Легенда про чорних вовків

Великий круглий місяць то ховався за хмари, то знову сяяв на нічному небі. Шаленіла завірюха, мовби намагаючись повністю замести снігом лісове царство. Горе тим людям, які не встигли цієї ночі дістатися своїх домівок!..

Втім, поблизу людей не було – вовк не відчував їхнього запаху. Та й інші хижаки сюди не добралися – зрештою, ліс у цій частині не такий густий, люди колись вирубали його вщент, а потім покинули цю місцевість. Молоді дерева хіба що білки обжили, а вони вовка зовсім не цікавили. Звір старанно намагався знайти втрачений слід.

Цього мандрівника звали Чорне Око, і він повертався до своєї зграї після річного вигнання – до малочисельної вже, але такої гордої зграї чорних вовків! Не впадаючи у відчай, він винюхував у снігу знайомі запахи.

Його вовчиця Люта повільно пленталась позаду. Їй було соромно вертатись, але куди б вона пішла від свого вовка? Та на відміну від нього, Люта додому нітрохи не квапилась.

- Знайшов! – раптом повідомив Чорне Око радісним, урочистим риком. І обернувся до своєї пари: - Ось тут наші пройшли минулої ночі! Ще одна, щонайбільше дві ночі, і ми їх наздоженемо! Люта, швидше! Наздоганяй! Бо так і будемо удвох мандрувати лісами!

- Мені й удвох непогано! – озвалась вовчиця.

- Непогано, але важко. І до того ж – нас чекають!

- Та хто там чекає? – Люта завила. – Кому в зграї потрібна моя ганьба?!

- Чому ганьба? Ми виконали закон, зробили те, що мали  зробити…

- Народити людям… - вовчиця закінчила з презирством: - Собачат!

Вона сіла, не бажаючи йти далі, і навіть відвернулась, щоб не бачити тієї дороги, на якій вовк знайшов загублений слід. Чорне Око підійшов і сів поруч. Обоє трохи помовчали, а тоді вовк заговорив:

- Я теж не знаю, яким тепер буде наше життя. Зрозуміло, що зовсім іншим, таким, як було раніше, вже не буде ніколи! Але що поробиш? Сталось те, що сталось, і якось із цим треба жити. А до того ж, одне я знаю точно – поки що наша зграя чекає на нас, тому ми мусимо повернутись.

Чорне Око підвівся і пішов, намагаючись не загубити в снігу слід своєї зграї. Люта неохоче почвалала за ним.

День вони проспали, влаштувавшись на відпочинок під розлогою ялиною з низькими вітами. А щойно зійшов місяць, продовжили свою мандрівку. Цієї ночі заметілі не було, а слід був свіжішим, тож Чорне Око біг уперед значно впевненіше. Люта вже мусила поспішати за ним, щоб не довелось ще його шукати по сліду.

Хащі ставали дедалі густішими. Все частіше зустрічались яри, затягнуті кригою озера й озерця… Людина тут легко зламала б собі шию – та людські оселі залишились далеко позаду. А вовки чудово знають всі стежки між небезпеками, тож Чорне Око впевнено йшов далі. Вийшовши на рівнину, він повів ніздрями і радісно завив – родичі були вже зовсім поряд!

Назустріч з-за ялин і кедрів почали виходити звірі – близько десяти таких самих чорних вовків.

- Чорне Око повернувся! – пролунав серед них здивований і радісний шепіт.

За дорослими вовками вибігли вовченята, і Люта, що вже наблизилась до Чорного Ока, відсахнулась.

- До ватажка! Проведемо їх до ватажка! – сказав один звір. А хтось із малих спитав з дитячою цікавістю: - А хто це такі?

- Вигнанці, - відповів дорослий вовк.

Лютій було боляче дивитись на вовченят. Багато вовчиць цієї осені народили дітей, і ось вони вже підросли, а з чим повернулась вона?.. Чорне Око, не переймаючись надто ніякими почуттями, дорогою видивлявся місце, де можна влаштувати лігво.

