Modo ideas

Конкуренти  неквапно сновигали холом центрального офісу компанії-замовника в очікуванні своєї черги. Впевнені у своїх силах та досвіді, вони не звертали уваги на непомітного хлопчину в кутку, який не зводив погляду з екрану ноутбука. Час від часу він глипав на вхід, нервово поправляв незвичну для себе краватку і знову поринав у монітор.

Остап нервував, як ніколи до того. Нещодавно створене ним, спільно з товаришем Денисом, рекламне агентство лише почало облаштовуватися у цій бізнес-сфері.

Їх рекламну кампанію з просування в мережі Інтернет щойно запущеної браузерної гри – футбольного менеджера від українських виробників, помітили, визнали успішною, як для таких новачків, а тому запросили взяти участь в конкурсі щодо розкрутки на ринку нового товару від знаного не лише в межах країни, а й поза, відомого алкогольного бренду.

Про те, які шалені бабки тут крутяться, Остап усміхнувся, цей вислів народжував у нього асоціацію із літніми жінками, які крутяться мов дзиґа, він багато чув, трішки знав, проте, головне, мав надію, що це шанс круто повернути життя на шлях успіху. До грошей якоїсь несамовитої жаги, як багато однолітків, зовсім не мав, незважаючи на те, що виріс у родині бюджетників, у яких зайвої копійки ніколи не водилося. Приваблювала жага до визнання, до відомості. Він хотів стати генієм, якого визнає весь світ. Кимось на кшталт відомих рекламників Лео Бернета чи Джорджа Гріббіна. А гроші – «то таке», як каже футбольний тренер Мирон Маркевич, справа набутна, і не є дороговказом у житті.

Денис, його компаньйон, теж не тяжів до слави Мідаса, але відводив заробітку далеко не останнє місце. Він більше розглядав гроші як засіб до досягнення певних матеріальних або духовних благ. Правда сил для цього докладав незрівнянно менше. Лінь поглинала його, часто друг зависав у її павутинні, як та муха, й не мав сили волі, щоб виборсатися. Тож більшість роботи доводилося виконувати Остапу, який і був основним двигуном їх невеличкого рекламного агентства.

Він закрив ноутбук і почав спостерігати за секундною стрілкою, що невпинно, здається швидше, ніж завжди, бігла колом часу. Годинник у холі методично відраховував зменшувану відстань до його презентації, пальці нервово постукували по кришці гаджета, а друга усе не було, як й жодних хороших ідей.

Як на зло, за весь час підготовки до їхньої майбутньої хвилини слави, як сподівалися, молоді люди не змогли вигадати нічого толкового, нового, чогось такого, що могло принести їм перемогу. Ні запасний варіант у них був, зовсім не провальний, але й не кращий за те, як вони міркували, що могли запропонувати конкуренти.

Відверто кажучи, Остап не винив в цьому нікого, крім себе, будучи впевненим, що креативність у нього перебуває на більш вищому щаблі. Однак ні він сам, ні партнер, обоє поки єдині представники власної фірми, нічого не змогли придумати. Особливої надії на Дениса не мав, міг представити рекламну кампанію й сам, але більш впевнено б почувався, маючи підтримку друга.

Думки в голові плутались, викидаючи геть дурні ідеї, які не приносили нічого свіжого й нового, кількість люду в холі ставала все меншою, час піджимав, а Остап все більш нервово зиркав на автоматичні розсувні двері, очікуючи вгледіти знайоме обличчя друга, який звично запізнювався.

*          *          *

Реальність увімкнулася стрімко, мов екран телевізора після натиску на ґудзик живлення. Була абсолютна темрява й тиша без жодних рухів та думок, ніщо, розірване буттям-визволителем, хоча ні, скоріше завойовником. Безліч зір спостерігали зверху за його пробудженням, але вони не були джерелом світла в навколишній дійсності.  Він рвучко сів і оглянувся в пошуках небесного світила. Проте замість місяця чи, бодай, призахідного сонця, не побачив жодного джерела освітлення.

Десь збоку долинуло шарудіння та зойк подиву. Він оглянувся на звук і побачив її. Із ями виглядало розгублене обличчя молодої шатенки, яка стривожено роззиралася навсібіч. Їх погляди зустрілися.

