Мета експедиції

1

- Де б ми не опинились, – почав капітан Блейн, окинувши поглядом усю кают-компанію – це не те місце, куди ми мали прибути.

Я це знав. Всі знали. Але нам треба було почути це з його вуст.

- Втім, нас готували до подібного.

Я покосився навколо. Кают-компанія була розрахована на більшу кількість людей, ніж та, що зараз перебувала у приміщенні. Воно й не дивно – основна частина екіпажу досі в гібернаційних капсулах, чекає, поки ми проведемо перший етап підготовки до висадки на Новий Дім. І, схоже, чекати їм доведеться ще довго.

- Отже, нас усіх цікавить, що пішло не так – провадив далі капітан. - Ми з навігатором Джонсом проаналізували дані автопілота за час нашого перебування у гібернаційному сні, і от що нам вдалося з’ясувати.

Попри очікування земних інженерів, корабель не набрав потрібного прискорення. Космічні тіла постійно переміщаються, тому, рухаючись надто повільно, ми не змогли вчасно досягнути масивних об’єктів, які планувалося використати для гравітаційних маневрів. За таких обставин автопілот розглянув можливі варіанти альтернативних маршрутів до Нового Дому, але відкинув їх як занадто ризиковані. Натомість він обрав іншу ціль із тих, що розглядалися на Землі і були у базі даних корабля.

Втім, схоже, сюди ми теж запізнились. У системі панує темрява, ми припускаємо, що тутешнє сонце – Кеплер-391 – згасло кількасот років тому, а отже жодна з планет системи не придатна для колонізації. Проте обрана автопілотом Кеплер-391В становить для нас дослідницький інтерес. Тож поки ми лишатимемося на її орбіті, планетологи діють за протоколом, що становив перший етап підготовки до колонізації. Тим часом ми з навігаторами спробуємо встановити причини сповільнення корабля, і виходячи з того, вдасться чи не вдасться їх усунути, складемо подальший план експедиції. Детальна інформація буде надіслана кожному особисто. Дякую за увагу.

Капітан Блейн покинув кают-компанію. Всі ще кілька секунд дивилися йому вслід, обмірковуючи почуте, перш ніж приміщення наповнилося розмовами. Звичайно, сказане не було таємницею – нам і до того один від одного знали більшу частину. Але те, що раніше являло собою чутки, тепер стало фактом.

Я не збирався затримуватися у кают-компанії, бо не любив гамору. Власне тому я й вирушив у експедицію – на Землі вже не лишилося тихих куточків дикої природи, де можна було б відпочити від людей, і я сподівався знайти їх на Новому Домі.

Рушивши до виходу з відсіку, я помітив ще одну людину, що сиділа осторонь від інших – Скотта Джарндіса, власне, організатора польоту. Він не був ні інженером, ні навігатором, ні планетологом, але після того, як Джарндіс профінансував значну частину експедиції, заперечити проти його бажання приєднатися до нас ніхто не міг. Як би там не було, він виявився значно придатнішим у ментальному плані, ніж можна очікувати.

Проте зараз Джарндіс явно був не в собі. Утупився в одну точку і про щось зосереджено думав. Схоже, його приголомшило сказане капітаном – зрештою, ми знали, на що підписуємося, нас до цього готували, в той час як Джарндіс міг уявляти експедицію зовсім інакше.

Я вийшов у коридор і попрямував до відведеної для мене каюти, аби там, у тиші та спокої, вивчити надіслану інформацію і розпорядження капітана. Тепер, коли минуло трохи часу, мою увагу почали привертати суперечливі аспекти почутого. Як узагалі корабель не зміг набрати потрібного прискорення? Хіба вчені на Землі не розглянули способи ліквідації усіх можливих поломок? І чому автопілот направив нас саме у цю систему, коли її сонце уже давно згасло?

- О, Симон!

Я обернувся на знайомий жіночий голос.

- Ти мені якраз і треба. Ми запустили зонд на… Ну тобто, з пробудженням, я хотіла сказати!

- З пробудженням!

- З цього, мабуть, варто було почати – винувато посміхнулась вона. Це була Джозелла Чандлер, яку я знав із тренувальної бази. – Ти зараз куди?

