Квітка Циріди

Злата бігла містом, ноги неслися зі страшною швидкістю. Вітер бив по обличчю, примушуючи ковтати холодне повітря. Перед очима проносилися світлофори, будинки, магазини, перехожі. Вона навіть налетіла на старенького дідуся, той тільки встиг помахати услід кулаком.

У голові мерехтіло лише одне: «Треба бігти, Рома казав, нас не повинні спіймати…» По тілу розлилося полум’я, вона на ходу розстібнула декілька ґудзиків пальто, послабила в’язаний шарф. Попереду з’явився ресторан, а за ним невеликий провулок. Злата побігла туди, сховавшись у старенькому дворі. Нарешті змогла перевести дух.

Поруч стояв сміттєвий бак, від нього неймовірно тхнуло гниллю, а зверху ще й стирчали риб’ячі скелети. Злата прикрила ніс і відійшла подалі. Голодні пси перевертали недоїдки, а ворони крутилися неподалік, щоб відщепити ласий шматок. Холодний вітер завивав у стареньких трубах та чіплявся до залізної сітки спортивного майданчика. Небо було непривітне, оповите туманом.

На душі стало тривожно. Жар змінився холодом, мокрий одяг прилип до тіла – спину та плечі пройняла крижана хвиля.

– Ось ти де! – почулося ззаду.

Цей голос пролунав так несподівано, що вона здригнулася – перед нею стояв худорлявий хлопець зі світлим волоссям та глибоко посадженими очима. Він тримався за груди, намагаючись віддихатися.

– Рома, як ти мене знайшов?

– Я біг за тобою. Ну, ти й дала, а говорила, повільно бігаєш.

– Ми відірвалися, чи ні?

– Не зовсім. Міліція перекрила найближчі вулиці, перевірятимуть документи і затримуватимуть усіх студентів.

– Що робити? Мені якось не по собі, – в її очах з’явилась паніка.

– Сама захотіла піти з нами, тому не рюмсай. Славка, Катю і Микиту вже затримали.

– І що з ними буде?

– Що, що? Відсидять за підбурювання та непокору, але найгірше – можуть поперти з універа.

– Мені залишився лише рік навчання, – Злата затремтіла.

– Кажуть, хтось із студентів підклав вибуховий пристрій.

– Це явна підстава.

– Схоже на те. Чув, ніхто не постраждав і ніяка це не бомба, а тільки петарда. Вони хочуть нас скомпрометувати.

Ці слова ще більше налякали Злату, вона подумки уявила себе за ґратами і зіщулилась.

– Слухай уважно, – його суворі очі не блимали. – Зараз підемо до тієї вулиці і коли гукну, розбігаймося.

– Навіщо розділятися? Давай діяти разом.

– Ти що не чула? – Рома підвищив голос.

Злата опустила блискучі почервонілі очі.

– Припини скиглити, я попереджав – буде не просто, а ти: візьми мене з собою, хочу відчути як на тій демонстрації, – передражнив хлопець. – Роби все, що кажу і увечері будеш пити чай з маминим варенням.

– Добре, – вона боляче прикусила губу.

– Не ображайся, але ти домашня дівчина і все це не для тебе.

Злата відчула себе розчавленою. «Невже це той самий Ромка, який подарував букет квітів, запросив у кіно?» Зараз перед нею стояв не романтичний парубок, а лише їх лідер – староста групи, з незмінним гаслом: інтереси колективу понад усе.

Через декілька хвилин втікачі обережно визирали із-за чергового смітника на сусідню вулицю. Люди у формі перекрили дороги, поставивши блокпости. Звідусіль сигналили автомобілі, невдоволені водії щось вигукували, а перехожі лаялись, коли їх обшукували та змушували пред’являти документи.

– Справжній облом! Навіть гірше ніж уявляв, – Рома нервово стукнув кулаком по кришці смітника.

Від удару по залізу поверхня видала затяжний звук, а шестикутний годинник на руці здригнувся, шість стрілок почали хаотично обертатись. Погляд Злати застиг на дивному циферблаті.

– Я раніше його не бачила. Навіщо стільки стрілок?

