрачаємо час, чортівня! Можливо, Ярема там ще… Я вірю, що він на нас чекає. А ти, - вона ткнула дулом у бік новачка, - будеш з нами до кінця. По поверненню, розберемося... Висуваємось!

Найстрашніше було просто сидіти та чекати, коли почнеться наступна атака. Ярема привалився до ряду циліндрів, що утворюють рампу генератора. У цьому секторі колонії знаходилися кілька потужних машин, які рециркулювали воду і кисень, але, мабуть, головним тут було сховище для стислого повітря. І, звичайно ж, пульт управління шлюзами.

- Ось тут все завершиться, - сказав Ярема вголос.

Йому нікому було відповісти: поруч, скорчившись у позі ембріона, лежав мертвий лейтенант. Трохи далі тихо помирав єдиний переселенець, якому вдалося уціліти до приходу "птахів", але бідоласі не пощастило з пораненням.

У стінки валялися ще п'ять мерців.

Ярема зробив все, що міг. Перевернута аптечка валялася поруч. Він витягнув з неї останній транквілізатор, дістав ампулу і наповнив шприц. Трохи поморщившись, Ярема вгнав голку у ногу, намагаючись не дивитися на місиво з крові, що запеклася, шматочків шкіри та особливо на кістку, яка біліла, оголившись у роздовбаному снарядом коліні.

На лобі виступив піт, почався озноб, і добре, що анестезія ще діяла. Ярема стискав бластер і дивився на двері.

Ні, йому не здалося. Спочатку скрегіт був ледве уловимий, але з кожним моментом наростав, наростав – поки не злився у дружний механічний марш:

- Повзіть, повзіть, - зло прошепотів Ярема. – Вже я вас зустріну, чим багатий… Тріщина зламаного шлюзу була здорово розтрощена під час останньої атаки.

Ярема заплющив очі. Напевно, ось так приходить той день, коли доводиться сплачувати рахунки…

У найгіршому разі, ще є запаси гранат, але тоді генератори злетять у повітря. І біс з ними, але, раптом «козаки» вже пробираються місячними тунелями? 

Вголос же він вимовив:

- Без дурниць. Стоятимемо до кінця.

Скрегіт став виразнішим, потім посипалися удари, через тріщину влетів шматок устаткування з відсіку продовольства. Роботи настирно запищали.

- Ну, тримаєтеся, виродки! Зараз я вам вмажу, - видихнув Ярема і відсунувся трохи вбік від генератора, підтягаючи ногу за собою.

Він стиснув зуби від злості, образи та власного безсилля. Вперше за цей день він подумав про Лесю.

- Як добре, що тебе немає у цьому пеклі, - сказав він впівголоса. – Маленька моя... Моя Барва… - і він посміхнувся страшною, торжествуючою посмішкою.

І тут-то почалося… Триноги висаджували у повітря шлюз, розстрілюючи стулки чергами. Щілина розширилася на очах до півметрової. Ярема виклав поруч ще три бластера, ті, що залишилися від командира і ще двох «птахів». Узяв у кожну руку по одному і націлювався прямо у тріщину.

Поливав він плазмою методично, по три згустки за раз. А натиснути на гачок він встиг раз з десять, поки дозволяв блок живлення.

- А-а! - заволав він у відчаї, випускаючи струмінь плазми у чергову сіру коробку з датчиками і дулами, яка намагалася пробратися всередину.

Тут він почув, що вдалині за шлюзом, його хтось зве.

- Бумерангу! Буме, ми йдемо!!

Він ще раз шалено посміхнувся, прислухаючись і не припиняючись стріляти.

- Я тут! Осьде! - крикнув він, натискаючи на спусковий гачок. - А-а-а! Ось вам, сволото!!!

- Яремо! - крикнули за шлюзом.

Голос поглинув скрегіт триніг, але Ярема впізнав цей голос.

- Я тебе чую!! - заволав він з останніх сил. - Лесю, я живий!

Біль у нозі став пульсувати і набирати оберти, у тріщину пролізли вже дві залізні лапи, і над ними засунулася коробка з гарматою на пласкому диску. Але все це вже не мало жодного значення.

Ярема підповз до агронома, той ще дихав.

- Агрономику, чуєш?! Тримайся! Ще п'ять хвилин - я поставлю тобі регенеруючий укол, чуєш? Тримайся, хлопче! Там на нас чекають, дуже чекають, чуєш? Ми повинні все пояснити на Землі…

Вперше поранений розплющив очі.

- Допомога прийшла? - прошепотів він пересохлим ротом, вирячуючись на Ярему.

- Ми щасливчики! - сказав Ярема, відкидаючи на купу бластеров останній блок живлення.

Він підняв голову і побачив, як коробка триноги розлітається на шматки, а замість неї в тріщину пролазитиме знайома маківка жолудевого кольору.

- Я ж наказував тобі, капітане, берегти себе і дитину! - з докором сказав він Лесі.

Дівчина квапливо стягувала з себе рюкзак у пошуках медикаментів, поки Зомбі і Сонечко возилися з колоністом.

- Ворушіться, - крикнув Зомбі. – Біля виходу у тунель – Гоц з «козаками». Вони зачистили шляхи, замінували поселення. Поки тунелі порожні, час вирушати додому.

На мить Леся полишила перев'язку ноги, щоб зробити два уколи із стимулятором та анестезією:

- А наказ виконаний, - серйозно сказала вона. – Ми обидва неушкоджені.

- І дуб?

- Сподіваюся, - посміхнулася вона.

- Ах ти, голова, два вуха… - прошепотів  Ярема. – Мій синій птах удачі…

Леся сіла поряд з ним, взялася за обидві його долоні – брудні, з усохлими патьоками крові на пальцях - і зарилася у них обличчям.