Марися

Його завжди дивувало, чому місцеві обходили їхню оселю десятою дорогою. Наче й приводу ніхто не давав. І в допомозі не відмовляли – як захворіє хто, або худоба падати зачне, чи інша яка біда станеться – мама із татком першими на поміч прийдуть. Але чомусь у друзі до них ніхто не набивався. Батько тільки сміявся з того: «Бояться – значить поважають!». Мама взагалі на те не зважала. Ян же був переконаний, що винен у всьому «мертвий ліс». Той зусібіч на добре поприще оточував обійстя – геть всохлими соснами з покрученими стовбурами, скелетами колись могутніх дубів та кленів. Лише де не де проб’ється було з весни жмутик червонястої трави та кволий кущ бузини або вовчої ягоди. Але й те до осені неодмінно зачахне…

Сьогоднішній день обіцяв стати надзвичайним – родину очікувало поповнення. Батьки заздалегідь готувалися до цього, напевне знаючи, що дитя народиться саме сьогодні, і з’явиться на світ саме донечка. Ярло, старший із трьох синів, від самого рання заходився споряджати коней – дорога до Стовпів Сили неблизька. Тато зосереджено впрягав воза, змащував коломаззю втулки коліс та підкидав у підводу свіжого пахучого сіна. А молодші – Ян з Троєм ще вдосвіта відправилися у дальній ліс – потрібно ж до святкового столу якихось ласощів додати.

Ранкове сонце вільно купалося у щедрій росі. Лісове птаство не вгавало у верховітті. Прохолодний вітерець, ніби граючись, лоскотав шиї. Хлопці скоро понабирали повні коші грибів і на зворотньому шляху забрели у малинник за ягодою. Попри ясний день і вдалий похід, щось невпинно гризло зсередини наймолодшого з братів. Ян соромився видатися панікером, тому промовчав, зачувши як сойки здійняли гвалт на самісінькому узліссі. Навіть коли ціла хмара вороння злетіла над урочищем, що тягнулося вздовж шляху до зруйнованої вежі, то зробив вигляд, що йому геть байдуже. Але коли із кущів із хрюканням та вереском щось вискочило прямо на нього, рука, попри здоровий глузд, сама метнула списа у звіра. Прийшлось до всього ще й цей трофей тягнути до хати.

На ганку в рядок вишикувались переповнені кошелі із пузатими боровиками, козуби з лісовою малиною та чорницею. Поруч, прикритий шматком ряднини, лежав чималенький підсвинок.

«Нащо такого задохлика вбив?» – спираючись широчезною спиною на одвірок та ледь торкаючи ногою дичину, зі смішком запитав Ярло .

«Ніхто нікого не вбивав – дурна свиня сама на мого списа кинулася» – віджартувався Трой і запитально глянув на старшого брата. «Як мама?» – не витримав паузи, що аж занадто затягнулась.

«Усе добре» – відповів Ярло, виразним поглядом вибачаючи його за нетерплячість – «Скоро вже мають пологи початися».

Ніби підтверджуючи ці слова, двері хати рвучко відчинились і на порозі з’явився татко: «Ну що, хлопці? - сідлаймо коней – час вирушати». Та рішуче закрокував до конюшні.

Ян вже нахилився було до кошиків, коли краєм ока помітив рух за високим парканом. Тієї ж миті у стіну по над самісінькою його головою увіп’ялася стріла із яскравим оперенням. Трой не дозволив меншому братові довго розмірковувати над дивиною – із силою відштовхнув того в один бік, а сам відкотився у інший. Майже одночасно ще дві стріли із мстивим дзижчанням встромилися у стіну саме там, де хлопці стояли раніш.

По тому у хлопчини все трохи змішалося і переплуталося в голові – ось вони – двоє молодших – біжать до бійниць на горищі, на ходу прилаштовуючи на спини тули і натягаючи тетиву на луках. Ось, вражений одразу двома стрілами, падає дядько в червоному, а випущена ним вогняна куля вибухає десь високо в небі. Ось злітає над парканом струнка постать Ярло, а по той бік уже грізний чорний вовчисько вгризається в холку коня закутого в лати вояка, який через долі секунди котиться по землі безпорадною купою брязкітливого заліза. Ось із за рогу вискакує батько, на ходу перекидаючись у велетенського медведя. Він з легкістю зносить стрій піхотинців, добираючись до загону лучників, щоб влаштувати серед них незабутній танець смерті.

