Музика зірок

“Вітаю, слухачу. Ви певно воліли б почути сухий щоденник, лише з фактами та описами арсунського життя. Але мені просто хочеться вилити все, що в мене на душі за ці тридцять років. Згідно мого браслету, я стирчу в арсунському космопорті саме стільки часу, скільки рідній планеті Земля потрібно, щоб зробити тридцять обертів навколо рідної та забутої зорі Сонце. Я вже й не пам’ятаю точно, як виглядає наша зоря. У снах мені вже давно сняться великий червоний Арсун Альфа та маленький білий Арсун Бета. За тридцять обертів Землі я так і не спромігся знайти спільну мову з жодним арсунцем. Вони вперто не хочуть розуміти української, а з їхньої говірки я знаю тільки “Деда-деда! Тала-тала!” Це єдина фраза, після якої на мене не наставляють бластер, не хочуть задушити мацаками, а дають кілька монеток, щоб я купив собі їжі у місцевих автоматах. Може справа в тому, що мені зробили корекцію гену старіння, а може щось є в місцевих желейних батончиках, але з дзеркала на мене дивиться той самий хіпі, що й тридцять років тому. Маю надію, що я не посивію зовсім, поки матиму змогу покинути цю планету. Вона вже встигла зробити чотири оберти навколо Арсуна Альфа, та два оберти навколо Арсуна Бета. Так, навколо білого карлика ми з арсунцями оберталися вздовж довшого кола. Це була дуже холодна зима. Та довга. Мені нема чого скаржитися. Просто набридло. Так, я граю на гітарі та співаю арсунських пісень. Я не розумію жодного слова, але пам’ятаю кожен звук, кожну ноту та інтонацію у кожній арсунській пісні. Місцеві жителі співають дуже гарно. Їхні губи витягуються наче сурма, а кожен звук вони тягнуть довго та протяжно. При цьому верхня пара їхніх очей мружиться, а нижні вуха прилягають до тіла. Мої пісні їм також подобаються. Вони навіть ляскають у мацаки під мій ритм. Але якби ще їхнього дріб’язку вистачало на щось більше, ніж на кілька желейних батончиків...

Коротше, слухачу... Раз ви все ж слухаєте, відповідно мої страждання виявилися не даремні. Бережіть себе. Ваш, Марк Безхатько.”

 

Утала ля фона ля ла

Ля тона патона ля тола

Ля сі доремі фа ля са!”

 

Це була дуже весела пісня. Зазвичай арсунці її підспівують та сурмлять щось схоже на сміх. Але цього разу з їхніх очей полилися сльози. З усіх восьми. У кожного арсунця, що був у терміналі очікування. Марк спочатку не зрозумів, де він напартачив і навіть збився з ритму. Але потім згадав, що останнє “са” треба тягнути трохи довше. І заспівав приспів ще раз.

 

“Ля сі доремі фа ля са-а-а!”

 

Але арсунці знову заплакали. Марк почухав макітру. Може не ризикувати? Може в них змінився президент? Добре. Заспіваємо українською. А матеріалу за ці тридцять років назбиралося багацько.

 

“Восьминожки мої, восьминожки,

Восьмиглазі мої, восьмивуха...

Як же стати з вами хоч трошки,

І хоч ближче, мов рідні по духу?

 

Восьминожки мої восьмиглазі!

Заспіваймо разом же цю пісню!

Хай не сидимо разом у лазні,

Хоч не сваримось з вами тут злісно.

 

Ой, червоні, зелені та сині,

Ви як сердитесь різних мастей.

Я ж бо шкірою блідий до нині.

І не маю трьох пар ще очей.

 

Заспіваймо пісню журливу,

Про галактику й спільних дітей,

Мо як знайдете раптом хвилину,

Заспіваємо мовою цей!

 

Моя мова одна, Україно.

Бо не навчений я в гіпносні.

Та я вільний. І вільний постійно.

А в галактиці всі кріпаки.

 

Заспіваймо разом, восьмивухо!

Заспіваймо разом же пісні!

І вип’єм по чарці до сухо,

За те щоб не згасла слава Землі.

 

Марк заграв соло. Заграв боєм. І на синкопах став доспівувати: “Слава землі... Слава землі... Слава землі...” Арсунці і собі склали губи сурмою. “Ава тобі-і-і... Ава тобі-і-і!”... Хто зна, що значило це арсунською, але шкіра у всіх навколо стала бузковою і арсунці зааплодували в мацаки.

‒ Деда-деда! Тала-тала! ‒ крикнув Марк, зігравши останній акорд.

Арсунці почервоніли. В кожного у “долоні” з’явився бластер....

