Місто і три пташині сни

Якщо стирати червону помаду пальцями при непевному світлі — декількома змазаними, втомленими рухами — здається, ніби підборіддя й губи густо, по-хижацьки вкриті кров’ю. Трохи пізніше, коли хімічно-червона помада осідає на пальцях, обличчя виглядає ніби після удару, ніби на ньому ось-ось з’являться свіжі синці. Можливо, тут матриця дає збій і показує фізичні прояви ударів життя?

Щоранку ти — Пігмаліон, за допомогою кави, душу та косметики ліпиш себе заново. Щоб не розтріскатись під пресом людей у метро, не розплавитись брудною глиною під кислотним дощем, не впустити у пори іржавого пилу, дбайливо ховаєш кожний дефект, кожну слабку точку під шаром одягу. Ніхто не побачить, скільки разів ти відреставрована.

На кухні Роман гримить посудом: напевно, на вечерю в них знову макарони і дешеві сосиски. Найшвидший спосіб наїстися. Христина посміхається. Без косметики її обличчя виглядає молодшим і ніби якимось беззахисним. Вночі знову марилось про щось дивне.

— Знаєш, — починає вона, голосно розмішуючи у новенькій чашці звичні три ложки цукру, — мені наснилося, що ми з тобою — маги-бунтівники. За нашими душами вже летить трибунал, вони — величезні ворони, і один з них кидається грудьми (чи що там у птахів?) прямо у вікно. Летить скло, ламається рама, а я думаю: «О Господи, знову брати кредит на ремонт!» — і повертаю час назад. А він все прилітає і прилітає, б’є і б’є скло. Невідворотно.

Їй з дитинства часто сняться ворони, бо ворон — символ агресивних та рішучих змін, неспокою, дії.

— Напиши про це в свій «Твіттер», — трохи насмішкувато радить Роман, не відриваючись від стрічки новин у смартфоні. — Збереш свої законні десять лайків і заспокоїш душу.

Ніби нічого не почувши, дівчина продовжує:

— І ось я злюся, бо він розбив моє дорогоцінне вікно вже із сотні дві разів, й кидаю у нього синю блискавку. І він лягає оце сюди, на підлогу, і закриває собою стіл, полички, плиту. Як ніч.

На місто повільно спускається темрява. Стає чутно стрекіт цвіркунів. І звідки, звідки вони взялися у такому великому місці, ці старі, майже архетипні істоти? Їхній спів експлуатують, не виплативши і копійки компенсації, для супроводу несмішних жартів та незручних ситуацій. Комедійні звукорежисери без гонорарів чи Оскарів.

Роман іде на балкон та вдихає запах вечора. Спека спала. Нарешті прохолода.

— Ти просто нервуєш перед співбесідою. Все буде добре, тебе візьмуть на роботу, якщо тільки Землю не вирішать знищити прибульці з Нібіру.

У нього сильні руки. М’язи напружуються від того, як хлопець чіпляється за раму. Тепер він стоїть у вікні, легенько погойдуючись. Голос глушить вітер, що посилюється. Вночі обіцяли грозу.

— Ти ж знаєш, якщо щось дивне трапляється, ущипни себе. Може, це тільки сон, — його лице викривляє якась дивна усмішка. — Кінцева зупинка, — голосно говорить він і стрибає з вікна униз.

Десятий поверх.

У нього крила ластівки.

Христина щипає себе за зап’ясток і прокидається.

— Кінцева зупинка, — повторює втомлений водій із жовтуватими прокуреними вусами. — Маршрутка далі не їде.

Дівчина виходить на вулицю і сонно потирає очі. Свою зупинку вона проїхала. Звісно ж, просто сон, просто заснула, бо всю ніч безцільно дивилась новий модний серіал. У вітрині магазину вона побачила розтерту по щоках туш для вій. Як камуфляж або відзнака. Швидким рухом стерла її вологою серветкою, бо Місто не має побачити її відзнак.

