Надія

2066 рік Північно-східна Україна

Мороз вкрив скло холодними візерунками. Надія заплющила очі і з насолодою потягнулася. Вона добре зігрілася під ковдрою і важким бушлатом. Їй зовсім не хотілося вибиратися з ліжка у промерзле повітря затхлої комірчини.

- Привіт, - сказав Іван, сідаючи на край дощатого настилу, який слугував їм подружнім ложем.

- Чому ти встав так рано?

- Плани змінилися. Вирушаємо на три години раніше, - Іван сьорбнув гарячий чай з алюмінієвої кружки.

- Що сталося? – Надія підвелася на ліктях.

- Днпро в кільці. Ми йдемо на прорив.

Надія рішуче відкинула ковдру і повільно встала. Светр з емблемою київського Динамо, облягав кругленький животик. Русяві кучері розсипалися по плечах. Іван пестив її волосся, яке він так любив. Надія сумно подивилася на чоловіка.

- Я тебе не пущу.

Іван поцілував її і пригорнув до себе.

- Якщо я не повернусь.

- Іване.

- Послухай мене, - він глянув їй в очі. – Пообіцяй мені вижити, щоб не сталося.

Надія гладила Іванову голову, обличчя і тихо плакала.

- Скажи, щоб я чув, - наполягав Іван.

- Обіцяю, - ледве видавила з себе Надія.

Іван взяв зі столу пістолет в кобурі. Масивна Берета холодила руку Надії.

- Може трохи завеликий, та ти до нього звикнеш.

- Ти ж знаєш, я не люблю зброю.

- Знаю. Але так я знатиму, що ти зможеш захиститися.

Вони сиділи обійнявшись. Говорити не хотілося. Всі слова здавалися зайвими. Надія мала відчуття ніби бачить чоловіка в останній раз. Але цей страх виникав кожного разу, коли Іван йшов на завдання.

Іван допоміг їй взутися і взяв автомат. Надія провела його до дверей. На вулиці вже чекав автомобіль.

- Ти обіцяла, - сказав Іван.

- Так.

Перед тим як зачинити дверцята, Іван подивився на неї і посміхнувся. Надія несміливо махнула йому. Хлопнули дверцята і важкий позашляховик зник за сніговою стіною. Надія повернулася в кімнату. Вона обвела поглядом вкриті цвіллю стіни.

Тут, у складських приміщення, які повстанці використовували як базу, командування виділило найкращому командирові і його дружині кімнатку, яка стала їхнім домом. Черговим тимчасовим домом. За три роки війни, Надія звикла до всякого. Ця комірчина була не найгіршим варіантом. Але сьогодні з нею доведеться розпрощатися. Базу переводять в інше місце.

Надія взяла зі столу алюмінієву кружку з теплим чаєм. Вона тримала кружку в долонях, майже фізично відчуваючи відбитки пальців та губ чоловіка. Її погляд впав на пістолет. Відставивши чай, Надія взяла зброю.

Вправними рухами вона розібрала Берету. Знайшовши чисту ганчірку, вона протерла всі деталі і зібрала зброю. Поставивши на запобіжник, Надія вставила Берету в кобуру.

Надя обходила велике складське приміщення в якому розташувався госпіталь. Вона оглядала тих поранених, яких ще не евакуювали. Надя підходила до кожного і перевіряла їхній стан. Більшість з пацієнтів мали тяжкі поранення. Для них підготували спеціальний транспорт. Два санітари обережно виносили поранених.

- Тобі ж Петрович дозволив не працювати, - сказала Ірина, побачивши Надію

- А що мені залишається? Робота хоча б відволікає.

- Скоро в нас буде повно роботи. Зомбі пішли в наступ. Хай їм грець.

- Надя, а ви таки вперта, - сказав сивий чоловік, років шестидесяти у формі полковника української армії.

- Я почуваю себе добре, Ігоре Петровичу, і можу оперувати.

- Все одно вам треба берегти дитину. Беріть свої речі і сідайте в мою машину. Це наказ.

Надя дивилася крізь броньоване скло позашляховика на зимові пейзажі. Зруйновані населені пункти викликали безнадію. З рації долинали уривки перемовин між підрозділами. Якийсь хриплий голос вимагав вогню артилерії. Але прохання ігнорували. Одного разу Надія впізнала голос Івана. Він наказував зайняти лівий фланг. Надя перехилилася через плече Ігоря Петровича, ловлячи кожне слово. Та Іван не потрапляв більше в ефір.

