Мотлох

Водяниця нарешті потягнулася і повністю прокинулася від зимового сну. Зверху, крізь мінливу воду, проглядалося блакитне весняне небо і проникало сонячне проміння. Значить, прогріли таки джерельну воду ті енергетичні стріли, раз прийшов час прокидатися хазяйці джерела.

Наче риба в ставку, Водяниця могла заклякнути на дні чистого джерела, відчуваючи, як приємно лоскочуть тіло бульбашки, що виривалися з нутра Землі. У джерелі завжди прохолодно, хоч влітку, хоч восени. Але взимку особливо неприємно, зимно, одиноко стає, тож обрала собі за краще заклякнути й лягти на дно, дрімаючи всю зиму, в очікуванні сонячних днів.

Цього дня її перший вихід на поверхню. Сіла на гілку верби, що росла поруч, проникаючи своїм корінням навіть у джерело. Водяниця сама зростила цю вербу, тішилася своїм деревом перед степовими браттями, мовляв, бачите, я не тільки джерело вмію охороняти, а навіть і дерево виростити. Не дарма створили мене вищі сили.

Блакитні довгі коси дівчини злежалися за зиму, втратили колишню принаду. Тож звісивши босі ноги, прикриті до половини сріблястою тунікою, Водяниця взялася за розчісування. Заодно зиркала великими очима навкруги, оглядаючи місцевість. І якби вона була людиною, то обов'язково б знала, що на дворі п’ятдесят сьома весна ХХ століття, але Водяниця була байдужа до невідомих їй цифр та дат, бо її існування - це вічність, що не підвладна часу. Навкруги все було, як раніше, смарагдова трава килимами вкривала балкові схили, поцяткована зірочками жовтих гусячих лапок. Де-не-де ще виднілися білі плямки смугастого шафрану, пухкими яскравими килимами квітла мати-й-мачуха, проштрикувала землю своїми волохатими пагонами сон-трава, гуділи голодні, після зими, бджоли. Світ навколо почав своє одвічне весняне шарудіння.

Водяниця водила поглядом навколо, наче усе так, як зажди, хіба ні? Навіть Ічетік¹ уже сидить на березі свого болітця, сортує жаб, пропускаючи прохолодну воду крізь пальці. Одна купка темно-зелених тварин більша, інша зовсім маленька. Ічетік знає, що не всі його підопічні виживають після зими. Якби Водяниця не була знайома з болотним духом, подумала б, що він грається мертвими тваринами, але вона знала, що більша купка, то закляклі на зиму, але живі тварини. Раз у раз котрась з них відігрівалася на сонечку і стрибала в болітце, вкрите зеленим нальотом, наче степ уранці туманом. А в тій іншій, в меншій купці, вже жодна не оживе, не витримали булькаті стрибуни зимового холоду, замерли навіки.

- О, прокинулася? – привітно помахав Ічетік Водяниці пухкою рукою, з котрої звисали зелені браслети водоростей, - Ну, і як тобі новина?

- Новина? Яка новина? – подала тіло вперед джерельниця і ледве не звалилася з вербової гілки.

- А, ти ще, мабуть, не побачила? – і далі перебирав жаб водяний дух, - Он туди поглянь!

Водяниця перевела погляд і ледве знову не звалилася з дерева. Трохи поодаль виднілися кілька куп сміття. Відразу ж повернула голову в бік села, наче очікувала, що вже зараз звідти приїде вантажівка, повна непотребу, а потім знову поглянула на купи. Зміряла поглядом відстань від них до свого джерела. А чого, власне, їй переживати? Нехай Ковильник бідкається про свої володіння, у неї в господарстві чистота та порядок.

- Біда буде, - цокав язиком Ічетік.

- Не мели дурниць. Вічно ти біду пророчиш, - махнула рукою Водяниця, - нутро твоє погане тільки й знає, що бурчати та булькати.

Джерельниця пірнула у воду, настрій був геть зіпсований. Через кілька днів почула людські голоси над водним дзеркалом своєї домівки. Вчителька привела з села кілька своїх учнів. Все, як завжди, як буває кожної весни. Дітки обірвали сухостій навколо джерела, укріпили його боки, поставили металічну кружку, аби людям було з чого пити. Погуляли трохи на галявині, побігали, запалилися. Випили джерельної води та й пішли геть. Водяниця посміхнулася сама до себе: нічого не змінилося, все як і раніше.