- А якщо вигнанці, то чому вони прийшли? – десь поряд не вгавало допитливе звірятко.

- Нове покоління ще не знає наших легенд! – пролунав голос, від якого всі принишкли. Назустріч Чорному Оку поважно вийшов ватажок зграї Гострий Зуб. Колишні вигнанці радісно побігли до нього, та напівдорозі спинились і сіли. Саме так у цій зграї висловлювалась повага до ватажка. То люди кланяються своїм володарям, а вовки для цього занадто горді.

- То як? – спитав Гострий Зуб. – Виконали закон?

- Виконали, - відповів Чорне Око.

Тоді ватажок звернувся до зграї:

- Слухайте всі мене! Наступного ранку зберіться всі на раду! Я розповім нашим дітям про цей закон, а Чорне Око і Люта розкажуть про своє вигнання!

Після цього Гострий Зуб допоміг вибрати прибулим вовкам місце для лігва, і пара втомлених довгими мандрами звірів відразу заснула. Прокинувшись ще засвітла, вони подалися в ліс на полювання і вже ситі повернулись до лігва. До ранкової ради лишалось зовсім небагато часу.

Зграя не мала якогось визначеного місця для своїх зборів. Куди ватажок приходить, туди й всі сходяться. Цього разу Гострий Зуб зібрав вовків над яром біля поваленого кедра. Прийшло близько сорока дорослих звірів і приблизно стільки ж дитинчат. Люта, побачивши це, відчула полегшення – не всі вовчиці цього року з вовченятами.

- Підходьте ближче, вовки! – гукнув Гострий Зуб. – Я розповім вам одну з наших легенд!

Звірі оточили ватажка півколом і виштовхнули наперед вовченят. Хай послухають – дорослі вже знають всі легенди. І коли всі були готові слухати, Гострий Зуб продовжив:

- З давніх-давен наш вовчий рід живе майже поряд з людьми. Не завжди наші племена ворогували – довгий час ми мирно ділили наші безкрайні ліси та багату здобич. Більшість людей не розуміють нас, але є серед них такі, що вміють спілкуватися з усім живим. Самі люди звуть таких умільців чаклунами або шаманами. Шамани були посередниками між нами та людьми і допомагали вирішувати різні суперечки.

А потім усе змінилось. Хтось із людей вирішив, що з вовками в лісі тісно. Хитрощами нам виділили найгірші ділянки лісу, і ми почали голодувати, бо не вистачало здобичі. Ватажки вовчих племен заявили про це людям, і тоді було прийняте рішення, яке підтримали і ми, і вони: ніхто не живе на одному місці довше п’ятнадцяти літ. Так розпочалися наші мандри і переселення… хоча люди теж змінюють місця свого проживання.

Потім люди звинуватили нас, що ми забираємо їхню здобич. І знову шамани вирішили справу – розподілили час для полювання. Тоді таке рішення видалось справедливим, і ми його підтримали, а потім виявилось, що опинились у гірших умовах. З тих пір вовки постійно чекали і ще досі чекають чергових підступів.

Одного разу людський мисливець на полюванні поранив вовка. Навмисне чи ні, вже ніхто того не знає… А що вовк був з родиною, то, захищаючись, убив того чоловіка. Люди обурились і почали вимагати від свого шамана кари для всього вовчого племені. І шаман призначив кару, вже не питаючи нашої згоди. Він закляв усі вовчі племена так, що вовки, які уб’ють людину, замість вовченят народять собачат, яких мусять віддати людям.

Цієї осені стався майже такий самий випадок! Чорне Око вбив людину і мусив на деякий час піти із зграї до людей, щоб удвох із Лютою виконати встановлений закон! Це перша така подія саме у нашій зграї, і я хочу, щоб Чорне Око розповів усім про своє життя поблизу людей. Послухаймо його! – і Гострий Зуб звелів недавньому вигнанцеві вийти наперед і розказати свою історію.