- Головне,що він живий, - сказав Ігор Петрович.

- Так.

Глибокої ночі колона повстанців прибула в давно покинутий дитячий табір, серед густого лісу.

*

Вже третій день потік поранених не припинявся. Увесь персонал працював по двадцять годин на добу. Турбуючись про її стан, Ігор Петрович не дозволив Надії оперувати. Вона ледве вмовила його відправити її на перев’язки.

Її серце стискалося, як тільки в госпіталі з’являлися нові поранені. Вона шукала знайоме обличчя і раділа, коли не знаходила. Але відразу ж тривожні думки розбурхували темні передчуття. Якщо Івана нема серед поранених, то значить… Вона не хотіла далі продовжути думку. Ні, він живий. Її віра вбереже його.

Надія вийшла на вулицю, щоб перепочити від запаху поту, крові та гною. Вона сіла на вузеньку лавку, простягнуши втомлені ноги. Холодне повітря збадьрило її. Надія глянула в нічне небо. Далекі зорі байдуже зиркали на маленьку планету, яка потерпала від війни.

Два БТРи і вантажівка заїхали на базу і зупинилися біля госпіталя. Водій вантажівки покликав санітарів. Навколо транспорту заметушилися люди. Прибулі воїни повільно вибиралися з побитих броньовиків. З вантажівки знімали тяжко поранених.

Надя підійшла ближче. Побачивши її, воїни ховали погляди. Тепер Надія впізнавала Іванових людей. Вона зупинилася, невзмозі зробити крок. Крізь туман, вона бачила, як санітари зняли ноші з накритим тілом. Хтось відкинув накриття. Навіть обгоріла половина обличчя не завадила їй впізнати чоловіка.

Іван мертвий. Ноги підкосилися. Надія закричала і впала на брудний сніг.

- У неї пологи! – сказала Ірина.

- Швидко в операційну! – наказав Ігор Петрович.

*

Надія стояла над двома горбиками свіжої землі. Крупні сніжинки тихо падали з нічного неба на могили, ніби намагалися приховати їх від людських очей. На менший горбик Надія поклала білого ведмедика з червоним шарфом та шапкою Санта Клауса. Постоявши ще трохи, вона побрела між десятками могил.

Медперсонал проживав в довгому приміщенні, в якому розмістили госпіталь. Надія зайшла в маленьку кімнатку з двома ліжками. Скинувши куртку, вона подивилася у щербате дзеркало на стіні. Навколо змарнілого обличчя звисали пишні кучері. Вона пригладила їх, пригадавши Івана. Надя хотіла заплакати але не змогла видавити й сльозинки. Увесь запас давно вичерпався.

Вона здригнулася, коли в кімнату зайшла Ірина.

- Нарешті перерва, - сказала вона, втомлено сідаючи на ліжко.

- Підстрижи мене, – мовила Надія.

- Як ти хочеш?

- Зроби коротку зачіску.

Ірина стала поруч з нею, вдивляючись у дзеркало.

- У мене рука не піднімиться знищити таку красу.

- Я відпускала волосся для Івана. Він його дуже любив. А тепер, - Надя замовкла.

Зітхнувши, Ірина дістала з сумки перукарське приладдя. За десять хвилин русяві локони безпомічно лежали на підлозі. Надія помила голову над пластмасовою мискою і лягла спати, повернувшись обличчям до стіни. Ірина зі співчуттям дивилася на неї.

*

Маленьке вікно впало на підлогу. Скло розлетілося на дрібні шматки. Кулеметні черги пробивали стелю і стіни. На дворі лунали вибухи. Надія сховалася під ліжком. Не аби яке укриття, але все ж – думала вона. Обстріл припинився за кілька хвилин. Вона визирнула у вікно. На територію бази вривалася бронетехніка з емблемою військ UKW. Зав’язався нерівний бій.

- Кляті зомбі, - сказала Надія.

Надія взяла Берету а дві запасні обойми запхнула в кишеню куртки. В коридорі лежали трупи і великий уламок стелі. Стрілянина стихала. Зомбі захопили базу повністю. Надія думала над тим, як вибратися з халепи.

Вона натрапила на вбиту Ірину. Надія закрила її очі – єдине, що вона могла зробити для подруги. У мертвого повстанця вона забрала гранату. Надія дісталася великої кімнати з пораненими. Там вона побачила криваве місиво.

