Музей воскових фігур

В нашому маленькому місті приїзд музею воскових фігур – це подія. про яку говорили всі і всюди. Навіть замість звичного привітання при зустрічі всі говорили:

– А ти бачив воскові фігури?

Тож на шостий день роботи цього заїжджого музею, зрозумівши, що ризикує залишитися єдиною людиною в місті, яка там не побувала, Ілля зважився теж сходити й подивитися на всіх цих гетьманів, генсеків, акторів та потвор, про яких говорило вже все місто, а щоб ще й було з ким одразу поділитись враженнями він, зателефонувавши друзям, зібрав невеличку компанію для спільного “культпоходу”.

Увечері опісля роботи Ілля зустрічав товаришів біля входу в місцевий виставковий зал.

– Бачу не я один такий, хто ще не побував тут. – Пожартував, він кивнувши в бік чималого натовпу при вході до музею, але одразу ж виявилося, що більшість із друзів тут уже побували, деякі навіть кілька разів і все одно горіли бажанням побувати там знову.

– Невже так цікаво розглядати манекени? – показно обурювався Ілля, заходячи з друзями до музею. Говорив він це, скоріше, для того щоб виправдатись за те, що досі тут не побував, ніж через те, що йому було нецікаво.

Всередині музею перед тим як зайти до зали з відвідувачів формувалися групи, які у супроводі гіда оглядали експонати слухаючи короткі розповіді про кожну особистість, представлену тут. Фігури були розподілені тематично – в одній залі були зібрані світові знаменитості: диктатори, полководці, актори, вчені, в іншій демонструвались різні людські фізичні вади. Потвори викликали чи не найбільший інтерес у відвідувачів, тому і екскурсовод надовго затримував групи в цій частині музею, більш детально розповідаючи біографію кожного бідолахи, що прославився своїми вадами. Далі йшли представники сучасності – теперішні політичні лідери, вітчизняні і світові. Розглядаючи всі ці експонати Ілля швидко забув про свою вдавану байдужість на вході – тут було цікаво і він з неприхованим захопленням розглядав усі ці манекени – вони справді були наче живі.

– А в цій кімнаті демонструється історія України. – Екскурсовод увійшов у нову залу. – Зліва зібрані князі та гетьмани, що правили нашою країною в різні часи.

Відвідувачі обступили фігури шести чоловіків, що стояли, наче радились про важливі державні справи, та двох жінок, що стояли обабіч чоловіків.

– Більшість із них ви можете впізнати самі. Це гетьмани Богдан Хмельницький, Сагайдачний, Мазепа та Дорошенко. Навпроти князі Ярослав Мудрий та Володимир Великий. Поряд з ними княгиня Ольга та Роксолана. Кожен із них одягнений в одяг своєї епохи. – монотонним голосом розповідав гід. Хтось з відвідувачів слухав його, дехто читав ту саму інформацію з дощечки, що стояла поряд з експонатами. Ілько ж, як і його друзі, слухав коментар свого друга Михайла, той бував тут уже кілька разів та добре знався на історії, його розповіді були повніші та цікавіші ніж розповіді гіда, тому до нього вже прислухалися окрім друзів і дехто з решти відвідувачів.

– Про зовнішній вигляд цих людей історії або зовсім невідомо, або відомо дуже мало за старими гравюрам, по яким можна судити тільки про одяг, та зачіску людини. Тут тільки Ярослав представлений максимально схожим. Вчені відновлювали його вигляд по черепу, що зберігся. Про зовнішній вигляд Ольги та Роксолани взагалі нічого невідомо, скульптор міг ліпити їх навіть із власної дружини та коханки. Невідомо навіть, чи справді в ті часи носили саме такий одяг.

– Мабуть, він так і зробив. – Пожартував Ілля. Його друзі засміялись, почувся сміх і за спиною юнака. Ілля озирнувся, але нікого позаду не побачив, зате сміх миттю стих. Вирішивши, що це хтось з друзів розіграв його, він із підозрою в погляді повернувся до них, але його товариші вже переключили увагу на гіда і уважно слухали його розповідь. Сміх за спиною повторився. Він був ще дзвінкішим, і він був поза сумнівом жіночим. Ілля знову різко повернувся, і знову нікого не побачив. Сміх так само стих.

– Ільку, що з тобою? – запитав Михайло, побачивши, що той якось дивно озирається.