– Це батька, узяв поносити. Пам’ятаєш, він колишній військовий.

– Еге ж, прапорщик. Невже старшинам видають такі унікальні речі?

– Чого пристала! – хлопець насупився. – У нас є більш важливі речі, ніж мій годинник.

Рома показав очима, що вже час і побіг кудись у напрямку кіосків. Злата знову залишилась сама. Сховала руде волосся під капюшон і, зробивши глибокий ковток свіжого повітря, вийшла з укриття.

Військові прискіпливо перевіряли кожного. Злата підбігла до натовпу, розчинившись в ньому. Присутні гули наче бджоли, чулося обурення. Старенький дідусь, той самий, що зовсім недавно показував кулака, жалівся на хворі ноги та нецензурно лаяв владу і закони. Злата зрозуміла – зі студентським квитком ні за що не пройде поміж міліції. Пересидіти десь-інде теж не вихід, вона обіцяла матері не вплутуватися в різні халепи. В неї слабке серце, а новини про вибух та причетність студентів могли взагалі її вбити.

Розмірковуючи як бути далі, побачила екскурсійний автобус. Він зупинився поруч з огорожею, з нього повиходили туристи, десь чоловік дванадцять, на вигляд іноземці. Ці люди нагадували латиносів. Міліція пояснювала, що далі їхати не можна. Жінка, схожа на гіда, кричала:

– Це громадяни іншої країни, їх не мають права затримувати!

Поки ті сперечалися Злата вирішила ризикнути. Підкралася до автобуса і непомітно забігла у салон через відкриті задні двері. Всередині було просторо, а судячи з того, скільки пасажирів стояло на вулиці – ще й багато вільних місць. Злата визирнула у вікно – туристи десь хвилин з п’ять дивились на людей у формі порожніми очима, а потім, як по команді, перевели погляд в іншу сторону. Вони мали між собою схожість, ніби рідні брати та сестри і якось дивно вдягнені. На них красувалися світло-сірі подовжені плащі і кумедні черевики на високій платформі. Цей наряд дуже вирізнявся і контрастував з трохи загорілими обличчями та чорнявим волоссям. Поки ті мовчали, гід розпиналася по повній, доказуючи права іноземців.

Нарешті військові здалися, дозволивши проїхати. Через хвилину туристи із водієм зайшли до салону. Тільки жінка-гід чомусь не повернулась до автобусу. Злата причаїлась і гадала, якщо схоплять, почне вдавати загублену дівчину.

 Автобус від’їхав, минаючи високі огорожі. Туристи навіть не помічали безбілетну пасажирку. Взагалі поводилися неприродно – не розмовляли і знову вирячилися в одну точку, при цьому не ворушачись. «Якщо іноземці, то все одно повинні спілкуватися, ділитися враженнями на рідній мові. А раптом глухонімі? Тоді чому дивляться в нікуди? Так роблять лише сліпі. Ні…ні, глухонімі та ще й сліпі, цього не може бути…»

Екскурсія разом із Златою тривала десь півгодини, автобус мабуть прямував за місто, бо виїхав на кільцеву трасу. У листопаді швидко сутеніло, здавалося, що морок перебирався прямо до неї, умощуючись між м’якими сидіннями. Голі дерева, сірі будинки, засвідчені вітрини крамниць та блиск фар – жили за межею цього салону. Опинитися невідомо де, невідомо з ким, та ще й в темряві – така перспектива дуже лякала.

Пересиливши себе, підійшла до одного з пасажирів з питанням, коли автобус зупиниться. Але не почула ні відповіді, ні якоїсь реакції. Незнайомці продовжували мовчки дивитись в порожнечу. Вони не озиралися, ніби були десь далеко, а тут лише знаходились їхні безглузді оболонки. Звернувшись до декількох чоловіків і жінок – ситуація не змінилась.

Все-таки намагаючись щось пояснити туристам, Злата ненавмисне доторкнулася до руки одного із них – на дотик шкіра нагадувала щільний брезент, обернений в тверде холодне залізо. Страх заслав очі, вона побігла до водія, але і той нічим не вирізнявся серед інших. Тоді почала дубасити у двері, благаючи випустити:

– Відкрийте! Прошу, дозвольте вийти!