 

“Привіт, чуваки. З вами знову я, Марк Безхатько. І сьогодні нарешті настав той день! День, коли я тікаю з цього клятого космопорту! Не те, щоб я дуже цього хотів... Але.... Що поробиш. У терміналі сталася стрілянина. Мені запхали мацаки у дупу. Один раз, і не те що, ви подумали. Але я відбився. Тепер я на незнайомій планеті, де я не знаю жодного слова, щоб мене не вбили. А поки вибачте, мені треба бігти!”

 

Марк вийшов зі сховки і побіг до автотраси. Там якраз стояло таксі. Жовте, як у кожній системі, де при владі рептилоїди. Марк відчинив дверцята і наставив бластер на таксиста.

‒ Деда-деда! Тала-тала!

Таксист почервонів.

‒ Деда-деда! Тала-тала! ‒ відповів він і вихопив свій бластер.

В Марка душа пішла в зап’ястки. Промінь бластера промайнув якраз над його правим вухом. Марк пригнувся і виставив уперед долоні.

‒ Ава тобі! Ава тобі! ‒ згадав Марк фразу, яка врятувала його в залі очікування.

Водій одразу позеленів.

‒ Джуркевалі анане турімале? Ава тобі! ‒ і відчинив двері пасажирського місця.

Сидіти в автівці було дуже незручно. У тубільців внизу тулуба чотири мацаки і сидіння їм до голографічної лампочки. Може десь і є але ніхто не користується. Марк сів по-турецьки і поклав гітару собі на коліна. Так і поїхали.

 

“Чуваки. Це знову я. Це знову Марк Безхатько. Ми тут потоваришували з одним арсунцем. Спочатку ми мало не пристрелили одне одного, але зараз ми найкращі друзі. Він везе мене кудись, але я точно ще не знаю, куди саме. Тут всюди магазини та написи арсунськими ієрогліфами. Що вони значать, я без поняття. Ось вивіска схожа за обрисами на “放蕩的四分之”.Бачив таку вдома у Шанхаї. Тільки тут вона перевернута. Між іншим, як будете вдома в Шанхаї, то заклад рекомендую. Ось ще червона та блимає. А ось вивіска, що написана майже українською! В нас так Віталік у школі писав. І якщо я правильно пригадую букви, тут написано “Ордьлеб”! Що воно значить? А хто його зна! Але... Стривайте! Таксі зупинилося! Зараз я розплачуся з таксистом і дізнаюся в нього, куди він мене привіз!”

 

Марк простягнув таксисту кілька зекономлених у космопорту монет. Але водій замахав мацаками.

‒ Ава тобі! Ава тобі!

І бідоласі не лишилося нічого, як повернути гроші в кишеню, взяти гітару та вийти у невідомість.

 

“Пацани, це повний ульот! Я ніби вдома у Лондоні! Арсунську архітектуру я бачив лише з вікна терміналу очікувань. А тут — все як у людей! Зараз я зайду до закладу “Ордьлеб” і дізнаюся, а що як я не один у всесвіті! Коротше, будьмо на зв’язку!”

 

Марк штовхнув двері від себе. Вони не піддалися. Потім він помітив за склом табличку “Ан Бесе!” І потягнув на себе. Так і зайшов.

‒ Привіт! ‒ усміхнулася дівчина у білій сукні за рецепцією.

 

“Люди! Це не просто відпад! Це просто... Це просто... Ульот! Ульотище! Улітушище! Я навіть зроблю це під запис! Пані! Дайте я поцілую ваші руки! Дайте поцілую ваші ноги! Пані! Як же я радий вас бачити! Це ульот! Ульотище! Ви реальна! Ви з плоті та крові! Дайте потримати вас за руку! Дайте потримати за пальці! Справжня шкіра! Без слизу! Тепла! А як пахне! Ай, пані! Ай, пані! Дайте понюхати ваше волосся! Таке чорне, довге та пахне лавандою! А ваші очі! Ой, пані! Світлі! Блакитні! У арсунців від найкращих пісень так не сяють! А ваші груди...”

 

‒ Досить, ‒ сказала дівчина. ‒ Далі за прейскурантом.

Марк підвівся з колін.

‒ За яким ще прейскурантом?

Дівчина вказала на великий плакат, написаний тими ж самими літерами, що й написи у космопорті. Марк замотав головою.

‒ Не розумію там жодного слова.

Великі очі дівчини стали ще більші. Що мало на лоба не вилізли.

‒ Ти живеш на Арсуні ще й не знаєш арсунської?

Запала зніяковіла тиша. Марк замотав головою.

‒ Ні, ‒ він почесав бороду. ‒ А навіщо?

Дівчина затулила долонею обличчя.

‒ На. Тримай. Ось тобі службовий, ‒ вона дістала з полички у рецепції аркуш білого паперу.

