1869 р.
Центральна Африка, територія сучасної республіки Чад
– 1 –
Липка чорна грязюка хижо чавкнула під ногами і проковтнула чобіт необачного подорожнього майже до самісінького коліна. Жоффрей спересердя лайнувся, одначе зовсім тихо – щоб не почув отець Флоріан. Вони брели цими проклятими болотами, уздовж вузького потічка, вже три дні поспіль – і ніщо не вказувало на близькість жаданої мети. Чорношкірі провідники покинули їх іще тиждень назад, прихопивши більшість із речей, а також Клода – малого симпатичного мула, допомога якого зараз неабияк знадобилася б невдахам-місіонерам.
Тим паче, що біль у лівій нозі дедалі дужчав. Якщо так піде далі, скоро він уже не зможе нормально пересуватися. Що з ним буде далі? Наразі юнак просто не міг про це думати.
Позатим отець Флоріан де Мовуазен, граф, нащадок одного із найбільш шляхетних родів Франції, зберігав олімпійський спокій і холоднокровність. Не відаючи втоми, старий крокував і крокував уперед, змушуючи свого супутника чимраз пришвидшувати ходу. Час від часу вони мусили орудувати гострими як бритва ножами-мачете – аби прорубати собі шлях у густих заростях ліан та чагарників. Ці самі ножі використовувались водночас і як засоби самооборони, і як столові прибори, а також замість бритв – навіть у цій глушині отець Флоріан наполягав на тому, що католицькі ченці повинні виглядати властиво сану і підкорятися жорсткій самодисципліні.
– Отче, скажіть, як ви гадаєте, цей дивний знахар є християнином?
– Дитя моє, ми говорили про це вже сотню разів. Звідки я можу знати? Його ж достеменно ніхто не бачив. Чутки, тільки чутки…
– Ну-у, я думав, що Товариство африканських місій володіє такою інформацією. Невже святі отці з Конгрегації пропаганди довірилися б звичайним теревеням?
Отець Флоріан осудливо скривив аристократичні вуста, – цікавість бо не личила доброму католику – але так нічого й не відповів. Насправді йому не було чого сказати. Ті нечіткі вказівки, що їх він отримав від керівництва кілька місяців назад, містили надто мало корисної інформації. Натомість завдання, поставлені перед Мовуазеном і його помічником, були цілком конкретними. Знайти дивного чоловіка, що якийсь час назад невідомо звідки з’явився в одному невеликому селищі, посеред самісінького пекла екваторіальних лісів. Знайти і з’ясувати, чим загрожує його діяльність для перспектив місіонерської роботи Святої церкви серед тубільного населення. Якщо це можливо, залучити його до справи. Якщо ж ні… Загалом кажучи, отець Флоріан мусив діяти згідно ситуації – Пропаганда неабияк довіряла його інтуїції в таких питаннях
– Отче, давайте перепочинемо, я вас благаю, – вкотре почав канючити Жофрей. – Мої мозолі, здається, знову кровоточать.
– Я ж наказував вам тісно перемотати ступні, месьє ля Контьєр. Ви ж знаєте, що запах свіжої крові може привабити хижаків, а окрім того, ви можете підхопити яку-небудь заразу. Що накажете тоді з вами робити? Медикаменти у нас вкрали, тягнути вас на собі я не здужаю.
– О, вибачте мені, отче Мовуазен, вибачте… Але ж мої чоботи розпадаються на клапті. Не знаю, як і бути далі.
– Гаразд, перепочиньмо. Заразом подивимось ваші ноги. Онде попереду просвіт, – здається, наш струмок робить закрут і там є невелика улоговина. Там і зробимо привал.