Немов виконуючи єдиний для обох наказ, синхронно піднялися та вилізли із заглиблення, обернулися та вивчили місце пробудження. Те, що ситуація у дівчини ідентична, він не сумнівався. Це сприйнялося, як зовсім очевидна річ. Вочевидь думки у неї були схожі, бо й запитання з їх уст злинуло одночасно. 

- Де я?

Відповідь теж співпала в обох.

- Не знаю.

Таке єднання збентежило і обличчя освітили посмішки. Це зняло внутрішню напругу, примусило скреснути той льодовий стрижень, який в незвичайній ситуації примушує займати позицію «струнко».

Тепер вони уважніше вивчили поглядами-пошуковцями місце, де опинилися.

Під ногами бігла, ховаючись десь у далечінь, дорога з матеріалу схожого на асфальт. Це був точно не він, бо забарвлення мав темно-синє, але щільність, твердість, структуру, цілком аналогічну. Вилізли вони з двох воронок, які утворилися після падіння чи вибуху невідь чого.

- Ти думаєш це після нас залишилися? – вона присіла на краю заглибини та доторкнулась до сплавленої субстанції.

- Не думаю. У нас нема жодного захисту, окрім, - лиш тепер звернув увагу на свій одіж, – цих дивних сірих комбінезонів та кросівок із дуже товстими підошвами на ногах. Хм… знаєш, я дотепер не відчував, що одягнутий, наче він моя природна справжня шкіра.

Вона посміхнулася.

- Почуваюся аналогічно.

- Отож… ми не могли залишити ці сліди, бо…

- …наша захисна оболонка випарувалася?

- Може й так, жодних інших слідів, крім цього матеріалу покриття, асфальту, – не видно. Питання в іншому: чому на наших комбінезонах чи тілах відсутні жодні сліди, які б залишило зіткнення?

- Мабуть спрацювала якась енергетична оболонка, - вдруге запропонувала вона.

- Хтозна…

Ширина дороги, чи поверхні чогось… планети, він вже вагався, губилася в сизому тумані, що клубочився густими хмарами з обох сторін, утворюючи своєрідну дорогу-коридор. Кінця їй не було видно ні попереду, ні позаду. Верхня межа цієї дивної мли була вгорі, недоступна для огляду зі землі. Він почувався, немов молюск на дні, без жодної надії винирнути на поверхню.

- Ти помітив, що нема жодного джерела світла, але видко, як вдень?

- Майже відразу. Через це й зорі, мабуть, видно.

- А можливо це тому, що шар атмосфери, повітря, дуже тонкий, на рівні туману, і товщі не вистачає, щоб приховати зорі? Чи ж сонце висить десь над землею, а туман заважає нам його побачити?

- Може й так, - погодився він, - однак зараз мене більше хвилює, що робити далі.

Вони замовкли, не знаючи, чим зайнятися. Придивившись уважніше, помітили, що за місцем їх приземлення, трохи далі, знаходяться ще кратери. І ще. І ще. Доки сягав погляд. В протилежній стороні ж взагалі не спостерігалося. А ці стали в рядок, немов в якусь чергу, яка потягнулася в невидиму далечінь. Загалом це нагадувало якесь…

- Місце приземлення чи стартовий майданчик, - закінчила його думку.

- Ага. Я теж про це подумав. Радше останнє, початок якоїсь точки відліку. І оскільки, там стартували наші попередники, - вона кивнула в знак згоди щодо того, що вони не перші тут, - то нам треба прямувати в протилежному керунку туди, - махнув рукою.

- Я згідна.

- Але спершу, я хочу подивитися, що це за туман, і що в ньому ховається.

Вона високо підняла брови.

- Та ж зрозуміло, що це – перепона.

- Тим не менш, я спробую, - вперто повторив, дивуючись її нерішучості.

Кілька кроків в сторону і він на межі. Сиза імла ліниво клубочилася від чого складалося враження того, що там гуляє вітер. На цій стороні жодного його подиху не відчувалося. Спробував торкнутися туману. Рука наштовхнулася на незриму перешкоду. М‘яку, піддатливу, мов губка, але до певної межі. Коли рука майже досягла сіро-блакитних клубів поверхня невидимої перепони затвердла і як не намагався, але торкнутися їх так і не зміг.

- Як стіна камери в психлікарні, обшита матами.

- Думаєш ми звихнулися і зараз в божевільні?

- Не знаю, - він повернувся на середину дороги. – Й гадки не маю де ми, проте точно не в обителі Наполеонів та Олександрів Македонських.