– Ти чув сміх? – Спитав товариша Ілля.

– Сміх? – Посміхаючись перепитав Михайло і, хлопнувши по плечу збентеженого хлопця, відповів: – Пити менше треба!

– Ільку!.. Що з тобою? – Знову пролунав за спиною зі сміхом жіночий голос. Ілля не озирнувся, він із підозрою покосився на Михайла та інших друзів. Хлопець був упевнений, що його намагаються розіграти, але всі друзі уважно вслухалися до гіда та до коментарів Михайла, здавалося, що вони зовсім не чують сміху. В цю мить за спиною знову пролунав голос та сміх. Хтось відверто глузував з нього. Ілля повільно повернувся, демонструючи своїм зовнішнім виглядом, що йому зовсім не смішно від таких жартів. Цього разу сміх не зник, він тільки трохи стих, перетворившись на хихикання. Хлопець пішов на голос, намагаючись зрозуміти звідки він лунає.

– Ільку, ти куди? – Зупинив його оклик Михайла.

– Хто це? – Ілля кивком вказав на воскові постаті, що стояли по інший бік зали за спинами групи відвідувачів.

– Представники різних епох та соціальних верств, що були представлені в нашій країні з часів середньовіччя і до початку двадцятого століття. – Енциклопедичним тоном розпочав розповідати йому товариш.

– …Ось це два козаки. Перший, той що зі шаблею, представник найнижчого стану. Спочатку, коли Січ тільки утворилася, такий вигляд мали більшість козаків, і шаблюка була їхньою чи не єдиною власністю. Інший, котрий поруч – це представник більш пізнього періоду. Це реєстровий козак, він краще одягнений, він шляхтич, в нього вже є маєток.

– А це хто? – Перебив його Ілля, вказуючи на жіночі постаті, що стояли в середині групи. Це  були три молоді жінки, в одязі, що дуже різнився. В центрі стояла огрядна молодиця, в яскравому багатому вбранні. Рукою вона наче підбирала спідницю, ніби бажаючи показати оточуючим свої нові червоні чоботи. На обличчі її було виражено задоволення та трохи зверхності. Друга була наймолодшою з трьох, ще дівчинка, на ній була бідна одежа, а на її обличчі смуток та втома. В руках дівчина тримала червоне намисто, котре вона простягала першій жінці. З її одягу можна було здогадатись, що це, імовірно, наймичка. Третя жінка стояла трохи осторонь, і наче спостерігала за першими двома, одягнена майже у все чорне і на відміну від перших двох жінок, про її соціальний стан по вбранню було важко судити. Рукою вона притримувала кінець чорної хустини, ніби намагаючись сховати під нею обличчя, а в її примружених чорних очах було щось незрозуміле, чи то іронія, чи то байдужа посмішка. Хлопцеві здавалося, що ця жінка в чорному дивиться на нього, але Михайло не став продовжувати свою розповідь, він потягнув товариша за рукав до решти групи:

– Облиш, ходімо до інших. Ми сюди ще зараз повернемось.

Ілля підкорився. Сміху за спиною він більше не чув, але весь час, доки він знаходився в залі, йому здавалось, що за ним спостерігає постать в темному вбранні, з якого б місця він не озирався, весь час йому здавалось, що вона дивиться саме на нього. Тож коли він знову вже з групою підійшов до жінки в чорному, Ілля не витримав і поділився з Михайлом:

– Мені здається, що вона дивиться на мене.

Михайло глянув на воскову постать і засміявся.

– Я коли вперше прийшов сюди, мені теж здавалося, що вони живі і дивляться на мене. З часом це проходить.

Іллі хотілось вірити словам друга, він дивився на неї, на постать у довгому до землі, чорному одязі, йому здавалося, що чорні примружені очі, спостерігають за ним. Щось наче причарувало його до цих очей, і він намагався зрозуміти, що саме, зустрічав він жінок і набагато красивіших, ніж ця воскова незнайомка, але, все одно, погляду відірвати від неї він не міг. Так і стояв він зачарований, вдивляючись в обличчя під хусткою, і чекав, що вона ворухнеться чи заговорить. Але постать не ворухнулась і в залі лунав тільки голос екскурсовода.

Тільки по закінченню екскурсії, вже на вулиці, він потроху почав приходити до тями, наче, прокидався після сну.