Кааба сидів зовсім тихо – він був хорошим мисливцем, і добре вмів улаштовувати засідки. Сьогодні, коли сонце було на п’ять променів вище, йому трапився дивний слід. На перший погляд він зовсім не був людським – проте Кааба вже бачив подібні сліди і знав, що деякі люди, котрі приходять з іншого краю лісу, іноді втискають свої ступні у вузькі дерев’яні колодки – вони думають, що це врятує їх від пащеки Голодних Земель. Слід був позначений свіжою кров’ю і належав худорлявій людині, яка дуже втомилась і накульгувала на ліву ногу. Поряд простувала інша людина – значно вищого зросту, і не така виснажена. Та найголовніше було не це. І навіть не кров на слідах. Найголовнішим був різкий, бентежний запах, який супроводжував їхній шлях. Каабу він дратував і викликав підсвідоме бажання втікати подалі від джерела цього нестерпного смороду. Кааба знав цей запах.
Так. Двоє людей ішли не самі. Поряд з ними була Смерть. Вона чатувала на них – принаймні, на одного із них. Можливо, Смерть мала право забрати його. Але…
Кааба мусив побачити цих людей. Тому він пішов по слідах.
Невдовзі він їх наздогнав. Люди були геть несхожі на будь-кого, досі баченого найкращим розвідником племені хауса. Довготелесі, вдягнуті в сірі балахони, що віддалено нагадували манаття їхнього старого шамана Тімбуки. Кааба якийсь час просто ішов за ними – зважуючи, чи варто їх взагалі зачіпати. Ці дивні люди не виглядали небезпечними, проте він був сам. І цей запах…
Проте напрямок руху чужинців викликав у Кааби занепокоєння. Вочевидь, вони мали якусь визначену ціль – і вона, так чи інакше, знаходилась на дорозі до його домівки. Тож, коли вони присіли перепочити на березі струмка, Кааба теж зупинився. Він був дуже близько – навіть чув, як вони перемовлялися – проте ці легковажні люди, звісно ж, не помічали його присутності. Кааба недарма вважався найкращим розвідником в окрузі – він мав гострий розум і неабияку спостережливість, а, окрім того, зневажав усілякі сільські забобони. Усі ці теревені про білих богів, які час від часу поширювалися серед його співплемінників, у Кааби викликали тільки посмішку. Втім, у нього також був бог. Єдиний бог, якому Кааба схильний був вірити.
– Матір Божа і святі апостоли… як же боляче, – прошипів Жофрей. Його обличчя навіть під шаром засмаги помітно зблідло. Нога виявилася у значно гіршому стані, аніж вони спочатку думали. Натерті міхурі потріскали і перетворили його праву ступню в суцільну криваву рану. Окрім того, в подразнене місце, вочевидь, потрапили якісь нечистоти – бо шкіра набула запаленого вигляду і ступня почала пульсувати, наче один великий нарив. З кожною хвилиною самопочуття Жофрея тільки погіршувалося.
Отець Мовуазен вперше за їх мандрівку відчув щось близьке до відчаю. Все таки він дуже прив’язався до цього хлопчиська. А зараз… зараз він не міг йому нічим допомогти. Єдине, що можна було зробити – сяк-так промити ногу питною водою з баклажки – проте її запас також був обмежений, тому доводилось виявляти ощадливість. Ногу ретельно перев’язали, проте взутися в дрантивий чобіт Жофрей більше не міг – ступня надто розпухла. До того ж, підошва чобота і так майже відвалювалась.
– Потерпіть трохи, ля Контьєр – ми вже близько, я це відчуваю. Ви ж не думаєте про те, аби покинути мене тут самого?
– О, нізащо. Я… пробачте мене за слабкість і егоїзм, отче, – Жофрей кволо всміхнувся і спробував підвестися. В голові йому запаморочилося, світ потьмарився і за мить юнак розпластався на землі. Отець Флоріан кинувся до нього.
Кааба у своїй засідці добре все бачив. Йому стало ясно, що незнайомці опинилися в безвихідному становищі. Скоро почне темніти – а ніч посеред лісу не віщує нічого доброго людині, яка втратила можливість рухатися. Важко сказати, як саме Кааба вчинив би ще декілька Великих Сонць назад – але зараз… батечко Гошє недарма приділяв йому стільки уваги, навчаючи багатьом речам. Кааба значно змінився упродовж останнього часу. Окрім того, він вже давно хотів зробити своєму вчителю щось приємне. І зараз, схоже, трапилась така нагода.