Але вантажівки гули, час від часу, привозячи на галявину нову купу непотребу. Так було все літо і всю осінь, і наступної весни повторилося те ж саме. Водяний дух нервував:

- Відчуваєш, як смердить? – принюхувався Ічетік, висунувшись зі свого болітця і піднімаючи вгору темно-зеленого пальця.

- Так то ж від тебе й смердить, - насмішкувато відповідала джерельниця, катаючись на вітах своєї верби.

Дерево вже щедро вкрилося листям, у гілках зв’язав своє гніздо ремез, аби жодний хижак не добрався до його пташенят, що от-от мали вилупитись з рябих яєць.

- Ні, то смердить звідти. Запах з великих куп, не віриш? Сходи, подивися сама, - водяний дух поморщив свого носа картоплиною, вкритого бородавками та горбиками.

Водяниця підняла грудку землі й пожбурила в нього, Ічетік встигнув опуститися на дно свого болітця, залишивши на поверхні лише своє довге густе волосся з водоростей, торішнього листя, дрібних гілочок, котрі застрягли в пишній шевелюрі.

- От же ж, водяник зелений! – сплеснула руками блакитнокоса дівчина, - знає ж, що я від свого джерела далеко не відходжу, а дражниться.

Але її вже ніхто не чув. Задумалася, а може все-таки він має рацію: людина принесла сюди біду? Але не може такого бути! Хіба ж не люди з давніх часів доглядали за отим ставком, що за греблею, яку ж самі й збудували? Хіба ж не вони колись приїхали на залізних ревунах і вигорнувши з балки весь мул, насипали поруч високий берег, а внизу вже скоро набрався чималенький ставок, де багато років розводять рибу. Сюди бігають їх діти, збирають квіти, суниці, п’ють воду з її джерела. Якщо залізти на самий вершечок верби, то можна здалеку спостерігати, як з року в рік виростає село в степу, інколи звідти чути музику, співи, але частіше ревіння залізних машин, які то їдуть в поля, то повертаються назад до села. І кожного дня десь неподалік на цілині мукають корови, а пастухи, знаючи про її джерельну воду, теж щодня заходять в гості, аби напитися.

Влягаючись спати на зиму, Водяниця мала надію, що люди схаменуться і вона знову прокинеться навесні в квітучому степу, де немає цих потворних куп сміття. Але приходило нове пробудження, а разом з ним нове розчарування – нічого не змінювалося.

Ось вже й літні дні почали палати своєю спекою. Вже й різнотрав’я не витримувало і почало скидати свою смарагдову первозданність, замінюючи її на жовто-руде вбрання другої половини літа. Водяниця завжди чекала людей до свого джерела, раділа їх появі. Ось здалеку почула звук двигунів. Невже знову везуть сюди непотріб? На цей раз ні, два мотоцикли, один з люлькою, інший без, наближалися до її верби. Видихнула полегшено, молодь приїхала відпочивати до її джерела. Так було завжди, так буде завжди. Вони не бачать джерельної дівчини, а вона завжди спостерігає за прийдешніми. Але що ж це? Чому всі зупинилися в нерішучості? Ну ж бо, давайте, розкладайте свої гостинці, сідайте під вербою, їжте, пийте, жартуйте, залицяйтеся, слухайте свою музику. Поїхали геть? Чому? Навіть води з джерела не випили! Водяниця швидко й спритно заскочила на найвищу гілку, зачепивши ногою гніздо-гойдалку ремеза. Той невдоволено забурчав, висунувши дзьоба з маленького отвору. Але Водяниці зараз було не до манер, вдивлялася в далечінь, куди ж поїхала компанія? Зупинилися поодаль. В густих заростях вовчих ягід знайшли галявину, розстелили свої ряднини. Вловила запах диму від їх багаття, який принесло післяобіднім вітерцем. А це ще що за запах? Знову смердять ці купи сміття! Ніздрі неприємно зморщилися, джерельниця висунула рожевого язика, немов собачка, промовивши:

- Бє-є, гидота!

Так ось чому гості поїхали звідси! Вони теж відчули цей сморід. Звідти, з великих куп непотребу тягло дохлятиною. Перетнулася поглядом з Ічетіком, котрий знову виліз з води, переможно й голосно сказавши:

- Хм! – мовляв, а ти, дурепа, мені не вірила і знову пірнув на глибину.

