Мотив

(Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Ніч ніколи не була простою. Ніч завжди була, є і буде причетністю. Причетністю до чогось іншого, до чогось вищого, до того, що існує поза часом і простором, до того, що є виходом за рамки і адекватну реальність.

«Ти знаєш, ніч оголює не лише тіла і почуття, а ще й думки і нерви. По-перше, вона ніколи не зникає – лише минає на час, та й те, на нашому просторі, по-друге, вона усюди, а по-третє, їй не збрешеш. Ніяк. Вона така, як Бог, от тільки  заперечити її існування неможливо. Ніч це наше єство. Пам’ятаєш диких звірів? Ніч напружує чуття, ніч показує нас справжніми, без прикрас і фальші, без чужих» - вона, та яка віщала мені це все, ніколи не конкретизувала чого, кого, яких «чужих». А, втім, це було неважливо. Дівчина розповідала багацько, була красивою і завжди приходила тоді, коли це було найбільш вдало, без зайвості вливалася в пейзаж і ставала його найнеобхіднішою деталлю, здавалося, що те, що до цього й не підозрювало про її існування, розвалиться, щойно вона піде. Щось неземне було у її голосі,у довгім волоссі та у наших взаєминах. Вперше я розмовляв із кимось так довго і багато. Ну, як сказати багато? Ми розмовляли завжди: руками, словами, очима, завжди і усюди. Те, про що мовчали слова, розповідали тіла, а, коли натомлені й щасливі ми мали б й про людське око щось там засвідчити, вона незмінно брала перший акорд і ми переповідали уголос все пережите, осмислене, почуте, хоч необхідності у цім не було.

Тепер я часто згадую її слова, ніби сподіваючись знайти у них відгадку, якісь загублені, затерті ключі від минулого. Але нам їх ніколи не дають : живіть у тому, у чім є.

Того дивного вечора, коли усе почалося, я, як завжди, сидів перегортаючи сторінки книг і запиваючи літери  чорнотою. Чорнотою, що є всепоглинаючою, усепроникною, чорнотою, що відкриває суть, що вивертає нас наспід, оголюючи внутрішніх демонів. Демони ці, по суті і є нами, просто вони ховаються глибоко у безодні наших вимірів,особистих світів. Саме їм, демонам, належить яскраве світло буття. Але це все наслідки перекладів. Треба менше читати польською, надто увечері. Ніби акомпануючи моїм думкам скрипнули двері.

На порозі з’явилася тонка напівпрозора постать. Вона  усміхнулася привітною усмішкою і набула знайомих контурів.  Я мимоволі встав.

- Ледве встигла до тебе, - почувся до болю жаданий голос і приємні хвилі накрили мене.

Я вже наблизився о неї і простягнув руки забрати джинсову куртку, як раптом постать зникла і на місці найдорожчої для мене людини постала звичайнісінька кімнатна пустка. Ті ж підлога та стіни, той самий аромат, але що дивно, постать зникла таки не безслідно: у кімнаті до запаху старих книг та чаю примішався інший, може, чебрець, може степ, але у будь-якому разі те, чим пахне вона – літній вечір.

Пояснити хоча б собі цю мару я не зміг, тож не намагатимуся робити це й зараз, скажу лишень, що згадав про це щойно тоді, коли вже наступного вечора, потріпана дорогою і втомлена від усіх, красуня лежала поруч і ніжилася в мене на колінах. Нам було тепло і добре разом, і ми, як завжди обговорювали різні дрібниці Її голос звучав лагідно і тихо:

- Зорі засвідчують світло. Розумієш, зливаються у сонце, а потім знов розпадаються на сотні частин.

- А що ж робити з тими зорями, котрі ще видно на світанку?

- А вони просто не встигли. Все просто, –  зариваючись у моє волосся нігтиками, вуркотіла вона.

- Можливо, але… - і тут мене блискавицею пройняв спогад про учорашній інцидент. 

- Слухай, Даріє, де ти була вчора ввечері? Скажи правду! Це важливо!

- На вокзалі, - трохи здивовано відповіла вона, - а в чому річ?