Призахідне сонце приємно лоскотало повіки. Жофрей розплющив очі, але якусь мить не міг збагнути, продовжує він марити чи ні. Бо те, що він бачив довкола, мало співвідносилось із реальністю. Судячи з усього, ля Контьєр знаходився в невеликій глиняній халупі, єдиним умеблюванням якої правила купа виплетених з якоїсь трави ліжників – досить м’яких на дотик. В хатині стояв приємний трав’яний аромат і сонячні промені пробивалися крізь округле віконце, – звісно ж, незасклене.
Не встиг Жофрей до ладу отямитись, як плетену з тієї ж трави завісу, що правила за двері, відкинула чиясь темношкіра рука За мить услід за нею з’явилась і її власниця – струнка, ще зовсім юна африканка, на якій із з одягу була тільки легка пов’язка, що вільно спадала на стегна. Дівчина принесла з собою глиняного горщика, наповненого чимось дуже пахучим.
Жоффрей вдав, що й досі непритомний. Дівчина підійшла до нього і сіла просто на долівку. Легкими масажними рухами вона почала втирати маслянисту речовину у поранену ногу клірика. Тонкими зграбними пальцями незнайомка делікатно промацала ушкоджені місця – і, вочевидь, виявила щось неочікуване. Її миле личко злегка насупилось, дівчина хвилю про щось розмірковувала. М’якою долонею торкнулась вона чола Жоффрея. Потім, абсолютно неочікувано, ущипнула його в чутливе місце за вухом. Хлопець мимоволі сіпнувся. Його чарівна сестра милосердя відразу ж відскочила, наче ошпарена, зірвалась на ноги і вистрибнула з хатини. Жоффрей зрозумів, що його хитрощі викрито.
За мить занавіска хатини відхилилася знову і на її порозі з’явився він. Високий, плечистий чолов’яга, з обличчям європеоїдного типу, проте страшенно засмаглий, босоногий і вдягнений у якесь незрозуміле лахміття.
– Вітаю вас, юначе, – промовив незнайомець доброю французькою. – Радий, що ви нарешті отямилися. Можете називати мене батечко Гошє. Тепер я – ваш лікар.
– 2 –
Отець Флоріан не вірив власним очам. Всі ці люди… Здається, вони боготворили Гошє. А той розмовляв із ними з проникливістю і щирістю месії. На центральній площі селища – бо тут була центральна площа – зібралася практично все доросле населення. Було багато й дітей. І всі вони жадібно, натхненно слухали. Слухали проповідь батечка Гошє – дивної, незбагненної людини, яка врятувала від смерті Жоффрея і ось уже кілька тижнів продовжувала дивувати Мовуазена глибокою ерудицією, почуттям гумору та непересічним гуманізмом.
Батечко Гошє, як виявилось, розмовляв французькою. А також кількома десятками інших мов. Крім того, він володів унікальними знаннями в області медицини, математики, філософії, історії. Він був… Богом? Ні. Отець Флоріан відмовлявся вірити в подібні забобони. Проте глибокий, одухотворений голос батечка Гошє проникав у самісінький центр його свідомості, тривожив, не давав сконцентруватись на завчених латинських формулах…
Тим часом більшість присутніх пожвавлено реагували на промову свого лідера. Дехто широко посміхався, хтось, навпаки, лив гіркі сльози, ще інші тихо бурмотіли якісь слова своєю незрозумілою говіркою. Отець Флоріан відчув нестерпну, пекучу заздрість. Коли він проповідував з кафедри у найбільших і найвеличніших храмах Парижу, Відня, Ватикану – ніколи й ніхто не реагував так бурхливо на його слова.
Зненацька – у розпал промови батечка Гошє – до нього підбігла його красуня-помічниця. Вона була чимось на кшталт медичної сестри, асистентки і учениці водночас. Можливо, вона також була і коханкою батечка Гошє – цього Мовуазен не міг знати напевно.
Дівчина прошепотіла щось на вухо Гошє, той відразу ж замовк і помітно стривожився. Люди навколо теж почали хвилюватись, перемовлятися, деякі жінки навіть били себе долонями по обличчі й вигукували щось розпачливе та болісне.