- Судячи з того, що ти про це питаєш, я вже все одно туди не потраплю.

- Слушне припущення. Нам треба у рубку управління.

- Ви вже запустили зонд?

- А чим я по-твоєму займалась весь цей час?

- І які дані отримали?

- О, тобі сподобається. Ходімо.

Ми рушили до рубки.

- По-перше, Кеплер-391В – планета земного типу.

- На цьому хороші новини закінчуються?

- З точки зору колонізації, так. Але на екваторі ми знайшли рештки гіпотетичної мегаструктури імовірно штучного погодження.

- Поясни.

- Мегаструктура – це дуже великий штучний об’єкт. Зазвичай більше кілометра.

- Як Велика китайська стіна?

- Так.

- А тут у нас що?

- Якщо порівнювати із земними аналогами, то це могла бути пускова петля для безракетного виведення вантажів на орбіту. Подібна до тої, що розробляє NASA на Землі.

- Уже розробило і реалізувало, скоріш за все.

- Ах, так, ти правий. Скільки всього мало статися на Землі, поки ми були в польоті...

- Отже, знизу за нами спостерігають зелені чоловічки?

- Не думаю, що мертві вміють спостерігати – посміхнулась Джозелла. – але це твоя парафія. Зонд візьме проби ґрунту, коли досягне поверхні, а для більш спеціалізованого управління у тебе буде код доступу.

- Дякую. Як тобі новина про те, що корабель не набрав достатнього прискорення?

- Звучить як маячня. Але Блейн і Джонс зараз намагаються встановити причини, можливо це непередбачувана поломка.

- Виходить, ми летіли довше, ніж мали?

- Значно довше.

- Наскільки довше?

- На дві тисячі років.

2

Я знав, коли вона жартує, а коли ні. Це був не жарт.

- 2068, якщо точніше.

- Тебе це не приголомшує?

- Ні. Зрештою, яка різниця? Ми ж не збирались повертатися на Землю чи бодай контактувати з нею. А для Всесвіту це лише мить, яка нічого не змінить.

- Воно то так, але ти тільки подумай, на що могло перетворитися людство за дві тисячі років! Може, вони вже навчилися рухатися швидше, ніж світло, і колонізували пів Галактики. Тоді наша експедиція узагалі не має сенсу.

- Для них наша експедиція ніколи і не мала сенсу. Але вона має сенс для нас. Хіба ми самі не людство?

Раптом із кінця коридору пролунав різкий свист. Наші погляди в той момент зустрілися: ми обоє розуміли, що це таке.

Могутній потік повітря відірвав нас від підлоги. Я влетів у стіну, але встиг вчасно виставити руки перед обличчям, щоб не розбити голову. Краєм ока я побачив Джозеллу: вона безпорадно намагалася дотягнутись до поручнів попри те, що повітряна течія прибивала її до стелі. Тим часом мене відкинуло від стіни і потягло далі. Попереду я угледів нішу для рослин, одну з тих, що мали розбавляти сірий інтер’єр корабля. Я швидко відштовхнувся від найближчої поверхні і, витягнувши руки, вхопився за край ніші.

Тепер я зміг роззирнутись навколо і з’ясувати, що відбувається. У наступній секції коридору бракувало частини стіни – на її місці не було нічого, крім чорної космічної безодні. Через діру у корпусі з корабля швидко виходило повітря, тому дихати ставало все важче, а холод почав пронизувати навіть зсередини. На щастя, конструктори передбачили подібну ситуацію: кожну секцію можна було герметично задраїти, аби зупинити розгерметизацію. Лишалося тільки дістатися контрольної панелі.

Несподівано щось прошмигнуло повз мене. Це була Джозелла. Вона пролетіла всю секцію, але врешті змогла вхопитись за стінку шлюзового отвору. Саме його я мав задраїти.

Ситуація ускладнювалась. Тепер у мене не було часу повільно спуститись до контрольної панелі по поручню. Джозелла от-от втратить свідомість, і її викине у відкритий космос. Я завагався на мить, але зібравшись з духом, таки відпустив край стіни.