- Що ти робила?- запитав я досить швидко.

- Не повіриш, -  з легкою іронією проказала вона, - чекала на потяг.

- Мені важливо знати, чим саме ти займалася. Важливо! Дуже! Ти чуєш мене?

- Тебе й глухий почує. Чого так кричати? Нерви?

- Вибач. Я не помітив. Розкажи, будь ласка.

- Що ж, коли тобі так конче хочеться знати.. Я приїхала на вокзал, потяг уперше прийшов вчасно, а я вперше в житті спізнилася. Довелося брати квиток на інший. З пересадкою. Це доволі незручно – чекати близько трьох годин на Богом і людьми забутій станції якогось давно змілілого провінційного містечка. Наступний квиток сподівалася знайти там. Цікава гра, знаєш,візьми квиток в чужому місті, де навряд чи є готель чи щось іще.  Але, за моїм розрахунком, квитки там стовідсотково мали бути.

- І як?

- Не люблю, коли ти перебиваєш мене посеред розповіді. Це, як мінімум, не ввічливо, - вона вловила мій зацікавлений погляд і продовжила, - Отже, покладаючись на залізну логіку, я опинилася чортибатьказнаєде , без будь-яких засобів зв’язку і світлою надією хоч на щось.

Я вже хотів було запитати, що ж далі, але вчасно втримався. Як виявилося, недарма.

- З інтуїцією мені пощастило більше. Я зайшла у невеличкий, досить старий будинок. Тягло мене туди. Все-одно ночувати ніде. А ніч, хоч і літню, зі спальником на станції зустрічати якось не комфортно. Мені одразу здалося, що то будинок досить непростий: визначити, чи живе у нім хто-небудь було доволі складно, від стін віяло травами, а усі тіні збігалися в один куток. Зайти в будинок теж виявилося елементарно: ключі висіли на першому місці, куди я простягла руку. Чом так не знаю. Думати про усе це довго я не мала ані бажання, ні сил. Швидко розстелила спальника і спробувала поринути у марева. Вийшло так само легко, як виходять речі, що формують нашу долю, наші справжні кроки. Було ще не пізно, тим-більш, я погано сплю у нових місцях. А там усе таке своє, хоч й дивне, але до болю знайоме. Мені навіть здалося, що я бувала там не раз, але в якомусь іншому вимірі. В іншому, кращому чи  гіршому житті. Не знаю, скільки я проспала, навряд більше двох годин, але прокинулася легко і чисто. Перед столом з невеличкою люлькою у руках сидів чоловік. Його темна постать гармонувала з усім довкола напрочуд вдало. «Ви вже прокинулися, - сказав він мені доволі приязно, як на людину, що збирається вчинити щось недобре, - будете каву?». «Ні, трохи збентежено відказала я. Ви господар?». Чоловік кивнув. «Чому ви не розбудили мене?» . «Навіщо?»,- звичайнісіньким тоном відказав він, відводячи погляд у напрямі диму. «Логічно,-  чомусь вирішила я, - але все ж…»  Мовби вгадуючи мої  думки господар додав: «Ви усміхалися в-вісні. Вам марилося щось пророче. Таких не будять». Я усміхнулася: мені і справді марилася одна зі старих, давно забутих казок. Ми почали говорити. Розмовляли доволі довго і цікаво, як на випадкових знайомих. У нас не було зайвих слів, умовностей, обіцянок, бруду. У нас була справжня Розмова. Розмова двох однакових планет…

- Що у вас іще було? - тут вже не втримався я. Скажімо, не надто приємно слухати про те, як твоя кохана ночує невідомо де, ще й з усмішкою та захопленням тобі це переповідає.

- Ревнуєш? Дарма. Він років на десять, а може, й удвічі старший за мене. Тим більш, я люблю тебе… - Дара торкнулася моїх губ пальчиками і почала малювати на них лише їй зрозумілі фігури.

- Справді,- я вже змінив тон, абсолютно розслабився і цілував її руку, як раптом побачив на її зап’ястку дивовижної  краси браслет. Він виглядав автентично і викликав доволі контрастні думки. Я різко припинив і глядячи Дарії в вічі запитав:

- Що це?