Нуль уваги.

Злата тремтячими пальцями витягнула із сумки мобільний. У телефоні Роми лунали довгі гудки, а у подруги Марини, як завжди – зайнято.

І тут один із пасажирів, немов ожив. Він підійшов до переляканої Злати і вихопив мобілку. Важка та сильна рука, ніби у термінатора, стисла апарат, перетворивши на купку залізяк. Покінчивши з телефоном, незнайомець знову сів на місце. Злата тремтіла ніби при лихоманці, легені здригалися в нервовій істериці. Забившись у куток, прикрила голову руками, наче ці стальні зомбі збиралися її лупцювати.

Через деякий час, коли зрозуміла – монстро-туристи не мають намірів її чіпати, трохи заспокоїлася і почала вдивлятися в темну картину. За вікнами з’явився густий чорний ліс.

Промандрувавши ще близько години, попереду виникла гігантська будівля, огороджена високим парканом. Звідти визирав куполоподібний дах, схожий на обсерваторію, яка ховалася серед пухнастих сосен. Ворота автоматично відчинилися і вони заїхали на територію. У дворі світилися ліхтарі, великі, яскраві, ніби прожектори. Нарешті двері автобуса відкрилися, впустивши в салон холодне вечірнє повітря. Злата кулею вискочила звідти. Опинившись на волі, озирнулася – поруч нікого, ця тиша лякала ще більше. Залізні люди не квапилися виходити. Все завмерло. У просторі нависло дивне відчуття, наче хтось спостерігає, при цьому висмоктуючи всі сили. Злата відчула слабкість, вона побігла кудись вздовж паркану.

На деяких галявинах з’явився сріблястий іній. Почався дрібний дощ, мокрі краплі вмивали обличчя. Раптом позаду щось зашелестіло. Злата обернулась через плече і ледве не зімліла – на неї витріщилось якесь багатооке створіння. Очі всі різної форми і розмірів, як у мухи. Воно нагадувало величезного восьмилапого пса, з міцних щелеп стікала липка жовта слина. Крик застиг у пересохлому горлі, здавалося темно-болотні балухи пронизували наскрізь. Чим довше Злата терпіла цей погляд, тим сильніше затискалися скроні, із носу почала струїтися кров. Важко дихаючи, не помітила як вже сиділа на землі.

– Він біля західних воріт! – лунали чиїсь голоси.

Страхітлива істота невдоволено проричала і зникла десь серед дерев. Злата хотіла піднятися, але в голові паморочилося, ноги стали ватними, підкошувались у колінах.

– Ти хто? – спитав чоловік, на зморщеному обличчі якого стирчали жахливі трубки.

Налякана Злата досі не могла розмовляти. Він доторкнувся до її чола і похитав головою:

– Тобі пощастило, агінак вбиває поглядом, а потім… краще цього не знати.

– Далісар, ти його спіймав? Бо нам час вивантажувати андроїдів, – до них підійшов ще один чоловік зі звичайною зовнішністю.

Побачивши нормальне обличчя, Злата полегшено зітхнула.

– Хто це? Що вона тут робить?

Той знизав плечима і додав:

– Дівчині потрібна допомога.

– А що скаже полковник Шаблій?

Трохи посперечавшись, вони допомогли Златі піднятися і повели у будівлю.

– Хутчіше! Агінак досі на волі, – сказав чоловік з трубками.

Всередині панував незвичний інтер’єр. Обсерваторія виглядала наче космічний корабель, зі світлими стінами і розсувними дверима. Незнайомці посадовили її у якусь овальну кімнату на низеньку кушетку, а самі кудись пішли. Всюди горіло променисте світло, воно відрізнялося від звичайного, тут навіть пахло якось інакше. Цікавість перемогла страх. Злата продовжувала роздивлятися, на жаль двері були зачинені. З іншого боку, опинитися знову на вулиці віч-на-віч з чудовиськом – ще гірше.