Струмінь повітря тут-же підхопив мене і поніс назустріч безодні. Заледве встигнувши зреагувати, я схопив поручень, але зупинився лише через пару метрів. Мої долоні роздерлись до крові, я бачив, як її краплі висмоктує в космос.

Джозелла знаходилась за метр від мене. Відпустивши одну руку від поручня, я зміг дотягнутися до неї. Я крикнув, щоб вона хапалася, але звук уже не передавався розрідженим повітрям. З тієї самої причини я перестав дихати. Повітря просто виривалося з мене назовні, як із надувної кульки, а слина в роті почала закипати. Отже, у мене лишилось не більше п’ятнадцяти секунд свідомості.

Раптом рука Джозелли зірвалася. Я встиг схопити її, але Джозелла не стиснула мою. Її очі не рухались, в погляді не було жодних емоцій. Я спробував підтягнути її до себе, і хоча тіло не слухалося мене в повній мірі, на мить я подумав, що мені таки вдасться. Але вакуум виявився сильнішим. Я відчув, як джозеллина рука вислизає з моєї. Спершу долоня, потім пальці. Я востаннє заглянув у її очі, і за якусь мить вона зникла в чорній безодні.

Ще секунд п’ять я шукав її поглядом у космічній пітьмі, поки спалах болю не повернув мене до реальності. Останнім ривком я вдарив по контрольній панелі, і втратив свідомість.

Отямившись, я швидко відкрив очі, і мене одразу засліпило яскраве світло. По всьому тілу допікали судоми, але я міг вдихати на повні груди – отже, мені таки вдалося закрити шлюз. Я згадав про Джозеллу і тут-же спробував втекти від цієї думки. Спершу треба було переконатися, чи минула небезпека, а доти тримати себе в руках.

Навколо не було ні душі. Це насторожувало. Сюди як мінімум мусили прибути медики, не кажучи вже про те, що мене мали транспортувати у медичний відсік. Виходить, вони або зайняті чимось іншим, або не можуть дістатися сюди. Я вирішив зв’язатися з ними самостійно.

Корабель мав власну систему зв’язку. Можна було викликати будь-кого із екіпажу, якщо він навмисне не перевів свій передавач у режим «не турбувати». Я спробував викликати координаторів, але вони виявились «не на зв’язку». Тоді я знайшов контакти медиків. З ними те саме. Виходить, або мій передавач пошкодився, або те, що сталося зі мною, охопило весь корабель.

Треба було діяти самостійно. Я відірвав пару шматків тканини від свого одягу і перев’язав ними роздерті долоні. Біль у тілі трохи вгамувався, і я рушив вперед. Ось те місце, де ми востаннє розмовляли з Джозеллою, перш ніж… Краще про це не думати. Я пішов далі. До найближчого лазарету лишалося пройти кілька секцій, коли я вперся у сіру стіну на своєму шляху. Це був закритий шлюз. Такий самий, як той, що його я закрив власноруч. Мої підозри справдились: розгерметизація сталася не в одній секції.

Дивно. Наш корабель було важко отак пошкодити, та ще й у кількох місцях. Я певен, що поки ми перебували у стані гібернації, судно зустріло на своєму шляху безліч невеликих астероїдів, що так чи інакше мали блукати міжзоряним простором. Але нас оточувало захисне поле, яке легко випаровувало подібні об’єкти. Крім того, воно захищало корабель і від різних видів випромінювання.

Як би там не було, я мав іти далі. Існував ще один спосіб дістатися лазарету. Інженери передбачали, що певні секції коридорів можуть заблокуватись через розгерметизацію, тому завжди можна було знайти альтернативний маршрут до найважливіших модулів корабля. Саме таким я й скористався.

Мій шлях проходив повз оглядовий ілюмінатор, і я мимоволі зупинився біля нього. За склом не було нічого, крім пітьми. Її тіло зараз десь там, назовні. Витає в мороці. В холоді, якого вона уже ніколи не зможе відчути. Цікаво, наскільки далеко її віднесло від корабля? І куди? У відкритий космос? Чи може вона лишилася орбіті? Тоді вона рано чи пізно спуститься на поверхню, і стане першою людиною в новому світі. Вона б цього хотіла…

Я відсахнувся від ілюмінатора і швидкою ходою попрямував далі. Не треба про це думати зараз. Я мав бути зібраним. Зрештою, я досі не вірив, що її вже немає. Чудово. На цьому і варто зупинитись.