Тривожно спала Водяниця прийдешньої зими.

- Все зміниться, я впевнена, все зміниться, - торочила Ічетіку перед тим і сама не знаючи, чи вірить уже в те, що каже.

Адже бачила як нещодавно сюди приїздив гурт людей. Вони стояли напівколом і розмовляли, показували на сміття пальцями. Впізнала одного. Він колись приходив до джерела з дружиною. Вони тоді щойно побралися. Щаслива молодиця приводила обранця до прохолоди джерела. Вони цілувалися в тіні її розлогої верби. Джерельниця знала цю жінку, молодиця ще дівчинкою бігала сюди, то з подругами, то сама. Останніми роками дітей своїх почала приводити. Тепер же стояв її чоловік серед гурту інших, щось палко доводив, а це значить, що надія є, адже він пив воду з її джерела, впереміш з солодким коханням до своєї дружини, таке не можна не цінувати. Ось прокинеться Водяниця навесні, а навколо все, як і раніше: жайворонки, ящірки, фіалки, дикі тюльпани…

Наступна весна затрималася. Зимстерла² довго не могла вмовити Сніговицю, щоб та ішла геть. Остання то поступалася, то знову розкидала білі ковдри степами. Водяниця вже давно не спала, тільки дрімала, чекаючи свого виходу. Відчула, як кілька камінців боляче вдарили її в бік. Була впевнена, що прилетіли згори. І чому раптом заворушилося коріння верби? Невже щось трапилося? Нарешті докумекала, що її хтось гукає. Може люди не побоялися так рано прийти чистити її джерело? Випірнула з води, відразу зловила поглядом змерзлого Ічетіка. Він ніяк не міг зігрітися під першими весняними променями, котрі Зимстерла випросила в сонця для своїх володінь.

- Чого тобі не спиться? – бурчала Водяниця, не знаючи, що робити, чи пірнати назад, чи заскочити на вербу.

- П-п-п-поглянь, - цокотів зубами Ічетік, показуючи кудись синьо-зеленим пальцем.

Джерельна дівчина озирнулася й обімліла. Навколо, куди не кинь оком, лежали високі купи сміття. Він смердів, місцями парував, віддаючи весні накопичений зимовий холод. Щось було нещодавно привезене сюди, ще сухе, не перетліле, а щось в перемішку зі снігом, талою водою. Солома й дошки, глина зі стін хат, кукурудзиння, старі відра, папір, каміння, уламки металу, мертві тварини, пір’я, цибулиння, ганчір’я, розідране взуття. Купи сміття були скрізь, були зовсім поруч.

- Ой, лишенько! – сплеснула руками Водяниця і з розгону пірнула у своє джерело.

Може вона ще спить? Може, все це їй лише сниться? Ось, вона ще трохи полежить із закритими очима, перечекає, коли закінчиться цей страшний сон, а потім почнеться тепло, степ почне квітнути, з’являться гості біля її верби. Заснула… Затихла…

Прокинулася від того, що почула: хтось плаче поруч. Обережно висунула голову нагору. Озирнулася й нарешті побачила жінку, ту саму, що приходила щороку зі своїми дітьми, що колись була тут з молодим чоловіком. Але чому ж вона плаче? І чому його немає поруч? Може він забув про їхнє з дружиною кохання. Ой ле-ле! Значить надія на порятунок джерела теж має померти? Жах охопив Водяницю. Спитати б про все в цієї жінки, так джерельницю ніхто не почує. Все, що може дівчина – це спостерігати. Але жінка так нічого й не говорить, тільки плаче. Загуркотів двигун мотоцикла, молодиця здригнулася, почала шукати очима, куди сховатися. Нíкуди, навколо тільки купи людського сміття. А верба, що верба, вона не врятує. Жінка ж не ремез, від усього світу у свою рукавичку не сховається. До речі, а де ремез? Водяниця обвела поглядом всі гілки, птаха-буркотуна ніде не було. Ай, потім прилетить, тут щось відбувається цікавіше.