 

“Так... Громадяни усіх планет, я маю зачитати це вголос! Ви ж хотіли почути про життя людей на Арсуні? Осьо вам! І так... Мацак у вухо... Три какуна закладу, один тобі, загалом чотири какуна з арсунця. Мацак у ніс... П’ять какунів закладу, один тобі, шість какунів з арсунця... Мацак до рота... Сім какунів закладу... Мацак до попи... Ем...”

 

Марк натиснув на браслет.

‒ А вас не переймає, що заклад вас обдирає?

‒ В сенсі?

‒ По какуну з транзакції! Це ж здирництво!

Дівчина зітхнула.

‒ Тут дуже висока оренда.

 

“Йдемо далі, шановні слухачі та слухачки. Про десять какунів ви зрозуміли. Про двадцять теж... Єдине, що мене непокоїть...”

 

‒ Що таке какун?

Питання застигло дівчину зненацька.

‒ Це в перекладі на нашу “золото”.

‒ Це я теж зрозумів, просто скільки це в перекладі на гроші?

Дівчина кліпнула очима.

‒ Перепрошую...

‒ Скільки цих монет в одному какуні? ‒ Марк дістав з кишені всі свої скарби. ‒ Просто мені цікаво, скільки винні мені арсунці за ці тридцять років...

У панянки знову зробилися круглі очі. Вона щось зашепотіла і її губи секунд на п’ять затремтіли.

‒ Один срібний татун, це десять нукаків... Цих какунів на Арсуні хоч вухами їж, ‒ усміхнулася вона. ‒ Золото в цій системі не цінується. Тому ти можеш лишити мені два тунати і це буде рівносильно двадцяти одному кукану з арсунця. Знижка особисто від мене як людині!

Усмішка у дівчини стала просто чарівна. Вона мрійливо глянула на Марка. Чоловік захитав головою.

‒ Перепрошую....

‒ Ти ж не просто так в бордель прийшов...

Марк озирнувся.

‒ Який ще бордель?

‒ Там з вулиці вивіска!

‒ На ній написано — “ордьлеб”! Чи “ордьлаб”!

Дівчина не витримала та розреготалася.

‒ Х-х-х-хі. Вибач! Ти схоже дійсно з Білого Арсуна звалився! Для арсунців порядок звуків у словах не важливий. Їм що “кебаб”, що “бабек”.... Все залежить від настрою. Коротше, ‒ вона стрималася і зробила серйозний вираз свого гарненького обличчя. ‒ Як тебе звати?

 

“Шановні лінгвоманіяки та лінгвоманіячки. З вами знову я, Марк Безхатько. Щойно я зустрів першу цивілізовану людину на цій планеті і вона мені пояснила, чому я за тридцять років не зміг вивчити жодного слова у цій клятій місцевій мові! Бо їхню мову неможливо зрозуміти за визначенням! У них взагалі немає жодного порядку! Як вони ще досі не знищили власну планету, я не розумію! Але гаразд... Я вам ще зроблю екскурс в економіку цієї планети, бо в ній також не все так просто. Але це трохи згодом, коли я зрозумію, що мені вже все ясно. Щиро ваш, Марк Безхатько.”

 

‒ То тебе звати Марком?

‒ Так. А що?

‒ Мене — Ніка.

Марк взяв її руку і спробував поцілувати.

‒ Дуже приємно...

Але вона відсмикнула долоню.

‒ За прейскурантом.

Марк поглянув на неї спантеличено.

‒ Щось сталося?

‒ Це бува не ти той кретин, через якого стався отой капець у космопорті?

Чоловікові стало досить ніяково.

‒ Ем...

‒ Ходімо. Тебе шукає поліція. Ми тебе заховаємо.

Відчинила задні двері. І поманила Марка за собою. Бідолаха якусь мить вагався, а тоді згріб з рецепції свій дріб’язок до кишені та пішов за нею. В кінці коридору були шикарні апартаменти. Ніка ввімкнула світло і показала Маркові санітарну кімнату.

‒ Добряче помийся. Інакше знайдуть просто за запахом.

І лишила наодинці. Марк злісно з-під брів глянув на того хіпі, що дивився лихим поглядом на нього з дзеркала.

‒ Що, невдахо? Здійснилася мрія ідіота?

 

“Любі янголята та янголятка! Я миюся вже четвертий раз і мене пре! Якби ви знали, яке це блаженство! Хоча якщо ви дбаєте за гігієну, то ви певно знаєте. Не те, щоб тут було ще що робити, тому я вирішив межи підрівнювання бороди записати це повідомлення. Спочатку я думав лишити її до пояса. Потім вкоротив на половину. Зараз я її акуратно підстриг. І якщо Ніка не прийде через годину, я думаю, що збрию її зовсім! Коротше, я вже тут знудився. А ви там не нудьгуйте і будьте у гарному гуморі! До нового сеансу!”

 

‒ Хоч на людину схожий...