Раптом я побачив щось під стіною попереду. Людина. Я підбіг ближче і впізнав Скотта Джарндіса. Його очі були широко розплющені, але нерухомі, як і все тіло. Я спробував поміряти пульс, хоч і відчував, що це марно. Він був мертвий.

Я оглянув тіло, аби виявити причину смерті, і знайшов діру в грудях. Як тільки я її побачив, я одразу зрозумів, чим вона зроблена. Крові не було зовсім, натомість рівні круглі краї отвору обвуглились. Стандартні ушкодження від лазерного пістолета.

3

Джарндіса убив хтось із екіпажу.

Все перевернулось з ніг на голову. Виходить, і розгерметизація могла бути не випадковою. Це також пояснювало, чому пробоїни з’явились одразу у кількох місцях корабля одночасно. Але навіщо комусь робити подібне? Щоб позбутися екіпажу? Залишитися у невідомій зоряній системі без спеціалістів? Маячня. І чому тоді Джарндіса застрелили, а не викинули в космос, як усіх інших?

Я пригадав, як він про щось зосереджено думав у кают-компанії. Точно! Він знав про те, що станеться. Може він навіть сам це організував. Хоча навіщо йому позбуватися людей, які і так на нього працювали? Навіть капітан зважав на його думку. Втім, багатіїв часом важко зрозуміти.

Тепер ніде на борту не було безпечно. Я роззирнувся навколо. Лазарет відмінявся. Там можна зустріти вбивцю. Його можна зустріти скрізь. Але є принаймні одне місце, де я матиму змогу добре все обдумати за замкненими дверима. Тепер я прямував до своєї каюти.

Я прислухався до кожного шелесту, стукоту і сам старався ступати беззвучно. Я не виходив на середину коридору, аби не стати зручною мішенню, і постійно шукав очима можливе укриття на той випадок, якщо таки перестріну людину з пістолетом. Хто це, чорт забирай, міг бути? Навігатор Джонс? Ботанік Мейсон? Технік Харлан? Якщо Джарндіс ще викликав сумніви, то всіх інших членів екіпажу старанно підбирали на Землі. Особливо з психологічної точки зору. І саме для того, щоб уникнути подібної ситуації.

Нарешті я дістався своєї каюти. Двері зі страшенним гуркотом відчинились, я зайшов усередину, зачинив їх і замкнув. Все.

Я сів на койку, обхопив голову руками. Скільки всього змінилось за останню годину. Я вирушав у експедицію, бажаючи знайти тихе місце без людей і їхньої метушні. Що ж, зараз тут справді тихо і немає людей. Але особливо щасливим я не почувався.

Ну звичайно. Коли десь поруч чигає вбивця, важко досягнути нірвани. Треба щось робити. А що я міг зробити? Якщо він отак легко позбувся активного екіпажу, він мав усе спланувати. Він чекає, що хтось спробує його зупинити. Може він зараз слідкує за мною. Знає кожен мій крок. А я не уявляю, де він. Корабель великий. Він може бути всюди.

До біса ці думки. Якщо вбивця уже йде по мене, то мені нема чого втрачати. Я ж збирався розпочати тут нове життя. Покинув усе на Землі. А тільки-що я втратив останнє, що було мені дороге. Шкода, звісно, позбуватись шансу на майбутнє, але принаймні зі своїм старим життям я уже і так покінчив.

Трохи розслабившись, я вирішив подумати не про те, що я маю зробити, а про те, що можу. Я пригадав: мені мали надіслати код доступу до управління спусковим зондом. Я вже й забув про те, де ми знаходимось. А дарма. Може в цьому і крилося пояснення усіх сьогоднішніх подій. Зрештою, як казав капітан Блейн у кают-компанії, це було не те місце, куди ми мали прибути. Світ без світла, але зі слідами розвиненої цивілізації. Дивно, що автопілот обрав саме його. І ще дивніше, що автопілоту взагалі довелося обирати.