Чоловік зупинив техніку на високій греблі, побачивши дружину внизу. Летів розлючений, з піднятими кулаками, на зіщулену від страху жінку. Кричав, а вона кричала у відповідь. Вони обоє голосно сварилися і Водяниця тепер не впізнавала тих закоханих, які цілувалися колись в тіні її верби. А далі сталося найжахливіше: чоловік кинувся бити дружину, прямо тут, в степу, гамселив її по голові, жінка лише стогнала. Розбив їй носа і кров бризками полетіла на світло-кремовий плащ жінки, на землю. Молодиця плакала, просила не бити, нарешті чоловік кинув її саму, сів на мотоцикла і гуркнувши, поїхав геть. Кров з носа у жінки ніяк не зупинялася, вона розмазувала її по обличчю, впереміш зі сльозами і виглядала жахливо. Озирнулася, чим же витертися? І не придумала нічого ліпшого, як зачерпнути воду з джерела і почати вмиватися. Кров молодиці потрапила в джерело. Водяниця, ще нічого не розуміючи спостерігала, як червона рідина розчиняється у чистоті джерельної води, молекула за молекулою, осідаючи на саме дно.

- Ні! – нарешті спохватилася джерельниця, - Кров! Людська кров ненависті!

Метнулася до джерела, вскочила в нього, почала борсатися руками, ногами, бажаючи знищити те, що потрапило до її священної домівки, не розуміючи, що вже нічого не можна змінити. Молодиця перелякано подивилася на воду, котра наче сказилася під її руками і позадкувала геть, голосно плачучи.

Водяниця втомилася, затихла, змучено вийшла на поверхню. Ледве залізла на нижню гілку верби. Ічетік булькав на неї своїми очима: розпатлану, нечесану, перелякану. Водяниця сиділа, безвільно опустивши голову, руки, втративши цікавість до всього, що було навколо.

- Добряче ж ти її налякала, - нарешті промовив водяний дух.

- Хто? Я? – не зрозуміла джерельниця.

- Ну, не я ж, - хмикнув Ічетік, - мені на мить навіть здалося, що твоє джерело зараз вискочить з берегів і все опиниться в моєму болітці.

- Ще чого! Не дочекаєшся! – образилася джерельниця.

- Дуже потрібно, - відмахнувся водяник.

- За що він її так? – раптом згадала Водяниця.

- Не знаю, люди дивні, - Ічетік взяв пасмо свого волосся, став перебирати його.

- Адже я бачила, як вони цілувалися ось тут, під вербою. Він казав, що життя без неї не уявляє, а сьогодні ледве не вбив. Від їх кохання народилися діти, бо їх поєднали вищі сили. Ніхто не зустрічає свою пару просто так.

- Це правда. Без Леля в них нічого б не вийшло.

- Це ж закони Матінки-природи. Вона сама з прадавнього часу розподілила всі ролі, всі обов’язки. Мені – джерело охороняти, тобі – про своє болітце дбати, Лелю кохання плекати. Все ж так просто! Навіщо придумувати щось нове? – Водяниця нарешті привела себе в порядок і тепер заплітала своє блакитне волосся, вплітаючи туди тоненькі гілочки з листочками, що подала їй верба.

- Пекунам³ та Вриколакам⁴ теж жити якось треба. В них свої обов’язки, - хмикнув Ічетік.

- Тільки людина може розбудити їх, дати їм сили, - заперечила джерельниця.

- Значить, ті, що приходили, розбудили.

- Ох-хо-хо, - зітхнула блакитна дівчина, - а що ж тепер буде з нами? Невже всі, хто пив мою воду, забули про джерело? Невже всім байдуже?

Знову минули літо, осінь і зимовий сон духів, вони прокинулися з жахом побачивши, що їх володіння поглинає сміттєзвалище. Чим більше воно ставало, тим більший розпач охоплював Водяницю та Ічетіка.

Цієї весни на сміттєві купи розвантажили металобрухт. Кабіна з вантажівки зручно вмостилася посередині сміттєзвалища, поглядаючи довкола двома очима порожніх вікон без скла і вишкірившись на сміття зубами розбитого радіатора.

- Мені страшно, Ічетік, - зізналася Водяниця, - чому ж мовчать духи степу? Куди подівся Ковильник?

- Не знаю, але удвох з тобою ми точно нічого зробити не зможемо. Невже люди не схаменуться?