Поки вивчала обстановку, у приміщення увійшов чоловік, що врятував від страхітливого монстра. Злата завмерла, дивлячись на потворне обличчя. Зрозумівши занепокоєння, його руки почали відчіпляти всілякі дроти, знімати сіру, зморщену плівку. І ось, наче бридке каченя, перевтілилося на молодого чоловіка, років двадцять сім-тридцять. Незнайомець мав великі очі, в яких поєднувалося декілька відтінків: фіалковий, жовтий, рожевий та соковито-зелений. Златі вони здалися схожими на калюжі бензину, саме в таких озерцях калейдоскопу можна побачити щось подібне. Чорне подовжене волосся до пліч, трохи засмагла шкіра і вольове підборіддя в поєднанні з атлетичним станом, нагадували героя романтичних стрічок. Він був одягнений у темно-синій костюм.

– Дякую, що врятували від тієї скаженої собаки, – порушила паузу Злата.

– Не має за що, – незнайомець посміхнувся. – Я Далісар, а ти?

– Злата. Де ми? Це наукова обсерваторія?

– Не зовсім. Спочатку розкажи, як тут опинилася, – він подав хустинку, щоб витерти засохлу кров біля носа.

Злата почала історію з демонстрації, закінчивши хвилюванням матері, яка мабуть рве на собі волосся.

– Спробую допомогти, хоча це не в моїй компетенції. Але коли ти вже тут, поясню.

Далісар розповів, що вони знаходяться в прототипі космічного корабля. Вже багато років їх планета Циріда співпрацює з Землею, тільки на вищому рівні, все тримається під величезним секретом. Він займає посаду подібну до нашого дипломата, веде переговори, постачає на рідну планету корисні мінерали, зразки рослин та звірів. Натомість вони дають землянам корисні копалини, нові інтелектуальні розробки.

Почувши про останнє Злата зацікавилась. Новий знайомий посміхнувся, мовляв, ще сто років тому Земля перебувала майже в кам’яному віці: їздила на конях, не мала комп’ютерів, сучасних телевізорів, телефонів і таке інше.

– То це ви підказали, як цього досягти?

– Звичайно, наша планета більш розвинена. А ти гадала, вченим просто так прийшла ідея усіх нововведень, в тому числі Інтернету?

– Але чому все тримається у секреті? Невже звичайні люди не мають права знати правду? – в її голосі відчувалось обурення.

– Це вирішую не я. Є вищі інстанції, які розпоряджаються, що можна, а що ні. Хоча, правду кажучи, ми жалкуємо про наше співробітництво.

– Не розумію…

– Люди дуже жадібні та егоїстичні істоти, заради наживи здатні вбивати, красти, переступати через усе. Ваш уряд не раз намагався домовитися з нами, щоб побудувати на Циріді котеджі та місця відпочинку.

–  І ви дозволили?

– Ні, якщо пустити вас туди, від нашої планети невдовзі нічого не залишиться.

– Оце правильно, – Злата прикусила нижню губу. – Мало того, що влада всю країну обікрала, ще й на чужу планету замахнулася. А у вас такий самий уряд?

– Ні, ми живемо один для одного. Циріда служить кожному мешканцю, а не окремій купці, яка заправляє життям інших.

– А ваша планета гарна?

– Так, але вона трохи відрізняється від Землі, там не стільки океанів. Зате багато рослин, всі різнокольорові, помаранчеві гори простягаються по всій планеті та захищають від піщаних буревіїв. Небо світло-фіолетове, а рожеве сонце велике-привелике.

– Яка краса! – Злата по-дитячому стиснула долоні.

В середині розлилося щось тепле, наче танцювали оксамитові метелики. Несподівано фантазії перервали неприємні спогади. Вона згадала жахливі очі і жовту слину, від цього почала смикатися, немов по шкірі повзали потворні мурахи.

– Що це було за створіння?

– Ти зустрілася з агінаком. Вони корисні, особливо кров, котра здатна зцілювати невиліковні хвороби. Ми привезли їх, щоб ваші вчені змогли приготувати вакцину. У нас тут дещо сталося, ось один і втік. А ці люди у автобусі – андроїди, яких створили для збирання інформації та пошукової справи.