А ось вже «кулак вітру» іншого мага, що причаївся було поодаль, пробиває стіну горища і Яна привалюють важкі колоди.

Він проводжає поглядом дивовижні біленькі хмаринки у блакиті.

Чує десь віддалік – «Схоже хребет… Невже скалічився?… У-у, вража морда!...»

Згодом бачить над собою стурбоване батькове обличчя із краплинами крові, що запеклись на скронях. Його кудись несуть. Він не відчуває ні рук, ні ніг. Йому добре, хоч і трохи зимно…

Тоді над ним схиляється мама. Така бліда! Але який же у неї жорсткий погляд. Хлопчика ніби притискає цим нестерпним поглядом до долівки. Як же боляче! Усе його тіло ніби проштрикують розпеченими кілками. Ні! Не потрібно! Він більше такого не витримає!...

«…Ворухни пальцями… А тепер ногою подригай… Ф-фу-ух!» – мама знесилено відкидається на бильце ліжка і тихо каже чоловікові: «Все буде добре з ним… Але часу обмаль лишилося…». Вона прикриває очі і часто-часто дихає. «Люба – треба їхати» – татко стурбовано обнімає її, допомагаючи підвестись на ноги. Тим часом Ярло підхоплює ще геть кволого брата на руки та несе у двір.

…Маленький обоз промчав повз сусіднє село і рушив у напрямку, протилежному від Стовпів Сили – у бік Збитнів. Батько, що був за візника, весь час схвильовано озирався позад себе – де на запашному сіні примостились поранений Ян та його вагітна матуся. Попереду їхав верхи Ярло. Трой – замикав процесію. На щастя, затримок більше не було – інквізиторські сподобились виставити проти них лише отой куций загін. Якось, навіть, трохи образливо було…

Баскі коні хутко несли возик по польовій дорозі. Підводу зрідка кидало на баюрах і мама тоді ледь чутно стогнала крізь міцно стиснуті вуста. «Ти впевнений, що саме Буць їх підіслав?» – заголосно кинула у спину чоловікові. Той аж здригнувся від несподіванки, але стримано відповів: «Так! Інквізитор не міг злукавити – під «поцілунком очищення» не брешуть». «Сподіваюсь» – додав через хвилину, з осторогою дивлячись на великий живіт дружини – «їй вистачить тих Буців».

Ян пригадав Степана Буця – старосту Збитнів – вайлуватого товстуна з ніби приклеєною до одутлого обличчя нещирою посмішкою – одночасно улесливою та зневажливою. Згадав і обох його синів, з якими хоч і не часто бачився, але ті зустрічі завжди закінчувались якимись неприємностями. Трохи старші, брати Буці чомусь постійно намагались позбиткуватись над ним. Особливо, як поруч не було дорослих. Щоправда майже завжди то їм вилазило боком. Чи то на ярмарку у Торжищі, коли він, тоді ще семирічний, загубився серед юрби глядачів приїжджого цирку – задивившись на нехитру виставу із всілякими фокусами та смішними сценками – незчувся, як опинився поблизу кліток із звірами. Буці-молодші, ніби того й чекали – один з них відімкнув ляду, а інший спритно штовхнув малого у загін до дикого вепра. Добре, що хлопчина не розгубився – пригадавши батькові уроки – швидко заспокоїв хряка. Той врешті перейнявся до нежданого гостя настільки теплими почуттями, що ніяк не хотів відпускати, порохкуючи від задоволення, коли малий йому чухав черево. А потім зненацька вискочив із загону та накинувся на кривдників нового друга, загнавши тих на самісіньку верхотуру циркових лаштунків. Товстуни мали дуже кумедний вигляд, коли намагались примостити свої сідниці на тонюсіньких жердинах… Чи то на мосту через Рий – коли Буці спробували витребувати з нього плату за перехід через річку. Ян, звісно, відмовив. Дурні насідали, входячи в раж все більше і більше. Дійшло до погроз отруїти білою купавою харчі, що хлопець ніс у торбині. Це його так розізлило, що він ледь не перекинувся прямо на очах у кривдників. Насилу стримався. Та, видно, таки трохи їх налякав, бо вимагачі дуже швидко накивали звідтіля п’ятами. Та й ще репетували при цьому на всю округу: «Одержимий! Він одержимий!...». А ось старша сестра у них була, дійсно, нічого – ставна, білолиця, з довгою русою косою. Мабуть, в покійну матір пішла. Щоправда Трой якось казав про неї: «…У цієї дівки стільки гонору, що на десятьох вистачить!...»