Поки ватажок говорив, Чорне Око і Люта спостерігали за зграєю. Дорослі вовки слухали Гострого Зуба спокійно – вони вже знали всі ті легенди та історії з шаманами. А от вовченята слухали з цікавістю, і що далі ватажок розповідав, то сильніше їхні ще дитячі очі наливались ненавистю. Було ясно, що Гострий Зуб виховує майбутніх людських ворогів. Ну й правильно – інакше справжні вовки із цих малят не виростуть.

Ставши перед зграєю, Чорне Око почав розповідати:

- Убивати мисливця я не хотів. Та я й невпевнений, що то був мисливець… Але коли він побачив двох вовків – нас із Лютою, то вирішив вбити. Ми вчасно втекли від його рушниці подалі у ліс. А коли відпочивали у хащах, то знову побачили його – він переслідував нас по наших слідах. Ми знаходились неподалік від яру, тому Люта підманила його ближче, а я штовхнув ззаду… Просто щоб налякати. Я не думав, що він впаде у яр, він міг і встояти на ногах. Але впав, бо послизнувся – мабуть, земля не просохла після дощу. Та й яр не такий вже глибокий, той чоловік міг і вижити, та певно, шию собі зламав, падаючи.

І майже відразу ми з Лютою відчули, як якась сила змушує нас піти зі зграї. Якби ми опирались, ті чари все одно вигнали б нас. Тому, розказавши про все ватажкові, - Чорне Око кивнув на Гострого Зуба, - ми пішли до людського поселення.

Підійшовши ближче до помешкань, ми спробували пояснити людям, чому прийшли. Та нашої мови ніхто не зрозумів, натомість всі кидалися врозтіч із криками. Ми запідозрили, що зараз люди принесуть рушниці і почнуть в нас стріляти, тож утекли знову в ліс, але недалеко. Стало ясно, що треба знайти шамана, і ми три дні блукали довкола селища, поки побачили його хатину. Напевне, він так зачаклував своє житло, що ми відразу й не побачили… Шаман вислухав нас, підтвердив, що є такий закон, і, зібравши всіх людей селища, повідомив їм, хто ми і навіщо до них прийшли. Шаман запропонував людям потім розібрати щенят, коли ті народяться, але люди не дуже зраділи такій можливості. Скажу щиро, я був цим здивований. Навіщо тоді нам, вовкам, народжувати собачат, коли ті людям не потрібні? Навіщо було створювати такий закон?..

Отож, ми залишились жити поблизу селища. Ми могли вільно ходити поміж будинками, навіть полювати на приручених тварин, і ніхто з людей не мав права нас вбити. Але наша присутність нікому не подобалась – людям було шкода худоби. Так ми й жили там, як чужі, сумуючи за рідним лісом і своєю зграєю. І коли народились щенята, ми в той же день залишили їх у шамана, а самі побігли наздоганяти вас. От і все.

Розповідь Чорного Ока уже не тільки вовченята слухали з цікавістю. Для дорослих вовків усе почуте теж було новиною, тож коли Чорне Око замовк, усі загомоніли між собою. Так і розійшлися на денний спочинок, обговорюючи цю історію.

Минуло два тижні. Колишні вигнанці вже давно влилися у справжнє вовче життя і навіть згадувати не хотіли свою прикру пригоду. Бігали собі на полювання і людей споминали лише тоді, коли залишались голодними через брак дичини.

Аж якось під ранок до Чорного Ока підійшов Гострий Зуб і сказав:

- Ті люди, з якими ви жили, вирушили у чергові мандри. Вони вже зовсім недалеко від нас – півдня бігу.

- Ну й що? – Чорне Око ніяк не сприйняв це повідомлення.

