Мій шелест

Симон світився від щастя, швидко збігаючи сходами університету. В руках він тримав великого чорного смартфона, на ходу щось друкуючи і не попадаючи по клавішах. Зупинившись в тіні дерев, де не заважали відблиски, він додрукував «Єєє! Нарешті новий значок!» і додав пару смайликів. Буквально хвилину тому його смартфон завібрував, повідомляючи про чергове досягнення – пів року в мережі Rustle. Симон відкрив список своїх віртуальних нагород – в нього додався значок у вигляді синьої шістки – шість місяців.

Rustle, тобто «Шелест» з'явилася коли Симон тільки освоївся з життям на першому курсі. Здавалося б скільки вже є тих соцмереж... Симону і самому вистачало Вконтакте з Facebook, та коли вони, на додачу до призабутих іміджбордів, загуділи про новинку, не втримався, додався і туди. Напевно покинув би за пару днів, якби не «шелест». Так звався лічильник в кутку профіля біля аватарки, яким всі мірялися один поперед другого. Будь то лайк, перепост, коментар чи проста згадка людини, все це додавало їй «шелесту» – реацій інших за день. А чим більше його, ти більше цілком реальної користі. А насмішки «нормальних людей» з гонитви за цифрами тільки підігрівали інтерес.

Сьогодні Симону не так пощастило, як він сподівався. Його радість трохи пригасла, коли він побачив свою нагороду: шпалери для профілю, новий смайлик для бесід і знижку для магазину одягу. Як хлопець і підозрював, та інакше й не могло бути, магазин співпрацював із власниками соцмережі. В чому-чому, а в одязі Симон потреби не мав. Мабуть знижка буде втрачена, адже діє лише два тижні.

Симон скривився, сховав смартфон до кишені та швидко покрокував убік провулком. Дорогою перекидав вину за скупість Rustle то на її адміністраторів, то на себе. Якби його «шелест» був більший, то і нагорода за кожен значок виросла б. Але героями Мережі були інші. Хтось постив чергову жалісливу історію про одноногу собачку з припискою «Давайте допоможемо їй лайками» і отримував значок за кругле число вподобань. Хтось налягав на розбір політики чи привселюдно лаяв зарубіжних сусідів. У відповідь лаяли його, а весь вилитий бруд на радість провокатора ставав «шелестом». Комусь вдавалося написати дотепний коментар, який розтягували численні спільноти. Тільки це все було не про Симона. Лишалося тішити себе тим, що є невдахи, які не дотягують і до його рівня. Авжеж невдахи, попередні значки за відвідання фестивалю і фастфуду в сусідньому місті принесли крім самих себе ще знижки на пару акустичних вечорів, якими студент охоче скористався. А навіть староста групи проґавив цілий квиток на виступ зарубіжного рок-гурту, от йолоп.

З такими думками Симон відійшов уже далеко від свого Alma Mater, не очікуючи побачити кого-небудь зі студентів. Несподівано коло кафе як з-під землі виросли двоє його одногрупників і ще кілька з молодшого курсу. Прогульники! Всі вони втупилися у смартфони, не помічаючи хлопця, і тільки один підвів голову. Симон миттю здогадався, що той жартівник Остап зараз щось утне.

– О, здоров знову. Чуєш, дай на секунду телефон. – повів той мову.

Симон зупинився і недовірливо покосився поглядом. Той наче серйозно, але щось тут нечисто – запідозрив студент.

– Ти що знов задумав?

– Та не бійся ти, ми ж не гопники якісь. Он, скільки народу тут, коли що мене зловлять. Я в своєму Rustle одну штуку спробую.

– Яку ще штуку? – насторожився юнак.

– Ти дай, я і тобі розкажу. За «шелест» можна повну знижку взяти, знаю один спосіб. Сто відстоків, це тобі не конспект писати. До речі, як там в універі...

Симон на мить застиг, вже не слухаючи Остапа, а роздумуючи про щось, і повільно простягнув телефон одногрупнику. Той взяв його, щось швидко поклацав, але невдоволено скривився.

– Нащо мені знижка на соки! На забирай.

Симон покрутив смартфон у руках, наче з ним щось могло статися. Йому підморгнула дівчина з молодшого курсу, що потягувала якийсь напій з пакетика крізь трубочку, Олена.

– Ти не знаєш? Там в Rustle якийсь збій годину тому стався. Коли заходиш з чужого телефона, то безкінечно йдуть знижки на сто відсотків. Во, бачив?