«Я теж на це сподіваюсь…» - жінка втомлено зітхнула і прикрила очі.

«Я нікого не винаймав! Я нікого…» - білий як полотно староста Збитнів без упину повторював одне й те ж. Нажаханий, він дрібно човп ногами, міцно притискаючись спиною до стіни. Куди тільки поділася звична бундючність. «Не винаймав – так не винаймав… Що ж ти гостей на порозі тримаєш?!» - батько впевнено посунув нажаханого господаря вбік та шарпнув на себе вхідні двері. Звідти горохом посипалися Буці-молодші, що саме дослухалися через шпарину – що ж там таке на дворі діється.

«ПощадИ…» - сипів напівпритомний Степан, коли його, услід за породіллею, вели через сіни до світлиці. «Там видно буде» - тато без будь якого жалю подивився на донощика: «Клич свою Мотрю, нехай допоможе» . Він вправно звільнив широчезне спальне ліжко від надміру ковдр та, знайшовши чисту постіль, вже перестеляв її. «Не стовбичте даремне – допомагайте» - звелів своїм синам. Ті обережно вклали матір на перини та відступили вбік. Мотря, старша дочка Буців, тремтячими руками заходилася було звільняти її від одежі, але наткнувшись на рішуче – «Облиш!» - відсахнулась. Після чого поспішила до печі за нагрітою водою.

«Відпусти їх… Я її не втримаю. Вона сильніша, ніж я гадала…» - приклавши руки до живота, мама благально дивилася на татка – «І хлопці» - вона вказала очима на дітей – «нехай відійдуть подалі. Ліпше – за межі села».

«Я знав. Я знав... Мертвий ліс – то її рук діло. І матір свою то вона вбила. Всі вони відьми!... треба було ще тоді спалити!…» - Степан, від переляку втрачаючи залишки глузду, белькотів якусь нісенітницю.

«В’яжи!» - наказав батько старшому синові, коли староста , дико обертаючи очима, кинувся було навтьоки. «І цих теж» - вказав на принишклих Буців-молодших, після того, як Ярло впорався із першим завданням. Потім зиркнув на Троя і кинув тому: «Чув що мати сказала?! Відводь Яна якнайдалі і чекай нас за селом». «Та не потрібно із них спутаних ляльок робити. Підсовуй їх сюди і біжи до братів. Я тут вже сам якось впораюсь. Хутчіш!» - то вже знову старшому.

Хлопці іще нерішуче топталися у сінях, коли з хати долинув протяжний крик – «А-а-а-а!!!». «Починається. Бігом звідси!» - Ярло виштовхнув їх на подвір’я і буквально за шкірки потягнув якнайдалі від хати. Вони бігли, постійно озираючись назад. Щось жахливе похмурою тінню невідступно слідувало за ними. Моторошне шарудіння змінювалось ледь чутним хрускотом. До нелюдських жалібних зойків додавалися схлипи та гарчання.