Маючи код, я міг підключитися до зонда з будь-якого місця корабля, в тому числі і зі своєї каюти. Спершу я дослідив уже зібрані дані. Склад атмосфери дуже схожий на земний, співвідношення кисню й азоту майже ті самі, але повітря не придатне для дихання через порівняно високий вміст токсичних газів. Поверхня… Ого, це вже цікаво. Під тонким верхнім шаром пилу, подібного за складом до більшості астероїдів, ховалося щось на кшталт поєднання металу з вуглецевими нанотрубками. Ніщо подібне не могло утворитись саме по собі у природі.

Я взяв зонд під своє управління. Як свідчили дані ехолокації, на південь від апарата над рівниною вивищувалася масивна структура – «пускова петля», про яку говорила Джозелла. Мабуть, зонд прямував саме до неї, перш ніж ним перестали керувати. У апарата забракло б енергії піднятися туди напряму. Але структура плавно опускалась із заходу на схід, тож там мав розташовуватися один із двох гігантських магнітних підшипників, які й утримували споруду за земним проектом.

За кілька хвилин зонд дістався місця, де труба пускової петлі входила у рівнину планети. Я увімкнув прожектор, але з такої відстані його світло не могло досягнути цілі, тому я підійшов апаратом впритул. Поверхня споруди була обліплена всюдисущим пилом, тож я активував маніпулятори і спробував обчисти цей пил. Наскільки я міг судити із трансльованого зображення, із-за нього почало проступати щось синє. Потім я побачив дві червоні лінії. Це ж… Ні, не може бути. По спині пробіг холодок. Врешті-решт маніпулятори впоралися зі своїм завданням, і моїм очам відкрилася повна картина.

Синій круг із білими цятками на ньому. Овал, що символізував орбіту. Червоний роздвоєний вектор у формі гіперзвукового крила. А по центру чотири літери.

Це була емблема NASA.

4

Ну звичайно. Чому ця штука така схожа на проект NASA? Бо це і є проект NASA.

Тільки що він тут у біса робить? Безперечно, за дві тисячі років могли відрядити ще безліч колонізаторських експедицій, крім нас. У них було достатньо часу, щоб освоїти планету аж до такого рівня. Але чому тоді обрали систему зі згаслим (або на той момент згасаючим) сонцем? І чому наш автопілот теж її обрав, якщо це справді був вибір автопілота? Що в ній було такого особливого?

Я вирішив перемістити зонд на кілька метрів, щоб оглянути поверхню споруди в інших місцях. Та коли я задав відповідну команду, апарат відреагував із секундною затримкою. Я подумав, що мені здалось, але на наступну команду він відреагував так само. Мені було добре відомо, що це означає.

Від корабля до зонда зі швидкістю світла ішов сигнал, за допомогою якого я ним і керував. Світло – найшвидша річ у Всесвіті, але навіть його швидкість обмежена. Отже, якщо сигнал почав затримуватись, це означає, що ми віддаляємось від планети.

Тепер я знаю, де він.

Я не знаю, хто він, що пов’язувало його з Джарндісом, і куди він веде корабель. Але я знаю, що він убив кількадесят невинних людей. Я знаю, що він убив Джозеллу. А ще я знаю, що зараз він на навігаційному містку. Більше такого шансу я не матиму. Завершивши маневр виходу з орбіти, він зможе ввімкнути автопілот і причаїтися будь-де на кораблі. Треба діяти негайно.

Втім, я знав про нього ще дещо. Він озброєний. Йти на нього з голими руками – безумство, але доступу до зброї я не мав. А що, як… Мені сяйнула одна ідея. Часу розмірковувати не було, тож я поспішив її втілити.

Я вийшов зі своєї каюти і роззирнувся навколо, хоч і був певен, що він зараз на містку. Не втрачаючи пильності, я минув кілька секцій коридору і дістався технічного відсіку. Справа в тому, що крім зондів, сконструйованих на Землі, у непередбачуваних умовах інших планет нам могло знадобитися щось більш специфічне, і тут його можна було зібрати. Спускові апарати сильно розігрівались при входженні в атмосферу, тому для них була розроблена особлива ізоляція, здатна витримати надвисокі температури, і при цьому достатньо легка, щоб зонд міг повернутися з нею назад на корабель. Це якраз те, що мені треба.