- Ну, що ж тоді нам туди, - вона махнула рукою. – Подалі від порепаної вирвами частини шляху.

- Пішли!

*          *          *

- Тебе як звати?

Після кількахвилинної ходьби вона першою перервала мовчанку.

Він зупинився. Дівчина теж. Поміркував, пірнувши всередину пам‘яті, виплив, подумки обтрусився, опісля наяву продовжив ходу.

- Не знаю. Не пам‘ятаю… А тебе?

- Теж не знаю, не можу пригадати.

- Невже нам так прочистили мізки!?

- Схоже на те. Принаймні так виглядає. Не могли ж двоє дорослих людей при доброму фізичному і, вочевидь, психічному здоров‘ї позбутися своїх спогадів та імен.

- Ну ми змогли…

- Еге ж…

Дует часу і ходи нестримно з‘їдав метр за метром, кілометр за кілометром їх шляху. Вони не зупинялися, бо не відчувалося ні втоми, ні спраги, ні голоду. Довколишній пейзаж залишався незмінним, навіть жодного повороту чи розвилки не траплялося дорогою.

- Ей..! – раптом вигукнула вона та замовкла.

- Що сталося?

Ні пари з вуст, зупинилася, а тоді несподівано видала, судячи з виразу обличчя, щось інше, ніж хотіла спершу.  

- Якось це не правильно бути без імен. Хоча ми й забули свої, але можемо дати нові. Поки тимчасові. Не будемо ж звертатися один до одного на ти?

- Можна, я не проти.

Почали вибирати.

- Альфа, Бета?

- Ні.

- Перший, Друга чи Перша, Другий?

- Та ні, будемо як неживі предмети.

- Іван та Марія?

- Ні.

- Джон і Кейт?

- Ні.

- Яке ж тобі ім‘я подобається?

Замислився. Нічого. Це навіть лякало. Як таке може бути, щоб він нічого не любив, не пам‘ятав, був абсолютною табулою расою, як відформатований жорсткий диск. Важко зізнаватися в такому, але…

- Нема такого…  Взагалі нема.

- У мене теж. Важко на душі, еге ж? – кивнув на знак згоди. – Тоді назвемось іменами перших людей – Адам та Єва. Це навіть якось символічно.

- Нехай!

Вона обернулася назустріч дорозі.

- А тепер, Адаме, власне чого ми спинилися… Я бачу дерево.

- Де?

- Попереду.

Він приклав руку до чола, мов прикриваючи їх од сонця, та зразу схаменувся. Яке тут світило?

- Я не бачу.

- Отже, ти точно не Соколине Око, - вона посміхнулися. – Пішли, зараз сам побачиш.

Й справді, через п’ять хвилин він побачив дерево. Точніше його скелет, адже ніякої листви не було – лише голий стовбур та розчепірені руки-гіляки, котрі нависали над дорогою.

Пришвидшили ходу і незабаром стояли поруч з цією дивиною.

Воно висіло над поверхнею, непідвладне жодним законам гравітації. Між основою стовбура та поверхнею стояла немов якась невидима подушка, що тримала рослину, не даючи йому завалитись та торкнутись асфальту. Єва провела рукою, але нічого не відчула. Проста порожнеча. Сама темна поверхня дерева замість кори була вкритою чимось, на кшталт  рибної луски.   

- Ніколи такого не бачила… - Єва не відводила зачудованого погляду. – Наскільки пам‘ятаю…

- У нас багато спільного, - він посміхнувся.

- Перепочинемо трохи? Хоча я зовсім не втомилася і ми можемо йти далі, - Адамові здалося, що дівчина боїться здатися йому слабкою.

- Та ні. Зробімо паузу. Хоч теж не відчуваю браку сил, але я хочу вилізти на його верхівку та оглянути місцевість. Он бачиш, верхні гілки визирають над поверхнею туману. Може мені вдасться щось розгледіти довкола.

- Не страшно?

- Трохи… Здається я боюся висоти, не так щоб дуже, але є таке. Принаймні там є за що вхопитися, а це трішки заспокоює. Та й виходу в нас немає іншого, коли хочемо щось дізнатися.

Адам підскочив, вхопився за найнижчу гілку, підтягнувся й подерся далі вгору. Незабаром він був на висоті межі туману і тут затримався. Згадав версію про можливий вакуум над поверхнею мли. Хвильку повагався, глибоко вдихнув і перебрався на вищу гілку, потім на наступну.