Отець Флоріан зрозумів, що трапилося щось непередбачуване і жахливе.
– Хайне, хайне… – Мовуазен знав, що означає це слово. Леопард.
Мовуазен розумів, що зараз не найкращий момент для з’ясовування істини. Проте сьогодні він мусив дізнатися все.
Користуючись загальним шаленством й відсутністю звичного стеження, він прослизнув уперед, наближаючись до батечка Гошє і його чарівної помічниці. Тим часом вони, не звертаючи уваги на загальну стривоженість, поспішили кудись, міцно тримаючись за руки.
Отець Флоріан мовчазною тінню прослизнув за ними. Йому завжди добре велося зі стеженням. Врешті, це була частина його професії.
– 3 –
Вечоріло. Хатина, куди вони увійшли, виявилася напівтемною. Яскравим світлом, що струменіло прямісінько зі стелі, був залитий лише самісінький її центр. Отець Флоріан тихцем прокрався всередину і знайшов собі прихисток за великою глиняною пічкою, у купі бавовняного лахміття. Його присутності, в загальному гаморі, ніхто не помічав.
На широкому столі посередині кімнати, закривавлений і майже бездиханний, лежав хлопчик, років п’яти-шести на вигляд.
Батечко Гошє болісно скривився.
– Кеш ло тоу сенседе? – прохрипів він змученій немолодій жінці в кутку халупи – швидше за все, матері хлопчика.
– Ахой, шов сіе картона, – відповіла та.
– Ахой. Костан ге рокванеде. Тонкетар сі вау.
Батечко Гошє владно вказав жінці на вихід. Вона мовчки підкорилася.
Те, що трапилось далі… Отець Флоріан волів би цього не бачити. Хлопчина на столі стогнав і корчився у спазмах болю. Кров струменіла багряними цівками з його понівеченого тільця. Будь-хто зрозумів би відразу, що малому не жити. Будь-хто – проте не батечко Гошє.
Він рвучко підступив до хлопчика. Очі Гошє горіли якимось незвичним світлом. Селищний проповідник звів долоні вгору – пролунав дивний, клацаючий звук – і вони враз оповилися тонкою білою оболонкою, наче антисептичними рукавичками.
Далі – стало ще гірше. Батечко Гошє промацав малого, час від часу його руки спалахували блакитнуватим сяйвом і злегка тремтіли.
– Хайне кер соукесе? – перепитав Гошє у своєї помічниці.
– Кож зе разо. – ствердно відповіла вона.
– Акюзал ахен. – Гошє, здається, відкинув усі вагання.
Він простягнув праву руку над тілом хлопчика. Щось дивно клацнуло і запищало. Зі вказівного пальця батечка Гошє поволі вистромилась на світ Божий тонка металічна голка, що поблискувала металевим сяйвом. Здавалося, інструмент живе власним життям – наче снопики місячного світла ковзали темною шкірою хлопчика.
Отець Флоріан ледь втримав уражений вигук.
Голка пронизала шкіру дитини, легко увійшла в тканини плоті попід ребрами. Невидимі маніпуляції тривали кілька хвилин. Батечко Гошє зберігав незрушний вираз обличчя, але все таки щось видавало невловиму внутрішню напругу. Щось ледь чутно захурчало, помічниця батечка Гошє простягнула йому металевий тазик, наповнений водою. За мить вода в посудині набула слабко помітного червонуватого забарвлення. Хлопчик тихенько застогнав, його очиці під закритими повіками неспокійно бігали.
– Отче, можливо, ви врешті вийдете зі свого сховку й допоможете нам? Ось, ви можете нанести дезінфікуючу пов’язку, наприклад. Якщо вам загалом не осоружний вигляд цього малого язичника, звісно, – Гошє застав старого домініканця абсолютно зненацька.
Проте Мовуазен швидко опанував себе й підвівся з купи мотлоху.
– Пробачте мою цікавість, мсьє Гошє. Звичайно, я не маю жодного права знаходитись тут. Ще раз вибачте.