Я взяв шматок ізоляції, проробив у ньому дірку для голови, зігнув так, щоб ця дірка опинилась на середині згину, продягнув через голову і скріпив під руками. Що ж, це найкраще з того, що я міг зробити. Матеріал виявився достатньо гнучким, тож я зміг вільно натягти зверху свій звичайний корабельний одяг.

Тепер я готовий. Що б там не сталося, гірше вже все одно не буде. Я наближався до навігаційного містка. Лишилося пройти пару секцій, коли мені на шляху став закритий шлюз. Я скористався альтернативним маршрутом, але зустрів там те саме. Він передбачив, що хтось може вижити і прийти по нього, тому заблокував усі підступи.

Треба щось придумати. Я ходив коридором туди-сюди і зосереджено мислив. Вентиляція теж поділена на секції, тож це не варіант. Кораблем туди ніяк не пройдеш, але можна вийти назовні. Ризиковано. Та що мені лишалось?

Вдягання скафандра не зайняло багато часу – їх розробили для екстрених ситуацій, коли присутність людини назовні потрібна, щоб негайно відремонтувати корабель. За кілька хвилин я вже був у шлюзі. Люк переді мною повільно відчинився, з нього вийшло повітря. Я опинився у космосі.

Я подумав про Джозеллу. Чого вона зазнала в той момент, коли потрапила назовні, як я зараз? Вона була без скафандра, а отже мала відчути… Нічого вона не відчула. Тоді вона вже була мертва. І це він її убив. Я маю дістатися до нього за всяку ціну.

Треба було пройти десять метрів до наступного шлюзу, який вів до навігаційного містка. Десять метрів над безоднею. Від падіння мене стримували лише магніти на черевиках і трос, з’єднаний з кораблем. Я знав, що вони цілком надійні, але я бачив, як люди помирають в космосі, і… Не слід про це думати.

Я повільно закрокував по обшивці корабля. Не так це вже було і страшно. Навколо сяяли зірки – точно такі самі, як на Землі, але не мерехтіли.

Залишилось пройти менше трьох метрів до шлюзу, коли я відчув, що трос, який сполучав мене з кораблем, сильно напнувся. У скафандрі не можна було повернути голову, тож я повільно обернувся усім тілом, і страх пройняв мене з ніг до голови.

Я побачив невеликого ремонтного робота, схожого на краба – одного з тих, що повзали поверхнею корабля і автоматично усували несправності. Але цей не усував несправності. Він перерізав мій трос.

Я заледве стримував паніку. Ну звичайно. Зараз, у космосі, я був найзручнішою мішенню.

На тросі робот не зупинився. Він поповз по мене. Я кинувся до люка, але робот зі своїми металевими клешнями краще був пристосований до пересування поверхнею корабля. За кілька секунд він догнав мене і, активувавши різак, спробував пошкодити магнітні черевики. Тоді я впав на поверхню корабля, схопився за поручень і потягнув своє тіло руками. Робот миттю змінив тактику. Він заповз на мене і, діставшись голови, направив різак уже у мій шолом. Йому достатньо було лише на секунду торкнутись візора, щоб скло миттю розкололось. Я не придумав нічого кращого, ніж вимкнути магніти на взутті і відпустити поручень.

В ту ж мить ми відірвались від корабля. Я відштовхнув робота від себе. В невагомості як ніде проявляються ефекти інерції, тому це трохи сповільнило моє падіння, а його, навпаки, пришвидшило. Кілька секунд я супроводжував робота поглядом, аж поки той не вибухнув, досягнувши захисного поля.

Чорт забирай, я й забув про це! Треба діяти негайно, щоб не повторити його долю. Я глянув на пасок з інструментами, шукаючи щось гостре. Річ у тім, що скафандр не мав свого реактивного ранця, чи чогось на кшталт, але усередині нього підтримувався атмосферний тиск. Якщо пробити костюм, можна використати витікаюче повітря як реактивний струмінь. О, нарешті щось підходяще! Довго не думаючи, я взяв інструмент в праву руку і пробив рукавицю лівої.