– Я трохи шокований. – Перше, що він ошалілий зміг вимовити. Друзів котрі також вперше відвідали виставку, підтримали його слова, усі були задоволені і жваво ділились враженнями, благо – вражень у всіх було з надлишком. Вони так і рушили від музею, жваво наперебій обговорюючи побачене, тільки Ілля йшов майже мовчки, іноді недбало відповідаючи на питання чи репліки товаришів. З голови його не йшли чорні очі незнайомки.

В ночі він майже не спав. Дивне відчуття чи то збентеження, чи то хвилювання не давали йому спокою. А коли ж він нарешті заснув, йому наснилася постать у чорному, яка весь час сміялась та кликала його. Вранці Ілля прокинувся весь виснажений та розбитий. Він довго сидів на краю ліжка, дивлячись у вікно та, намагаючись зрозуміти причини свого хвилювання.

– Це всього-на-всього воскова лялька. – В голос підсумував він свої роздуми. Від цієї думки йому стало трохи веселіше і він заходився збиратись на роботу.

Ранок був хороший – сонячний. Це додало йому настрою і він вже не згадуючи про сон, заспішив на роботу.

Пройшовши кілька кварталів, він зупинився, раптово зрозумівши, що йде в інший бік. Хлопець стояв посеред вузького тротуару, перегородивши його і заважаючи іншим пішоходам, яких він не помічав. Він силився зрозуміти, чому пішов в інший бік. Врешті він повернуся щоб іти на роботу, але його наче щось спиняло й кликало у зворотному напрямку. І немов сновида, він пішов туди, куди несли його ноги, вже не думаючи, що  з ним відбувається. Тільки  коли погляд зупинився на воротах міського музею, він наче прокинувся від сну. Музей саме розпочинав свою роботу, невеличка група відвідувачів заходила всередину. Придбавши квиток, юнак поспішив услід за групою, та в першій же залі  непомітно відділився і, злодійкувато озираючись майже крадучись, пішов у дальню залу.

Чорні очі незнайомки дивились на нього так само як і вчора. В них були якась іронія та грайливість.

– Хто ти? – Прошепотів Ілля. Голос його дрижав від хвилювання. “Я божевільний” – промайнула думка в його голові. Він дивився в очі ляльки і відчував, що вона дивиться на нього. Дивиться на нього і бачить його наскрізь. Мурашки пробігли його спиною, стало геть моторошно. Він боявся, що вона не відповість і водночас він боявся почути її голос.

– Я знаю, ти чуєш мене… – прошепотів Ілля і не впізнав свого голосу.

Але молода жінка мовчала. Її очі так само іронічно дивились на блідого юнака, що стояв перед нею.

– Господи, я божевільний! – Обхопивши голову руками, Ілля повернувся щоб піти.

– Ільку!.. Що з тобою? – Сміх за спиною зупинив його й одразу стих. Хлопець не наважився озирнутись. Він заплющив очі й ледве чутно прошепотів знову:

– Хто ти?

– Повернись. – Почув він тихий лагідний голос, якому не міг не скоритися. Зібравшись з духом, він наважився було розплющити очі, але тієї ж миті знову почув голос.

– Не розплющуй.

Він знову підкорився.

– Хто ти? – Тепер його голос був рівний, Ілля відчув дивний спокій.

– Настя.

– Ілько. – Посміхнувся не відкриваючи очей юнак.

– Я знаю. – Почув він сміх.

– Ти жива?

– Простягни руку.

Ілля не вагаючись, підкорився. За мить він відчув на своїй долоні теплий дотик.

– Ти жива.

– Як бачиш.

– Але я не бачу. – Спробував було заперечити він.

– Не розплющуй очі. – Знову почув він і знову підкорився. В його руці була тепла маленька долоня незнайомки.

– Підійди ближче.

Він зробив крок уперед і відчув як його коліна вперлись в ланцюжок, що огороджував манекени. Тепла долоня зникла з його рук, але за мить він відчув дотик до обличчя.

– Я ж подобаюсь тобі? – Спитала, вона сміючись.

– Так.

– Дуже?

– Дуже! – Ілля відчув на своїй щоці поцілунок і розплющив очі. Якусь мить очі звикали до світла, коли ж він нарешті зміг бачити, в залі все було як і в момент, коли він сюди увійшов. Жінка в чорному вбранні дивилась на нього все таким самим іронічним поглядом.