- Єво, там нема вакууму, атмосфера є й вище!

- Це добре! А що бачиш!?

- Поки що я занадто низько! Зараз ось залізу на саму верхівку..!

Вона переживала, щоб він бува не гепнувся додолу, та й сама добре виділа, як хлопець аж занадто міцно ловиться, за кожну гілку, немов втопаючий за соломинку, як зрадливо тремтять його руки.

І ось він уже на самій верхівці пильно обдивляється все навкруги. 

-  Що там!?

Відповісти не встиг. Дерево почало оживати.

Єва побачила, як прокинулись і почали рухатися найкоротші тоненькі гілочки, подібно до щупалець восьминога, як подекуди почала ставати дибки луска, як шерсть на злій собаці.

- Злізай, Адаме! Воно прокидається!

Шлях вниз, незважаючи на акрофобію, зайняв у нього кілька десятків секунд. Поки він спускався, оживало все більше щораз крупніших гілок, які похитувалися немов від сильного вітру. Коли ступив на землю, то вся луска стояла практично вертикально, як у їжака, а підошва зрушила зі своєї невидимої подушки в сторону.

- Біжімо!

Вони дременули подалі від того дерева, яке спершу задавалося мертвим, як камінь, а виявилося просто сплячим велетнем, якого вирвали з дрімоти люди-комашки. 

Дивний лячний свист почувся позаду. Обернулися. Дерево-істота саме зайняла горизонтальну позицію, замість сплячої вертикальної. Підошва стовбура дивилися на них двома зеленими очиськами над великим беззубим ротом, який відкривався при виданні цих пронизливо високих звуків. Потвора подивилася на них, плавно похитуючись у повітрі, мов риба у воді, а потім неквапом розвернулася і плавно пірнула у блакитно-сірий туман.

*          *          *

- Ти не забився?

- На диво – ні. Йдемо!

Єві не потрібно було повторювати двічі. Ця зустріч з невідомою чи то рослиною, чи то твариною, а може й симбіозом одного і другого, відверто її налякала.

Швидким кроком вони віддалялися місця несподіваної пригоди.

- То що ти там бачив?

- Попереду, є невеличка галявина, а посередині стоїть якась будівля. Більше не встиг розгледіти.

- І що там є хтось? Є люди?

- Ні, я нікого не бачив…

Вона відчула, що хлопець недомовляє.

- Це все?

Він зупинився. Нервово смикнув край рукава і видав:

- Я бачив інші  шляхи!

- Які ще шляхи?

- Це я так їх назвав. Оце щойно, коли ми утікали. Можеш називати їх як завгодно проспекти, вулиці, дороги, коридори, навіть лабіринт, хоча на останнє це не схоже – він веде прямо, не звертаючи ні вліво, ні вправо. Немов дехто бажає, щоб вірно пройшли з точки А в точку Б.

- Та нехай буде шлях…

- Так от, і зліва, і справа, скільки сягає око, паралельно нашому, тягнуться інші шляхи, скільки сягає око. Але всі вони розділені цим туманом. Що там твориться на дні, внизу, на цьому, - легенько копнув, - темно-синьому асфальті, зовсім гадки не маю. Що точно побачив, то саме цих лускатих дерево-риб, якраз по одному на кожній з доріг.

- А може це їх нори?

- Та ні! Це вже, вибач, повна нісенітниця. Тут прихована якась інша загадка. Відповіді на неї ми не знаємо, тому залишається лише фантазувати.

Досить швидко вони побачили невідому будівлю й прискорили крок. Це була невисока двохповерхова споруджена з білого мармуру. Вхід прикрашала колонада, а обабіч сходів стояли дві кам’яні фігури левів.

- Схоже, що ми не загубилися десь в глибинах Всесвіту, а на Землі, бо леви ж тут водяться?

- Може й так, але поки що ніхто не спростував й того, що це якийсь паралельний світ. Наразі, ми єдині тут розумні істоти. От цю споруду теж хтось побудував, тож сподіваюся, що ми не самі та знайдемо когось, хто дасть відповіді на всі питання. Агов! Є тут хто!? – голос Адама луною відбився від стін та швидко затих, поглинутий довколишньою млою. - Тут хтось живе!?