– Але навіщо розповів все мені, адже я одна з цих жадібних істот?

– Ти не схожа на тих, з ким доводилось спілкуватися. До того ж, тобі все одно ніхто не повірить. Люди здатні сприймати будь-які дурниці окрім правди.

– Дійсно, я би і сама подумала – це якийсь розіграш. І взагалі ми вважаємо, що інопланетяни виглядають інакше: маленькі, сіра шкіра, очі на все обличчя, майже не має рота…

– Це біологічні роботи. Мешканці чужих планет не наважилися би сюди прилетіти. Тут отруєне повітря, вода та їжа, земляни самі себе гублять.

Злата важко зітхнула. Він співчутливо подивився і сказав:

–  У вас є шанс все виправити, потрібно тільки побажати. Але поки що люди не хочуть цього розуміти і живуть тільки для себе.

Вони розговорилися і Далісар розповів, що зник його шестикутний годинник, який здатен володіти простором, а саме переносити в інший біологічний стан. Коли жива істота може існувати на рівні, що перевищує швидкість світла, людському оку не до снаги це вловити. Якщо годинник використати не за призначенням, то настане суцільний хаос: простір почне викривлятися, виникнуть часові діри, а людський організм зазнає серйозних змін, буде зношуватися, як старий одяг. Далісар пояснював дуже просто, Златі здалося, навіть на рівні дитячого садку.

Дослухавши до кінця, схвильовано спитала:

– Хто міг його узяти?

– Військові кажуть, що якісь терористи, але я не вірю. Мабуть самі вкрали. Вони не розуміють – хвилинні меркантильні інтереси можуть коштувати вашій планеті життя.

– Коли це сталося?

– Сьогодні, коли був у центрі міста, я мав зустрітися з однією впливовою людиною, а потім годинник зник.

– Почекай, то весь цей гармидер не через студентську демонстрацію? – обличчя Злати витягнулося.

– Звичайно ні. Вірогідно, щось пішло не так як планувалося. Щоб відшукати годинник військові влаштували вибух, це дало змогу затримувати і перевіряти усіх присутніх на демонстрації.

– Стривай! Як він виглядав? Дивний циферблат, незрозумілі стрілки?

– Так… але...

Злата квапливо, ковтаючи закінчення слів, розповіла про годинник Роми, якій нібито дістався тому від батька прапорщика. Різнокольорові очі засяяли веселкою і Далісар вигукнув:

– Це диво, що його знайшов твій друг!

– Він завжди був везучим, – зітхнула Злата.

– Потрібно терміново знайти Рому. Ти знаєш де він може бути?

– Мабуть вдома, або попався і кукує за ґратами.

– Сподіваюся, йому теж вдалося втекти. Поки посидь тут, а я домовлюся з охороною, щоб нас випустили.

– А тобі обов’язково носити ту потворну маску?

– Ваше повітря шкодить нашому здоров’ю, але від цього є спеціальна протиотрута. Щоб не привертати зайву увагу залишу її тут, – Далісар вийшов у коридор.

Злата задумливо сіла на кушетку. Через декілька хвилин за дверима почулися важкі кроки. Невдовзі у кімнату увірвався підстаркуватий командир у супроводі двох солдатів. Один із них допоміг тоді врятуватися від агінака. Побачивши їх, вона сторопіла, по тілу пройшовся холодок. Чоловік дивився вороже, густі сивуваті брови опустилися на примружені очі, широкі ніздрі роздувалися, ніби у розлюченого буйвола.

– А де Далісар? – заїкаючись, спитала Злата.

– Тут головний полковник Шаблій, – різким, немов лезо голосом, сказав один із військових.

– Розповідай, хто така і що робиш на закритій території? – спитав полковник.

– Я, я… потрапила сюди випадково, просто переплутала автобуси…

– Якщо хочеш жити, говори все як є, інакше це місце стане для тебе останнім, – додав той же солдат.

– Маєш годину на роздуми, коли повернуся, повинен знати хто і навіщо тебе підіслав, – наказав полковник.