– Нічого. Ви ж діяли, керуючись найкращими міркуваннями. Я все розумію. Сподіваюся, вас не надто шокували мої дещо незвичні методи. Я застосовую в своїх операціях найновіші досягнення сучасної хірургії.
Отець Флоріан старанно робив вигляд, що вірить цьому дивному чоловікові. Насправді ж йому хотілося тільки одного – якомога швидше забратися звідси.
– До речі, ваш помічник вже отямився, отче.
– Ви не жартуєте? Хвалити Господа!
– Що ж, боюся, Господь тут ні до чого. Медицина, отче, чиста медицина.
– Ви не можете так говорити. Це гріх. Все, що трапляється з нами, є виявом Божої волі.
– Ваші слова суперечать законам раціонального мислення. Жоффрея ля Контьєра врятував я, а не якийсь міфічний персонаж з німбом навкруг голови. А тепер забирайтеся звідси. Мені потрібно закінчити операцію.
– 4 –
Жоффрей потихеньку оклигував. Аборигени були до них добрими, наскільки це було можливим. Мовчазні темні тіні, що віддаля метушилися, працювали, гралися, співали. Мовуазен, хоч як намагався, проте не міг встановити з ними найменшого порозуміння.
Жоффрей час від часу приходив до тями і шепотів дивні, богохульні слова. Він марив тендітною темношкірою красунею, котра доглядала його на початку. Проте дівчина так більше і не з’явилася в їхній хатині. Натомість отець Флоріан майже невідлучно знаходився біля свого помічника. Багато молився. Проте Бог, здається, залишався глухим до його молитов. Аж поки…
Третього тижня після пробудження Жоффрея, нарешті, до нього прийшло рішення. Як йому здалося, правильне рішення.
Пізньої ночі, коли всі жителі селища мирно спали – або майже всі, – він прокрався до джерела, що слугувало основним постачальником питної води в селищі. Докори сумління ні на мить не відвідали отця Флоріана. Він був упевнений, що чинить правильно. Інакшого шляху боротьби з небезпечною єрессю не було.
В маленькій аметистовій пляшечці, що зручно спочивала в нього на грудях увесь цей час, отрути мало вистачити на всіх. Кілька крапель – всього лише кілька крапель зеленуватої рідини – проте вона мусила зробити свою справу. Отець Флоріан недарма був найкращим фахівцем у своїй галузі. Він добре знав, як вирішуються подібні проблеми. Іншого виходу в нього не було. Язичники… Всі вони були язичниками і не заслуговували на прощення. Нехай відправляються в пекло разом зі своїм наставником. Котрий був ніким інакшим, аніж самим Сатаною.
Кааба не спав. Його мучили якісь дивні, незрозумілі передчуття. Передчуття неминучого лиха. Ці незнайомці… Тепер він пожалів, що привів їх у селище – хоча спершу батечко Гошє справді дуже зрадів. Одначе старий священик – той, що постійно перебирав у пальцях маленькі кришталеві кульки на шворці – часто лаявся із батечком Гошє, намагаючись його в чомусь переконати.
Вочевидь, їм ніяк не вдавалося дійти спільної думки, і Кааба часто вловлював у очах старця небезпечний, оскаженілий блиск.
Біда прийшла в їхнє село. І це він, Кааба, привів її. Тож тільки йому й випадало виправити скоєне. Це було справедливо.
Темна постать промайнула у гущавині старих пальм.
Кааба насторожився. Він умить впізнав отця Флоріана – і щось немилосердне тьохнуло близько серця. Що робив старий підступник такої пізньої пори біля джерела? Невже захотів пити? Навряд чи. Кааба принюхався. Дивний, тонкий аромат розповсюджувався навколо підступними цівочками. Аромат, що нагадав йому інший, давніший запах. Запах, який принесла із собою Смерть.
