Служниця Мари

«Мати моя Маро, дякую за день, що ти його мені дарувала. Дякую за усі напасті і безчинства, що ти їх наслала на люд безбожний. Хай множиться твоя слава і хай бояться тебе Дажбог із Сварогом, Макош із Рожаницями, Дана із Перуном, і всі світлі і темні духи во віки віків.»

Русана прочитала свою щонічну молитву до Мари, загасила свічку і лягла спати. Болотяний вогник турботливо повисів біля її набитої духмяними травами подушки, мигнув і виплив у сіни. А там, породжуючи довгі тіні своїм блідим сяянням, завис між в’язанок трав і квітів, від яких терпко пахло лугом, лісом, болотом і осінню.

Та не встигла дівчина заснути, як у двері із силою загупали, аж стіни задвиготіли у ветхій хатині. Русана схопилась, запалила свічку, вибігла в сіни і тривожним голосом звернулась до дверей:

- Хто там? Що вам потрібно?

- Відчини, відьмо, бо рознесу твою хижу на тріски. Допомога потрібна!..

Русана прожогом відчинила двері. Наче вихор, у сіни ввірвався високий багато вдягнутий воїн, тримаючи на руках закутаного у плащ чоловіка. Одним сильним змахом він скинув глечики, трави і інше домашнє начиння на земляну підлогу і обережно поклав свою ношу на лаву. А дівчина уже метушилася: витягувала із скрині чисте полотно, наливала у глиняну миску теплу воду із жбана,діставала з полиць пляшечки з густими темними мазями.

- Допоможи їй… - проговорив грубо гість, проте здивована Русана вловила у його словах благання. Їй?..

- Все, що зможу, зроблю, - м’яко відповіла і підійшла до лави. Зараз каптур упав з голови непритомної жінки і по лаві, звисаючи до підлоги, розметались білі кучері. А ще Русана із подивом побачила, що плащ на животі натужно випинався, і це свідчило про одне - жінка була вагітною. І було схоже,що вона народжувала. Не гоже чоловікові дивитись на таке, тому Русана виразно глянула у суворі очі гостя і наказала:

- Чекайте у сінях, пане.

Він неохоче підкорився, але в дверях зупинився і сказав голосом, що від нього аж мороз по шкірі пройшовся:

- Тільки спробуй, відьмо, нашкодити…

Вогник злісно блимнув, але Русана уже займалась своєю справою – роздягала гостю і приводила її в чуття міцною настоянкою чебрецю…

У ту ніч Русана прийняла новонародженого. Прийняла так, як велять обряди – з чистими, не обтяженими страхом і суєтою, думками, з’єднавши свою душу із душею новонародженого у потоці Всеєдиної Любові. То був хлопчик, малесенький, але такий гарний, такий пухкенький, як те світле дитя, що носить милосердна Лада у себе на голові. І коли дитинка випливла з материнського лона, наче човник із водяного виру, мимовільно Русана послала хвалу Роженицям і Мокоші за благополучні пологи. І Марі теж послала хвалу, бо вона дозволила цій дитині почати життя.

На ранок до убогої хатини на болотах приїхали воїни, челядь і запряжена кіньми добротна коляска. Мати з дитям були переправлені у коляску, а чоловік, що привіз породіллю і що був батьком дитини, зупинився перед Русаною.

- Дякую, що прийняла мого сина, - сказав.

- Хіба можна було інакше, князю? – озвалась дівчина.

- То ти мене упізнала? – усміхнувся князь, а потім несподівано спитав: – Тобі цікаво, чому я привіз княгиню до тебе народжувати?

- Упізнала, княже, по перстеню із вашою печаттю. А відповідь, я гадаю,знаю, - відповіла Русана. – Дуже рідко приходять до жриці Мари просити допомоги у пологах,бо остерігаються її темної суті. Але коли і приходять, то в особливих випадках – якщо волхви чи відуни, чи повитухи бачать, що прикликана душа дитини не може з легкістю прийти у світ Яви, що дитя може померти під час пологів. Тоді тільки жриця Мари – правительки Нави, де перебувають усі душі, - може відчинити ворота Нави і впустити душу в людський світ. Не хвилюйтеся, Княже, я зробила усе, як годиться, як і баба Ярина робила – ваш синок буде рости міцним і веселим. А для кращої певності в час ім’янаречення возведіть хвалу і Марі,крім інших Богів, бо вона випустила душу вашого сина із Потойбіччя. І ім’я йому дайте хороше, таке, що буде служити хлопчику оберегом, - Богодаром чи Добромиром назвіте його.

