Легка робота

У місто М. першим потягом, мало не проспавши потрібну зупинку. Кондуктор грубо виставив його з вагону, пояснивши, що потяг і так спізнюється на тридцять хвилин (якщо вірити його годиннику, який, як М. вважав, на ладан дихав). За хлопцем полетіла і його валіза, що дісталася йому ще від діда і, на диво, пережила і цей політ та відбулася лише декількома новими подряпинами на шкіряній поверхні.

Місто, в яке прибув М., ховалося у вранішньому тумані, а, можливо, це був лише смог від численних труб фабрик, кінчики котрих виднілися навіть з цього богом забутого вокзалу. Потяг відбув, випускаючи хмару їдкого диму. М. закашлявся, намагаючись розігнати його рукою. Вийняв з кишені годинник, відкинув різьблену кришку. Рівно шоста. Яка вірогідність того, що тітка буде чекати його о такій ранній годині?

Але вона вже була тут: сувора і при параді, як і завжди. Стояла біля червоного цегляного будинку на виході, затягнута у корсет і пряма, ніби спиця. Обличчя її трохи просвітліло, коли вона побачила свого недолугого племінника.

Коли М. ледь-ледь закінчив Хмарну Академію, матір його хапалася за серце і бідкалася подружкам-вдовицям, що виростила дармоїда і буде тягнути його аж до старості на своєму горбі. М. був би радий забезпечувати маму усім, чого б вона тільки не захотіла (і з’їхати від неї врешті-решт, одружитися з якоюсь тихою дівчиною та забути про бали й звані вечері). Однак, з першим пунктом цього плану досить-таки добре справлялися численні матусині залицяльники, а на другий не вистачало грошей, отриманих на автомобільній фабриці, де М. працював звичайним контролером якості коліс, тобто, по суті, пустим місцем.

Майже кожного дня, одягаючи важку куртку із міцної тканини, кепку і такі ж важкі, як і куртка, черевики, він приступав до дванадцятигодинної зміни, під час якої тикав спеціальним інструментом у спиці і клав на конвеєр колеса “відмінної якості”. Інколи траплялися колеса з кривуватим обручем або відсутньою спицею, і це ставало для хлопця маленьким щастям — хоч щось нове за день. З кожної зарплати мама забирала рівно половину: за проживання у її домі і харчі, хоча вдома М. тільки ночував, а їв у фабричній їдальні.

Маленької суми, що залишалася, вистачало на те, щоб раз на пів року на блошиному ринку за півціни купувати деталі від розібраних шестерних звірів і збирати свої моделі, якім заледве вистачало заводу, щоб проходити його маленьку кімнату від кутка до кутка. М. знав, що таким займаються десятирічні шмаркачі, тому приховував це захоплення від всіх знайомих, а особливо — від мами, яка у своїх мріях бачила його одним із Магістрів, а себе — придворною дамою, що точить ляси із принцесою.

Можливо, саме тому, коли надійшла телеграма від тітки Арнольдіни, яка мешкала у столиці, зраділи вони обидва. М. подумав, що це чудовий спосіб побути у тиші, але нічого не сказав. Мама його також ні слова не промовила, лише посміхалась загадково-м’яко.

“Шукаю робітника”, — мовилось у телеграмі. — “Юнак, років 20. Легка робота. Хай М.”

На цьому послання обривалося, але суть його вже була зрозуміла. І ось, рівно через тиждень М. їхав у скрипучому екіпажі з віддаленого куточка столиці, спостерігаючи, як сходить сонце. Імла не розсіялася навіть після цього — значить, це був дим. Сонце, ледве виглянувши, сховалося за хмари, і місто від цього здавалося брудним і похмурим.

Тітка, привітавшись, більше не мовила ні слова, щось нотуючи у записник всю дорогу до невеликого двоповерхового будинку. Вони вийшли з екіпажу (М. спіткнувся і мало не розквасив носа об бруківку) і шофер, поклонившись Арнольдіні, заходився прикручувати якусь деталь до підвіски.

Вони увійшли у дім, де пахло затхлістю і чомусь — птахофермою, і тітка провела М. на другий поверх та показала кімнату. Ліжко, шафа, два стільці — і набагато більше простору, ніж у домі матері. Чого ще бажати? Арнольдіна підійшла до шафи, відчинила її і показала величезну скриньку, наповнену квітами, які чомусь виглядали свіжими, хоча і зірвані були точно давно.

— Це нетлінні квіти, — пояснила вона. — Щоранку, рівно о шостій, буде прилітати поштовий голуб. Вкладаєш йому у мішечок на лапі одну квітку — рівно одну, запам’ятай, і щодня! — і отримуєш свої гроші. Це під силу навіть п’ятирічній дитині, я думаю. За кімнату і їжу платити не треба, я буду забирати частину зарплатні.

М. Кивнув, не зовсім розуміючи, злий жарт це або правда, але злякався перепитати, не бажаючи здатися ідіотом. Тітка не збрехала — це і справді дуже легка робота. Закинув квітку голубу — і вільний увесь день. Можливо, тепер у нього буде час змайструвати модель, яка працюватиме? Або навчитися креслити? Написати книгу? Гуляти і знайомитися з дівчатами? Скільки всього можна зробити, коли у тебе є вільний час у великому місті, коли тобі лише двадцять! Якщо вся ця подія, звісно, не розіграш.

Однак, зранку і дійсно прилетів голуб та невдоволено постукав у шибку дзьобом. М. відчинив вікно, обережно взяв пташку в руки і вклав їй у мішечок на лапці одну з квіток (а їх там було, як він порахував вночі, із двісті, тобто, він у столиці мінімум на півроку!). Птах полетів, зникнувши у задимленому сірому небі.