«Ром, я знову проїхала»

Рома не повідомлення не відповів, і Христина згадала, що він ще зранку прихопив рюкзак, похапцем клюнув її у щоку і поїхав у село до батьків — допомагати збирати темно-червоні, аж чорні, черешні. Приїде під вечір, або завтра вранці, точно прихопить з собою декілька відер, не зумівши відмовитись, бо це ж «своє, без хімікатів і цих, прости Господи, ГМО».

У селі його батьків ледве-ледве ловить зв’язок, і живуть вони пізніми новинами з екрану телевізора. Важко це уявити, коли живеш у місці, де година без інтернету загрожує інформаційним колапсом. Можливо, вдома у батьків Рома поринає в дитинство і перечитує старі книжки, спілкується з нібито давно втраченими родичами, їсть ягоди прямісінько з дерева, не лякаючись пестицидів чи комах, які там можуть ховатися.

У рюкзаку знайшлося декілька карамельок. Закинувши одну за щоку, Христина пішла до підземного переходу, сподіваючись на тій стороні знайти зупинку і проїхатись до знайомого місця. В голові гуло, як у трансформаторній будці. Можливо, це просто відголоски дзвінків до колл-центру, яких у цьому сезоні було забагато. Їх фірма продавала ліки, які викликали у багатьох людей побічні реакції, не вказані у інструкції — дивний сип на спині, схожий обрисами на гострі крила птаха-хижака. Звісно ж, вони скаржились, звинувачуючи операторів, ніби ті в чомусь винні.

«Птахи ніби чатують на мене. Проникають і в реальність, і у сни», — подумала дівчина.

В маршрутці крутили рекламу пластичної хірургії і лазерної епіляції. Хороший спосіб сховати себе від Міста, якийсь час він не буде розуміти, куди ти подівся, і втратить слід. Поки він буде принюхуватися, ти зміниш щось ще: пофарбуєш волосся, приліпиш вії чи збільшиш губи. Змінюй себе частіше, і Місто тебе не з’їсть. «Я не знаю, що мені робити», — казала карикатурна дівчина в рекламі. — «Куди ж мені піти?».

— Я не знаю, що мені робити, — пошепки повторила Христина, відчуваючи, як її стегна майже вплавилися у зелене сидіння із синтетичної шкіри. Від поту на білій сорочці залишалися мокрі сліди. — Куди ж мені піти?

Вона пішла додому. На фітнес-браслеті сяяли рекордні вісмнадцять тисяч кроків, а вгорі час — 20:38. Вечір спадав дрібними пасмами прохолодного повітря. Майже біля її плеча, цвірінькнувши, пролетіла ластівка. Швидкі крила ластівки. Тонкі, як леза.

«Кажуть, низько літають — це до дощу. Хоч би дощ. Тиждень без дощу, все обіцяють і обіцяють».

У квартирі було незвично тихо і пахло якось трохи інакше, ніби ялинкою, як на Новий рік. Тихо — це зрозуміло, просто Роман не грає в онлайн-ігри. Він завжди свариться, кричить на членів свого «клану», ходить потім із далеким від реальності поглядом, але продовжує грати. Просто дурна звичка. У Кристини також така є — вмикати шоу чи документальні фільми, щоб не давати тиші знайти комфортний куточок. Звідти тиша зазвичай тягне пазурі, як велика кішка, і огортає весь дім. Тепер це не їх дім, це дім тиші.

Блогер з якогось пізнавального каналу розповідав про ритуали поховання у сільській місцевосці. Дуже корисна інформація, чи не так? Так Христина дізналась, що у північних холодних селах перед процесією розкидували соснові гілки, такі ж гілки ставили у домі померлого. Напевно, там пахло схоже — Новим роком і старим життям. Цікаво, що похоронили вони у своїй квартирі? Може, молодість?

Джерело запаху виявилось тривіальним, ніскілечки не містичним і не ритуальним — просто новий освіжувач повітря. Міфологічне мислення і віра в лиху долю — це, напевно, рудименти, як копчик замість хвоста чи зуби мудрості, які прийнято видаляти. От тільки свої думки і забобони хірургічною операцією не видалиш.

Христина заварила каву («Дурепа, знову ж не засну!») і сіла біля вікна. Гриміло, але небо не віддавало ні краплинки вологи. Вона прикрила очі.