Русана розповідала із знанням справи. Але вона була ще геть молоденькою і раніше пологів сама не приймала, тому просто переповідала слова, що не раз чула з уст баби Ярини в такі хвилини.

- Стара Ярина добре тебе навчила, дівчино. Скільки ж тобі літ і як твоє ім’я?

- Звати мене Русана, - зніяковіла дівчина, - а літ мені п’ятнадцять.

- Спасибі, Русано, - вскакуючи у сідло, мовив князь. - Ярина за роботу бралась лише коли перед очима сяяли золоті червінці, чи коралове намисто, чи срібна чаша. Була вона жадібною до красивих речей. А що ти попросиш?

Баба і справді такою була – Русані нараз пропливло перед очима, як стара з палким поглядом перебирала між пальців дорогі намистинки чи роздивлялась, тицяючи під блідий вогник свічки, золоті сережки. Дівчина почервоніла і збентежено мовила:

- Баба робила так, а я не робитиму і жодну дяку не проситиму. Народження здорової дитинки – то мені радість. А ви, княже, маєте знати, що я іще не жриця Мари. Посвяти я не пройшла, тільки готуюсь до неї. То ж не звіть мене відьмою…

Князь усміхнувся у вуса, нависаючи над Русаною і слідкуючи за болотяним вогником, який удень зблід і більш нагадував прозору жменьку тополиного пуху. Зараз вогник, відчуваючи дівочу образу, носився довкола князя, мов настирлива оса, але вдіяти нічого особливого не міг, тільки іскрився злісно. Князь зняв з пальця срібного персня, того самого, що його роздивилась Русана, і простягнув його дівчині.

- Візьми це не як плату, а як подяку. Я не зву тебе відьмою, дівчино, бо це було б неправдою. Ти теж маєш дещо почути. Коли волхв зазирнув у майбутнє мого сина, то побачив його долю. Побачив, що він буде славним юнаком і сміливим мужем, а потім мудрим князем на нашій землі. Однак волхв бачив, що усе це буде лише у випадку, коли дитя народиться благополучно, а майбутнє говорило, що княгиня буде народжувати важко і не народить. Та волхв узрів, як відвернути біду, і так мені сказав: «Ніхто не допоможе княгині, як тільки юна чародійка, що живе на Бузькиному болоті. Їдь до неї, коли почнуться перейми, не зволікаючи. Лише вона прийме твого сина із рук Мокоші, коли Мара почує її молитву і відкриє Браму Нави. » Тож коли настала призначена година, я, попри вагання, посадив княгиню на коня і привіз до тебе. А тепер бувай, Русано. Мені час їхати.

Князь потягнув за вуздечку, кивнув Русані і пустив коня вскач наздоганяти своїх людей. А збентежена дівчина ще якийсь час стояла і, не видячи того, захоплена своїми думками, спостерігала, як поволі брудна вода проступає у відбитках підків, що залишив на грузькому торф’янику князів кінь.

***

Що значить для людини її призначення, планида, як кажуть старі? Чи це дух, що Боги його відсилають на землю допомагати конкретній людині чи карати її? Чи це тоненька, наче павутинка, посріблена ниточка, що її тче сама Мокоша і вручає у руки богині Долі, аби та обв’язала цю ниточку довкола людського серця? Чи це невидимий таємничий напис на чолі, що його роблять діви життя Судениці у мить, коли людина приходить у світ людський?..

Від того дня, як прийняла на світ дитину, не знала Русана більше свого призначення. Дивні думки не давали їй спокою, тому і молитви до Мари стали у неї нечасті – вранці та перед сном. Мабуть, через те дуже настирними зробились і Марині улюбленці – погані духи. Буває, ляже спати дівчина, аж двері тихенько скрипнуть і непроглядний туман до ліжка потягнеться, сичить, стогне, збирається до купи чорною потворою, яка стане навкарачки і очима червоними лупає на Русану, на подушку лапи кладе. Та не боїться Русана.