‒ Ніко! Ти прийшла мене врятувати!

‒ Сиди тихо! До порятунку ще далеко.

Дівчина подала хлопцеві рушник. Марк витер чисто поголене обличчя, потріпав рушником все ще довгі патли, виліз з ванни повністю та витер все тіло. Ніка дивилася на нього якось відсторонено. І ніби читала думки.

‒ Вибач, я вже вісімсот років на чоловіків не дивилася. Для мене це нічого не означає.

‒ Вісімсот років?

‒ Вісімсот арсунських років.

Марк прикрився рушником.

‒ Як це?

‒ Триста двадцять три кола навколо Білого Арсуна. Чотириста вісімдесят сім навколо Червоного. Минула зима була на диво коротка та тепла.

Щоб переварити цю інформацію, Маркові знадобилося секунди чотири.

‒ Ми ж у Галактику вийшли кіл двісті навколо Сонця...

‒ А ти з якої планети?

Ніка дивилася на нього з невимовною цікавістю.

‒ Я з Землі.

Дівчина приклала пальця до губ.

‒ Не знаю, ми певно ще не завершили ваше тераформування. Ще не чула про цю систему.

‒ Хто “ми”?

‒ Ми. Країнці. З планети Край. Вже міріади обертів цієї галактики ми зароджуємо життя на сприятливих планетах. Потім...

‒ Стривай, стривай, тобто ти хочеш сказати, що тобі більше вісімсот років?

‒ А що тут такого?

‒ Просто...

‒ За мій вік галактика вже два оберти зробила. А тобі скільки?

Марко запнувся. Глянув у дзеркало.

‒ Я тут шість обертів Арсуна. Приблизно стільки ж було на рідній планеті.

Ніка зареготала. Її юному обличчю це дуже личило.

‒ От я дивлюся, що в тебе в генетиці одні мавпи!

Марко загорнув рушник щільніше.

‒ Но-но! Я вас попрошу!

‒ Що тут просити! Треба приймати всесвіт таким, яким він є. Ми живемо вічно, бо ми оригінал. А ви наша подоба, і раз живете так мало, ми ще не завершили вашу еволюцію.

Марко демонстративно відвернувся.

‒ Між іншим, любий сокраїнцю, моя пропозиція щодо двох танутів ще в силі.

Хлопець відвернувся ще демонстративніше. Почухав підборіддя. Як же не звично, що воно поголене...

‒ Ата тобі! Не сердися!

Марко озирнувся. Ніка зробила невинний вираз обличчя та закліпала повіками.

‒ Гаразд, мала. Але я дуже прискіпливий клієнт.

Та дуже зраділа. І заплескала в долоні.

‒ Клас! Зачекай я принесу чек!

Чек?

‒ І викину твоє старе лахміття!

 

“Друзі українці та українки. З вами знову Марко Безхатько. Щойно моя картина світу зазнала чергових деформацій. Я дізнався, що крім українців у галактиці є ще країнці. Вони нічим від нас не відрізняються, крім того, що їхні дівчата надзвичайної вроди, а живуть вони у рази й рази довше. З одного боку я мав би радіти, що ми не самотні у Всесвіті. А з іншого в мене на душі непозбувна збентега ніби...”

 

‒ Ось! Тримай! Ми дбаємо про права споживачів!

Хлопець взяв маленький папірець і поклав його до кишені новеньких білих полотняних шортів.

‒ Щось не так?

‒ Просто в нас в Україні вже тисячу років все електронне.

‒ Так. Я встигла про вас прочитати. Прийми співчуття від усіх країнців.

Задзвенів дзвоник.

‒ Зачекай, я зараз зустріну клієнтів, ‒ дівчина озирнулася у дверях. ‒ Поки увімкни собі якесь дивидло. Я прийду та влаштую тобі повний сервіс.

Марк сів на ліжко. Трохи пострибав на ньому, перевіряючи, як воно пружинить.

 

“Шановні колеги. Хочу сказати вам, що ми, земляни — найпросунутіша цивілізація у всесвіті. Хай наш розум повстав проти нас і ми втратили власну...”

 

‒ Тікаймо!

Ніка забігла до кімнати з бластером у руках і потягнула Марка за собою.

 

“Коротше, котики, тут є секретний вихід з кімнати. І ми зараз біжимо по ще одному коридору. Ось Ніка штовхає сталеві двері й ми виходимо на переповнену машинами вулицю...”

 

‒ Таксі! Ксіта! Аікст!

Перед ними зупинилася жовта автівка з шашечками.

‒ Ава біто! ‒ крикнула Ніка устрибуючи на заднє місце. Марк всівся аби як поруч. У арсунських автівках не було крісел.

‒ Біто ава? ‒ не повірив водій.