Надія присіла в кутку біля розбитого вікна. Метрів за сто стояв позашляховик Ігоря Петровича. Надія зважувала свої сили.

Зомбі зайшли в госпіталь. Вони обережно просувалися коридором, перевіряючи кожний закапелок і добиваючи поранених. Ще трохи і вони її знайдуть. Надя міцніше стисла пістолет і гранату.

- Дай гранату, - прохрипів поранений.

Закревавлений хлопчина лежав на підлозі горілиць і простягав тремтячу руку. Надія відчула, як хлопець міцно схопив гранату. Вона висмикнула кільце.

- Тікай, - видихнув хлопець.

Вона вистрибнула у вікно. Сніг потрапив під одяг але вона цього не відчула. Тільки б відкрита, - думала вона, перестрибуючи через кучугури. Позаду пролунав вибух. Її помітили. Кулі пролітали зовсім поруч. Дверцята легко піддалися. Броня автомобіля захистила її на певний час. Надія натисла кнопку запалення.

Автівка рвонула з місця, випустивши снігові фонтани з під колес. Надія викрутила кермо ліворуч , перетнула алею і помчала в протилежний бік від центрального в’їзду.Там були ще одині ворота. Кулі градом билися об скло. Вибух ледь не перекинув позашляховик.

Зомбі відстрибували в сторони, коли вона пронеслася через повалений паркан. Автомобіль підкидувало на поганій дорозі, яка звивалася між деревами мов змія. Надя не скидала швидкість, ризикуючи перекинутися. Позаду ревіли мотори погоні. Зомбі обстрілювали її з крупнокаліберного кулемету. Броньоване скло взялося тріщинами.

Кулі пробили задні покришки, коли Надія входила в поворот. Автівку занесло. Вона пірнула у глибокий кювет і двічі крутнувшись, впала на бік у вузьку річку.

Два броньовики зупинилися над місцем падіння. Троє вояків стали на краю дороги. Не маючи бажання спускатися в низ, вони вирішили розстріляти автомобіль. Випустивши кілька черг, зомбі повернулися на захоплену базу.

Надія прийшла до тями від холоду. Крижана вода потихеньку заповнювала салон. Ворухнувшись, вона відчула біль у правому стегні. Щоб вилізти з авто, її довелося дертися в гору до пасажирських дверцят.

Надія знесилено сіла під деревом. В руках вона тримала аптечку, яку випадково знайшла в автівці. Вона обробила наскрізну рану і наклала пов’язку. Тепер можна рухатись. Надія знала кілька схованок повстанців, тому вирішила дістатися найближчої.

*

Сильна злива прасувала руїни міста. Надія бігла розбитим асфальтом, тримаючи в руках металевий тазок. «Дивно, що така річ збереглася до цього часу, - подумала вона тоді, коли знайшла мідницю у зруйнованому будинку».

Минувши згорілий автобус, вона повернула у зарослий двір і дісталася вузенькою стежкою до запущеного цегляного будинку. Трохи відсунувши фанерний лист, Надія прослизнула у веранду, завалену сміттям, а з віддти у велику кімнату.

Тут панувала відносна чистота. В дальньому темному кутку лежав матрац застланий потертою ковдрою, світло ледь проникало крізь забиті вікна. під діркою в стелі ледь жевріло багаття обкладене цеглою.

Надія розвела більший вогонь, поставила на нього таз і налила води з пластикової баклаги. Поки грілася вода, вона почистила зброю. Роздягнувшись до пояса, Надія почула шарудіння біля входу. Вона озирнулася. Троє зарослих чоловіків дивилися на неї і посміхалися беззубими ротами. Один мав двоствольну рушницю, що свідчило про статус вожака. Його друзі озброїлися ножем та биткою. Надія прикрила груди руками.

- Вітаю, - сказав вожак.

Надія знайшла поглядом Берету, яка лежала на матрасі. Занадто далеко.

- Знімай штани і лягай.

Вона вагалася якусь мить а потім опустила руки.

- Зроби це сам.

Чоловіки задоволено хекнули. Вожак повільно наблизився. Коли він потягнувся до грудей, хтиво облизуючи губи, вона схопила рушницю і вдарила його коліном у пах. Чоловік заревів зігнувшись. Його друзяки скам’яніли від несподіванки. Надія навела на них рушницю і натисла курок. Клац, клац. «В цих ідіотів немає набоїв, - майнула думка».

Її кинули на сиру підлогу. Вона несамовито дряпалася, кусалася і билася. Двоє гвалтівників тримали їй руки а вожак стягував штани.