- Іди геть, кикиморо. Іди в болото, - накаже і кине жменьку маку чи сушеного тирличу межи очі нахабі. Та й зникне.

Особливо клопітно з нечистю було взимку. У зовсім негожі дні, коли на дворі снігом замітало усі стежки, а вітер вив у димарі дужче від вовків, сиділа Русана у своїй хатині,нікуди не виходячи. Сумні пісні співала біля вікна, вишивала,робила настоянки від хворих суглобів чи ниючого попереку для сільських старців. А тут хтось як зарегоче моторошним хворим сміхом у сінях, як загупає у двері та стіни. Навія безчинствує. А іноді навідувалась і куга – стояла на козлиних ногах під вікном, пускаючи слину із гнилого рота, і шепотіла: «Задушу. Задушу…» Аж найсумирніші із злих духів, маленькі балакучі бабуськи марухи, заклякали від страху біля свого прядива чи з шумом ховались під піч. Набридло усе те Русані. І одного дня, коли не сніжило, пішла углиб болота до Капища Мари, щоб просити заступництва від духів і принести жертву. Єдине, що було цінне у неї, понесла – срібний князів перстень. Запаливши обрядові трави, виконавши хвалу Марі і танок жриці, Русана вкинула перстень у глибоку криницю з чорною водою, що не мала дна і споконвіку слугувала для жертвоприношень. Після цього у її хатині запанував спокій.

Відгула зима. Зазеленіло усе навкруги, укрилось духмяним квітотрав’ям. Прилетіли бузьки і чинно бродили по купинах. Жаби вчинили страшний гамір. А вночі солодко і дзвінко тьохкав соловейко. Гарно стало на болоті.

Малий княжич, думала Русана, уже, певно, вчиться спинатись на ніжки і робити перші кроки. Гарна то буде людина, чесна. У мить, коли дитина вийшла з материного лона у Русанині руки, вона побачила його долю. І запам’ятала її на все життя, бо може настати час, коли юний княжич покличе її порадитись.

З хвилюванням згадувала Русана про свій перший досвід прийняття пологів. Це дійство видавалось їй сповненим божественної сили, дивної неповторної краси. Особливо та мить, коли вона єднала свою душу із душею дитини, була дивовижною, бо тоді усі Боги – покровителі пологів постали перед нею у золотому світлі: Рожаниці – Лада і Леля; Мокоша, Судениці, а також боги Нави Мара і Велес, що дозволили душі покинути їхній світ.

Душа Русанина тягнулась до світла, до животворення, але ж баба Ярина учила її бути служителькою Мари, щоб у шістнадцять літ прийняти посвяту. А бути Мариною жрицею значило постійне спілкування з нечистю, життя на болоті, неподалік від Капища, і відречення від усього доброго, веселого, людського. А ще означало чути у себе за спиною не злісне, але й неприємне «відьма». Бо всі добре знають, що Темним Богам також треба посилати славбу, особливо у часи моровиці, неврожаю чи якого лиха, але кому приємно спілкуватись зі служителем Чорноти, що, можливо, сам і наслав нещастя на голови людські по волі Богів?

Тому оті слова волхва, що їх повів князь – «не відьма, а чародійка» не давали дівчині спокою. А що як її призначення геть інше, ніж казала баба Ярина? А що як її сили і уміння мають служити добру?Адже ніколи і ніхто не говорив їй про право вибору. Баба Ярина прийняла її, малу сироту, уже старою, бо відчула у Русані незвичні здібності – бачити те, чого не бачать інші, і робити те, чого інші не вміють, як нема на те волі Богів. Без особливої ласки і турботи ростила вона дівчинку, вчила молитвам до Мари, заклинанням, що прикликають і відгонять усіх Мариних слуг, показувала як робити мазі проти хвороб і приворотний трунок, вчила наводити пристріти. Рідко її пускала у село – хіба по харчі та одяг. Тому й росла Русана відлюдькуватою і єдиним її другом був болотяний вогник, що прив’язався з якогось дива до дівчини ще в далекому непам’ятному дитинстві.