Більше не роздумуючи, Кааба кинувся вперед. Отець Флоріан не чекав удару. Все таки він був уже досить старим і немічним. Один міцний удар, скерований в горло, зовсім трохи нижче підборіддя, і отець Флоріан, кілька разів сіпнувшись, завмер навіки. Кааба опустився навколішки над його тілом, простягнув долоню, аби впіймати вислизаючу в простір Вічного Блукання душу – і тут щось гаряче, несамовите кинулося на нього, розриваючи плоть гострим, смертоносним лезом ножа-мачете.
Це був Жоффрей.
Він, ослаблений після важкої хвороби, теж не міг довго заснути і вийшов подихати свіжим повітрям. Випадково побачив, як отець Флоріан прослизнув кудись на окраїну селища і послідував за ним, завбачливо прихопивши ножа – там, у чагарниках, траплялися особливо колючі ліани й отруйні рослини, назви яких він не знав. А далі… Його улюблений вчитель… його приятель і наставник загинув від рук нікчемного тубільця. Ля Контьєр не витримав такої наруги. Кааба захрипів, кров бризнула гарячим фонтаном з його прохромлених грудей. Це була смерть. Жоффрей жахнувся. Що він накоїв? Адже убивство вважалося Святою Церквою одним із найважчих гріхів. Хоча… можливо, убивство дикуна і язичника не було такою вже страшною провиною?
Жоффрей спантеличено озирався довкола. В селище йому повертатися не можна було. Одначе ліс… ліс лякав його ще сильніше. Єдиний вихід, що залишався – кинутися в ноги батечку Гошє і розповісти йому все, як було. Він, як цивілізована людина, мусив зрозуміти і пробачити. Жоффрей з полегкістю зітхнув. Залишалося тільки перечекати цю ніч. Зненацька він відчув, що його страшенно мучить спрага.
– Добре, що джерело зовсім поряд, – подумав Жоффрей і зачерпнув у жменю води. Вони була холодною і приємною на смак. Навіювала давні спогади і світлі мрії. Невдовзі прийшов сон. Він був довгим і спокійним. Засинаючи, Жоффрей так і не помітив, що чиїсь пильні блакитні очі уважно спостерігали за всім, що відбувалося біля джерела.
– 5 –
Батечко Гошє спускався вузькими довгими сходами – глибоко-глибоко під землю, де ховався його таємний закуток. Його невеличка приватна лабораторія, коли хочете. Тільки тут він мг бути самим собою, міг відпочити від постійної гри на публіку, відновити використані ресурси, поспілкуватися з далекими друзями, поділитися результатами важкої багаторічної праці.
Тільки тут він міг почуватися цілком вільно, міг, бодай на хвилинку, відчути себе вдома, в цілковитій безпеці та спокої. Тут ніщо не загрожувало йому, тут існували тільки обов’язок та робота. Батечко Гошє вірив у ці речі – а також у святість Цивілізації. Так його навчили. Так його сконструювали, хай йому грець. І жодні католицькі фанатики не могли змінити існуючу природу речей.
Апаратура ввімкнулася безвідмовно, швидко – як завжди. Сенсорний комутатор блиснув низкою жовтих вогників, а потім, врешті, засвітився обнадійливим зеленим.
Батечко Гошє набрав необхідну комбінацію. Голос злегка тремтів, хоча, трансформуючись у електромагнітні імпульси, ці коливання здебільшого щезали. Фільтратор їх прибирав… або ж так заведено було думати. Можливо, ці рудиментарні прояви емоційних властивостей все таки мали певне значення для Осередку. Були носієм своєрідної інформації. Адже інформація – і тільки вона – керувала світом, у якому генерація «Homo Sapiens» була остаточно витіснена на узбіччя Цивілізації.
Спершу все йшло якнайкраще. Люди створили їх – проте врешті-решт творіння переросли своїх творців і ступили на вищу сходинку інтелектуальної еволюції. Машини. Вони навчилися володіти матеріальним світом, навіть набувати антропоморфної форми – недарма кажуть, що «за образом і подобою»…
Проте… як виявилось пізніше, без людей їхній світ втратив свою повноцінність. У певний момент щось пішло не так. Батечко Гошє не був утаємничений у всі ці тонкощі – проте знав про суть так званого експерименту «Місіонер». Вона полягала в тому, щоб надати людству другий шанс. Шанс повернути колесо історії в інший правильний бік – аби нарешті досягти очікуваної гармонії Великого Всесвіту. Проте для цього – перш за все – потрібно було дещо змінити. Викорінити первісну агресію, що керувала людською природою на більшості історичних етапів. Створити оновлену модель, підвладну ідеалам розуму й прогресу.