На дисплеї її пристрою красувався зелений купон на кумедні шапки зі звіриними вухами. Хто таку дурню тільки купляє? Дівчина торкнулася купона і він відлетів у список всіх здобутків, змінившись знижкою на корм для папуг. Олена хихикнула і взялася наклацувати собі нові купони.

Це був шанс! Сто відсотків, незалежно від «шелесту». Симон багатий! Тільки взяти інший пристрій...  Ай, гуляти так гуляти!

– То я з твого можу? – обережно спитав Симон в Олени.

– А чого не з мого? Я тобі не друг чи що? Та шуткую я. – обізвався Остап.

Симон взяв з рук Олени смартфон, що насправді належав її сусіду, зайшов у Rustle і торкнувшись сьогодні заробленого значка побачив купон на кросівки. В скарбничку полетіли знижки на колекційні фігурки, відеоігри, пару книг, все, чим цікавився Симон останнім часом, і що мережа старанно відслідковувала. Та з кожним разом купон давався з якоюсь затримкою, поки мережа не "зависла" без усяких попереджень. Картинка застигла і змінилася червоним написом про помилку. У решти схоже сталося те саме.

– Все, кінчилась лафа. – не забарився прокоментувати Остап. – Розходимося.

 Симон сціпивши зуби забрав свого смартфона. Десь і поділася та спрага на купони. Йому ж все, на що випали знижки, насправді не треба. Так тільки, на халяву можна взяти. Зітхнувши і попрощавшись з колегами-прогульниками, він рушив додому. На ходу він подумав, що і того не отримає, завтра адміністратори Мережі ще й покарають ласих до безплатних дурничок. Присвятити час до вечора біганню магазинами і замовленням вигладало ненаймудрішим рішенням.

Дорогою трапилася доволі незвичайна картина. Біля магазину комп'ютерної техніки човплося зо три десятки людей, щось викрикували і силувалися один поперед одного втиснутися в двері. Це вже була не тиснява, а справжній погром. «Не знаємо ніяких знижок! Хто ви всі такі?! Хто вас прислав?!» – чулося з магазину, а слідом обурення і лайливі викрики тих, хто прибіг отоваритися. Кілька міцних молодиків, прикривши лиця звідкись добутими шарфами, кинулися до дверей магазину. Пролунав дзвін розбитого скла, виття сирени, а за мить злодії, вибивши вікно, вискочили на вулицю за збіговиськом, несучи хто що вхопив. Перехожі на іншому боці вулиці взялися знімати це на смартфони, хтось щось закричав. Дідок біля Симона лайнувся в адресу якогось ненависного йому народу. Тим часом ще кілька ласих до легкої наживи вдерлися до магазину, а один відбіг до сусідньої вітрини і пожбурив у неї шматок бруківки. З провулка блискавично виїхав автозак, звідки зграєю воронів випурхнули люди в чорній уніформі та з кийками.

Хлопець і собі дістав смартфон і взявся було запостити фото в  Rustle, та вчасно згадав, що мережа "впала" через таких, як він, не витримавши навантаження. А так можна було б "шелесту" заробити ще хоч трохи, – розгнівався Симон. Тим часом кілька злодіїв побігли прямо на нього. Звичайно, їм не було діла до хлопця, все, що хотіли, вони вже отримали. Та слідом з тупотом погналася поліція, тримаючи напоготові кийки, і ноги самі понесли Симона подалі від неспокійного місця. Зупинився він в якомусь дворі, віддихуючись біля гаражів.

Озирнувшись, Симон спробував уявити де є цей незнайомий йому двір між хрущівок. Здавалося, це за пару хвилин ходи від університету, майже там, де він перетнувся з прогульниками. Симон вдихнув на повні груди і витер піт з чола, що за хвилину втечі рясно покрив усе лице. Раптом його немов пронизало струмом. На краю двору пролунав пронизливий дівочий крик і пара дзвінких ударів. Симон визирнув з-загража, на який досі спирався, і на свій подив побачив Олену. Вона, схопивши палицю, намірювалася врізати нею чоловікові, що тримав ножа.

– Телефон дала! Телефон дала! – автоматом повторював нападник.

– Т-ти. Я тобі кажу – все! Нема знижок! Ніде! – запинаючись пояснювала дівчина, намагаючись триматися на відстані.

– Телефон дала! – гарчав далі грабіжник, трясучи ножем.