Тиша.

- Я навіть не здивувалася, що ніхто не обізвався. Це було б надто просто,  - дівчина поправила шатенове волосся. – Заходимо.

Двері виявилися незачиненими. З порогу вони знову погукали господарів або мешканців, але ніхто й далі не відповідав на заклики.

У холі панувала напівтемрява. Втім, що відразу давалося взнаки – це запахи старого мотлоху, пилюки та паперу. Адам пошукав вмикач і незабаром приміщення залило яскраве електричне світло. Мандрівники потрапили в бібліотеку. Це була читальна зала. Дві третини її території займали читацькі столики, а інша частина, відділена стійкою, була рідними пенатами бібліотекаря, який завіявся хтозна-куди.

- Я сумніваюся, що ми тут когось знайдемо.

- Але потрібно перевірити усе зверху до низу.

Вони обнишпорили будівлю від горища до підвалу, проте очікувано нікого не зустріли. Стріха віяла пусткою, як увесь навколишній світ. На другому поверсі розмістився цілий ряд кабінетів, укомплектований меблями, але без жодних ознак техніки, за виключенням електричного освітлення і старих друкарських машинок. Інспекція по шухлядах, шафах та інших місцях, де могли б знаходиться якісь документи, не дала результату. Жодного папірчика. Жодної назви. Жодного імені.

За читальним залом містилося приміщення, в якому зберігалися, вочевидь, найбільш затребувані книги. Їх тут були сотні, проте основний масив зберігався у підвальних приміщеннях. Тут були наукове, художнє, довідкове та інші видання, але взагалі без будь-якої системності та ладу. Все було поскладано гамузом, кинуто на перше місце, яке було вільним, без бажання якось то привести до логічного порядку.

«І як тут щось знайти?» - міркував Адам, читаючи корінці книг, які здалися знайомими. Десь в тому минулому житті він їх читав. Кожну з них упізнав. Принаймні обкладинки точно. Знайшлися й роздруківки на принтері, на звичайних офісних аркушах формату А4. Нічого дивного, окрім того, що вони сюди якось потрапили, незважаючи на відсутність будь-якої комп‘ютерної техніки.

Погляд зачепився за знайоме видання міфів Давньої Греції і Адам взяв його до рук. Єва теж прихопила якусь книгу і вони піднялися нагору.

- Що робитимемо далі?

- Можемо тут почекати, - хлопець сів за один зі столиків. – Раптом з‘явиться господар та усе нам роз‘яснить. – Вловив її погляд та продовжив. – Але теж не маю на те жодної надії.

- Просто зачекаємо?

- Давай…

Вони читали узяті книги. Адам мандрував із давньогрецькими героями та богами, закохувався, бився зі супротивниками та легендарними потворами, інтригував, а Єва, тим часом взяла до рук антиутопію Олдоса Хакслі «Прекрасний новий світ». Час невпинно спливав, але ніхто так і не з‘являвся.

- Знаєш, - дівчина глянула на нього, - я зовсім не помічаю плину часу. У нас взагалі нема чим його відміряти. Ти помітила, що на очі не трапилося жодного годинника, світило взагалі відсутнє, - Єва широко розплющила очі. – Так, так, я забув тобі сказати, що з верхівки дерева не помітив ніякого світила. Взагалі. Це повна дурня, нісенітниця, але тим не менш, це факт.

- Отже, ми можемо бути взагалі у іншому Всесвіті, де не діють звичні нам закони природи. Ми обоє розуміємо, що ми з планети Земля, розмовляємо однією мовою, може навіть земляки, але як ми тут з‘явилися, а головне «Чому?» й досі не знаємо.

- Можливо ми об‘єкти якогось експерименту, якихось прибульців, вищого розуму, або ж учасники якогось новітнього реаліті-шоу?

Вона закрила книгу.

- Якби там не було, проте цілком зрозуміло, що сидінням в цій бібліотеці ми нічого не досягнемо. Треба мандрувати далі. Що б там не було, але очевидно, що відповіді на всі питання, що нас хвилюють, десь там.

Вони мовчки покинули бібліотеку під пильним поглядом немерехтливих зір.

*          *          *

Вкотре їх оточив сизий туман. Інколи десь здаля лунав свист рибо-дерев. Вони завмирали, а коли серця почали битися повільніше, тривога відступала, знову поновлювали свою ходу.