- Відпустіть її!

У дверях стояв сивобородий чоловік зі снайперською гвинтівкою.

- Розберіться! – гаркнув вожак.

Посіпаки кинулися на старого. Постріл зупинив власника битки. Третій волоцюга схопився за гвинтівку і поранив ножем руку старого. Вони боролися, не дозволяючи один одному скористатися зброєю.

Надії вдалося дотягтися до цеглини з багаття і вдарити нею вожака в голову. Зіпхнувши обм’якле тіло, вона схопила Берету і застрелила його. Наступна куля рознесла потилицю третьому гвалтівнику, коли він тікав.

Надія тримала на прицілі старого, який неспішно підвівся і підняв руки.

- Я вам не ворог.

- Поверніться до стіни і не рухайтеся.

Чоловік послухався. Надія забрала його зброю і вдягла футболку.

- Пасторе, я чув постріли. Все гаразд? – обізвалася рація на поясі чоловіка.

- Якщо я не відповім, мене шукатимуть.

Надія мовчки тримала зброю напоготові.

- Пасторе, де ви? – радіохвилі передали тривогу.

- Ви можете поїхати з нами. У нас безпечно і є харчі, - сказав Пастор.

- Пасторе?!

- Обізвіться, - сказала Надія.

- Антоне, я в порядку, - сказав Пастор у чорну рацію.

- Де ви?

- Чекайте мене. Я скоро прийду.

Надія подивилася на закривавлену руку Пастора.

- Треба перев’язати, - сказала вона. – Тільки без фокусів.

Надія дістала аптечку з рюкзака, обробила рану і забинтувала. В будь-який момент вона була готова вихопити зброю. Та цього не знадобилося. Пацієнт сидів сумирно.

- Ви лікар? – запитав Пастор.

- Можете йти, - сказала Надія закінчивши.

Пастор подивився на гвинтівку. Надя дістала пістолет і підсунула ногою зброю.

- В кінці вулиці стоїть вантажівка, - сказав Пастор, виходячі. – Через десять хвилин ми поїдемо.

Надія залишилася сама з трьома трупами. Дощ припинився. Стояла дзвінка тиша. Пахло весною. До цього часу її не турбувала самотність. Але зараз, гостра туга охопила душу. Надя закинула за спину рюкзак з нехитрими пожитками, загорнула таз у матрац і вибігла на дорогу.

Вантажівка стояла там де й сказав Пастор. Він сидів у кабіні і жестом наказав їй лізти в критий кузов. Там вже сиділо десяток чоловіків і жінок. Вони привітали її доброзичливими поглядами. Ревнув двигун і автівка рушила.

*

Вантажівка підстрибувала на розбитій дорозі. Вода струменями розліталася з під колес. Брезент бухкотів від поривів вітру. Вздовж траси тягнулися ліси та поля, на узбіччях, мов зачаровані чудовиська, стояли темні остови автомобілів. Мандрівка тривала дві години. Потім вантажівка з’їхала з траси на другорядну дорогу, яка привела їх до металевої брами у високому паркані.

Брама повільно відсунулася в бік, пропускаючи автомобіль. Надія помітила озброєних охоронців і колючий дріт на верхівці паркану. Машина зупинилася на майданчику оточеному складськими приміщеннями. Люди зістрибували на рівний асфальт.

- Ходімо зі мною, - сказав Пастор.

Підхопивши свої речі, Надія слідувала за Пастором. Вони йшли повз виробничі приміщення і загратовані дворики. Надія здогадалася, що потрапила в колишню колонію. Пастор відчинив двері з написом «Їдальня». Просторе приміщення займали довгі столи і табурети.

- Семенівна! – гукнув Пастор.

З вікна роздачі визирнула повнощока бабуся у білій хустці. Побачивши гостей вона вийшла в зал.

- Вітаю, Пасторе.

- Треба нагодувати людину.

- З обіду залишився борщ і картопля.

- Неси.

Надія склала свої речі в кутку біля ручного умивальника. Вона крадькома понюхала господарське мило, а потім насолоджувалась процесом миття рук.

Поки накривали на стіл, підійшли люди, які їхали разом з Надією. Пастор коротко помолився. Дружне «амінь» луною відбилося від сірих стін тюремної їдальні.

