Лицарі Двадцятки

Гідеон міцніше взявся за рукоятку свого закривавленого кров’ю невірних меча. Навколо розходився пейзаж жорстокої битви, де кожну мить життя висить на волосинці, а крики своїх та чужих зійшлися у суцільний гул, в якому немає місця ні страху, ні сумнівам.

Хтось удалині крикнув їм: «В ім’я всіх двадцяти богів!» – і його слова, вістрям меча прорізали цей гул, дістаючись до вух священних лицарів.

Вони пішли вперед.

З молитвою на устах.

…

Вечір підійшов зовсім непомітно. Гідеон підписував чергову порцію різноманітних документів, не випускаючи із рук перо. Сьогодні він зовсім не чекав гостей. І, як на зло, вони прийшли.

– Майстре Гідеоне, яке щастя бачити вас живим. Не менше як саме провидіння двадцятки дало вам сили вижити і перемогти у бою, – з напускною радістю звернувся до нього вже немолодий жрець.

– Двадцятка веде мій меч, караючи невірних Сидаріоне, – байдуже відповів Гідеон.

– І я певен, що ваш меч іще послужить їм, адже ви не збиралися припинити свої величні подвиги?

– Якщо на те буде воля двадцятки, я з радістю долучуся до будь якої війни, але… Мені здається, я вже не втому віці. Я розумію, що лицарю значно почесніше померти в бою, однак…

– Великий майстре, радійте! У вас ще буде можливість віддати своє життя на славу двадцятки!

– Невже ви вирішили почати іще одну війну?

– Війни будуть продовжуватись. Аж поки останній невірний не відчує на собі гнів двадцятки. Або ж не прийме її волю у своє серце.

– Розумію. Але ж Сидаріоне, я боюся, що мені не вистачить сил, щоб знову повести за собою військо. Я недарма просив про переведення до військової канцелярії, адже не відчуваю у своїх руках такої ж сили, як і за своїх молодих років, – Гідеон опустив очі, наче посоромившись власних слів. – Крім того, я не бачив свою родину довгих три роки, після останньої кампанії. І лише нещодавно повернувся.

– Хочете сказати, ви відмовляєтесь від своєї ролі у великій експансії двадцятки? У священній війні?

– Що ви, Сидеріоне. Повірте, мої слова не прояв нечестивої гордості, а лиш знак мого смирення і слабкості. Не більше того.

– І все ж ви відмовляєтесь? – повторив запитання жрець із явним розчаруванням у голосі.

– Я відмовляюся, – твердо відповів Гідеон.

Запала довга, гнітюча тиша.

– Що ж, якщо це лише знак вашого смирення, то не смію вас більше цим турбувати. Ми знайдемо вам достойну заміну, майстре Гідеоне.

– Упевнений, у Ордені знайдуться потрібні люди. Спитайте сера Ніколу із Мальпласта. Він прекрасний боєць і хороший лідер. Він зможе повести похід на невірних. Я і сам збирався передати йому обов’язки найближчим часом.

– Обов’язково скористаюся вашою порадою, пане Гідеон. До зустрічі, – просичав Сидеріон.

– До зустрічі, пане Сидаріон, – сподіваюсь, я більше не побачу твою нудотну пику, – додав подумки Гідеон, поки чоловік повільно вийшов із його кабінету.

…

Ручки Мії охопили його шию, лагідно притискаючи жорстку щетину до себе.

– Ну, по легше, ще задушиш, – засміявся Гідеон.

Дівчинка легенько цьомнула його в щоку і попросилася на руки.

Вже разом, вони сіли за невеликий дерев’яний стіл.

Гідеон не міг надихатися цим прекрасним запахом. Запахом своєї оселі. Запахом супу, який його дружина Белла так і не навчилася смачно готувати. Але він їй про це ніколи не казав. Брав ложку і покірно ковтав його, вдаючи задоволення. Таке вже воно життя, часто треба робити те, що зовсім не хочеш.

– Слухай, Белло, – розпочав говорити Гідеон, коли Мія нарешті побігла гратися кудись на вулицю.

– Що вони знову хочуть? – вона розуміла його без слів. Знала цей його тон, і цей серйозний вираз обличчя.

– Чергова війна. Мене хотіли відправити. Знову вести військо на невірних.

– Ти ж не погодився? Скажи мені, що не погодився, – благально поглянула на нього дружина.

– Ні.

– Хай нас береже двадцятка, як ти посмів!

Лице Гідеона на мить змінилося, виражаючи його здивування, але Белла швидко перевела погляд кудись у бік, і він одразу зрозумів її натяк.

До кухні увійшов міцний старигань, із довгим сивим волоссям та безліччю зморшок на шкірі.

– Це правда сину, ти відмовився? – батько промовив це таким тоном, неначе особисто йому був нанесений страшний удар.