Вона ж, абсолютно не звертаючи уваги на мій тон і серйозність , романтичним тоном відповіла:

- Мій квиток до тебе.

Це був тон, котрим пояснювали  все, але ж ніяк не подібні речі. Це все здавалося безглуздістю. Вона пояснила:

- Ми проговорили доволі довго, зачіпаючи найрізноманітніші теми. Він спитав, про що  думаю. Я чесно відповіла про квиток. Він усміхнувся, і, взявши з мене обіцянку переповісти йому, що ж мені снилося, рушив на вокзал. Я не знаю, якою магією він покористовувався, але повернувся із квитком. Сказати, що я здивувалася – не сказати нічого. Мене запевняли. Що всі квитки продані і спеціально, при мені ж, кілька разів перевіряли достовірність наданої мені інформації. А тут стоїть він, із квитком, на місце, котре я жартома замовила. Верхня полиця, праворуч від вікна. П’яте купе. Ось, - вона простягла мені вийнятий із гаманця квиток,- поглянь тільки.

Я уважно поглянув на квиток:

- Але ж на ньому немає дати. Як таке можливо?

Тепер вже вона ретельніше оглянула клаптик паперу.

- Так. Дивно. Може, у них лише такі є. Але ж навіть якщо ні – мене пропустили. Втім, - продовжила вона, ховаючи квиток назад, - це вже не важливо. Я, як і обіцяла, оповіла йому увесь сон, із деталями та у повному порядку. Дослухавши до кінця він уважно подивися на мене. Потім встав і кілька хвилин мовчки ходив кімнатою. Зрештою, взагалі зник, а коли за хвилю повернувся – тримав у руках невеличку стару скриню: різьблену й розмальовану – таких вже давно не роблять. Він відчинив її і мені перехопило подих – у скриньці лежала неймовірна прикраса. Саме така, котру я не раз, ще з дитинства бачила у снах. Він попросив мене приміряти її і, задоволено усміхнувшись, сказав, що дарує. Заперечення не приймалися. Попросив лишень зробити йому послугу – не знімати її до Велесового Дня. Послуга за послугу. Я погодилася.

- А коли то Велесовий День?

- Звідки ж я знаю?

- А як же ж тоді…

- Він сказав, що дасть мені про це знати, де б я не була, - сказала вона, випереджаючи моє питання.

Опісля усього сказаного моя оповідка про вечірнє марево була доволі жалюгідною. Дарія ж, тим-не-менш, вислухала її до кінця.

- Бачиш, нам обом було незвично. Пішли спати? Вже настав новий день.

Витончена рука із чарівною прикрасою граційними рухом вимкнула світло і ввімкнула ніч.

Усе, що відбувалося поміж нами потім я не оповідатиму: усмішки, поцілунки і слова не мають жодного сенсу для сторонніх, але для двох створюють окремий світ. Вимір, що існує паралельно і абсолютно за своїми законами. Йому не потрібне нагадування цих істин.

Скільки минуло часу для нашої історії теж не так вже й важливо. Може з тиждень, може, зо два. Колись обіцяв говорити лише те, що стосується теми, тож не відволікатимуся. Правда життя наступна: тоді, коли ми забуваємо про певні речі, вони повертаються. Ми давно вже забули про усю ту дивність і я навіть звик до її прикраси, аж одного ранку, прокинувшись, знайшов Дарію на подвір’ї. Вона стояла боса, з очима дикого звіра і думала про невідоме щось. Було прохолодно і сонце ледве сходило на обрій. 

- З тобою все гаразд? – я обійняв кохану зі спини і вона.. здригнулася! Так робить звір, коли чує небезпеку. За кілька мить заспокоїлася і притулилась до мене.

- Уявляєш, - я вперше чув такий її голос, - а вона ж могла б бути щасливою. Могла б вставати щоранку і готувати чоловіку каву. Могла б сподіватися на взаємність. Могла  виховувати своїх дітей. Але… але… Чому вона так не вчинила?