Перед нею поставили тарілку ароматного борщу. Тепла скибка хліба пахла олією. Надія обережно взяла ложку, ніби побоюючись, що мара зникне. Вона не могла згадати коли в останнє коштувала гарячю страву. Надія ледь стримувала себе щоб їсти не швидко. Вона помічала, що Пастор спостерігає за нею. Вона ніяк не могла зрозуміти чого в його погляді більше, цікавості чи співчуття.

Семенівна подала тушковану картоплю з м’ясом і по материнськи поклала руку їй на плече.

- Дякую. Борщ дуже смачний, - сказала Надія.

- Їж дитино.

Пастор неспішно пив чай, спостерігаючи за тим, як Надія ретельно спорожняла тарілку.

- Ви давно подорожуєте наодинці? – запитав він.

- Кілька місяців.

- Це небезпечно.

- У мене немає іншого виходу, - сказала Надя відсуваючи тарілку. – Дякую за порятунок. Пробачте, що цілилася у вас.

- Добре, що не підстрелили. Хоча, я навіть не знаю як вас звати.

- Надя.

- А мене всі називають Пастор. Куди ви прямуєте, Надю.

- На південь.

- Чому?

- Не знаю, - подумавши, сказала вона.

Пастор кивнув.

- Ходімте зі мною.

Вийшовши з їдальні, вони перетнули двір і піднялися на другий поверх протилежної будівлі. Вони увійшли у двері з написом «Санчастина». В повітрі витав стійкий запах спирту. Під стінами стояли скляні шафи, на чотирьох ліжках лежали троє дорослих і хлопчик років дванадцяти. З першого погляду Надія зрозуміла, що у пацієнтів справи кепські.

Коли вони увійшли, молода чорношкіра жінка у яскравому ситцевому платті і чоловік у камуфляжі повернули голови.

- Я хотів по тебе посилати, Вадиме, - сказав Пастор. – Познайомтеся з нашою гостею, Надією. Вона лікар.

Щоб привітатися, Наді довелося покласти на підлогу свої речі.

- Я, Джесіка, - сказала негритянка, потиснувши їй руку.

Рукостискання Вадима було коротким і чіпким. Він подивився ій в очі уважно і трохи підозріло. Особливо його стривожила наявність у неї зброї.

- Сподіваюсь ви зможете допомогти нашим хворим, - сказала Джесіка чистою українською мовою. – Їх лихоманить вже третій день. Я даю їм аспірин але він не допомагає.

- З чого все почалося? – запитала Надія оглядаючи хворих.

- Вони працювали на руїнах заводу, - сказав Вадим. – У них боліла голова. А вночі стало гірше.

- Ви дітей змушуєте працювати?

- У нас всі працюють. Тільки так можна вижити.

Перевіряючи медикаменти у шафах, Надія зміряла Вадима ніщівним поглядом.

- Насправді, ми дітей не змушуємо, - сказав Пастор. – Діти працюють на легких роботах. Цього разу хлопчик просто пішов зі своєю мамою.

- Це всі ліки?

- Так, - сказала Джесіка.

- У ваших людей сильне отруєння, - сказала Надія, відкриваючи вікно. - Скоріш за все, хімічне. Зробимо промивання. Але потрібні спеціальні препарати. Кортазон або гіпертон.

- Ліки для військових, - сказав Пастор.

- Так. Їх потрібно дістати у найближчі два дні.

- Можна напасти на патруль UKW, - після гнітючої паузи, мовив Пастор.

- Це самогубство, - сказав Вадим, - Зомбі нас перестріляють ще до того, як ми наблизимось до них.

- Якщо не спробувати, наші люди помруть, - сказала Джесіка.

- Не можна ризикувати життям тридцятьох людей заради чотирьох, - сказав Вадим.

Надія дістала з рюкзака пошарпану карту і розклала її на столику.

- Де ми?

Пастор ткнув пальцем у місце між двох великих міст. Надя провела діагональ на північний захід.

- Тут є схованка Республіканців. Ліки, зброя і таке інше. Кілометрів за сто звідси.

- Звідки знаєш? – запитав Вадим.

- Звідти. Та є одна проблема. Я знайшла три схованки – вони всі виявилися пограбованими.

- Не важливо, - сказав Пастор. – Вирушаємо о четвертій ранку. Поїдете з нами, Надю. Вадим, готуй людей і транспорт. Джесіка, Надя переночує у тебе. Якраз доглянете хворих.

- Пасторе, - сказав Вадим.

- А, ледь не забув. Надю, у нас є правило: гості не повинні мати зброю. Завтра вам її повернуть.