- Я хочу туди навідатись, - несподівано сказав Гострий Зуб. – І хочу, щоб ти пішов зі мною та показав мені своїх дітей.

- Навіщо? – з несподіванки Чорне Око аж сахнувся.

І Гострий Зуб пояснив без мудрості, притаманної лідерові зграї, просто, як мале дитинча:

- Я ніколи не бачив собак, народжених від вовків. Мені цікаво, які вони і як живуть у людей. То ти мені покажеш їх?

Хіба міг вовк відмовити ватажкові?

Лютій Чорне Око сказав, що Гострий Зуб покликав його кудись супроводжувати – куди саме, невідомо, але вони ще сьогодні повернуться. Тому до людей побігли втрьох – з Гострим Зубом вирушила і його вовчиця Нічна Тінь.

Ватажок, мабуть, уже бігав на розвідку, бо дорогу тримав упевнено. Ще з перших кроків Чорне Око зрозумів, що вони біжать у той бік, де дерев все менше, і ліс закінчується. І справді: оминувши останні дубки, звірі вибігли у поле. Чорне Око і Нічна Тінь зупинились в нерішучості. Тут уже починалась людська територія – на цьому полі влітку росла пшениця, а зараз воно було надійно вкрите снігом… Гострий Зуб глянув на вовків:

- Чого ви?! Злякались? Тут ще людей немає й близько! Вони аж он там! Бачите, де їхні споруди?

І справді – людського духу не відчувалось зовсім, а далеко за полем виднілись хатини. Вовки неохоче побігли далі за ватажком. Тут Нічна Тінь тихо спитала в Чорного Ока, скільки було щенят.

- Чотири, - відповів вовк.

- Чотири, - задумливо повторила вона. – І всі живі?

- Так, усі.

- Я теж цієї осені народила чотирьох. А за два місяці всі померли з голоду, - в голосі вовчиці вже звучала лють. – Кляті люди! Навіщо їм стільки здобичі? Скільки вони там їдять?

- Вони не тільки їдять, - пояснив Чорне Око. – Вони зі шкіри убитих звірів роблять собі одяг. А для їжі розводять собі інших тварин, на яких не треба полювати.

- То чого їм ще в лісі треба? – вовчиця все більше злилась.

Вже поблизу селища Гострий Зуб зупинився і сказав:

- Почекайте мене тут.

І побіг кудись сам, а вовки залишились чекати на краю поля. Аж ніяково – нема звичних дерев, все якесь порожнє… На щастя, ватажок швидко повернувся і сказав:

- Тепер ходімте.

І хоча ватажка не прийнято про щось зайвий раз запитувати, але Нічна Тінь не втрималась:

- Де ти був?

- У шамана. Не міг же я вдертись у людське селище без дозволу, та ще й привести за собою інших вовків. Ну, Чорне Око, то шукай, де твої щенята.

Вони обійшли кілька вулиць; вовк старанно винюхував, що де на кожному подвір’ї. Пахло різними тваринами: свинями, птицею, собаками… Справжні собаки, до речі, гавкали на вовків, але якось несміливо.

- Відчувають нас, але не бачать, - вдоволено пояснив Гострий Зуб. – Шаман наклав на нас таке закляття, що поки будемо в селищі, ніхто нас не побачить.

- Знайшов! – раптом вигукнув Чорне Око. – Ось тут! – і зупинився навпроти розчинених воріт.

- Ходімте, - заохотив Гострий Зуб.

І вовки, трохи вагаючись, увійшли до подвір’я.

Те, що вони побачили, було таким обурливим, що Чорне Око від несподіванки зупинився. Якийсь чоловік, із рушницею в руках, тримав його дітей на повідках! Вовка ніби громом вдарило. Яка ганьба! Добре, що Люта цього не бачить – вона б не пережила. Поглянувши на Нічну Тінь, Чорне Око переконався, що й ця вовчиця теж обурена – дивиться на людину так злісно, ніби от-от кинеться на неї і розшматує.