Не маючи спокою від думок, вирішила юнка літом,ближче до осені, вирушити за порадою до Великого волхва Ведана, що жив у дубових хащах. Тільки він міг повісти про її призначення і вгамувати душевну тривогу.

***

Настало свято Зільника – день, коли трави, коріння, квіти - тобто усяке зело - набирає особливої цілющої сили. До сходу сонця Русана, взявши хліба та солі для Матері-Землі, вирушила по рослини. Вона розпустила коси, чоло пов’язала плетеною з різноколірних мотузків стрічкою,на шию вдягла кольоровий гердан. Йшла босоніж по рясній росі, збиваючи її подолом білої сорочки, яку обшила червоними сваргами. За нею тихо плив вогник. Дівчина оминула дрібний перелісок і прямувала до тих місць, що їх називали Чорнобожі, бо там, казали, водиться не тільки гадюччя, а ще й усякі болотяні духи, що заводять людей у твань на погибель. Одначе там без міри росли і корисні дягель, зозулині слізки, красуня-калюжниця. Шлях її завів у місця неходжені, де хіба лосі та кабани витоптали стежини, але не людські ноги. На кілометри вдаль простягалось болотяне царство, видихаючи у небо важкі болотяні випари, а його рясно обступили різні кущі та верболіз. Хтозна що і хто водилось у тих заростях, проте Русані було нестрашно – вона звикла до болота.

Як велять обряди, Русана роздягнулась, поклала під кущик вовчих ягід сіль та хліб і з пошаною подякувала Землі за її дари. А потім стала обережно брати ці щирі дарунки: там листя нарве, тут – цвіту, там корінь викопає, тут пилку струсить… Рве, підкопує, а сама думками далеко. Тільки вогник болотяний знає де:

- От підемо ми з тобою, Вогнику, до Ведана, а він візьме та й спитає у мене «Чого прийшла? Хіба не знаєш своєї долі, свого богообрання Марі служити?» І що я відповім, Вогнику? Знаю, скажу йому, але боюсь цієї долі. І не хочу… Хочу людям служити, бути межі них, хочу, щоб від мене не ховались, як від почвари, хочу слухати, як дітки сміються, бо то музика світла і щира… А він послухає і мовить «Не опирайся виборові. Така є твоя доля.» Що я відповім? Що???

- Скажи, що Долю людині дають Боги і що в людини завжди є вибір що чинити, - раптом почула Русана неждану відповідь. – Принаймні мені так говорили.

- Ой, - стрепенулась, злякано озираючись. – Хто тут?

- Я, - відповіли їй, - Діян, сільський пастух.

З кущів вийшов юнак – чорнявий, з доброю усмішкою на вустах. Русана схопила із трави мокру від роси сорочку і прикрила своє голе тіло. Болотяний вогник турботливо кружляв навколо неї і обурливо блимав до хлопця.

- Що ти тут робиш у цих глухих місцях? – спитала Русана, ніяковіючи.

- Те що й ти – шукаю корисне зело. Та, власне, й не зело, а бузину. Хочу сопілку зробити - щоб грала добре, і щоб користь від неї була якнайбільша… А я чув про тебе. Ти – Русана, відьма з болота?Не бійся, якщо хочеш вдягнутись, я відвернуся.

- Я ще не відьма, - обурилась Русана і пішла за кущ одягатись. І вже звідти долинуло примирливе: – Нащо тобі сопілка, Діяне-пастуше, ти ще й музика?

- Музику люблю, та граю тільки собі на радість. А ще своїм бджолам – вони у мене вередливі: коли щасливий і граю їм веселу музику, то мед виходить солодкий, аж п’янкий, мов суриця. А коли мені сумно і музика невесела – то й мед густий, темний, наче вино, терпкий…

- То ти і пастух, і музика, і бджоляр… Може, ще щось умієш? – засміялась Русана, виходячи із кущів. Сонце уже зійшло і грало на її волоссі золотими переливами. Діян аж закляк, роздивляючись дівочу вроду.