Дара шукала у моїх очах відповіді, мовби маленька дитина, що задає всоте за день оте вічне, непереборне «чому». Але вона була вже давно не дитиною і відповідь для неї значила невимовно багато. Я не міг збрехати їй, не міг поставити безглуздого питання «хто?» -  так не відповідають, коли у тебе питають з довірою. Але от і хто, я вгадати не міг. Звідки я мав знати, що за образ виник у її голові та що за історія із ним сталася. Якось випадково пригадалася стаття із учорашньої газети. Газета і правду була учорашня, хоч і видана більш ніж тридцять років тому, я взяв її з собою і займався дослідженням особливостей стилю тогочасних журналістів. Втім, це не важливо. Я згадав фото поруч неї і підпис «Ранковий цвіт». У ній досить детально розповідалося про дівчину, що походила зі шляхетної заможної родини та вдало вийшла заміж за чоловіка, котрого пристрасно кохала. У них народилося троє дітей: дівчина і двоє хлопців близнят. Жінка була успішною і у сімейному, і у суспільному житті: до її авторства належать кілька серйозних наукових праць. Під час війни її з дітьми та ще кількома родинами вивезли за кордон. А тепер, кульмінація, уявіть собі на хвилю, панове, що добропорядна  жінка, дізнавшись про смерть чотирьох братів залишає дітей,пише листа чоловіку і повертається на батьківщину у військовий госпіталь, хоча подібні були і ближче. А головне, не каже нікому жодного слова про свій соціальний стан, на умовляння єдиного брата повернутися додому відмовляє і до кінця життя допомагає бідним та знедоленим. Щоправда, деталь: за кілька років до смерті вона бачилася зі своїм сином, і кажуть, передала йому стародавню прикрасу – єдине, що вона взяла зі свого минулого та пронесла крізь  усе життя.

Опісля цього здогаду я одразу зрозумів усе, окрім однієї деталі: до чого тут моя Дарія. У будь-якому випадку поставити їй зустрічного питання я не міг, тому відповів:

- Щоб повернутися. Щоб було куди повертатися. Розумієш,я к якір, кинути у життя.

- Ти зрозумів, про кого я, - її очі блищали від радісних сліз.

- Так, - сказав я, - пішли у дім. Тут холодно.

Третя замальовка цієї картини ще радісніша. Від неї віє Моцартом. Якщо перша була витвором  Гріга, друга – досить вдалим поєднанням Баха і Шопена, то ця, стовідсотково належала тільки маестро. Заграємо її? Я, звично не Моцарт, і навіть не претендую на це почесне звання, але третій етюд все ж відтворюватиму особисто.

Отже, за тривалий час по тому, більше кількох місяців ми з коханою сиділи на кухні і, розмовляючи очима, пили зелений чай. Не можу сказати, що мені це подобалося, але це було ЇЇ звичкою, та й іншого вдома вже давно не було: взимку взагалі не дуже приємно куди-небудь вибиратися, а за такою дрібницею як чай – тим більш.

Нам було тепло і ми нікуди не поспішали. Дарія мала почесний обов’язок погратися з котом та купу ще не прочитаних книг, а я достатньо перекладів, аби витрачати час на метушню Ми просто сиділи в теплі і насолоджувались ранком.

Раптом у двері постукали. Гадаю, не варто нагадувати, що зима була досить сніжна і жили ми взагалі досить далеко, але коли вже хтось-таки дошкандибав до нас крізь замети, мав би бути у нагальній необхідності бачити нас чи когось із роду людського. Довелося відчиняти.

На порозі стояв високий, стрункий чоловік. Обличчя було трохи пощипане морозом, але визначити вік було доволі складно.

- Це Ви?! – вражено запитала Дарія, стоячи у одному светрі на холодному протязі навпроти дверей і не в силах зрушитися з місця.

- Я, - відказав несподіваний гість.

- Заходьте, - трохи спантеличено проказала моя наречена. А, так, для тих, хто не знає чи ще не здогадався, примітка:ми заручилися.

-  Заходьте, -  повторила вона, і вже допомагала гостеві знімати доволі дивного кожуха.