- Час мені не дає спокою, - Адам глянув на Єву. – Скажи, скільки його минуло з того моменту, як ми прокинулись?

- Не знаю… Ну день. Два.

- Я теж так думаю, за моїми мірками десь так само, хоча час – поняття відносне. Для нас може й два дні, а для когось може й кілька хвилин. Але нехай фізіологічно і з тої кількості подій, що відбулися з нами, буде сорок вісім годин. Ти нічого дивного за нами не помітила?

- Звичайно зауважила.

- Ми не втомилися! Взагалі. Ми не хочемо ні їсти, ні пити. Що ще?

- Ну… ми не справляли жодних фізіологічних потреб… і ще, наші почуття… Вони якісь нейтральні. В тобі відчувається якась рідна душа, щось знайоме, але нічого незвичайного. Це щось, мабуть, як стосунки між братом та сестрою.

- А ще присутні цікавість, інстинкт самозбереження. Ну і все: ні гніву, ні радості, ні смутку, нічого, лише бажання дійти цілим до кінцевої мети, а далі…

- Таке враження, що ми не люди, а якісь клони…

- Зовсім не хочу про це думати, бо почуваюся повноцінною особистістю!

На цьому їх діалог припинився, бо дорогу їм перетнуло провалля із дивним містком без перил. Шириною воно було із добрий десяток метрів, а коли вони глянули вниз, то не побачили нічого. В обличчя війнула абсолютна темрява, страшне ніщо. Та й сам місток не був простим. Він нагадував шахову дошку, а якщо бути точнішим, то і був нею.

- Ніколи такого не бачила, - Єва зробила крок, щоб ступити на його поверхню.

- Стій! - Адам потягнув її назад.

- Що?

- Тут якась загадка, певно якесь випробування. Я піду першим!

Вона стенула плечима.

- Як того сам бажаєш, але будь обережним.

Він пройшовся вшир моста, вивчаючи кожну клітину. Виглядали вони однаково, чергувалися чорно-білими квадратиками й виглядали логічним продовженням їх шляху. Зроблені були з того ж асфальту й росли просто з нього.

- Якщо подумати логічно, то нас двоє: чоловік і жінка. У шахах кожна фігура ключова, але тим не менш дві основні – це король і королева. Отже, якщо тут є підступ, пастка, то можливо в тому, що я повинен йти по лінії короля – Е, а ти королеви – D.

Зробив крок. Ступня впевнено лягла на поверхню і він нічого не відчув. Спершу. А потім зрозумів, що поверхня шахової клітини починає засмоктувати підошву.

- Вертай назад! – гукнула Єва, схопила за плечі і потягнула на себе. Він впав, а нога, мов приклеєна залишилася на чорному квадрату пастки, яка майже повністю поглинула підошву кросівка. – Знімай його! Хутчій!

Адам послухався. Розшнурував і полишив його підступному мосту. Той із огидним чавканням, немов жива істота, проковтнув взуття, а за мить вони побачили, як воно, пройшовши наскрізь, полетіло у бездонну прірву.     

- Пробуємо знову! – він навіть не думав здаватися. - Принаймні у нас є ще три кросівки.

Тим часом, хлопець заніс ногу  нда клітиною D1.

- Стій! Ти що забув, що твоя гадка не справдилася?

- А… ну то йди!

- Ні! Якщо ти провалився, то я тим більше. Спробуймо інші варіанти.

- Гаразд! На мою думку логічнішим виглядає тура, потім слон, ну а коник, то найменш вірогідно.

І вони спробували. Адам став на А1 – і позбувся останнього кросівка. Та сама доля спіткала Єву на клітинці С1.

Дівчина ступила на квадратик В1 і нічого не сталося.

- Вгадали! – занесла босу ногу над клітиною В2, як Адама осяяло.

- Стоп! Краще тією ногою, що в кросівку!

- Добре.

Вона ступила й підошва взуття почала пожиратися ненаситною дошкою. Єва відступила назад, на темно-синій асфальт і вони дивилися на підступну пастку.

- Як ти здогадався?

- Все правильно, якщо проаналізувати те, як ходять фігури. Кінь рухається буквою «Г», от і, мабуть, доведеться поскакати. Звичайно, впевненості на сто відсотків нема, але ж не повертатися нам до стартової точки? Я хочу знати, що там попереду.