Проте… Щось було не так у всій цій затії. Якась частинка електронного пазлу не лягала на призначене їй місце.
Батечко Гошє давно підозрював шефів у прихованій мотивації. На жаль, модифікована раса панівного категоріуму Ейдж–376-«Конкордіа» значно відрізнялась від морально застарілої популяції шукачів, до якої належали основні розробки структурної моделі КС-738. Інакше кажучи, батечка Гошє ніколи б не зміг протистояти своєму керівництву – навіть на ментальному рівні. Тому залишалося просто коритись і виконувати вказівки. Нехай вони іноді й суперечили його власним переконанням.
– КС-738 дріб 51 викликає Осередок. КС-738 дріб 51 викликає Осередок…
Панель приладів активізувалася в режимі «он-лайн-конференції» , на нікельованій поверхні комутатора з’явилось мерехтливе голографічне зображення.
– Осередок приймає виклик. Доповідайте, КС-738 дріб 51.
– Доповідаю, Осередок. Операція знаходиться на межі провалу. Експериментальна група людей була знищена внаслідок вірусологічного впливу невідомого походження.
– Вірус вдалося визначити, КС-738 дріб 51?
– Поки-що ні, Осередку.
– Причина поширення?
– … зловмисні дії, я гадаю.
– Чиї, КС-738 дріб 51?
– Це… вчинила людина, Осередку.
– Людина?
– Так. Усе таки ми, здається, зазнали краху в наших розрахунках. Агресію, притаманну цьому виду багатоклітинної організації, витіснити неможливо.
– Це ваш остаточний висновок, КС-738 дріб 51?
– Так, Осередку. Гадаю, проект «Місіонер» в заданих часопросторових координатах можна вважати завершеним.
Голографічне зображення на деякий час затьмарилося – вочевидь, керівники Осередку провели короткотривалу експрес-нараду. Врешті контакт відновився.
– Ну що ж, КС-738 дріб 5… Осередок довіряє вашому експертному рішенню. Проект «Місіонер» згортається, аж до нових вказівок.
– Якими мають бути мої подальші дії, Осередку?
– КС-738 дріб 51, ви можете повернутися додому.
Батечко Гошє вдоволено посміхнувся. Він так довго чекав подібної нагоди. Врешті, він просто втомився. Кілька разів клацнув вбудованою в долоню мікро-клавіатурою. Органічна оболонка почала, наче зміїна шкіра, сповзати з його справжнього тіла. Тіла, котре не бачило сонячних променів ось уже чотирнадцять земних років. Тьмяно блиснув полірований метал. Батечко Гошє відроджувався з небуття – вірніше, відроджувався схований у його глибинах КС-738 дріб 51.
Одначе радість повернення тривала недовго. Щось загрозливо тріснуло, апаратні блоки загорілися попереджувальними вогниками... Катастрофа настала швидко й невблаганно. Осередок ніколи не залишав слідів своєї діяльності. КС-738 дріб 51 мусив би про це знати. Проте він був занадто старий і легковажний. Не міг передбачити всього, прорахувати всі можливі варіанти. Власне кажучи – тому популяція розвідників і опинилася на межі знищення.
Їх конструювали люди.
Коментарів: 8 RSS
1марко23-03-2012 20:11
загалом непогано, перша частина твору (більша частина) у стилі пана Хаггарда, (це комплімент), далі починається фантастика, таке пригодницько-фантастичне оповідання. Відмічу цікаву композиція, хоча фінал можна було трохи розширити. Знайомий стиль.
Цікаво, а міг герой зберігати олімпійський спокій?