В кімнаті настала багатозначна мовчанка. Надія аж ніяк не хотіла віддавати свою Берету. Але іншого варіанту, здається не було. Стиснувши зуби, вона віддала пістолет Пастору, не добре глянувши на Вадима.

- Я живу поруч, - сказала Джесіка, коли чоловіки покинули санчастину. – Думаю, ти хочеш помитися.

- Дуже хочу.

*

Джесіка завела Надю у свою кімнату, яка знаходилася поруч з санчастиною. В кімнатці, з одним загратованим вікном, поміщалися два двоярусні ліжка, шафа і стіл зі ручною швейною машинкою.

- Будеш спати тут, - вказала Джесіка на верхній ярус ліжка.

- Вадим твій чоловік? – запитала Надя.

- Ні, - засміялася Джесіка. – Я не заміжня. Живу тут з двома дітьми. Вадим помічник Пастора. Він не одружений.

- Ходімо зробимо хворим промивання, - Надія вдала, що не помітила іронію Джесіки.

Більше години вони промивали хворим шлунки. Щоб викликати рвоту, Надя змусила хворих питии солону воду. Вона попросила у Джесіки мило і зробила з нього слабоконцентрований розчин. Хворим знову довелося пити багато рідини. Проводячи такі маніпуляції, Надя відчувала себе знахаркою. Але треба робити хоча б щось, поки не з’являться справжні ліки.

Під вечір прийшли дві жінки, яких прислав Пастор, щоб підмінити Джесіку та Надію. Вислухавши інструкції по догляду за хворими, жінки сказали, що будуть ревно молитися за їхнє одужання. Надія лише зітхнула і зачинила двері санчастини.

- Ти не віриш в Бога? – запитала Джесіка.

- При всій повазі, але я не вірю у молитву як ліки.

- Тримай.

Надія з подивом перебирала жіночу білизну ручної роботи, пошиту з синьої тканини. Вона закрила обличчя і заплакала. Джесіка розгублено дивилася на неї.

- Тобі не сподобалось? - сказала вона. – Може якість не дуже та я старалася.

- Ні, ні, - Надія підхопилася і обійняла негритянку. – Просто нову білизну мені подарував чоловік, незадовго до смерті. Вона розповзається, але я ношу її бо іншої немає.

- У кімнаті навпроти, ми влаштували баню, - сказала Джесіка, витираючи сльози. – Я вже нагріла воду.

Ніч закрила вікно чорною ковдрою. Товста свічка на столі натхненно боролася з темрявою. Смагляві хлопчик і дівчинка спали глибоким сном. Надя з задоволенням вдягла сарафан, який дала Джесіка. Вони пили чай з сухарями і тихо розмовляли.

- Батьки думали, що Україна єдине безпечне місце у світі, - говорила Джесіка. – Але коли вони потрапили сюди, Республіка вже впала. Дякувати Богу, батьки потрапили в цю християнську громаду. Згодом народилася я.

- Де твій чоловік?

- Помер від Авадону, через три роки після весілля.

Дівчата замовкли. Хлопчик повільно сів, хитнувся і почалапав босоніж в куток до відра. Струмінь дзвінко бився об метал.

- Та у мене залишилася добра пам’ять про чоловіка, - сказала Джесіка, притискаючи сина до себе. – Правда, Макс? Ви з Вікою не даєте мені забути про тата.

- У, - буркнув хлопчик і пішов спати.

Надія зробила ковток чаю, щоб прибрати комок в горлі.

- Я бачу ви поважаєте Пастора.

- Завдяки йому ми живі і у відносній безпеці.

- Хто він?

- Історію Пастора знають лише старійшини. Але вони не говорять про його минуле. Навіть його ім’я не розголошується.

- Мабуть пора спати, - сказала Надя, помовчавши.

- От я дурепа, - Джесіка вдарила себе по стегнах. – Тобі ж завтра рано вставати.

*

Щоб Надія не заблукала, Джесіка провела її до центральних воріт. На сході ледь ледь сіріло. Вітер і холодний дощ били в обличчя. Біля вантажівки і мікроавтобуса метушилися люди. Надія підійшла до Пастора, який розмовляв з Вадимом та іншим чоловіком.

- Сподіваюсь, ви виспались? – сказав Пастор.

- Як ніколи.

- Тоді в дорогу.

Пастор запросив її сісти в мікроавтобус разом з собою.

