Мрії

В школі № 88 сталася надзвичайна подія - пропав учень 5 класу Іван Бондаренко. Мати ходила заплакана і все допитувалась однокласників – чи бува не помітив хтось щось. Але діти розгублено мовчали – в той день все було як завжди – закінчились уроки і всі зграйками розбіглись додому. Іван домовився з Сергієм, з яким дружив ще з першого класу, піти в кіно після обіду вдома. Але коли Іван не прийшов до кінотеатру, Сергій подзвонив Іванові на мобільний, потім додому, телефон ніхто не взяв. Сергій ще дуже образився на друга, що навіть не попередив його, що плани змінились, і мстиво вирішив: все, раз він такий – не буду з ним розмовляти навіть і хай навіть не надіється, що я йому допоможу на контрольній по математиці в понеділок.

А ввечері мати повернулася з роботи – вона працювала бібліотекарем в міській бібліотеці для дітей та юнацтва і робочий день закінчувався о восьмій вечора – і сина дома не виявилося. Спершу вона думала, що син у Сергія – зателефонувала але той сказав що його після уроків не бачив і що Іван не прийшов на домовлену зустріч. Тоді мати почала обдзвонювати всіх підряд однокласників в надії, що Іван в одного з них але Івана ніде не було. До 12 годин вона ще чекала на сина, а потім в паніці почала обдзвонювати лікарні, згодом викликала міліцію.

Пройшло два тижні, але нічого не змінилось. В лікарнях не було позитивної відповіді, від міліції теж мовчок. Іван пропав.  Це єдине, про що могла думати  і говорити бідна мати. Зрештою її навіть викликав начальник і з жалем дивлячись на потьмянілу жінку сказав: «Маріє, може Ви візьмете відпустку, тому що, на жаль, Ви робите багато помилок зараз. Я розумію, ніхто б не зміг в такій ситуації працювати». Жінка радо згодилась. Тепер вона просто ходила по місту в надії побачити чи почути щось про синочка, якусь зачіпку.

Та ось ввечері, коли Марія знесилена прийшла додому, в квартирі пролунав телефонний дзвінок.

-Мамо, це я, Іван. Привіт! Нарешті я зміг додзвонитися. Як ти?

-Ванєчка, де ти?! Ванєчка!

І тут телефон замовчав.

Тепер Марія без сну сиділа і дивилася на телефон – чекала дзвінка. І дзвінок був – на наступний день – теж ввечері.

- Мамо, привіт. Я не завжди до тебе можу додзвонитися. Буду говорити швидко. Зі мною все в порядку – живий-здоровий. Не знаю як повернутися додому.

- Де ти?!!!

- Я не знаю, мамо...

І знову нема зв’язку.

Марія вирішила звернутися в міліцію, розказати слідчому про синові дзвінки.

Але коли той звернувся с запитом на телефонну станцію, щоб дізнатися звідки був дзвінок, прийшла відповідь: «Зазначеного номеру немає в переліку вхідних дзвінків на міський телефон».

Наступного вечора знову дзвінок.

- Мамо! Це я!

- Де ти, синку?!!!

- Мамо, я в якомусь іншому світі. Я тоді після уроків йшов додому. До мене підійшла молода дівчина і запропонувала мені пішохідну екскурсію «Вулицями стародавнього Києва», сказала, що тривалість всього 2 години і я згодився. Ти ж знаєш, як я люблю таке.

- І що далі? Тебе викрали?! Я ж тебе попереджала – з незнайомими людьми нікуди ніколи не йди!

- Ні, мамо. Мене не викрали, тут інше щось. Коли ми були на Старокиївській горі, в мене запаморочилось в голові. І все! Далі я нічого не пам’ятаю. Точніше ні, не так - коли я отямився, все було так же і не так.

- Як це, синку?

Мати не могла стримати ридань.