Перш ніж минувся шок від стрімкого ривка, я взагалі не керував своїм переміщенням. Але і після нього я не міг рухати лівою рукою, тому схопив її правою. На щастя, мене не віднесло геть від корабля, і врешті я зміг направити себе до потрібного люка. Знову відчувши холод, біль і закипання слини в роті, я таки зміг активувати шлюзовий механізм.

Кілька хвилин я віддихувався і знімав скафандр. Ну що ж, я на місці. Навколо було темно – він підготувався. Чорт, які у мене взагалі шанси проти людини, яка так легко позбулася всього екіпажу? Та ще й на його території? Лишалася тільки удача.

Раптом у темряві спалахнуло світло, і перш ніж я встиг щось зрозуміти, лазерний промінь пропалив мені груди.

Я впав на підлогу. Я бачив, як одяг горить на мені у місці, куди влучив постріл. Я відчував, як мої груди палали пекельним вогнем. Але здоровий глузд підказував, що якби мене прошило наскрізь, я б уже про все це не думав. Ізоляція таки витримала. Мені пощастило.

Я зачув кроки із кінця коридору. Якщо я зараз поворухнусь чи видам звук, він легко поцілить мені у голову – тепер її освітлював палаючий одяг. Язики полум’я уже ледь не діставали до незахищених ділянок мого тіла, коли він вийшов на світло. Я впізнав обличчя.

Це був навігатор Джонс.

5

Все ставало на свої місця. Кораблем не міг керувати будь-хто – на це здатні лише капітан і навігатори. Так само лише навігатор міг змінити курс, а потім тягнути час, «встановлюючи причини сповільнення корабля». Але навіщо йому все це?

Джонс оглядав мене. Пересвідчувався, чи справді я помер. Врешті він подивився мені просто в очі. Це вже було занадто.

Я вдарив Джонса ногою, і він теж упав на підлогу. Тоді я навалився на нього всією масою тіла і почав душити. Джонс зробив кілька пострілів, але це скоріше був розпач, ніж прицільний вогонь. Я вдарив його по зап’ястю, і він випустив пістолет. В ту ж мить я зліз з Джонса, підібрав пістолет і націлив на нього. Іншою рукою я увімкнув світло.

Все сталося швидше, ніж я очікував. Але розслаблятися не варто було. Джонс спробував прийняти поразку мужньо, та коли я поклав палець на спусковий гачок, на його обличчі не лишилось нічого, крім страху. Я зробив три постріли: по одному на ноги і ще один у праву руку. Потрібно було перестрахуватися, бо Джарндіс свого часу цього не зробив.

- Наступний буде в голову, якщо ти не розкажеш все із самого початку. – здається, мій голос тремтів, але Джонс більше уваги звертав на наведений на нього пістолет.

- Гаразд. – промовив він відкашлюючись. – Чорт забирай, я сам всього не знаю. Але це і так більше, ніж Джарндіс збирався мені розповідати.

- Ви познайомились ще до експедиції?

- Так, але не набагато раніше. Ну тобто у нього з самого початку був цей план, під нього він і зробив всю експедицію. Він придумав легенду про затримку корабля, про Кеплер, про сонце, а я мав усе втілити в життя. І втілив. Але потім я випадково побачив оцей його пістолет, що ти зараз тримаєш. Екіпажу ми мали позбутись за допомогою вибухівки, тож не складно було здогадатись, що пістолета він приготував для мене. Я вирішив його випередити.

- Навіщо все це? Хіба Джарндіс не міг з самого початку зробити цю планету метою експедиції?

Джонс засміявся. Я потягнувся до спускового гачка.

- Гаразд, гаразд! Ти зараз зрозумієш, це справді смішно. Вся штука в тому, що Джарндіс справді не міг зробити цю планету метою експедиції. Це дуже особлива планета. Унікальна. – він зробив паузу, щоб насолодитись моментом – Це Земля.

Кілька секунд ми обоє мовчали.

- Тобто Земля? – нарешті вимовив я.

- Земля. Блакитна планета. Третя від Сонця.

Я згадав емблему NASA на поверхні. Це може бути правда.

- Навіщо Джарндісу було відлітати в космос, а потім одразу повертатися?

- В тому-то й справа, що не одразу, а через дві тисячі років.

- Ну?