– Я боюсь, що мені не вистачить сили, аби і надалі вести священне військо на землі невірних. Це єдина причина. Тату, хіба ти сам не бачиш, що я вже заслабкий?

– Жалюгідний тюхтій. Я завжди знав, що ти ні на що не здатен. Навіть померти в ім’я богів, як справжній чоловік та лицар Ордену.

– Але ж ти теж не помер, батьку, – різко відповів Гідеон, підвівшись.

– Що ти сказав? – вони глянули один одному в очі, виражаючи тим поглядом усе своє презирство.

– Я жалкую, що не віддав своє життя у боротьбі за славу двадцятки. А ти цим навіть не переймаєшься чи не так? Нащо ця вистава, а, Белло? Хіба я не бачу, що ви обоє не надто вже вірні двадцятці?

– Які страшні слова, Захаріусе, – тихо промовила Белла, – ми вірні двадцятці усім серцем.

– Сподіваюся, що це так, – батько взяв свою порцію вже холодного супу і швидко пішов до іншої кімнати, не бажаючи продовжувати розмову.

Гідеон повільно сів, пприкривши обличчя руками, наче захищаючись від усього світу.

– Все буде гаразд, – Белла провела долонею по його волоссю та поклала руку на плече, намагаючись підтримати, попри сльози, що накотилися на очі.

– Мамо, тату. Ви чого? – злякано пискнула Мія, підійшовши до них навшпиньках, наче боячись ще більше засмутити голосними звуками.

– Нічого доцю, ми просто з мамою говоримо.

– Так, ти не хвилюйся, – скинула із очей сльозу Белла, – давай краще підемо дивитись на пташок, як ти любиш.

Мія радісно плеснула в долоні, підстрибнувши на дві голови, та побігла гратися, схопившись за мамину руку.

Гідеон відчув від цього спокій і щастя. Нарешті, він знову із ними, попри всі ті жахи.

Голова раптом загуділа, від запаху крові і смерті, що надто сильно в’ївся у голову.

«Це лише мара. Просто здається», – заспокоїв себе Гідеон.

Десь далеко затріпотіли пташині крила.

…

Був тихий, погожий ранок. Сьогодні він зовсім не чекав на гостей.

І, звісно ж, вони прийшли.

– Великий Майстре Гідеон, який радий я вас знову бачити, – Сидеріон посміхався всіма зубами, що у нього ще лишились. Він прийшов із невеликою вартою. Всього декілька чоловік.

«Недооцінює», – подумав Гідеон, широко посміхнувся йому у відповідь. Ввічливо привітався та запросив до столу.

– Як ваші справи? Відпочиваєте?

– Руки мої аж сверблять, так хочеться знову підняти меч в ім’я двадцятки. Але тіло моє слабке і старе. Надто багато ран я отримав у славу богів.

– Розумію-розумію. Це все дуже сумно. Однак, я прийшов до вас, із радісною новиною.

Всі домашні тим часом зібралися коло них, із цікавістю поглядаючи як на Сидеріона, так і на високих вартових, закутих у залізні лати.

– А ці дядьки як тато? Рубають невірних мечами? – радісно вигукнула Мія, вказуючи на гостей.

– Так, сонечко, вони як тато, – погодилась Белла, всадовивши Мію до себе на руки.

Захаріус на те лише голосно буркнув, схрестивши руки на грудях.

– І яка ж новина, Сидеріоне? Розкажи, – намагався триматися спокійно Гідеон. – Чи може спершу бажаєш чогось випити? Ми тут завжди раді гостям, тим більше, старим друзям.

– Ні, що ти, дякую, але справи не чекають. Скоро буде проведено щорічний ритуал крові. І нам, як ви знаєте, потрібна чиста жертва, що вознесеться до богів.

– Наша родина із радістю прийде на ритуал. Ти міг би і не запрошувати нас особисто.

– О, ну звісно, прийдете, – хижо посміхнувся Сидеріон. Але я тут не для простого запрошення. Цьогорічною жертвою, шляхом чесного жеребкування, було обрано твою доньку, Мію.

Белла прикрила рот рукою, щоб не видати схлипування.

Гідеон побілів. Його руки тремтіли, але він не проронив ні слова.

Старий Захаріус тим часом впав на коліна, роздавшись у молитвах двадцятці.

Лише Мія не розуміла їх усіх. Вона з подивом дивилась то на матір, то на діда, то на батька, не знаючи, що взагалі відбувається з її рідними.

– Дівчинка піде з нами. Ми маємо її підготувати. Ви самі знаєте, яка це велика честь. І звісно ж, боги цілий рік не посилатимуть нам свої жахливі кари, прийнявши жертву.

– Це… Велика честь, для нас…– Заледве видавив із себе Гідеон.