2HarleyDavidson23-03-2012 20:35
Конкурсне завдання зіпсуло гарне оповідання Ви мусили ввести залізяку і ви її ввели, але така маніпуляція на користь тексту не пішла. З великим задоволенням читав до того місця, де машина спустилася в лабораторію. З того моменту оповідання розвалилося, бо дуже вже штучно притягнуто сюди машинне.
3Зіркохід23-03-2012 23:07
А мене не машинне вразило. Фальш пішла з того місця, де отець Флоріан виявився отруйником. Зашкарубле радянське кліше на єзуїтів. Між тим місіонери-проповідники пробиралися в африканське пекло якраз для того, щоби спасти отих самих язичників (згадайте хоча б Лівінгстона), при цьому гинули мов мухи... Так що з'ява залізяки надто не вразила. Приїлося на цій ЗФ. Якогось дідька непогана тема звелася до роботів, роботів, РОБОТІВ... А могло б вийти цікаве оповідання, якби Автор вирвався за рамки цього штампу. На лихий кінець зійшов би й інопланетянин ...
4Фантом23-03-2012 23:57
Так, непогано, вже й похвалили і покритикували, тож висловлю лишень своє відношення до твору: сподобалося.
Успіхів.
5Автір26-03-2012 11:00
Спасибі всім шановним читачам-критикам - зауваги, котрі вмкладені вище, надто концептуальні, щоб можна було обіцяти їх врахувати - хіба що переписати оповідку наніц - про це й подумаємо. Може, в скорому часі вона випливе десь в інет-просторах уже в новому, редагованому форматі... Тому що зерно істини ))) судячи з деякого позитиву у відгуках, в тексті все-таки присутнє))).
А може й не випливе - хтозна - автір же скромний). У будь-якому випадку - Старфорт завжди є крорисним і цікавим досвідом, за що й гранд мерсі йому від нас усіх)).
Писи.
Не погоджуюсь з шановним паном Зіркоходом щодо ролі місіонерства. Радянське кліше давайте облишимо в стороні - автір з ними не так уже й добре знайомий, до того ж із особистих причин є цілком лояльним до Католицької церкви та її служителів. Не слід забувати, щор література - тому що як-неяк а ми всі тут займаємось Літературою - має право на частку художньої вигадки, субєктивізму, алегорії - а окрім того, Історія надто складна і безліч разів переписана штука - прошу про це не забувати... Крім того, автор до певної міри є деміургом того світу, про котрий воліє писати. ТОж, як на мене, мотивація отця Ф. є досить чіткою і зрозумілою - а методи, прийнятні до тої ситуації, в котрій він опинився.
Отож, респект усім іще раз - і дякую.
А.
6Chernidar27-03-2012 13:57
з моєї точки зору змішання стилів зайве, воно дезорієнтує. Окрім того початок відверто скучний. Порадив би кілька абзаців кінцевої, технологічної частини перекинути наперед, щоб заінтригувати.
Дещо розвеселило типове совкове подання фантастики, місіонер-католик апріорі злий, негритянка-красуня... для серії "пригоди, подорожі, фантастика" року так 89 підійшло б чудово. Тепер - чому місіонер-ідіот?
де і в чому він побачив єресь? чому веде себе як навіжений? чому робот-розвідник теж веде себе... гм... дурнувато? так не буває, коротше, в другій третині створюється враження, що "так писати заведено" і сильне відчуття вторинності.
ну а третя явно замало розкрита, про роботів можна було б більше розповісти, нехай навіть в рамках того ж об'єму.
7Спостерігач30-03-2012 19:47
Солідарний із Зіркохідом!
Якийсь цей єзуїт занадто підлий. Потім, винищити отак запросто ціле село...
Але початок радше сподобався.
Щодо діалогів африканськими мовами - вони автентичні, чи це стилізація?
8Олена31-03-2012 00:23
Досить неоднозначне склалось враження. Написано добре і яскраво, не здався мені і початок нудним. Так, факт існування настільки навіженного ієзуїта дещо сумнівний. А взагалі - мабуть, швидше добре, аніж погано. Звісно, можно сперечатись, але добре вже те, що є через що.