- Я теж, і піду першою. Точніше плигну, - посміхнулася, - я же пам‘ятаю про твій страх висоти.

Не встиг він заперечити, як вона ступила на клітину B1, з якої перестрибнула на С3 і аж тоді полегшено видихнула. Поверхня залишалася твердою.

Далі були В5 та С7, які вдалося теж благополучно подолати. Від кожного приземлення холоділо в грудях, але все, на щастя, обходилося. З передостаннього ряду вже можна було перескочити на дорогу, як окрик Адама зупинив її намір.

- Давай на Е6!

- Чому!?

- Мені видається зовсім  не випадковим, що тут нас двоє різностатевих, бо, могло спокійно бути: хлопець і хлопець, дівчина і дівчина. Я вважаю, що ти маєш зійти з клітинки королеви. Там може бути невидимий бар‘єр, як з туманом, а назви клітинок – це пароль, який його знімає.   

- Але цю фігуру і ферзем називають!

- Королевою теж, - наполіг він. – Втім, як сама те бажаєш, хочеш я піду з G1 і зійду з клітини короля?!

На асфальт чи на Е6? Вона хвильку поміркувала, а тоді зробила вибір…

*          *          *

… але реалізувати його відразу не встигла. Адам зібравшись з духом зробив свої ходи конем. Він став на квадратик G1, а потім помандрував клітинками F3 – G5 – F7, намагаючись не дивитися собі під ноги. А тоді доводячи свою теорію плигнув на передостанню – D6. І завмер в очікуванні того, що ноги зараз почнуть просочуватися крізь міст у провалля. Цього не сталося і вони полегшено видихнули.

- Я завершу, бо заважаю тобі, - посміхнувся, плигнув на Е8 і став на шлях. Через кілька секунд Єва зійшла поруч з клітини D8.

- Це було зовсім непросто. Добре, що ти здогадався.

- Угу, - він поглянув на свої босі ноги. – Здається мені, що йти залишилося небагато. Наші невидимці, мабуть це прорахували.

Вкотре з обох сторін їх оточили хмари сіро-блакитного туману, а здаля почувся свист знайомого рослинозвіра. Коли оглянулися на той звук, то побачили, як справа від них, десь далеко падає зоря. А за нею ще одна.

Вони поновили рух і через якийсь час побачили, що назустріч насувається стіна.

Відразу стало зрозуміло, що це фінал подорожі, їх кінцева зупинка.

Ще трішки… і роздивилися, що вона зроблена зі звичайнісінької цегли, щоправда висока і сягає верхньої межі туману. Прямо посередині виднілися двері, вироблені з гартованого кованого заліза, а поруч на лавочці сиділа якась постать у рясі із каптуром на голові. Коли хлопець і дівчина підійшли, на них глянули мудрі старечі очі.

- Хто ви? Де ми? Хто ми?

Він зупинив їх жестом руки.

- Спершу пройдіть жереб, а тоді я відповім на всі ваші запитання, - глибокий владний голос враз наперед перетнув усе їх бажання сперечатися.

- А цей жереб, - Адам на хвильку замовк, - для чого він?

Незнайомець кивнув на двері.

- Це пропуск туди.

- А що там?

- Мета вашої подорожі.

- Ви ж нам більше нічого не скажете? – Єва насупилася. – Правда?

- Так.

- То давайте перейдімо до самого процесу жеребкування і не тягнімо кота за хвоста.

Старий кивнув і витягнув зі складок своєї одежі невелику торбинку. Немов у фокусі в другій руці виникли два абсолютно однакових камінці чорної та білої барв.

- Чорна – залишаєшся тут, біла – квиток за той бік дверей. Зрозуміло?

- Нічого складного.

Кинув камінці в мішечок, потрусив його та простягнув дівчині. Вона засунула руку в отвір, взяла камінець і витягнула.

Чорний..!

Стон розчарування вирвався з її губ, та й з Адамових теж.

- Ні..!!!

Завіса туману сколихнулась і з неї потягнулися лускаті гілки-щупальці. Вони охопили дівчину і потягнули вглиб мли. Не встиг хлопець й отямитися, як з глибини прозвучав гучний свист, набираючи сили. Так само, десь там в невідомих нетрях міждоріжжя, розгорявся жар вогнища, все сильніше і сильніше. Воно піднялося над землею і полинуло вгору. Мить і Адам побачив, як вогняна куля зі свистом набрала висоту і зникла в просторах чорного неба, перетворившись на одну з незчисленних зірок.