– Настя. – Нерішуче покликав він. Йому здалося, що їх розмова була тільки в його уяві. Відповіді він не почув, було чути тільки відлуння з глибини музею групи відвідувачі. Ілля заплющив очі і знову покликав:

– Настя.

– Допоможи мені. – Від цього голосу, повного відчаю та болю, Ілля здригнувся.

– Чим? Що я можу зробити для тебе?

– Звільни мене. – У хлопця спиною пробігли мурашки – голос передавав йому весь відчай, який тільки можна було вкласти в ці слова.

– Я допоможу тобі, але як?

– В тебе добре серце. Я так довго чекала на тебе... Тільки ти можеш мені допомогти.

– Я знаю, я відчуваю – ти теж добра. Я допоможу тобі, тільки скажи як.

– В тебе є дівчина? – Раптом спитала Настя.

– Ні. – Без усякого сумніву не запнувшись збрехав Ілля і відчув, що незнайомка посміхнулась.

– Чому ж ти всю ніч думав про дівчину? – В її голосі знову чулась іронія.

– Я думав про тебе! – Із запалом вигукнув Ілля.

– Молодий чоловіче, що ви тут робите? – Голос екскурсовода миттєво повернув хлопця до тями. Він здригнувся від несподіванки, розплющив очі та обернувся.

– Я дивлюся. – Нерішуче відповів він.

– Не можна залишати групу! Поверніться до решти.

Ілля неохоче попрямував до групи відвідувачів, перед тим, кинувши ще раз погляд на жіночу постать, розмову з якою йому обірвали. Дивні очі, милі, чарівні, чорні очі, від яких він не міг відірвати свого погляду.

Весь час, що він був із групою відвідувачів, він думав як би повернутися до Насті, але бабця-екскурсовод пильно стежила за кожним його кроком і кілька разів, коли він намагався відстати від решти, вона окриком повертала його до решти.

Опинившись на вулиці, Ілля відчув, що його трусить, наче від холоду. Не в силах боротись з раптовим приступом нервового збудження він опустився на лаву під стіною музею. "Цього не може бути!" – Повторював він, куйовджуючи руками волосся на голові. – "Це ж божевілля!!!".

Просидівши так з півгодини і трохи заспокоївшись, Ілля згадав, що зараз повинен бути на роботі. Іти туди не було ніякого бажання, хотілось знову побачити її, цю чарівну незнайомку, яка просила його про допомогу, але Ілля розумів, що бабця-екскурсовод добре запам'ятала його і не дасть йому відійти ні на крок від решти. "Прийду увечері" – зрештою вирішив він і від цієї думки йому стало трохи спокійніше. "А ще треба буде зателефонувати Михайлові він вчора щось розповідав про неї…"

Увечері опісля роботи Ілля трохи раніше домовленого вже чекав біля входу до музею свого товариша. Сьогодні вдень вони вже бачились, Ілля весь час розпитував про музей та його експонати. Михайло радий, що отримав вдячного слухача, з задоволенням детально розповідав все, що йому було відомо і охоче погодився, коли Ілля запропонував йому ще раз відвідати музей. "Відьма. Остання відьма, яку стратили майже двісті років тому." – Згадував він розповідь друга, почуту сьогодні в обід. "Я так довго чекала на тебе." – Спогадом лунав у його голові голос чарівної незнайомки. "Українські відьми – це не те, що ти знаєш із казок європейських народів. Вони були знахарками та цілительками, жили осторонь решти людей, але завжди допомагали всім, хто цю допомогу потребував і просив. Вони приймали пологи, лікували хворих людей та їх худобу. Жінки часто приходили до них, щоб відьма допомогла відзвичаїти чоловіка від горілки, молоді дівчата, щоб отримати приворотне зілля для своїх коханих. Чоловіки звертались, щоб дізнатись, коли розпочнуться дощі. Але відьом завжди боялись, зустріти таку жінку на вулиці вважалось поганою прикметою, коли сутеніло – її будинок обходили десятою дорогою. А коли в селі розпочиналась епідемія чи падіж худоби, нерідко всю вину за це покладали на відьму." – "І що тоді?" – "Тоді, у кращому випадку її проганяли, а в гіршому страчували." – "Спалювали?" – "Ні. Цей звичай існував тільки в Європі, а у нас відьму, як правило, топили". Під час розмови з товаришем Ілля не наважився розповісти, що розмовляв із жінкою в чорному вбранні, але він дуже хотів, щоб ще хтось почув її голос.