- Умію… Глечики ліплю із глини, щоб мед в них тримати. Кажуть у селі, що хороші… - Діян помітив, що Русана дивиться на нього з посмішкою, збентеживсь і відвів погляд. А потім спитав, щоб не мовчати: – А ти, Русано, не боїшся сама тут блукати, у господі Водяниковій?

- Не боюсь, - засміялась щиро, - я ж виросла на болоті. З Водяником змалку знайома. Він не страшний – просто старий добрий дідусь, який любить перекидатись то на сома вусатого, то на коня дикого. А як стрінеться йому хто, що з річок збиткується, то він злим стає. Та ти маєш йому сподобатись, бо Водяник страшенно любить музику та веселощі.

- О-о-о, тоді я минатиму болото стороною. Краще вже бджолам грати, ніж духові болотному, - засміявся і Діян.

- А хочеш, я покажу, де росте хороша молода бузина, якраз для твоєї сопілки? – спитала раптом Русана.

- Покажи. А я прийду тобі на сопілці пограти. Хочеш? – озвався Діян.

Русана не відповіла, засоромилась. Зібрала у торбинку свої трави і попрямувала вздовж хащі, до місця, де, як вона знала, росте багато бузини. Слідом ішов Діян.

А наступного дня, коли Русана розвішувала на балці у сінях трави, почула на дворі приємну гру. Серце тьохнуло щасливо, закалатало, аж у грудях заболіло. Вибігла юнка на двір і побачила Діяна. Він сидів під калиновим кущем і грав на новій сопілці. А коли підняв погляд на Русану, щира радість горіла в його темних очах. Він підхопився і стрімко підійшов до дівчини, подаючи їй акуратне глиняне горня .

- А я приніс тобі меду. Солодкого, мов суриця…

***

Русана прокинулась, коли небо ще було усіяне зірками і Великий Віз тихо собі котив до горизонту, кидаючи долу камінчики серпневих зорепадів. Сьогодні вона мала йти до волхва Ведана, у дубовий ліс. Дорога до нього довга – день і половина ночі, якщо людським шляхом. Проте є й інший – через болото, цей наполовину коротший, але небезпечніший удвічі.

Не може вона сидіти вдома: восени відбудеться посвячення усіх обраниць Божих у жриці. Після Ярини одна вона має прийняти її місію, але ж душа не лежить. А волхв знає усе на світі, йом у сто чи й двісті років, бо, кажуть, волхв живе доти, доки не знайде на своє місце гідну заміну.

- Ну що, Вогнику, ходімо?- спитала Русана, беручи горіхову палицю, щоб опиратись на неї в дорозі. Вогник сяйнув ствердно.

Нелегка то робота – продиратись крізь болото лише при світлі зірок. Ще доки місця були знайомі, Русана йшла легко і швидко. Та ось вона минула Капище Марі і стежина закінчилась, як і та частина гниловоддя, що звалась Бузькиним Болотом. Тепер починався важкий шлях, неходжений, туманний. Єдине світло, що трохи полегшувало рух, то було жовтаве сяяння вогника - він плив низенько при землі. Під ногами булькотіло, час від часу Русана набирала у чоботи брудної жижі. Іноді з глибин Чорнобожого болота, яке залишалось скраю Русаниної дороги, долинали моторошні звуки – стогін очеретянка чи невгамовний сміх мавок, а-то й завивання вовкулаки, позаяк ходили чутки, що в глибині боліт є старий ліс – сховище перевертнів. Та дівчина намагалась не звертати на те уваги, щоб не злякатись і не повернути назад. Натомість вона думала про Діяна. Все літо юнак провів з Русаною, грав їй на сопілці, допомагав готувати дрова на зиму, приносив харчі. І помалу між ними спалахнуло кохання – велике і щире. Таке, що на всеньке життя…

Розцвіло. Йти стало легше. Кілька разів Русана провалювалась у твань по пояс, але знаходила коріння очерету чи осоки і видиралась на купину. Одного разу їй привиділось, ніби за нею крадеться якась чорнота, але то були лиш згустки сивого туману.