- Тепер твоя черга.

Видовище утрати Єви налякало і вкотре увімкнулися самозбереження і цікавість, які у герці між собою намагались схилити його до процедури майбутнього вибору. Двері манили, легко руйнуючи будь-який супротив волі.

Сунув руку в торбинку, намацав камінець і стиснув в руці. На хвильку завмер, збираючи докупи думки, та витягнув, не розтискаючи пальців. Став як вкопаний, не бажаючи дивитися на результат. Пройшла хвилина.

Брамник не витримав першим і витягнув камінець з торбини. Він був білим!

- Я виграв! – вигукнув Адам на випередження, боячись, що щупальця з туману зараз нагло його схоплять.

- Як це?

- Я обрав камінь, що залишився в торбинці. А він – білий.

- Але ж ти витягнув чорний! Ти програв!

- Я був змушений це зробити, щоб розділити камінці, бо як інакше міг вибирати? Вони ж були укупі! А потім я мусив назвати той, що обираю: в торбинці чи в кулаку. Те, що ви поспішили не змінює результату. Я обрав камінь в торбинці подумки, але озвучити не встиг через ваш поспіх.

- Давай ще раз!

- Е… ні! Я вибрав білий камінь і обирати ще раз не бажаю.

- Підловив! Молодець, - посміхнувся старий. – Ти пройшов весь шлях до кінця. Що ж заходи!

Він одчинив двері, з прорізу яких, обом в очі вдарило сяйво, не даючи можливості розглянути, що за ними.

- Зараз! –хлопець відчував, як це сяйво тягне, манить до себе. – Лишень розкажіть спершу: Хто ми? Що з Євою? Де ми знаходимося?

- Ви перебуваєте у тій частині ноосфери, де народжуються ідеї, проходячи через джерела власного формування: терпіння, знання, аналіз, хоробрість та нестандартне мислення. Лише подолавши їх можна пройти через ці двері. Єва опинилася там, де була до подорожі. Ці зорі – це зародки ідей, які народжуються знову і знову, аж поки не дозріють та не знайдуть своєї практичної реалізації. А хто ти – думаю вже й сам зрозумів.

- І що мене там чекає?

- Життя або смерть. Цього я вже не знаю.

Терпіти було несила. Невидимий магніт тягнув його в проріз до яскравого світла.

І він переступив поріг…

*          *          *

Остап ще нервував. Конкурентів ставало все менше і менше, а компаньйон так і не з’являвся.

Якась одна ідея почала зринати в нього голові. Десь щось він читав про сомму*, в якійсь книжці. Як там…? Проте ця гадка була поглинута новим пластом сірих думок буденності.

В холі з’явився новий персонаж і попрямував до молодого рекламника.

- Вибач, Остапе, що запізнився! Там таке було…! Нас ще не викликали?

- На твоє щастя – ні, Денисе…

Його осяяла геніальна думка. Денис! Це ж означає «присвячений Діонісу»! А той – бог вина! А отже..!

Картина склалася в одне ціле. В нього виникла чудова ідея! Майже геніальна! Та взагалі, вони гарантовано перемогли! І байдуже, що нема презентації. Він все пояснить словами.

Це абсолютно щось нове у царині рекламної сфери!

- Тебе осяяло! – помітив друг.

- Ти – геній, друже!

- Та ні, швидше ти. Давай, розповідай, що вигадав.

Остап не встиг.

У центрі холу встав керівник відділу піару компанії, який скликав усіх, хто ще не встиг виступити.

- Керівництво компанії, - почав менеджер. – Приносить вам свої вибачення. Ми вже визначилися з тим, хто розроблятиме нову рекламну кампанію нашого продукту. – Гул невдоволення завис над тими, хто сподівався, бодай спробувати вибороти вигідний контракт. – Сподіваємось, що наступного разу виграєте саме ви.

Він пішов. Незабаром хол спорожнів.

- Шкода, що твоя ідея, так і не втілилися у життя, - молоді рекламники останніми покидали офіс компанії.

- Нічого страшного, - усміхнувся Остап. – Ми підемо до конкурентів. Я просто не дам пропасти такій ідеї!

* Сомма – синтетичний наркотик щастя без побічних ефектів з роману О. Хакслі «Прекрасний новий світ».