Моя скромна роль звелася до спостерігача. Я запросив цього чоловіка до столу і кохана вже наливала нам теплий чай.

- Я, до речі, Богдан, - представився гість.

- Мстислав.

- У вас гарний будинок. Дуже старий?

- Прадіда. Щоправда, із реконструкціями.

- Ви інженер?

- Ні. Дядько.

- Чай готовий, - Дара подала нам по гарячій кружці і сіла поруч.

- Кохана, можна тебе про дещо попросити, - звернувся я.

- Так, звичайно, що в тебе сталося?

- Принеси, будь ласка, якогось печива.

Дарія підвелася. Коли вона зникла у напрямі комори я прямо спитав у Богдана:

- Отже?

- Я у справі, не переймайтеся.

- Це моя наречена. У якій справі?

- Не знав, що вона заручена, - сказав він більше собі, - я привіз їй один маленький подарунок. Сподіваюся, Ви не проти.

- А мета?

- Мети немає.

- Вона завжди є.

- Що ж, скажімо, вона остання, хто залишився із нашого роду. Я і вона. Жінок взагалі більш немає.

- Але я досліджував її родовід. Ви не можете…

- У іншому житті.

Я чомусь зрозумів. Але незрозумілостей було іще багато.

- На що Ви претендуєте? Давайте щиро.

- Давайте. На дружбу, зв'язок. І на любов. Дітей.

- Що?!

- Не в тому сенсі. Наші діти будуть любити одне одного до нестями. У них така доля.

Я ще хотів заперечити, але не встиг. Дарія вже увійшла до кухні і з привітною посмішкою сіла поруч мене.

- Що привело Вас так далеко, пане Богдане? – спитала вона.

- Ви.

- Прошу… Що ви маєте на увазі?

- Я забув віддати Вам дещо. У цій скрині було ще дещо, але було темно й Ви спізнювалися на потяг, тож доречно було б повернути Вам і це – він простяг їх красиву скриньку.

Вона усміхнулася.

- Даро, приміряйте. Певен, що вони личитимуть.

На дні лежали дві сережки, комплект до браслету. Ми були вражені.

- Але, - спробувала щось заперечити вона.

- Все гаразд. Так має бути., - Богдан вже одягався і збирався іти. – передасте їх дочці, за ними її знайде наречений. Років так скажімо за сімнадцять.

- А якщо…

- Не загубляться., - урвав він її сумнів. – Все так, як має бути.

Він вже стояв перед воротами.

- Ледь не забув,-  простягнув він нам книжечку, - зі святом вас. Із Велесовим днем!- і зник с-поміж заметів.

Ми ще кілька хвилин постояли мовчки.

- Ходімо додому, - тихо сказала Дара.

Ми повернулися у дім. Чашка з якої пив Богдан загадково зникла, натомість на її місце кохана поклала ту дивну книгу. Я першим взяв її до рук:

- Казки, - констатував зрештою, досить серйозним тоном.

Вона сіла поруч, поставила на стіл зігріваючи напій і, прогорнувши сторінки, іронічно мовила:

- Казки.

Ми обоє розсміялися і довго дивились один-одному у вічі.

- А що за сон ти тоді бачила? – спитав я.

- Історію з газети, але до її прочитання. А потім, вже опісля, побачивши удруге, згадала.

Я обійняв її. 

З того часу Дарія мала дивну звичку подекуди зникати у невідомо напрямі і повертатися з єдиним поясненням: все добре, так має бути. Мене це завжди дратувало, але у кожного є таємниці, що не розкриваються і по багатьох роках спільного життя, тож я не втручався.

За кілька років ми сиділи у вітальні. Я так само обійняв вже свою дружну і вона, загорнувши ноги пледом, читала казки із тієї ж книги нашій дочці. На Дарі були її незмінні прикраси: сережки і браслет. Вона усміхалася.

Раптом книга розгорнулася, на одній із її сторінок красувалася маже та сама картина, на наступній, порожній,  чорнилом просвічувався підпис: «інше життя»

Тоді Дара зникла востаннє. Велесового Дня. В ніч.