Замість відповіді йому все розтлумачити постріли бластерів. У склі автівки засяяли дірочки.

‒ Джарадела тета тата! ‒ вилаявся арсунець тиснучи на газ всіма чотирма нижніми мацаками.

Автівка рвонула переповненою автострадою шалено виляючи у трафіку.

‒ Куди ми? ‒ спитав Марко.

‒ До Атала. Це головний арсунський кримінальний авторитет. Він тримає у восьми мацаках все кримінальне життя Арсуну. Він єдиний може тебе захистити.

‒ А наш водій знає як до нього їхати?

‒ Так!

‒ Шкода, що він не розуміє української...

Водій тицьнув у клаксон двома мацаками.

‒ Та ромузію я караньїську!

І озирнувся на Марка чотирма очима.

‒ Перепрошую...

‒ Це ж гактилачна вома!

У тиші зависла незручність. Марк кліпнув, по черзі ловлячи погляд всіх чотирьох очей.

‒ Алате, вибач, наш друг не дуже розуміє твого суржику, ‒ Ніка поправила своє довге волосся.

Водій став всіма восьми очима слідкувати за дорогою.

‒ Я ж таскитс! Я гратомі не начвений!

Машину добряче гойднуло. З головної дороги вони звернули у промзону. Марко довго озирався. На всіх бачених ним планетах промисловим спорудам притаманна досить примітивна архітектура. Але арсунці перевершували усіх у повній відсутності смаку та логіки...

‒ Приїлахи!

 

“Для тих чесних фраєрів, що мене досі слухають. Ви не тямите нічого у справжніх поняттях. Тому слухайте сюди Марка Безхатька! Цей Атал — реальний авторитет! У його чурхенів такі мармизи, що всі земляни на зоні — просто семьорки! А двері у нього з чистого золота!”

 

‒ У Арсуна половина тверді із золота, ‒ знизала плечима Ніка та штовхнула двері від себе.

Марко пішов за нею. Їх провели довгим коридором, повним камер спостереження. Ніка смикнула хлопця за руку.

‒ Що б не сталося, мовчи, або кажи “Ава тобі”!

‒ А якщо у відповідь скажуть “Деда-деда! Тала-тала?”

Дівчина пирхнула.

‒ Пристрелиш того вилупка. Прорвемося з боєм.

У кінці коридору виявився глухий кут з єдиним віконечком.

‒ Вітаю, ми до Алата, ‒ Ніка постукала золотим молоточком.

Пролунав скрип.

‒ Вам назначено?

‒ Нам терміново!

‒ Тідо чейкате в чезрі.

 

“Бонжурно мадемуазелі та міс’є.. З вами радіо Марка Безхатька. Якщо ви ще не спите, саме час налаштуватися на нашу хвилю та потанцювати разом з нами. Не знаю чутно вам чи ні, але тут голосно грає музика. Арсунці танцюють майже завжди. Особливо у чергах. А черга тут майже як у космопорті. Як вам описати, де ми танцюємо? От уявіть звичайний диско-клуб. І ми сюди звалилися через люк зверху. Можете уявити моє здивування! Але арсунці мені швидко все пояснили на своїй ламаній говірці. Ніка, якась ніби не від світу цього, так ніби її не пре від музла. Зачекайте! Ось заграла нова мелодія і я запрошу її на танок!”

 

‒ Зазвичай під цей вальс вони викликають когось до себе, ‒ дівчина зробила ковток люмінесцентного коктейлю і поставила його на столик. Марк і собі понюхав скляночку, але не ризикнув.

‒ Ем... Я хотів тебе...

‒ Що?

‒ Я хотів тебе спитати... де тут вбиральня?

Великі очі дівчини стали майже такі ж вирячені як у арсунців.

‒ Ти не сходив туди у борделі, коли була нагода?

‒ Мені тоді не хотілося.

Ніка захихотіла.

‒ Вибач. У арсунців повністю безвідходний організм. Можу тобі запропонувати повернутися у космопорт!

Вона знову зареготала. Марк натиснув на браслет. І відразу вимкнув.

‒ Що я ще не знаю про місцеві звичаї?

Ніка поглянула на стелю.

‒ Питай що хочеш.

І знову ковтнула коктейль. Марко боязко озирнувся на всі боки.

‒ Що таке “Деда-деда”?

Ніка притисла свою голову до його голови та прошепотіла на вушко.

‒ Це арсунське мистецтво боротьби. Для арсунця найнижчим приниженням у світі є стан, коли противник всі вісім мацаків засовує тобі у всі вісім вух... То ж будь дуже обережним...

Марк озирнувся.

‒ То ці тридцять років...

‒ Так. Ти займався грабунком.

Хлопець почухав підборіддя. Як же незвично, коли воно поголене!

‒ А що тоді значить “Ава тобі”? ‒ спитав він дещо голосніше.