Коли військові вийшли, Злата ніби прокинулася від дивовижного сну де знаходився Далісар з його прекрасною планетою. «А може все примарилось і це побічна дія якогось галюциногену. Раптом на мені ставили страшні досліди, які спричиняють марення?» Зараз відчуття були ясні як кінчик голки, вона прилягла, згорнувшись калачиком. У повітрі нависла тривога, відчай заполонив нутрощі крижаним ознобом.

Злата пролежала так невідомо скільки, у цьому стані зовсім втратила відлік часу. Незабаром прийшли ще відвідувачі – ними виявилися два андроїда з екскурсійного автобуса. Вони показали пустими скляними очима, щоб полонена йшла слідом. Злата покірно покинула кімнату і опинилася у вузькому коридорі, який петляв наче змія. Стіни здавалися дзеркальними, побачивши своє відображення, скривилася: під сірими очима утворились синяки, а руде волосся розтріпалося. Деякі двері були прозорими і Злата спостерігала, як у одному приміщенні розрісся цілий зимовий сад з рідкісними рослинами, у другому – зберігалася колекція коштовного каміння, у третьому – знаходились хитромудрі прилади схожі на мініатюрні зорельоти.

Невдовзі тюремна екскурсія перервалася, її завели у величезний зал, який нагадував космодром. Потім через боковий хід вийшли на вулицю. Вона із жадібністю проковтнула свіже повітря від якого віяло свободою.

– Хутчіше сюди! – із-за кущів визирнув Далісар.

– А я гадала, ти мені примарився, – зраділа Злата.

– Виникли непередбачувані обставини, військові не дозволяють залишати базу. Доведеться тікати. Ти водити вмієш?

Злата кивнула.

– Добре, бо я не дуже розбираюся у цій застарілій техніці.

Підійшовши до великого джипу, відчинив передні двері водія і запросив Злату.

– Чому тобі не допоможуть свої? І взагалі невже не можеш здолати купку солдатів?

– Це складно, ми дали слово, що ні в якому разі не будемо використовувати силу проти людей.

– Навіть якщо тебе обкрадають?

– Порушити обіцянку все одно, що уподібнитися до кривдників. Я впевнений, військові повернули би годинника, бо не хочуть з нами сваритися, але до того встигнуть наробити лиха.

Несподівано задзвеніла сигналізація, хтось вигукнув, що полонянка втекла. Злата перелякалась, але Далісар заспокоїв і показав кудись у сторону, звідки бігли два розлючені агінаки.

– Це їх трохи відволіче. Скоріше, у нас мало часу.

– Стривай, тут не має ключів, – Злата почала обшукувати салон.

Сівши ззаду, один із андроїдів допоміг завести двигун, а інший відкрив ворота. Злата швидко вивертала кермо, виїжджаючи на лісову дорогу.

– Дійсно, ці залізні роботи бувають дуже корисні, – проговорила вона, подивившись у заднє дзеркало, де сидів андроїд.

 По дорозі Далісар розповів, що вони не розуміють земної мови і майже не вміють висловлювати емоції, бо це один із видів старого зразка. Ці андроїди трохи тупуваті, але надійні та сильні. Злата поцікавилась навіщо розчавили її мобільний. Інопланетний товариш припустив, що спрацювала захисна реакція, бо від телефонів виходять небезпечні промінні, які шкодять здоров’ю цирідійців.

Златі подобалось спілкуватись з Далісаром, з ним не відчувала себе домашньою дівчинкою, яка боїться власної тіні. В середині ніби щось прокинулось і вивільнилося назовні, захотілося зробити неймовірне.

Через декілька годин приїхали у місто. Насамперед Злата знайшла телефон-автомат і заспокоїла матір. На щастя, Рома теж втік та спокійно пив чай в своїй кухні. Вона познайомила його з Далісаром, а потім пояснила що трапилось. Слухаючи неймовірну оповідку, очі Роми поступово розширювалися, але під кінець сказав, що все це маячня. А коли справа дійшла до годинника – взагалі став крутити носом.