Ось вони виходять із лісу — з величезними рюкзаками і корзинками, повними грибів та ягід. На траві роса. Світанок чи захід сонця? Не зрозуміло. Йдуть повз старе кладовище, там де-не-де видніються прибрані могили, місця скорботи для живих, а не померлих, а за ними скаче стара собака її бабусі, вівчарка з розумними очима. Вона зупиняється біля дивного надгробку, над яким стоїть сумний янгол, похиливши крила.

— Ром, я вбила свою сестру, — зізнається вона і показує трохи в сторону від янгола. — Вона тут. Тому я ніколи не зможу повернутися додому.

— Не верзи дурниць, Хрисю, у тебе ніколи сестри не було. — Вона ненавиділа це звернення, і Рома про це прекрасно знав. Він махнув головою на пагорб перед ними. — Там зупинимось і щось перехопимо.

Від рюкзака у нього болить спина, хлопець трохи кульгає. Звісно, вона ж переклала більшість важких речей на його плечі, залишивши собі лише найнеобхідніше. Рома скидає його на траву, і тканина тут же мокне, негарно і брудно, від якоїсь запилюженої роси. Не повертається до неї спиною, ніби боїться, що Кристина побачить щось. Що ж? Втомлені крила ластівки? Розкриває рюкзак і починає діставати звідти пір’я, багато пір’я, кігті, дрібні кісточки, шерсть.

— Господи, Хрисю, — каже він, — скількох же ти занапастила, а я тягнув це на собі.

Вона також знімає рюкзак. Всередині лише бутерброди і сік. Роман з’їдає декілька, вона — один, і дістає звідти велике чорне перо.

— Напевно, з крила, — каже хлопець.

Вона поводить крилами — гострими, хижацькими крилами яструба — і щипає себе за руку.

Христина прокидається. Навкруги душно і пахне асфальтом. Вона п’є воду з-під крану, вмивається і йде у їх з Ромою кімнату. Насниться ж таке. Може, завести собаку чи кота, щоб не було так самотньо, коли вона залишається наодинці з собою, містом і пташиними снами? Кажуть, домашні тваринки можуть бути янголами-охоронцями, спасителями, відвести біду і витягти з пожежі. Але це рудимент, так?

Їх подушки пахнуть Роминим шампунем, таким самим, як і безліч чоловічих шампунів, гелів для душу, одеколонів. Що б на них не було написано — «екстрим», «сила вогню», «ти супер мачо» — пахнуть вони однаково, ніби розлиті на одному і тому ж заводі, з однієї і тієї ж бочки. Лише тонкі ноти відрізняють один зразок від іншого. Який вже тут поклик до індивідуальності, коли навіть нормативи запахів уніфіковані?

Від природи Рома пахне, як маленькі діти: курчатами і молоком. Маленька молочна пташка з золотистим пір’ям. Цікаво, коли він повернеться? Може, він просто кинув її і поїхав за мрією і іншу країну, а вона чекатиме тиждень, два, рік, і нічого не дочекається? Не витримав скандалів, істерик і напруженої втоми між ними? Або просто його обікрали десь напівдорозі із села у місто, і він не зможе дібратися?

Яка ж нісенітниця лізе у голову вночі. Вона спить занадто мало або занадто довго? Не зрозуміло. Спробувати знову, щоб не думати про те, що вона зробила поганого у відносинах, щоб забутися до ранку і бачити химерні сни? Може, саме так і треба витрачати довгий і тянучий, ніби карамель, час?

Вночі почалась гроза. Великі краплини стукали по втомленим дахам і дорогам, як розсипаний із бездонної коробки бісер. Гримів грім, блимали блискавки.

Вночі за нею прийшов трибунал. Великий ворон вибив вікно на кухні, і підлогу тут же залило водою з його чорних, ніби зітканих із ночі, крил.

— Твого захисника з тобою більше немає, — проговорив-прокаркав він. — Ми вбили твого комахоїдного божка, і Місто тебе знайшов. Здавайся.

Христина щипнула себе за руку.