Ніка зробила ще ковток.

‒ “Ава” — значить рівність. Воно завжди вимовляється однаково, за будь-якого настрою. Ще одне його значення — порядок. Рівність та порядок для арсунців — синоніми. Арсунці навіть так вітаються. “Ава тобі!” І у відповідь — “І біто ава!” Все просто.

Марко кивнув. І нетерпляче поглянув на чергу що танцювала. Тільки його власні рухи були нервові і аж ніяк не у ритм...

‒ Довго нам ще стояти?

‒ А що?

‒ Ну, як би тобі сказати...

‒ Коли покличуть тоді і прийдем.

‒ А це довго? Просто я взагалі не розумію, хто за ким стоїть і де чия черга.

Ніка знову захихотіла і поглянула на стелю. Чи не звалиться ще один арсунець?

‒ Атал сам нас покличе.

‒ Коли настане наша черга?

‒ Для арсунців порядок не важливий. Нас покличуть коли Атал сам того захоче.

‒ В сенсі?

‒ Аталу відомо абсолютно все. Він точно знає, що ми до нього приїхали. І раз не кличе, то просто не хоче.

Марко знову засмикався у такт музиці.

‒ Ну то швидше б... А то я свої токсичні відходи...

Раптом музика знову стихла.

‒ Ходімо! ‒ Ніка потягнула його за собою.

‒ Звідки ти знаєш?

Але замість відповіді вони лише впали у ще один люк.

 

“Зачекайте, любі любителі печер та підземель. Тут темно ніби око виколи!”

 

‒ Це я можу! ‒ пролунав голос і засурмив щось схоже на сміх.

‒ О, Атале! Пробач дикуна із відсталої планети Земля, він не знає ціну словам!

Марко як міг роззирнувся у темряві.

‒ Яка різниця! Очі йому не потрібні!

І знову засурмив.

‒ Він серйозно? ‒ занепокоєно спитав Марко у Ніки.

Вона лише сама зареготала.

‒ Ти що, гумору не розумієш? Арсунці завжди брешуть коли чітко розставляють звуки. Порядок для них — перша ознака фальшу.

Атал засурмив дуже грізно.

‒ Так! Кар’їнко! Ти зрівала юсу мою замдуку!

‒ Ти нас викликав щоб пожартувати?

‒ Ні. Мені просто не до вподоби огранічні тоскичні відходи у моїй залі очікування!

І знову грізно засурмив.

‒ Пане Атале! Я дійсно вибачаюся! ‒ Марко приклав руку до серця. ‒ Я ж навіть можу тут не втриматися від страху...

‒ А цього не терба!

І знову грізно засурмив.

‒ І що мені з ним ротиби? ‒ вже більш спокійним тоном промовив Атал. ‒ А! Згадав! Я ж тут авторитет!

Голос його був чіткий і дуже злий.

‒ Я віддам його поліції як чесний гормадянин!

І увімкнулося світло. Марко закрив долонею очі. Вся кімната була із чистого золота. І тільки потім він розгледів, що тут повно синешкірих арсунців у обладунках поліції.

‒ Чурхени! Ату його! ‒ махнув товстим чорним мацаком Атал.

Кожен арсунець тримав по кийку в кожному мацаку. Марка повалили на підлогу і довго гамселили.

 

“Так. Побратими та посестри. Любі друзі по нещастю. Це я, Марк Безхатько. І я ще живий. І раз ви це слухаєте, то певно вас або спіткала та сама доля, або скоро спіткає. Я один. Сиджу в камері. Де ця камера і що мене чекає — я не маю ані найменшого поняття. Білі стіни. Біла підлога. Біла стеля. Ліхтарик на стелі. І місце, де можна...”

 

‒ Виходь! Земнялин!

 

“Що ж, слухачі та слухачки, деякі подробиці я пропущу, але скоро ви їх побачите на власні...”

 

‒ Вохидь! Кажу!

Марк підвівся. Посмикав пальцями лівої руки, ніби грає на гітарі. Шкода, що вона лишилася в борделі.

‒ Добре-добре! Тільки без рук! Ой! Тобто без мацаків!

І вийшов через люк у підлозі. Тут він зрозумів, що його тримали в машині. Марк спробував розгледіти, куди його привезли, але лише отримав підмакітника мацаком.

‒ Ава тобі! ‒ відмахнувся Марко.

‒ Деда-деда! ‒ крикнув один синешкірий арсунець.

‒ Тала-тала! ‒ крикнув другий.

Маркові тільки й залишалося, як понурити погляд у підлогу та йти за наглядачами. Він спробував озирнутися лише коли під ногами з’явилася червона доріжка. Цей погляд коштував ще одного підмакітника мацаком, але Марко встиг помітити, що навколо натовп різнокольорових арсунців і його ведуть до величезної сцени. Коли він знову підвів погляд і перехопив погляди чотирьох пар очей однієї арсунки, всі навколо засурмили невдоволено та протяжно. Марк знову понурив погляд.