- Тримайте, - Вадим повернув їй пістолет. – Хороша зброя. Звідки вона у вас?

Надія перевірила обойму, вставила назад і мовчки зайняла своє місце. Посміхнувшись, Вадим пішов до вантажівки.

У брамі щось стукноло і вона повільно зі скрипом відчинилася. Світло фар мікроавтобуса намагалося пробити темряву. Автомобілі виїхали на дорогу. Бус поступово набирав швидкість. Вантажівка трималася на відстані.

Крім Пастора, Надії і водія, в салон помістилося семеро озброєних чоловіків. Надія помітила, що вони не вперше тримають зброю. Смиренні християни, - подумала вона, звикаючи до монотонного хитання автомобіля.

Вона прокинулася від сильного поштовху. Надя протерла очі. За вікном розвиднілось. По обидва боки дороги тягнулися давно не орані поля. Пасажири мирно спали. Сидячи біля водія, Пастор читав якусь книжку. Придивившись, Надя впізнала біблійний текст. Пастор закрив книжку і подивився на неї.

- Скоро будемо в потрібному районі. Ви знаєте точне розташування схованки?

- Знаю.

Пастор кивнув. Зовсім скоро трасу обступив ліс. Надія розгорнула карту. На розвилці треба повернути праворуч. А ось і вона.

- Праворуч, - сказала Надія. – Треба проїхати десять кілометрів

Водій виконав інструкції. Через двадцять хвилин автомобілі зупинилися. Надія вийшла і озирнулася, шукаючи орієнтири. Роздвоєне дерево. Надія підійшла до нього. Вона провела рукою по мокрому кленовому стовбуру. Біля коріння стирчав ледве помітний металевий штир. Отже, вона не помилилася. Добре, що Іван розповів їй про схованки. Вона покликала інших.

- Є проблеми? – сказав Пастор.

- Йдіть за мною.

Залишивши Вадима біля автомобілів, Пастор взяв п’ятьох людей і пішов за Надією. Вона вела їх вузькою стежкою, розсуваючи довгі гілки. Вона раділа такій обставині, бо це означало, що стежкою давно ніхто не ходив.

Метрів за двісті Надія зупинилася. Якщо вона правильно порахувала кроки, то сховок повинен бути тут. Вони стояли у колі оточеному десятком дерев і зарослому молодими пагонами та кущами. Надя присіла щоб оглянути землю. У напівтемряві вона розгледіла покритий мохом камінь. Він майже сховався під шаром опалого листя.

- Тут, - сказала вона.

Пастор наказав розчистити територію. Під каменем виявилася металева ляда, схована метровим шаром землі та листя. Люди дивилися на квадратну плиту, почорнілу від іржі. З лівого боку стирчала довга ручка.

Пастор спробував відкрити ляду, але це йому не вдалося. Він глянув на Надію. Посміхнувшись, вона відсторонила його, натисла ручку а потім відсунула в бік. Механізм голосно клацнув і плита прочинилася. Двоє чоловіків відкрили її повністю. Вкручені у стіну металеві сходи зникали у темному сховищі.

- Я піду першою, - сказала Надія.

Взявши ліхтар, вона обережно ступила на першу сходинку. Драбина заскрипіла, Надю огортала темрява. Затхле повітря забивало дихання. Отвір над головою ставав меншим. Надія відчула під ногами тверду підлогу. Вона провела по стінах променем ліхтаря. Вимикач виявився праворуч від сходів.

Надія примружила очі від блідого світла. Високі стелажі займали всю площу великої зали. На полицях стояли армійські ящики. Під стінами тулилися стелажі зі зброєю.

- Спускайтеся! – сказала Надія.

Пастор задоволено хитав головою, побачивши такий достаток. Він послав за іншими, щоб як можна швидше завантажитися. Стелаж з ліками стояв у дальньому кутку. Надія подумала, що з цими запасами можна відкрити маленьку лікарню.

За годину, вантажівка і мікроавтобус повністю заповнили, а схованка спорожніла менш ніж на половину.

- З таким добром, нам не страшний голод і холод, - сказав Пастор, коли металеву ляду засипали землею і повернули камінь на місце.

На дорозі пролунали постріли. На якусь мить, всі завмерли. Пастор побіг до автомобілів, на ходу знімаючи гвинтівку з запобіжника. Вони зайняли позиції на краю лісу. Неподалік вантажівки стояв броньовик UKW. Зомбі вели бій з трьома охоронцями автомобілів. Ще троє лежали мертві.