Михайло запізнювався. Ілля весь час дивився на свій годинник і щоразу ставав усе більш нетерплячим. Врешті він не витримав і, спочатку, невпевнено, та за кілька кроків вже рішуче попрямував до каси.

Група відвідувачів була чимала, а замість ранкової бабусі-екскурсовода була інша жінка, тому Ількові досить швидко вдалось відділитись від решти і непомітно чкурнути в глиб музею. Коли ж він побачив вже знайому постать в довгих чорних одежах, він зрадів неначе зустрів людину, яку давно не бачив і за якою дуже скучив.

– Це знову я. – прошепотів він і заплющив очі.

– Я знала, що ти прийдеш. – Ілля вже звик до цієї іронії та сміху в голосі. Вони здались йому такими рідними й знайомими, наче він чув цей голос щодня вже багато років.

– Це правда, що ти – відьма? – Боязко та нерішуче спитав він і почув у відповідь сміх. Від цього Ілля ще більш зніяковів і тому поспішив вибачитись. – Вибач, що питаю про це.

– А ти б як хотів?

– Я хочу, щоб ти була справжньою! – З запалом у голосі відповів він.

– Мені здається, що я… – Голос хлопця осікся на півслові.

– Що ти?… – Повторила за ним сміючись відьма.

– Ти подобаєшся мені. Я хочу щоб ти була справжньою, я допоможу тобі!

– А ти не боїшся? – Так само сміючись, пролунало запитання.

Ілля за якусь мить знову згадав розповідь друга.

– Ти ж не зробила нічого поганого? Вони ж були неосвічені та налякані і тому вбили тебе? Адже ж так?

– Так. – Голос її став сумним та тихим.

– Я допоможу тобі. – Рішуче сказав Ілля. – Що для цього потрібно?

– Простягни руку.

Коли Михайло підійшов до музею, Іллі на домовленому місці не було. Глянувши на годинника, він зрозумів, що трохи запізнився і, трохи провагавшись, поспішив до входу. Касир підтвердив йому, що чергова група відвідувачів увійшла кілька хвилин тому і після деяких сумнівів та заперечень все ж таки погодився не дочікуватись наступної групи і продати квиток, щоб хлопець встиг долучитись до групи. Котра щойно зайшла. Наздогнавши в середині музею екскурсію, Міша свого друга серед відвідувачів не побачив і, трохи повагавшись, вирішив повернутись до входу і домовитись з касиром, що він піде з наступною групою, сподіваючись, що за той час з'явиться й Ілько. Він поспішив до виходу.

На східцях, котрими він спускався на перший поверх музею, було порожньо і тому його кроки відбивались гучною луною. До звуку його кроків додались ще чиїсь, хтось ще спускався східцями услід Михайла. Озирнувшись, він побачив постать у знайомому одязі.

– Чорт забирай, Ільку! Де тебе до біса носить? Я вже хотів було тебе на вулиці чекати, думав тебе тут немає. – Та його голос осікся. Той кого він прийняв за товариша зняв із голови кепку-бейсболку і Михайло побачив довге чорне мов сажа волосся і такі ж чорні жіночі очі. Від несподіванки він закляк  і тільки кліпаючи очима, дивився на вродливу молоду дівчину, що була одягнена точнісінько так як його друг. Вона навіть посміхнулась йому коли їх постаті  порівнялись. Мабуть, це повернуло хлопцеві мову і він дівчині навздогін спитав:

– А де Ілько?

В ту ж мить він подумав, що дивно про це питати у незнайомої дівчини, але вона обернулась, кивнула йому в бік зали і, сміючись, відповіла.

– Там.

Михайло стояв, дивлячись услід дівчині, доки та не зникла за вхідними дверима музею. ще якусь мить постоявши  він поспішив нагору до зали з екскурсією, в його вухах лунав дивний дзвінкий дівочий сміх. Групу відвідувачів він наздогнав аж в останній залі, вони саме стояли біля стенда з козаками. Але як уважно він не вдивлявся у натовп відвідувачів, Іллю побачити ніяк не вдавалось.

Якоїсь миті його погляд ковзнув по експонатах і зупинився на постаті в чорному жіночому одязі, що краєм хустини прикривала знайоме обличчя. Михайло відчув як заворушилось волосся на його голові, та забігали мурашки по спині.

– Ілля... – Усе, що зумів вимовити він.