– О так, я і подумати не міг, що ми отримаємо настільки великий подарунок! Це надзвичайна подяка за всі старання нашого роду в ім’я богів! ЇЇ жертву будуть пам’ятати вічно! – Захаріус ледь не стрибав від радості, захоплений екстазом.

Один із вартових підійшов до Белли, щоб забрати дитя, і вона вже готова була перегризти йому шию, але Гідеон поклав їй руку на плече, і вона віддала її.

– Її жертву не буде забуто, – промовив Гідеон, прощаючись.

– Не хвилюйся доцю. Іди з милими дядьками, все буде гаразд,– промовила їй на вушко мати.

а Гідеон лише мовчки кивнув Сидеріону, вдивляючись йому у очі поглядом скаженого пса.

– До зустрічі, – нарешті промовив він.

…

Вони довго йшли безліччю вулиць, петляючи то по одній то по іншій, прикриті довгими плащами. Врешті, зібралися в якомусь тісному пристанищі, освітленому лише декількома невеликими свічками.

Нікола із Мальпласта першим відкинув свій каптур.

– Нащо ти нас покликав? Хіба ти не знаєш, ми готуємось до війни.

– Так, ці свині знову відправляють наших на смерть, у далекі землі, заради якоїсь маячні, – Гідеон відповів йому, скинувши і свого каптура. – Вони вирішили, що можуть просто так відправити нас на смерть, у бій з набагато більшими силами ворогів, наче ми якісь бездумні шматки м’яса. Час з цим покінчити.

– Як ти смієш казати таке про жреців? Вони наш єдиний міст між людьми і богами. Ти ж знаєш. що буде, якщо не слухати їх. Боги знову скинуть на нас вогняний дощ і чорні гриби.

– Я не боюсь ні богів, ні їх вогняного дощу. Я достатньо пролив за них крові. Ці свині забрали у мене мою доньку на жертву. І якщо вже боги це допустили, то мені на них зовсім начхати.

– Дай вгадаю, ти хочеш її забрати?

– Так.

– Але ж це дурість! На нас впадуть кари! Як ти не розумієш? Як ти, Магістр, можеш казати такі жахливі слова? Твоя донька героїня і достойна будь яких почестей, хіба ти не радий за неї?

– Ніколо, – тихо промовив ще один лицар, що сидів коло нього.

– Що Бейаране?

– Замовкни.

– Гідеон кивнув цьому лицарю. А шокований Ніколас досі не міг підібрати якихось слів, здоланий обуренням.

– Я з тобою. У мене є деякі пропозиції, щодо нашого плану. Інші теж нас підтримають. Ви ж згодні, хлопці?

Пролунав схвальний гул. Декілька лицарів відбились від групи, і разом із Ніколо були затиснуті у кут.

– Ви що, зовсім усі подуріли?! – крикнув Нікола, якому вчасно закрили рота та схопили, разом із іншими незгодними.

– Я уважно слухаю твою пропозицію, – промовив Гідеон.

Їх перебив стогін Ніколаса, якого саме зв’язували мотузками.

…

Вони продерлись до головного храму вночі. Лицарі ордену тут часто бували, і знали всі його потаємні ходи. Саме сьогодні був день вечірнього ритуалу жерців. Десять мостів між світом людей та богів зібралися у одній залі, аби віддати шану повелителям, що спустилися на землю на вогняних колісницях тисячі років тому.

Тихо померли декілька вартових, яким перерізали горлянки святі воїни ордену.

Великі, прикрашені діамантами та золотом ворота ритуальної зали відчинились, і ритуал, що мав тривати безперебійно, усю довгу ніч, припинився. Жерці пробували покликати когось, але їм швидко пригрозили вістрями мечів, змусивши затихнути.

– Привіт, Сидаріоне, давно не бачились, – хижо посміхнувся Гідеон, направивши вістря меча на шию переляканого жерця. Із маленької рани потекла цівка свіжої крові.

– Ч… Чого ти прийшов? Тебе веде лиха воля? Боги не залишуть це без відповіді!

– Боги… А вони взагалі існували? Кажуть, якщо поранити жерця, тебе одразу знищить небесний вогонь. Ти його бачиш, Бейаране?

– Ні, майстре.

– Може ти, Сидеріоне, покажеш його мені?

– Він буде. Вогонь знищить тебе, якщо ти захочеш мені справді зашкодити.

– О, то я ще недостатньо нашкодив, – розсміявся Гідеон, замахнувшись мечем над головою жерця.

– Ну що, перевіримо? Ти готовий поставити своє життя? Чи будеш благати мене про милосердя?

– Я вірю в двадцятку! Щиро і сильно, – крикнув Сидеріон.

– Як хочеш, – Гідеон вже ворухнув рукою, готуючись нанести удар, але в останню мить жрець закричав і впав на коліна.