Так і повелося: о шостій прилітав один із голубів, білий або сірий, забирав квітку і летів собі. М. снідав, інколи зустрічаючи на кухні тітку, яка його ніби і не помічала, і йшов на розвідку. Хоч місто і здавалося величезним, М. постійно здавалося, що він іде по колу: ті ж сірі або бурі будинки, дрібні крамнички, пекарні, майстерні і похмурі небалакучі люди. Він брав декілька пиріжків з картоплею і йшов до брудної річки: дивитися на гусей та робити замальовки роботи їх крил, які сподівався втілити у якійсь із своїх моделей. Коли дощило, він ховався у книгарні, відшукуючи роботи по механізмам шестерних звірів, і заходив углиб магазину, тому що соромився того, як повільно і невпевнено читає.

Мати завжди казала, що він у неї трошки дурненький (у батька), бо М. пізно почав говорити, а читати і писати вчився з дуже великими труднощами. Вона трохи насмішкувато дивилася на сина кожного разу, як бачила його з книгою. Може, звідси і звичка ховатися, хто знає?

Все змінилося в один день. Подув вітер зі сходу, приносячи з собою запах мулу і риби від ріки. Вночі він був помірним, але до ранку набрав сили. Голуб ледве-ледве летів, пробиваючись через бурю. Він набурмосився, коли М. прикрив вікно — від вітру в кімнаті і так вже ніби буря пройшла, розкидавши по підлозі папір і одяг. Сірий голуб покірно прийняв квітку, але навідріз відмовлявся вилітали з кватирки. М. глибоко зітхнув і знову приготувався відкрити вікно, відкусуючи шматок від хліба, щедро намащеного маслом.

Притримав раму обома руками, вказуючи головою на вулицю, мовляв, лети собі. Пташка розправила крила, і тут сталося дві події: набіг новий порив вітру... і зі слизьких пальців М. вирвалася рама вікна. Він з переляку прикрив руками очі, але звук, о, цей жахливий “чавк”, не почути він не міг. Боязко відкрив очі і зрозумів, що здогадка його правдива — Сірий був затиснений між двох частин рами, ніби пробка у пляшці вина. Затиснений і... абсолютно точно мертвий.

Панічно притупуючи ногами, М. відчинив вікно і забрав пташку, яка у його руках розсипалася на деталі (з великою відразою дивився він на око, що випало йому якраз на ногу) та залишила на руках чорне смердюче мастило упереміш із теплою ще червоною кров’ю. Що тепер з ним тітка зробить?! Господи, не зміг впоратися навіть із найпростішим завданням, який же він дурний!

Порив вітру знову закрив вікно, і скло з кватирки розсипалося підлогою, поранивши босі ноги М. Куди ще гірше? Витерши руки першою ліпшою брудною сорочкою, він вибіг у коридор, де було напрочуд темно. Лампи на стінах не вмикалися, скільки б він не крутив вентиль подачі гасу. Господи, що за день?!

Тітка, на щастя, вже відбула в контору і не помітила того, що вдіяв племінник. Він перебіг дорогу, ледве не потрапивши під машину, і влетів у крамничку механізмів.

— Дайте мені все, що треба для пташки!

Продавець скептично подивився на його босі ноги, де-не-де вкриті порізами, на брудну піжаму, перемазані руки і скуйовджене волосся та потягнувся за телефоном, щоб викликати поліцію, але спинився на півдорозі, ніби його недокрутили, і механізм спинив дію. Так же було з іграшками, які М. майстрував у себе вдома.

Він вибіг на вулицю і, зрозумівши, що навіть двері не зачинив, вибігши з переляку так зненацька, вирішив повернутися додому, помитися, одягтися і піти у крамницю, що була подалі. Там його ніхто не знає і нікому не розкаже, як якийсь псих о сьомій ранку вбігає у піжами і вимагає деталі для пташки. Сором, о, який же сором! Може, краще просто збирати речі і повертатися додому, на фабрику? Спиці, спиці, обручі, ніяких мертвих птахів на килимі, ніяких квітів, що не в’януть і міста, де до нього першою не промовить ні одна жива душа. Ніяких мертвих голубів, у яких вивалюються очі, ніяких побитих шибок...

Тільки мамині кавалери, плітки і засмучене нафарбоване обличчя двадцятирічної дівчини, якій раптом вручили дитину і статки і сказали, що тепер їй сорок.

Він вимився, зливаючи воду із ручного рукомийника, бо крани у ванній відмовлялися працювати, чому М., відверто кажучи, ніскільки не був здивований, вдягнув зношений костюм і спустився вниз.

Біля столу стояла тітка. Вона дрібно тремтіла, як механічна лялька, якій забракло сил, і намагалася щось написати на клаптику паперу. Почувши кроки, вона ледве повернула голову.

— Що ж ти... що ж ти, — скрипучим голосом промовила Арнольдіна. — Що ти наробив, ду... дурню?..

І спинилася. Очі її зробилися скляними. М. торкнувся її руки — холодна і здерев’яніла — і спробував потрусити. Ніякої реакції. На записці великими буквами було виведене слово “КІНЕЦЬ”.

Хлопець вибіг на вулицю і біг повз скам’янілі екіпажі і омнібуси, повз людей, що завмерли на півкроці або лежали просто на бруківці, повз темні вікна будинків і крамниць, аж до річки, де легені його вже повністю підвели.

Він зрозумів, що був єдиною живою людиною у царстві ляльок і розплакався, стоячи посеред мосту.

— Боже, якщо ти мене чуєш, зроби так, щоб це було лише сном, лише кошмаром, це ж не може бути правдою! — відчайдушно крикнув у імлу, чуючи у відповідь лише тишу.

Бог давно вже не відповідав на молитви смертних. Єдиним богом цього світу був сам М.