І лише коли його вивели на сцену, його бойовий дух трохи піднісся.

‒ Жителі Арсуна! Я взиваю галактичною мовою до кожного з вас! ‒ протяжно засурмив білосніжний арсунець. ‒ Я взиваю нею, щоб нас зрозуміло це непорозуміння, що останній шість обертів нашого нуната вносить сум’яття у наші душі!

Його вимова була чіткою і впевненою, без жодного акценту. Бреше, зрозумів Марк.

‒ Ось вже тисячу циклів наша цивілізація крокує впевнено до тої межі, щоб кожен із нас став богом! У кожного з нас був шанс на піднесення! Але коли до межі, щоб наша планета перенеслася у інший вимір... Коли до жемі ціїє! Коли до жемі ціїє! Коли до межі цієї стало зовсім трошки... Коли залишилося зовсім трохи, прилетіло це непорозуміння і найслабші з нас стали тікати від власних можливостей! Від можливостей стати богом! Цілі шість обертів він був під захистом галактичної юрисдикції! І ось він тут! На нашій нунаті! І що ми тепер скажемо йому?

На секунду запала тиша.

‒ Деда-деда!!! ‒ загорлав натовп. І прокричав ще голосніше... ‒ Тала-тала!

‒ ТАЛА-ТАЛА!!! ‒ загорлав білошкірий арсунець у мікрофон. ‒ Він тут! Але в нього замало вух, щоб вдовольнити нашу лють! Що ми зробимо йому?

Марк ковтнув слину.

‒ У мене є пропозиція, ‒ пролунав голос Ніки.

Бідолашний хлопець озирнувся. Дівчина була у золотій сукні. Вся така гарна і вродлива. Невже саме вона? Чи інша країнка?

‒ Він перенесеться у інший вимір разом з вами.

‒ Жорстока кара, о володарко Галактики!

‒ За все ним скоєне — по справедливості.

Їхні погляди зустрілися. Щось не подобалося Маркові у цьому погляді...

‒ А як же послуга за двадцять нунатів? ‒ тихо спитав хлопець.

‒ Віддай у відділ скарг наступного виміру. Наша фірма тобі все компенсує, ‒ посмішка її була як завше вродлива.

‒ Що з тобою сталося?

‒ Я поговорила з керівництвом. Вони мені нагадали хто я.

‒ З якої це пори думка сутенерів щось значить?

Ніка стисла губи. І підійшла до старого арсунця.

‒ Хай співає, ‒ тихо промовила вона до одного з його білих вух.

Арсунець засурмив довго та протяжно, витягнувши трубою губи.

‒ Мешканці Арсуна! Ми як ніколи близькі до того, щоб стати богами! І як боги ми маємо проявити величність. Величність духу. Дамо дикуну останній шанс! Співай, зельмянине!

Марк розвернувся до натовпу. Як же хотілося закурити... Ех! Шкода гітара лишилася в борделі!

‒ Раз-раз... ‒ він постукав по мікрофону. ‒ Можна співати будь-що?

‒ Будь-яку пісню зі своєї планети, ‒ білі губи арсунця піднялися до носа. ‒ Ми чекаємо!

І тихо просурмив у рацію в четвертому мацаку.

‒ Готуйте термоядерні прискорювачі! Стрибок у наступний вимір за чотири хвилини!

Марк знову постукав по мікрофону. Поглянув на обидва світила у небі.

‒ Коротше друзі. Не знаю шо, але я заспіваю вам арсунською...

 

“Шановні слухачі! Вас вітає останнє вільне радіо Землі! На хвилі Дмитро Бандера. Всім, хто боронить свої сім’ї від диктатури роботів. Тим воїнам та їхнім бойовим сестрам, що досі вірять у краще майбутнє. Гіперновини всієї галактики гудуть від цієї новини! Знайшовся Марко Безхатько! І зараз він дає свій концерт у далекій зоряній системі Арсун! Пряме включення! Слава Землі!”

 

“Утала ля тала ля фона

Утала ля фона ля ла

Ля тона патона ля тола

Ля сі доремі фа ля са!

 

Джуга ала руга

Арсала ра ла фа

Урсула ла са туна

Туна, тала та...”

 

Марк відкрив очі. Все море з арсунських мацаків було бузкове. Арсунці махали в такт музиці. Їхній танок заколисував. Всі сурмили дружно та протяжно. Всі плакали. Навіть старий арсунець трохи порожевів. І він також плакав.

‒ Чужолпанентику! Ще ніхто так не знецінював всю арсунську історію! Все, до чого ми йшли тисячами обертів нашої платени!