Пообіді Русана знайшла острівець, усіяний голубикою і недозрілою журавлиною. Цими ягодами і підкріпилась. А вже надвечір болото стало висихати. Усе частіше траплялись вільшаники і молодий березняк, галявини з пожовклим мохом та болотяними квітами. І нарешті болото вивело Русану до лісу. Спочатку в молоду діброву, яка помалу згустилась до кремезного пралісу. Серце повело Русану, вказуючи їй вірний шлях. Так вона вийшла на лісову дорогу. А з першою зорею дісталась до будинку Ведана. Це була проста дерев’яна хатина, що стояла в центрі кола, утвореного тисячолітніми дубами. Неймовірна сила наповнювала повітря у цьому місці. Русані здалось, ніби вона потрапила у кришталево-чистий вир енергії, який проник у кожну клітину тіла і наповнив її благодаттю і сокровенною мудрістю. Навіть вогник розгорівся яскравіше і світився так, як ніколи досі. Біля хати тепло і неспішно горіло вогнище і на ослінчику біля нього сидів сивочолий старець у білім вбранні. Здавалось, він грів старі ноги, однак дивився прямісінько на гостю, а потім заговорив:

- Я давно чекаю на тебе, Русано.

- Я прийшла, Батьку Ведане. Прийшла за порадою…

Від хвилювання її голос звучав глухо.

- Я знаю, - мовив волхв, - і ти почуєш усе, що маєш почути. Але спочатку зайди в дім. Тобі треба помитись і поїсти.

І справді. Русана подумала про свій вигляд зі сторони – брудна,у баговинні,а що голодна – то чітко на обличчі написано.Дівчина піднялась на ганок і замилувалось різьбою на вхідних дверях – кремезний дуб,Світове дерево, з Соколом-Родом на верхівці, що собою єднає два простори – землю і небозвід. У майстра, що це вирізав, золоті руки, подумала Русана.

В будинку порядкувала дівчина. Висока, худа, чорноволоса. Вона усміхнулась Русані, але усмішка та була, хоч і мила, проте відсторонена якась, холодна. Дівчина допомогла Русані помитись і переодягнутись,подала вечерю. І тільки після цього до світлиці увійшов волхв.

- Я знаю про твоє сум’яття, Русано, - почав Ведан, - і допоможу тобі розібратись у собі. Чи ти знаєш про свій рід?

- Ні, Батьку, не знаю, - сумно відповіла Русана, - пам’ятаю лише Ярину, а вона ніколи не розповідала мені про це.

- То слухай, бо нещаслива та людина, що не знає свого роду або відлучена від нього зумисно чи випадково. Батько твій Озар був добрим чоловіком, відомим різьбярем. Двері, що ти їх роздивлялась з такою радістю в очах, то його робота. Мати твоя Жедана була травницею, дуже світлою і красивою жінкою, твоя краса – то від неї. Рано покликали Боги душі твоїх батьків у Праву. І Ярина – далека кровна родичка – забрала тебе на виховання. Темна у неї була душа, користолюбна. У темряві ростила вона тебе, не давши ні любові, ні теплоти, не навчивши законам Відання Роду. Та Світлі Боги, бачачи це, завжди були твоїми незримими заступниками, тож і відчувала ти їхню присутність повсякчас. А ще відчувала душу матері рідної, яка завжди була поряд, бо не могла вона залишити без захисту сироту свою необласкану.

- Батьку, то як мені бути далі? - спитала схвильовано Русана, коли Ведан замовк.

- Від народження у тебе є призначення – допомагати людям, як це робила твоя ненька. Сама Лада – богиня материнства, краси і любові – вдихнула при народженні у твоє серце знання. Вона керувала твоїми руками, коли ти шукала цілющі трави і робила з них ліки, коли вишивала собі сорочки, коли приймала пологи чи садила квіти. Ось кому ти маєш служити і від чийого імені творити добробут. Підеш до жриць Лади – вони тебе усього навчать…

- А Мара? – не стримала Русана запитання, адже ж усе своє життя молилась цій богині.