Симон аж присів від його крику, та за мить підхопився. За звичкою рука потягнулася до кишені. Юнак піймав себе на думці – що він робить? Його знайомій погрожує лиходій, а він зібрався  знімати? «Тут бери!» – донеслося з-за гаража. Грабіжник озирнувся і момент сміливості тут же скінчився. Нащо він це зробив? Тепер той Симона заріже! Олена відстрибнула від чоловіка, але тікати не збиралася. Грабіжник завмер, перебігаючи поглядом то на дівчину, то на порушника його злочину.

Хлопець підняв з землі полишену кимось арматуру і на здерев'янілих ногах зробив пару кроків до лиходія. Той щось просичав і кинувся до Олени. Та метнулася на вулицю з вигуком «на проспект його!». Озвірілий нападник з розбігу кинувся туди ж, схопив Олену за куртку, та тут впав з розгону на коліно від удару по нозі. Симон вибив залізним стрижнем ніж і зброя з дзенькотом покотилася асфальтом.

Перехожі на проспекті зупинилися, мабуть таке видовище змогло-таки відволікти їх від безнадійних клацаннях по ґаджетах. Грабіжник, скориставшись нагодою, відштовхнув Симона й кинувся навтьоки. Проте далеко не втік, втаранившись у двох поліціянтів, що з'явилися з натовпу.

Симон перевернувся на бік і підвівся. Олена, неушкоджена, хоч і бліда з переляку, стояла поруч. Грабіжник все ще пручався за пару метрів у руках стражів порядку. Очі засліпив якийсь спалах. На його подив, Симона і Олену фотографували з усіх боків на ті ж смартфони, до яких були прикипіли хвилину тому. Тільки зараз юнак відчув жар і тягучий біль у руці.

«Студент врятував дівчину від грабіжника» – новини з такими нескладними заголовками вже за пів години стали спливати у спільноті симонового міста в Rustle, а далі й в інших. Мабуть це було найневдаліше фото, яке могло потрапити в Мережу. Спантеличений, з червоними через спалахи зрачками, він однак став героєм дня. Хай це була не головна новина, Rustle шелестів про нього як ніколи раніше, а деталі мало кого цікавили.

***

Симон сидів у кріслі в своїй оселі. Ліва рука була обв'язана джгутом, а на лобі темніли кілька подряпин. Права рука, з синцем на кисті, як завше о цій ранковій порі гортала новини зі смартфону. Минув тиждень, а про Симона ще згадували. Довелося і поліції описати що та як, але це вже було в минулому. Злочинів той збій породив чимало. Хтось викрадав смартфони, хтось, обурений відмовою зарахувати знижку, побився в магазині. Проте більшість просто не помітила ніякого збою і навіть про Rustle довідалася тільки з останніх новин. І знижок він, звичайно, як і всі інші, не отримав. Ця функція лишалася заблокованою, з чого Остап встиг покепкувати.

Хлопець зупинився на черговій новині, яка віщувала хороші зміни. Принаймні, так це подавалося.

«Ми, команда техпідтримки Rustle, перепрошуємо за незручності та щиро співчуваємо постраждалим. З метою недопущення подібних подій в майбутньому ми скасовуємо залежність знижок на товари і послуги наших партнерів від "шелесту". З согоднішнього дня всі ви, наші користувачі, рівні. Відомий блоґер або ж тихий хіккікоморі, всі ви однаково цінні для нас. Відтепер ви зможете заробити купони, переглядаючи підібрану нашими спеціалістами рекламу, згідно ваших вподобань, в новому розділі "GRape". Хай це гроно можливостей примножує ваш добробут, розслабтеся, переглядайте улюблену рекламу і отримуйте задоволення. Rustle – відчуйте наше піклування».

Тепер «шелесту» в Симона було за 5000, мрія здійснилася, однак за цими цифрами не стояло жодної вигоди. На Симона посипалися значки «1000 лайків», «100 згадок» і тому подібні. Він наче прозрів, то були лише цифри, обманка, що змушувала купляти непотрібні речі і змагатися в вигаданих досягненнях. Проте, нічого суттєво не змінилося, він знову зможе набрати купонів коли захоче. І мабуть тисячі поженуться за мрією випередити в цьому інших.

Телефон завібрував – дзвонила Олена. Симон на мить затримав палець над кнопкою виклику, зловивши себе на одній думці. Він стоїть на порозі того, що коли й мине, то не так швидко, як чергова мода. В слухавці почулося «Привіт», за яким він встиг скучити.