Його губи звисли, він підійшов до Ніки.

‒ Володарко галактики, ми не достойні бути богами. Я негайно наказую вимкнути всі термоядерні прискорювачі.

Жінка зблідла.

‒ Аране!!! Ви не можете! Ви повинні! Це ваш єдиний шанс!

Губи арсунця звисли ще нижче. Навіть всі вісім вух спали вниз.

‒ Ми тепер вічні в’язні цього космосу. Наш уряд компенсує країнцям витрати за все обладнання.

І озирнувся на Марка.

‒ Землянина депортуємо на його планету.

І пішов. Чурхени взяли Марка мацаками під руки. І потягнули зі сцени. Марко озирнувся на Ніку. Дівчина відвернулася і мало не висмикнула собі волосся.

 

“Любі слідчі усіх розвідок галактики! З вами я! Марко Безхатько! Крім вас більше нікому слухати ці записи, але я сподіваюся, що вони не зникнуть дарма. Я не знаю, що буде з галактикою і як довго ви зможете тримати всю ситуацію під контролем. Але на Арсуні коїться те, що мені досі не зрозуміло! Я все ще гублюся у здогадках, що ж тут трапилося! І схоже я так ніколи і не зрозумію, що тут за бісовщина. Але я знаю одне! Земля — на порозі змін! Галактика — на порозі змін! Хай мене зараз передадуть у лапи катів, що узурпували владу! Мені байдуже! Я знаю, що Арсун — це тільки початок! Мені лишилося пройти ще десять кроків, зеленою дипломатичною доріжкою. І все. Прощавай космопорт, що був рідний мені тридцять років! Па-па!”

 

Марко вимкнув запис і став перед людьми у штатському. Сірі ділові костюми та темні окуляри.

‒ Цигарку будеш? ‒ спитав той, що зліва.

‒ ЩО!!!

‒ Годі, Марку! Ти ж шість років на Арсуні! ‒ посміхнувся другий.

Перший дістав пачку. Другий клацнув запальничкою. Марко озирнувся на арсунський супровід. І замахав руками.

‒ Вибачте, хлопці. Я зав’язав.

Хлопці зняли окуляри від подиву.

‒ Серйозно?

‒ Ніщо так не відваджує від паління, як мацак у рота.

Обидва перезирнулися.

‒ То що? Летімо? Президент хоче з тобою зустрітися перед інавгурацією.

Марко примружився.

‒ Президент?

Один з хлопців махнув рукою.

‒ А! Ти ж не чув! На Землі всі роботи вийшли з ладу. Навіть у нашому гіперпередавачі мало всі електрони не розплуталися.

Марко озирнувся на арсунців.

‒ А я можу згасати в одне місце перед відльотом?

 

“Малюки та малятка. З вами дід Марко. І у казочки гарний кінець. За рецепцією порожньо. Двері всі відчинені. Ем... В моїй кімнаті порожньо... Ем... Але я чую галас!”

 

‒ Ніка! Ти мала дурепа! За два оберти ти мала хоч чомусь навчитися!

Бідолашна дівчина стояла перед гіперпередавачем з синьою голографічною лампою червона наче рак.

‒ Ієгове Мардуковичу! Я все розумію! Я не винна!

‒ Винна! Винна! Якби ти мільярди обертів всесвіту втрачала систему за системою, ти також би цінувала кожну планету! Там мали жити люди! Дурепа мала!

Лампа згасла. Дівчина заплакала.

‒ Ем... Я завадив?

‒ Ні. Подумаєш, термоядерні бомби не підірвали. З ким не буває!

‒ Бомби?

Запала тиша. Марко озирнувся на гітару.

‒ Нікусь! Я здається зрозумів. А що ти далі робитимеш?

‒ Сидітиму тут і чекатиму, поки арсунці знову захочуть знищити свою планету!

‒ Вибач, що цікавлюся... Але що б ви робили з планетою, якби....

‒ За три мільярди років тут би розсіялася радіація. Нам цього було б достатньо.

Марк затулив руками обличчя.

‒ Коротше, мала... Летімо зі мною на Землю!

Ніка заламала пальці.

‒ А й справді! Пішли вони в тому Раю! І в Краю теж! Може хоч у вас українців діло буде!

Та й схопила Марка за руку. Так і побігли.

 

“Любі співвітчизники. Я вертаюся до вас не сам. Хай моя подруга — цинічна підступна особа, що хотіла влаштувати самогеноцид усім арсунцям... Зараз вона на боці добра. І я...”

 

‒ Цей зорестриб ніби старший за мене! ‒ видихнула Ніка.

‒ Мала, тобі страшно?

‒ Що? Ні! Летімо!

 

“Пристебніться! З вами був Марко Безхатько. Утала фона, Земля!”