До джерела прийшли діти: двоє дівчаток і хлопчик. Водяниця так зраділа! Підморгувала Ічетіку, мовляв, бачиш, не все так погано! Діти почали метушитися, прибирати навколо верби папірці, уламки будівельних матеріалів, посуду, скла. Знайшли шматок заліза, розширили джерело, очистили від сміття. Віднайшли стару алюмінієву кружку, дочекалися, доки мул осяде, напилися джерельної води. Водяниця дуже раділа гостям, стрибала з гілки на гілку, качалася на гіллях, немов дитина. Серед куп непотребу, такі світлі душі завітали! На них вся надія, вони не образять природу, вони ближче до неї. Спостерігають, все помічають, не забивають голови поганим. І раптом дітлахи почали сваритися. Неначе підмінили в кожному з них добро, веселощі, працьовитість на підозрілість, агресію, ворожнечу. Діти голосно сварилися між собою, нарешті зайшли на греблю, побилися та й розбіглися в різні боки.

Водяниця ледве не плакала, спостерігаючи за ними. Проводжала їх поглядом, заскочивши на найвищу гілку.

- Не помирилися? – спитав Ічетік.

- Ні, - джерельниця набрала в долоні води, наче хотіла розглянути в ній те, що призводить до людської ненависті, розгублено підняла очі на водяного духа.

- Біда, - спохмурнів Ічетік, дивлячись в заплакані очі Водяниці.

Вони розуміли, що зараз думають про одне й те ж саме та вголос не наважувалися про це сказати. Потягло запахом диму. Його ставало все більше й більше. Хтось підпалив сміття, воно смерділо напівзотлілим ганчір’ям, гумою, пір’ям. Водяниця почала задихатися, пірнула на дно джерела: «Треба перечекати, треба всього лише перечекати. Сміття згорить, природа відновиться, як і вода в моєму джерелі. Більше не буде ненависті й агресії. Хіба люди дурні, що їм так подобається знищувати один одного і красу навколо?»

А надвечір вирішила випірнути з води й від побаченого волосся стало дибки. Купи напівзотлілого задимленого сміття ворушилися, наче хтось велетенський управляв ними. Водяниці вперше стало настільки страшно, що забула про власні обов’язки та принципи й підскочила до булькатого Ічетіка, схопила його за велику руку, відчула, що і той дрижить всім тілом. Духи завмерли від жаху, коли велика залізна кабіна повернулася до них, зиркнула порожніми орбітами вікон-очей і засміялася скрипучим металевим голосом. Під головою з’явилися плечі, руки, пальці. З них відпадали брудні напівзотлілі папірці, капала розплавлена пластмаса, летів попіл від згорілого непотребу.

- Давайте, знайомитись, сусіди, - насмішкувато промовило чудовисько, - я – Мотлох.

- Мотлох?!! – разом вигукнули ошелешені Водяниця та Ічетік.

- Еге, - задоволено вишкірився радіатор на залізній морді, - мене створили люди, а вас?

- П-п-природа, - ледве видавив з себе Ічетік.

- Люди теж природа, значить, я ваш родич, - широко розставив руки Мотлох, наче хотів обійняти весь світ.

- Немає такого в царстві природи, - нарешті оговталася Водяниця, - ти чужий, тобі тут не місце!

- Поговори мені ще, малявка! – голосно засміявся Мотлох і кинув у джерело порожню скляну пляшку.

Водяниця образилася і кілька днів не показувалася на поверхні. Нарешті наважилася вийти, сіла на гілку, озирнулася.

- Ну, привіт, привіт, малявка! – Мотлох був тут як тут.

Водяниця не хотіла навіть дивитися в його бік, вона побачила людей, котрі пасли корів. Приготувалася приймати гостей. Та люди не прийшли і навіть корів обігнали далеко від сміттєзвалища, голосно вигукуючи щось тваринам.

- Що, не дочекалася? – насмішкувато спитав Мотлох.

- Відчепися! Хіба ж не бачиш, що ти потворний? Ти заважаєш всім. Люди обходять тебе стороною, а заодно і нас, - кип’ятилася Водяниця.

Ічетік перелякано поглянув не дівчину. Що вона верзе? Краще промовчати, бо цей монстр зараз їх знищить, він сильніший за них.

- Люди мене створили й самі ж обходять? Якусь дивину ти говориш, - здвигнув плечима Мотлох, - щось тут не сходиться. Ану, дайте-но я ляжу зручніше, щось у вас тут мало місця.

Купи навколо заворушилися. Мотлох розправив своє велетенське тіло, сміття посипалося в різні боки і бляшанка з-під кільки в томаті покотилася й впала в джерело Водянці.

- Що ти собі дозволяєш? Геть з нашої галявини! – закричала розлючена джерельниця, - Поки тебе тут не було, ми прекрасно жили, правда, Ічетік?