- Бачиш, наш друг Джарндіс був дуже багатою людиною. Він міг купити собі все, і він купував, а таке життя швидко набридає. Проте він був людиною не дурною: якщо цей світ уже нічого не міг йому дати, він сподівався знайти щось для себе у світі майбутнього.

- Чому він просто не ліг у гібернацію на Землі?

- Земля – ненадійний притулок. Війни, епідемії, природні катаклізми. А тут ми спокійно проспали дві тисячі років.

- Якби це була Земля, ми б легко визначили це по сузір’ях або…

- А чий по-твоєму це був обов’язок? Якраз мій.

- Але ти спрямував корабель геть від планети.

- Правильно. Чи ти думаєш, що за дві тисячі років люди її не покинули?

- Тоді навіщо ми повернулися сюди?

- Ми повернулися не на Землю. Ми повернулися у Сонячну систему.

- На Марс?

- Думай глобальніше. Ти коли-небудь чув про сферу Дайсона?

Звичайно, чув. Ця стара астрофізична теорія передбачала, що в майбутньому людство потребуватиме геть усієї енергії Сонця, і для того, щоб поглинати її повністю, воно оточить Сонце гігантською сферою. Чорт забирай, виходить….

- Виходить, Сонце насправді не згасло?

- Ага. Просто люди не випускають його світло за межі сфери.

- Для чого ж їм стільки енергії?

- Для того, для чого Джарндіс прибув сюди. Подумай сам. Якщо люди змогли побудувати таку масштабну конструкцію, цей світ уже не може їм нічого дати. Тому сфера, скоріш за все, має одну функцію – підтримувати досконалу імітацію реальності, в яку і переселилось людство. Реальність, у якій люди стали богами. Там вони самі обирають свій світ, там живі усі, хто їм дорогий, там здійснюються всі їхні бажання. Або вони можуть захотіти, щоб їхні бажання не здійснювались, щоб дорогі їм люди помирали, і щоб вони жили у кошмарі. Там можливо все.

Раптом пролунав сигнал сирени. В ту ж мить у лівій руці Джонса щось зблиснуло, але я натиснув на спусковий гачок першим. Його голову прошило наскрізь, тіло розпласталось на підлозі, а з руки випав пістолет.

Я побіг на навігаційний місток. Сирена сигналізувала про те, що ми наближаємося до гігантської навколосонячної сфери: її радіус перевищував радіус орбіти Меркурія. Отже, все це правда. То ось як людство завершило свій шлях? Не підкорило Галактику, не перемогло світло, а просто сховалось у досконалій симуляції? Мою увагу привернув один з голографічних екранів - це був бортовий журнал корабля. Я відкрив записи за останні кілька годин.

Джонс пробував з ними зв’язатись. Марно. Жодної відповіді так і не було отримано. Може вони вже не сприймали наших застарілих сигналів, може взагалі не слухали ефір, але у мене з’явилась інша ідея. Так само, як Джарндісу набридло його багате життя на Землі, так само людям у цій сфері набридло життя богів. Проте тікати уже не було куди. Скоріш за все вони або збожеволіли, або відключилися від системи, що теж означало смерть. Принаймні зараз там не лишилося нікого, щоб нам відповісти.

У мене був вибір: спробувати посадити корабель на поверхню сфери або використати її для гравітаційного маневру, щоби покинути Сонячну систему.

Іронічно, усе-таки. Я хотів знайти місце, щоб утекти від людей, і ось воно переді мною, ще й з обіцянкою перетворити мене на бога. Але все це мене чомусь не гріє. Що б там не було, людина – соціальна істота, і сьогодні я відчув це на своїй шкурі.

Звичайно, Сонячна система – це наш дім. Але я згадав слова Джозелли. Ми самі – людство, і у нас свій шлях. Наша експедиція шукала новий дім, а не рай. Там будуть труднощі, небезпеки, хтось із нас загине. Але це життя, а не симуляція.

Я підійшов до голографічного екрану. У пам’яті корабля зберігся маршрут до системи Ари. Новий Дім. Дикий, небезпечний світ. Мета експедиції. Можливо, мене засудять за моє рішення, але я сам був у ньому певен. Я обрав маршрут, і автопілот почав підготовку до гравітаційного маневру.