Нарешті, коли брати, проминули видовбаний із каменю ідол-оберіг – все припинилося. У вечірніх сутінках – Ян і не помітив як день скінчився – село нагадувало завмерлого привида – ні вогника навкруги, ні звуку не долітало з жодної хати. Зазвичай у Збитнях народ любив погуляти – як не медовухою побавитися, то якусь забаву влаштувати – почубитися гарненько, чи хоча би банальну сварку влаштувати на видноті у сусідів. А тут – ні шелесть. Дивно…

Хлопці чекали з годину перед тим оберегом – майже у повній тиші. Нарешті із темряви з’явилися дві постаті. Батько, виснажений від утоми, але із щасливою посмішкою на вустах. І мама – трішки змарніла, але як завжди – впевнена і велична. На руках у неї – загорнута у ковдру – посопувала їхня сестричка. Лише носик стирчав назовні. Справжня красуня!

«Я за кіньми…»

«Стій!»

Але ноги вже несли молодшого у вечірні сутінки.

«Нехай. Він має сам зрозуміти…»

Висхла трава розсипалася порохом під його кроками. Старезний дідо вкляк на лавчині під тином, увінчаним горщиками. Спиною привалився до почорнілих дощок. Закинута голова із невеликою цапиною борідкою біліла у пітьмі. Скляними очима той невідступно слідкував за зорями, що розпалювались на нічному небі. Хлопець не підійшов.

Мертва кудлата собацюра у сусідньому дворі. Вирячені червоні очі, оскалена пащека із виваленим язиком. На траві – гора лахміття. І хтось там у ній – нерухомий. Побіг далі, затримавши дихання. Не зупинився.

Ось і знайома будівля. Яскраві вдень, надвечір розмальовані ворота видавалися недолуго-плямистими, неначе були заляпані помиями. Кущ шипшини коло призьби, коли Ян його ненароком зачепив ліктем, осипався трухою. Мертвотна тиша. Без запаху, без надії. Гнідого він впізнав лише за білою стрічкою, вплетеною у колись буйну гриву. Висхлий до нестями, той лежав на брудній долівці стайні – із впалим животом і – о щастя! – заплющеними очима. Вітерець, бідолашний, зачепився поводом за жердину і повис на тій, неначе висельник. Ледь стримуючи сльози, хлопчина відчайдушно змахнув ножем, розрубуючи з несподіваною легкістю грубу шкіру вуздечки і звільняючи мертвого коня із петлі.

Довго не міг заставити себе зайти у хату. Нарешті, навпомацки проминувши залиті темрявою сіни, тремтячою рукою штовхнув двері до кімнати. Світець з догораючими скіпами висвітлював лише частину приміщення. Буці – чи скоріше тіні від Буців? – лежали на підлозі безформними купами. Раптом у кутку хтось схлипнув. Мотря, змарніла до чортноти – із висмиканими з під хустини, посивілими пасмами кіс – швидко подріботіла навкарачки до його ніг і втупилася у зайду бездумними, широко відкритими очищами. «М-м-о-о…» - затинаючись, почав було хлопець – як зненацька дівчина, на очах обертаючись у огидну потвору, роззявила величезного рота, з якого стирчали гострі леза-ікла – і викинула у його бік довжелезне страхітливе жало. Неймовірний біль пронизав усе тіло Яна і він…

«…Ворухни пальцями… А тепер ногою подригай… Ф-фу-ух!» - мама знесилено відкидається на бильце ліжка і тихо каже до тата: «Все буде добре з ним… Але часу обмаль лишилося…». Вона прикриває очі і часто-часто дихає. «Люба – треба їхати» - татко стурбовано обнімає її, допомагаючи підвестись на ноги. Тим часом Ярло нахиляється до брата, ще геть кволого, щоб здійняти того на руки.

«Ні-і-і! Тільки не у Збитні!...» - Ян відчайдушно борсається на лежаку: «До стовпів… Потрібно їхати на Капище!»

«Схоже, у хлопчика дар передбачення прокинувся» - Ягиня з ніжністю прихилилася до чоловікової спини: «Поїхали, якщо до Стовпів Сили хочемо вчасно добратися». Велес обернувся до коханої, поцілував її у скроню і смикнув віжками: «Пішли, мої хороші…». Помовчавши з хвилину, додав: «А доню в честь бабусі назвемо? Мареною?». «Мені більше Марися подобається» - зручніше вмощуючись на м’якому сіні, відповіла йому дружина.