Та водяника поруч не було. Він швидко згріб усіх своїх жаб, що спостерігали за дійством, сидячи на березі болітця, і з повними жменями пірнув на саме дно, не відповівши подрузі нічого.

- Дівча, ти мене хочеш образити? – прогримів кабіною Мотлох, - Попереджаю, я мстивий. Краще нам не сваритися.

- І що ти зробиш, купа непотребу? – заскочила на вербу джерельниця, - Тут все наше! Ось ця галявина, всі ці квіти, вода, сонце, степ. Іди геть! Ти не знаєш наших законів!

- У мене свої закони, не природні. Я вже зробив усе, що міг. Хіба не помітила власних змін? Далі буде гірше. Але все залежить від тебе, - байдуже розглядав свої великі пальці на руках Мотлох, - можеш зі мною подружитися.

- І стати такою ж потворою, як і ти? – обурилася Водяниця, - Знай же, Природа має свої закони! Наша Мати турбується про всіх нас! Так було, є і буде!

- Ха-ха-ха! – задрижало сміттєве тіло Мотлоха, - А людям чхати на твої закони. Вони отруїли й природу, і твоє джерело, й тебе. Піді мною лежать всі степові духи. Вони теж чекали твою природу. І що з того? – здвигнув плечима Мотлох.

- Вона не кине нас, не кине! Обов’язково знищить тебе і провчить нахабних людей! – доводила своє джерельниця.

- Але ж люди теж природа, хіба Мати не любить своїх дітей?

Водяниця не знала, що сказати, ображено замовчала. Витягла бляшанку зі свого джерела, кинула нею в Мотлоха, залягла на дно. Більше ніхто не приходив до її верби, не чистив джерело, не пив воду. Нарешті зрозуміла, що чекати більше нікого. Сяк-так кілька років сама доглядала за своїм господарством, кидала сміття в Мотлоха, бурчала невдоволено щось Ічетіку, але той волів більше відмовчуватися, ховатися у своєму болітці. Кілька разів і сам діставав розбите скло та бляшанки із дна, інколи булькав невдоволено, не піднімаючись на поверхню, ото і все.

Зате Мотлох виростав та нахабнів з кожним роком, сміливо розкидаючи сміття довколишніми галявинами, полями, балками. Радів кожній новій купі смердючого непотребу.

Однієї весни Водяниця не піднялася на поверхню. Того року незграбний Мотлох спробував зручніше вмостити своє велетенське тіло. Важка купа лягла зверху на джерело, закривши його блакитне око від сонця, поховавши навіки Водяницю серед коріння її рідної верби. Наступним загинув Ічетік, завмерши під пластами сміття.

- Ось зараз, онучку, покажу тобі джерело, ми його колись чистили, коли були такими ж дітками, як ти, пили воду, - біля сміттєзвалища з’явилася жінка з темним напівсивим волоссям, у старенькому світло-кремовому плащику. Вона тримала за руку блакитноокого хлопчика, років семи-восьми, що вертівся допитливо врізнобіч:

- Де, де джерело?

- Зараз знайдемо, десь тут воно було, під вербою. Дивно, немає, зникло, наче нечистий злизав. Мабуть воно під сміттям… - сумно промовила жінка.

Мотлох посміхнувся і вдоволено хмикнув…

- Бабуся, а джерельна вода смачна? – спитав хлопчина.

- Дуже, найсмачніша у світі.

- Коли я виросту, я приїду сюди на отакенному величезному тракторі і приберу все-все сміття! – розвів руками хлопчик.

- Ой, коли то буде? – засміялася жінка.

- Бабуся, буде. Я тобі обіцяю.

Ічетік¹— злий дух з роду водяних і їх помічник. Не має сили свого могутнього родича, та і сам дрібніший, хоча такий же зелений, увесь обліплений п’явками і водоростями, випливає у супроводі жаб і водяних гадів.

Зимстерла² - під цим ім’ям предки шанували богиню весни і квітів. Вона мала свої божниці, і свята її були в місяці цвітені (квітні): тому що в Русі з цього місяця розпочинається весна.

Пекун³— маленький кровожерний божок, який хутко зростає, більшає до потворних розмірів, намагаючись пожерти якомога більше людей, коли вони сваряться.

Вриколак⁴ — невидимий шкідливий дух, що має вигляд велетня з одним величезним оком на лобі.