Злата все-таки знайшла потрібні слова, що змусили одногрупника зізнатися. Рома неохоче розповів, що випадково побачив, як малий хлопчина стягнув з руки Далісара годинник. Мабуть злодій планував передати комусь крадене, але забарився, роздивляючись незвичний циферблат. Скориставшись можливістю, Рома вихопив сріблястий шестикутник і непомітно зник. Через півгодини пролунав несподіваний вибух, який перелякав усіх присутніх, почалася паніка.

Хоч він і визнав, що годинник не його, повертати за так все одно не збирався. Поставив умову, що віддасть цінну річ, якщо відпустять всіх друзів та дадуть непогану винагороду. Далісар приводив вагомі аргументи, але хлопець стояв на своєму. Побачивши, що розмова зайшла у глухий кут, Рома підтягнув до себе Злату. Вчепившись за її лікоть, відвів до іншої кімнати.

– Нам випав непоганий шанс трохи підзаробити, а ти вдаєш наївну дурепу.

– Ти що! Як тобі не соромно! Земля може загинути, а ти думаєш лише про гроші.

– Невже ти йому віриш? Хлопець з кольоровими очима вигадав дитячу казочку, а ти повелася, – Рома розвів руками.

– Вірю.

– Скільки ти знаєш цього ніби то інопланетянина?

Злата замовчала. Рома витягнув із шухляди стола годинник і почав обертати стрілки.

– Стій! Не можна! – вона кинулась до нього.

У кімнату увірвався Далісар, на його обличчі з’явилася тривога. Злата намагалася вирвати у Роми годинник, але той впав на підлогу – циферблат заблимав дивним світлом, а стрілки бігли, наче скажені. Враз утворилась срібляста воронка, яка почала засмоктувати все навкруги. Далісар швидко підняв годинник. Потім узяв Злату за руку і вони разом пірнули всередину.

Відчуття польоту та невагомості охопило усе тіло. Голова крутилася, а дихання ніби застрягало між ребрами. Коли Злата відкрила очі – її засліпило блискуче сонце, яке занурювалось у блакитну річку і ніжилося у молодій зеленій траві. Далісар лежав поруч.

– Що сталося? Де ми?

– Це місце мені найбільш сподобалося на Землі, тут так спокійно.

– А як же годинник?

Він розтиснув  руку – там лежав шестикутний порушник спокою. Далісар пояснив, що встиг натиснути на захисну кнопку і все повернулося в природний стан.

– Я повинен йти.

– А ти не можеш залишитися ще ненадовго? – Злата не хотіла вірити, що все закінчилося.

Далісар похитав головою і тихо прошепотів:

– Мені теж важко розлучатися. Але, як казав раніше, існує Вища сила, вона не дозволить змінити встановлені правила.

– Я тебе ніколи не забуду, – Злата міцно обійняла його. – Завжди знала, хлопець що мені сподобається буде не з цієї планети.

Відчай втрати того, кого тільки знайшла пропалював зсередини. «Чому я народилася на Землі, а не на Циріді?» Вона вдивлялася в чарівні веселкові очі, намагаючись їх запам’ятати. Несподівано розлилося яскраве світло, в якому все розчинилося, в тому числі і вони.

Злата опинилась серед голосного натовпу, звідусіль вигукували різні вимоги та чітко сформовані гасла. «Невже це було лише марення? Може я з’їхала з глузду?» – вона протерла втомлені очі. Рома підморгнув їй та почав давати настанови іншим. Слава і Микита з відкритим ротом слухали старосту, тримаючи транспаранти. Катя, ніби шаманка, монотонно стукала по перевернутій каструлі барабанними паличками. Цього разу демонстрація пройшла спокійно: ні вибуху, ні переслідування, ні дивовижної екскурсії.

Увечері зателефонував Рома і запросив сходити у кіно, але Злата відмовилась. Вона вийшла на вулицю – ніч розлила зоряний дощ, криво посміхався блідий місяць, але нічого цього не помічала. Раптом, не звідки на долоні опинилася різнокольорова квітка, така гарна, як очі Далісара. Злата посміхнулася, ледве стримуючи сльози, казка скінчилася.