І лише Гострий Зуб підійшов до юних собак майже впритул. Вони, усі четверо, збилися докупи і, принюхуючись насторожено, стиха гарчали. Але скоріше про всяк випадок – видно було, що вони зовсім не налякані.

- Ну, ходімо! – скомандував чоловік з рушницею, потягнувши за повідки. І Гострий Зуб відійшов убік, щоб дати їм дорогу.

- Які вони милі! – сказав ватажок, підходячи до своїх вовків. І Нічна Тінь, і Чорне Око були не на жарт здивовані, побачивши в очах Гострого Зуба щире захоплення. А він, не помічаючи їхнього спантеличення, продовжував нахвалювати щенят: - Вони сміливі й благородні, і тримаються разом. І навіть не дуже-то слухаються господаря. Свободолюбні. Вони більше схожі на вовків, а не на собак.

А чоловік з упертими щенятами вже пройшов повз невидиму трійцю.

- Справді, - нерішуче погодилась Нічна Тінь, роздивившись тих напівсобак зблизька. – Хоч вони не зовсім схожі на нас зовні, білі, як сніг, наполовину, та й очі занадто світлі, але якісь вони не схожі на звичайних людських собак.

Тільки тепер це зауважив і Чорне Око, але промовчав.

- Що ж, - підсумував Гострий Зуб, - я задоволений. А тепер – повертаймося. Шаманське закляття тепер довго не діятиме.

Вже як бігли назад полем, Чорне Око наважився спитати, що ж такого доброго у тих напівкровках. Ну нехай вони не зовсім собаки – але ж і не вовки. Вони не зі зграєю, а біля людей. Що ж так порадувало ватажка?

- Розумієш, - охоче пояснив Гострий Зуб, - ніщо на землі не вічно. Зникнуть колись і вовки, і люди. Коли я був ще вовченям, мій старий дід розповідав про свою молодість. Тоді, казав він, плем’я чорних вовків було величезним і складалось із багатьох родів, що між собою сварились не рідше, ніж вовки з людьми. А зараз від усього племені лишився лише наш рід, та й той вимирає. Це як дорога оцим самим полем. Ніби вовки і люди мають його перетнути і десь там, - Гострий Зуб кивнув головою уперед, до обрію, - наші шляхи закінчаться. Вовки біжать швидше і вже майже добігли. Люди повільно йдуть, вони житимуть довше за нас, та дійдуть туди і вони. Але не це важливо. Озирнися назад на свій шлях – що ти там бачиш?

- Свій слід, - відповів Чорне Око.

- Отож, і це значно важливіше. Не як швидко ти подолаєш свій шлях, а що по собі залишиш. Минулі покоління людей уже залишили по собі багато підлості. Ми, вовки, пам’ятаємо про це. Відносини з людьми для нас легенди, і ми передаємо ці легенди кожному наступному поколінню. Ну а люди пам’ятатимуть про нас, дивлячись на тих собак, і знатимуть про нашу чесність і благородство. Тому я й хотів подивитись на нашу майбутню легенду.

Приголомшений Чорне Око не знайшов, що на це відповісти. А Нічна Тінь спитала глузливо:

- Відколи це ти почав так мудракувати?

Ну звісно, хто б ще наважився так говорити з ватажком зграї, як не його вовчиця!

- То не я, - спокійно відповів Гострий Зуб. – Про сліди на шляхах я підслухав колись у людських мудреців, ще як молодим був. Але відтоді я мав достатньо часу, щоб подумати над почутим. А подальше життя довело мені, що все це правда.

Вбігли до лісу, і Чорне Око зітхнув з полегшенням. Тільки тут йому і дихатиметься легко, у рідній стихії, де невелика зграя чорних вовків до останнього боротиметься за виживання і свято берегтиме свої легенди…