- Усім Богам належить воздавати славбу, бо вони – подателі благодаті і заслужених покарань. Нема поганих богів чи негожих, є справедливі і великомудрі. У Мари буде вірна служниця, обраниця від народження. Ходи до нас, Поляно, - гукнув Ведан у сіни. До світлиці увійшла та чорнява дівчина, яка зустріла Русану. – Ось хто займе твоє місце. А тепер відпочинь, бо завтра тебе чекає довга дорога.

***

Ще вдосвіта, коли у хаті спали, піднялась Русана і рушила у зворотній путь. Щастя переповняло її, бо знати своє призначення у житті – то велике щастя. А Русана знала, і цю добру вістку поспішала принести любому Діяну. Болотом, як і вчора, поверталась додому. Легко їй ішлось, безтурботно.

Втім якось дуже повільно світало, наче Сонце забуло про те, що його чекають люди. Хвилювався Вогник, мерехтів тривожно, мов відчував щось недобре. Тиша настала довкола незвична, холодна і ляклива. Чорніші від ночі тіні заснували між очеретів, тихо шерехтячи заростями. Страх охопив серце Русани, наче рука із крижаних бурульок. І дівчина кинулась бігти. Вона бігла з усіх своїх сил, вдало минаючи трясовину. Оберіг стискала у одній руці, а в іншій горіхову палицю. Запекло у грудях від стрімкого і довгого бігу, втомились ноги. Спіткнулась Русана об якийсь корінь і впала знесилена у багно. Підвелась – і заклякла від жаху. У сірім світанні перед нею височіла велетенська жіноча постать. Уся в чорнім убранстві, з білим, мов сніг, волоссям, яке вінчав вінок із людських кісток, з чорними очима, в яких горіли червоні іскри. Тонкі багряні губи стиснуті міцно і суворо. Праву руку обвив дорідний вуж, ліву – зелена ящірка, на плечах гніздяться ворони і сови,а замість ніг з-під подолу вибивається коріння тисячі сухих дерев, оповите чорним хмелем, покрите чорним мохом.

- Мати моя Маро, відпусти мене, - прошепотіла Русана, - я віддано тобі служила, а тепер прошу звільнення.

- Не відпущу, зраднице! - почула вона крижану відповідь. - Не відпущу. Заберу з собою.

- Ні, - закричала Русана у відчаї, - Ні-і-і… Прошу…

- Хіба хто за тебе заступиться? Хоч одна світла душа?Коли б хто вступився, то я б відпустила. Та тут, на болоті, нема нікого – лише ми з тобою. Ха-ха-ха…

Знявся холодний вітер, вириваючи з корінням очерет та лепехи і мішаючи їх з болотом, злетіли, страшно каркаючи, ворони з плечей Чорної Богині у сіре небо. Прокинувся вуж і смарагдовим оком блиснув на дівчину. Та раптом Русана почула тихий, мов шепіт, голос, ніжний, з далеких дитячих спогадів:

- Я вступлюся! Відпусти…

Озирнулась дівчина і побачила, як її Вогник став рости і набирати тілесної форми. Вже за мить між Русаною і Марою, мов туманне золотаве прядиво, з’явилась жінка – вродлива і молода. Вона простягнула руки до Мари і повторила благально:

- Відпусти моє дитя до світла.

- Мамо!- зойкнула Русана.

Тінь незадоволення майнула обличчям Мари, та виголосила вона холодним голосом:

- Хай буде так!

І розчинилась у повітрі. Одразу розсіявся туман, що клубочився довкола, і виявилось, що сонце давно уже зійшло і весело грало на росі, на крилах бабок, в калюжах, що стояли у болотній драговині.

- Мамо, - знову прошепотіла Русана, радісно кидаючись до матері – марева, яке поволі тануло.

- Я так довго тебе супроводжувала, доню, так довго оберігала… Але тепер, я знаю, все буде добре, тож мені пора тебе покинути. Прощавай, рідненька…

І мати, усміхнувшись лагідно, стала прозорим золотим метеликом, що легко і стрімко полетів у небесну голубінь – все вище і вище, доки геть не зник з очей. Русана витерла сльози, підібрала свою палицю і поспішила додому, у обійми Діяна.

У обійми Лади.