- Мамо, не плач, будь ласка. Справа в тому, що я знаходився там, де й до цього. Мені дівчина-екскурсовод дала води і сказала, щоб я йшов додому. Та коли я прийшов додому, перше, що мене здивувало, що мене зустріла радісним гавкотом собака. Ти уявляєш - у нас вдома собака! Ти ж завжди була проти цього. І все змінилося в квартирі. Я подзвонив тобі на мобільний. Але мені сказало, що немає зв’язку з абонентом. Коли я зазирнув в холодильник – мені знову стало аж погано – там було стільки всього смачного і саме те, що я люблю. Я страшенно наївся. І навіть вже втомився всьому дивуватися: і телевізору дорогому, і комп’ютеру в моїй кімнаті. Я ще декілька разів дзвонив тобі, але весь час не було зв’язку. Я мимоволі з мобільником в руках і заснув. Я проснувся, коли почув, як відкриваються вхідні двері. Я побіг з криком:

- Мамо, мамо! 

Але так і закляк. Жінка, яка заходила в квартиру - це була не ти. Але вона мені говорить:

- Синку, привіт! Іди до мене, поцілуй мене, радість моя! Як справи в школі?

- Як завжди, - пробурмотів я. -Нормально.

- Добре. Татко скоро прийде – будемо вечеряти. Ти вже зголоднів?

Фух, мамо, я на це вже навіть не знав, що сказати. Який татко? Він же нас покинув, коли я був маленький.

Мамо, тільки тоді я зрозумів, що я якимось чином потрапив в якийсь інший світ. Я не знаю, як звідси вибратись!!! Коли я дзвоню на твій мобільний – майже завжди я потрапляю на цю «маму» в цьому світі. Коли дзвоню на міський телефон з свого мобільного зрідка попадаю на тебе. Що мені робити?

-Так, сину. Давай зберемося з думками. Не хвилюватися, не хвилюватися.

Значить в тебе все в порядку? Тебе гарно годують, ти ходиш в школу?

- Так, так! Але я хочу додому, до тебе, мамочко!

- Ти правда не жартуєш і все було, як ти розповідаєш?

- Так. Які тут жарти!

- Зазвичай в фантастичних книжках, де вхід в інший світ, там і вихід. Можливо там на Старокиївській горі існує якийсь портал…

- Мамо, я теж так подумав. Я все там облазив – нічого, нічогісінько не сталося. Що ще можна зробити?

Тут зв’язок перервався. Мама підхопилася і почала збиратися в бібліотеку, де вона працювала. Їй подумалося, що, якщо це все-таки правда і син в якомусь іншому вимірі, то розгадка, як потрапити додому може бути в фантастичних творах. Треба просто знайти…

Сторож в бібліотеці на неї здивовано подивився, вона щось пробурмотіла, що треба підготуватися до семінару бібліотекарів, а вдень немає часу. І він все ж дозволив їй пройти, похитавши головою. Бідолашна, таке горе на неї звалилося, що, певно, і вночі не до сну.

Мати постаралась передивитися всі розповіді, де ймовірно згадувалися переходи в інші світи чи щось подібне. Але схожої ситуації на те, що сталося з сином – ніде не було. Це – кінець. Невже вона назавжди буде розлучена з сином?

Наступного дня мати цілий день не знаходила собі місця, на серці було неспокійно. Вона не знала, що робити далі, втішало тільки те, що, начебто, в сина все в порядку. Якщо, звісно, можна вважати порядком те, що він не вдома. Вона знову і знову сиділа, перебирала в думках все, що сталося, все, про що вона начиталася в фантастичних книгах. І дивилася на телефон, чекаючи дзвінка від сина. Ближче до вечора вона почула, як хтось відкриває двері. Мати хутко підвелася, вийшла до дверей. Так! На порозі стояв її Іванко, живий та здоровий.

- Синочку, милий! Ти вдома! Як ти зміг повернутися?

- Мамо. Все в порядку. Не плач. Зараз все розкажу. Тільки чаєм пригости.

Усміхається, щасливий.

Він розказав, що кожного дня ходив на Старокиївську гору, де все сталося, в надії, що зможе повернутися. Аж ось сьогодні він зустрів її, ту дівчину, яка запросила його на цю екскурсію. Вона йому всміхнулася, як давньому знайомому:

- Ну що, як тобі подобається екскурсія?