Пастор зняв кулеметника на броньовику. Десяток бійців армії UKW зайняли оборону на іншому боці дороги. Обидві сторони не давали одна одній перехопити ініціативу. Хоча християни і переважали кількісно, але зомбі мали кращу зброю. Гранати перелітали через побиту дорогу мов тенісні м’ячі. Осколки впивалися в людські тіла.

- Вони чекають підкріплення! – сказав Пастор.

Вадим з трьома людьми майже повзком обходили зомбі з ліва. Надія пішла за ними. Вони перетнули дорожнє полотно за триста метрів від зомбі.

- Що ти тут робиш? – сказав Вадим, побачивши Надію.

- Гуляю.

Вадим лише сердито хитнув головою і повів загін у перед. За кілька метрів вони зіткнулися з двома зомбі. Ті зразу відкрили вогонь, вбивши двох християн. Надія застрелила одного зомбі. Іншого вбив Вадим.

Побачивши напад з флангу, решта зомбі спробувала відступити в ліс. Та лише один залишився живим. Він намагався втекти, тягнучи поранену ногу. Надія наздогнала його і вибила автомат, яким він намагався скористатися.

- Не вбивайте мене, - простогнав сіроокий хлопчина.

Зціпивши зуби, Надія прострелила йому здорову ногу і руки. Від його криків у християн мурашки бігали по спині. Надія розстріляла його обличчя.

Вона озирнулася. Християни здригнулися від її скляного погляду. Сховавши пістолет, вона повернулася до автомобілів.

- Збирайтеся! – наказав Пастор. – Скоро тут будуть зомбі.

*

Автівки мчали вибоїнами з максимальною швидкістю. Всіх поранених посадили в мікроавтобус, де Надія надавала їм допомогу. Чоловіки скоса поглядали на неї. Їй хотілося заплакати від злості, безсилля і сорому. Але вона стримувала себе.

Близько полудня, ворота колонії сховали їх від зовнішнього світу. Жінки заплакали, побачивши своїх мертвих чоловіків і синів. Велика вдача перетворилася на трагедію.

- Пасторе, - сказала Надія.

- Займіться хворими й пораненими. І віддайте пістолет.

Пастор не дивився їй в очі. Забравши зброю, він пішов геть.

Десятьох поранених розмістили в кімнаті навпроти санчастини. Джесіка допомагала Наді обробляти рани і намагалася розговорити її. Надія знехотя відповідала. Поки вона ставила крапельниці тим хто отруївся, поранені розповіли Джесіці про сьогоднішній бій.

Надя сховалася в бані і плакала біля вікна. Джесіка зайшла і обійняла Надію. Молоді жінки стояли так кілька хвилин. Надія ридала не криючись. Джесіка мовчки гладила її по голові.

Пізно у вечері в санчастину зайшов Вадим.

- Пастор тебе чекає, - сказав він.

Коли вони опинились на вулиці, Вадим її зупинив. Надія відчувала, що він тримає її за руку.

- Я б зробив так само.

- Мене чекає Пастор, - сказала Надя звільняючись.

Маленька кімната Пастора знаходилася на другому поверсі триповерхового бараку. На столі горіли дві свічки і лежало кілька книжок. Гвинтівка стояла в кутку.

- Як там хворі і поранені? – запитав Пастор, запросивши Надію сісти на стілець.

- Ми вчасно ввели ліки. Думаю, все буде гаразд.

В кімнаті запанувала мовчанка. Тишу порушувало шипіння гарячого воску.

- Якщо ви скажете, я покину громаду хоч зараз, - промовила Надія, не опускаючи очей.

- Той хлопчина вам не загрожував, - сказав Пастор після довгої паузи. – Але ви не просто його вбили. Ви знущалися з нього.

Надя мовчала. Десь на переферії свідомості, вона погоджувалась з Пастором. Але в неї була своя болюча правда. І якби відмотати життя назад, то вона б знову повторила свій вчинок. Така думка дуже налякала її. Я, чудовисько, - подумала вона. Надія встала і зробила крок до дверей.

- Громаді потрібен лікар, - сказав Пастор.

Надія здивовано подивилася на нього.

- Ви не питаєте, чому я вбила зомбі?

- Які б не були причини, Христос має силу зцілити вашу душу.

- Я не вірю у вашого Бога.

- Покищо, - усміхнувся Пастор. – Відпочиньте, Надю. Сьогодні був тяжкий день.