– Гаразд, усе! Немає вже ніяких богів. Ті, що прилітали до нас на вогняних колісницях, вже давно покинули це місце, а ті двадцятеро, що зосталися, давно померли.

– Це все аби зберегти свою владу, так? Який ти жалюгідний, – просичав лицар.

Поки вони розмовляли, один із жерців, не помічений лицарями, що стали по периметру зали, тихо, повільними кроками наблизився до п’єдесталу з реліквіями, та схопив до рук дивний, видовжений предмет, обписаний божественими символами. Він направив його на одного із лицарів та натиснув на кнопку. Пролунав гучний писк, маленька блискавка вилетіла із горлянки цього апарату, але влучити в когось вона не змогла. А тоді сам артефакт заіскрився, обпікаючи руку жреця. Він викинув його на підлогу, а тоді одразу був повалений одним із лицарів.

– Не раджу більше гратися з цими речами, – промовив Гідеон, що підійшов до них впритул, – у вас є інше завдання, пане верховний.

– Чого ти хочеш, мерзенний виродку? – за ці слова він одразу отримав удар по голові.

Коли жрець сплюнув кров, Гідеон опустився до нього і поглянув у очі.

– Головним жрецем тепер буду я. Починай передачу титулу.

– Ніколи.

– Готовий померти за свої слова? Тоді наступний за статусом отримає такий самий вибір.

Жрець лише застогнав.

– То як, твоє рішення?

– Добре. Це все одно не зійде тобі з рук, коли боги повернуться.

– Прекрасно, значить ніколи, – посміхнувся лицар.

Жрецю тим часом допомогли підвестися, а Гідеон особисто дав йому у руки церемоніальну корону, що злетіла з його голови.

– Прошу вас.

– Нарікаю тебе… – Жрець отримав болісний удар у бік за зволікання, – новим верховним жрецем. Від нині, і до твоєї смерті або відходу. А сам я припиняю свою повноваження. З власної волі. І без примусу…

– Чудово! – Гідеон не дочекався, і сам одягнув на себе корону, вихопивши її із рук жерця.

– Як тільки ми знищимо усіх наших ворогів, усіх тих, хто не прийме нашу владу, я негайно звільню усіх лицарів від кайданів різноманітних священних війн та іменем двадцятки надам їм землю та замки! Скоро я підпишу відповідні накази. Ритуал щорічної жертви я відміняю. Ми вигадаємо для людей якусь дурну байку, що двадцятка змилостилася над нами, чи щось таке. А щодо тебе, – він знову глянув на верховного жерця, – я чекаю твого письмового акту про зречення.

– Що робити з тілами охоронців та іншими жрецями, пане Верховний? – запитав Бейаран.

– Тіла приберіть і спаліть. Всіх жерців окрім верховного стратити. На щастя, вони не надто часто спілкуються з простим народом. Люди і не помітять. Всіх тих, хто не визнає владу нового Верховного жерця оголосіть єретиками, нехай бояться кари богів. Нарешті, влада буде у руках достойних. Лишилася тільки одна священна війна. Готуйте сили для захоплення столиці.

– Всі лояльні нам лицарі Орденів та добровольці давно готові до битви, і лише чекають ваших наказів, пане, – посміхнувся Бейаран.

– Ця ніч буде кривавою, я відчуваю це.

– Боги знищать тебе, чудовисько! – крикнув верховний, знову притиснутий до підлоги лицарем.

– Боги двадцятки давно мертві, а інші надто далеко, щоб почути твої крики. Ти ж чув, що мені сказав мій дорогий друг, Сидеріон.

– Тебе вони також знищать, маловірний!

– Пане Верховний, пане Верховний, – тихо проскавчав Сидеріон за спиною Гідеона.

– Що?

– Я можу бути вам корисний! Я можу всяке. Ви не пошкодуєте, якщо збережете мені життя.

Лицар не зміг стримати істеричний сміх.

– Якщо цей не захоче письмо виразити своє бажання зректися титулу, її напишеш ти, як найвищий по статусу, хто ще залишиться живим. А потім я ще подумаю.

– Дякую, дякую пане! Ваше милосердя не має меж.

– Все, заберіть інших! – Гідеон розвернувся до виходу, готуючись до довгого бою.

– Бейаране, лишайся тут із вартою. Прослідкуй, щоб ці двоє виконали свою роль. А я, як верховний жрець, маю бути із своїм військом, коли ми знищуватимемо єретиків.

– Я вас зрозумів, пане, – злегка вклонився Бейаран, посміхуючись.

Цієї ночі крики свої та чужих зійшлися у суцільний гул кривавої битви.

«В ім’я всіх двадцяти богів!» – кричав Гідеон, вістрям меча розтинаючи цей гул, разом із своїм військом.