Іван закляк.

- Як? Ви щось знаєте про це?

- Звісно. Це була моя особиста ініціатива. Я навчаюсь в інституті і ти – моя курсова робота. Я вирішила зробити тобі подарунок – екскурсію в країну твоїх мрій.  Ти  ж бачиш – в тебе тут є все, про що ти мріяв завжди – батько, заможна родина, ти тут відмінник в школі, навіть собака є – доберман, як ти й хотів.

- Як Ви могли! А Ви не подумали про мою маму – вона ж місця собі не знаходила, не знала, що зі мною.

- Але ж я зробила так, що ти міг їй іноді дзвонити і розказати, що все добре…

- Та хто ви взагалі такі? Яке Ви маєте право вмішуватися в наше життя! Поверніть мене додому.

- Але ж я хотіла, як краще.

Дівчина розгублено дивилася на нього. Раптом до них підійшов якийсь чоловік і сказав:

- Ось бачиш, Лано, у людей все не так, як у нас. Нам ще довго прийдеться їх вивчати, щоб хоча б щось зрозуміти.

- Розумієте,- вступив в розмову і Іван. - Я не знаю, хто ви. Але, зрозумійте, мрії повинні ставати дійсністю в реальному житті. Я не можу бути щасливий без людей, яких я люблю, без мами. І між іншим, мрії завжди змінюються. Ось, наприклад, зараз в мене єдина мрія – повернутися додому, побачити маму. Надіюсь, ви виконаєте і цю мою невеличку мрію.

- Добре, хлопче, збирайся, зараз будеш дома.

- І після цього я миттєво опинився перед дверима нашої квартири, - закінчив свою розповідь Іван.

Мати й син сиділи, обнявшись, і не могли надивитися один на одного.

На них дивилися Лана і її керівник по науковій роботі Арн.

- Лана, а тобі , між іншим, не залік. Вибирай нову тему.

- Арн, я все таки хочу приносити щастя людям. Моя наступна робота буде… Лана роззирнулась навкруги. – Нехай буде ось ця жінка.

Вона вказала на згорблену бабусю, яка стояла біля Михайлівського собору з протягнутою рукою.

- Добре, давай подивимося її життя і мрії і збудуємо її ідеальний світ.

Ольга Вікторівна Калинчук народилася в 1920 році. Їй було вже 90 років, але вона ніяк не помирала. Вона не могла зрозуміти навіщо їй жити, всі рідні, друзі померли. І все, що їй залишалося, це згадувати минуле. В 19 років вона вперше закохалася. Вона – студентка Київської державної консерваторії, щаслива, що може займатися, тим, що їй справді подобається – співати. Він – курсант-першокурсник Київського танкотехнічного училища. На навчання він потрапив від заводу «Арсенал». Тоді великі київські заводи, такі як «Арсенал», «Більшовик», «Ленінська куниця» направляли з своїх колективів комсомольців з середньою освітою на навчання в військові училища. Майже два роки вони були щасливі. Навчання в військових училищах тоді було 2 роки. Він випускався в червні 1941. І одружилися вони в травні 1941 року. Загинув 25 червня 1941 року. На третій день війни…

Вона 3 роки провела в евакуації. В одну із суворих сибірських зим захворіла страшно фарингітом і пневмонією. Після цього співати вже не могла ніколи. Навіть розмовляти могла тільки пошепки.

І весь час згадувала свого коханого. Заміж так і не змогла вийти. Але в 37 років народила донечку – Софійку, щастячко її.  Софія загинула в 8 років. Так безглуздо – вибігла на дорогу за м’ячем…

Все, біль тільки залишилася. 45 років болі. Вона молила Бога забрати її, всі 45 років молила…

Лана плакала. Так, на цей раз вона не помилиться. Вона зробить жінку щасливою. Молодою. І буде в неї донечка, коханий і унікальне меццо-сопрано повернеться…

Вона підійшла до жінки:

- Не хотіли б взяти участь в екскурсії? Для Вас абсолютно безкоштовно…