Крила Емілі

Шпилі північних гір перетворили осінь на зиму. Десь там, в долинах, перші золотаві мазки вже торкнулись зелені лісів, а тут, на висоті, біліє сніг. Він тут завжди, і тільки зміна вітрів та туманів нагадує, яка зараз пора року. Дивовижне видовище: грозові хмари, стріли блискавиць гримлять далеко внизу, а над ними піднімається сіра імла.

Дівчина кинула ще один погляд додолу й вирішила, що доведеться пересилити себе й летіти далі. Емілі до нестями боялась грози і, навіть, думка про те, що зараз доведеться потрапити у самісіньке її серце, викликала спазми первісного страху. Ці моторошні відчуття на деякий час захопили владу над тілом, збили з ритму серце, примусили тремтіти руки, заплутали думки. Але саме там, унизу, була криївка, а ось тікати від грози у ніч – безглуздо.

Емілі завжди було важко зрозуміти, що приходить першим: обриси крил, чи спокій. Але вони завжди крокують поруч. Так і зараз, тільки-но почали знов з’являтися чари, недбало розвіяні вітром та страхом, прийшло відсторонене сприйняття оточуючого. За її спиною поступово сформувалось дивовижне хитросплетіння, попервах мало схоже на крила. Маленькі веретенця-вихори швидко плели мереживо, намотуючи, замість вовни, хмари та дощ. Вітер тріпав те плетиво, безжально рвав, розкидаючи шматки. Але магія слухняно робила свою справу, латаючи проріхи клаптями негожого неба навіть тоді, коли тіло відмовилось слухатись. Іншого шляху не залишилось – вперед, тільки вперед.

Проте, через кілька помахів крил, хмари-латки принесли недобру звістку. З туману проступили нечіткі обриси якогось дивного птаха. Емілі мимоволі стишила хід – таких велетів вона раніше не бачила. І ще, щось насторожило і збентежило її. Можливо, якась конвульсивність в помахах химерних крил, можливо, обриси… Чим більше вдавалось роздивитись, тим більший подив викликала істота. З незрозумілою впертістю птах загрібав туман та дерся проти вітру. Перший страх відступив, а на його місце невідомо звідки прийшла відраза. Що ж воно таке, небачене досі, незграбне та… механічне?

Забуваючи про обережність, дівчина подалася вниз, ближче поглянути на це диво, дуже схоже на примару, навіяну штормом. Вітер підхопив, закрутив обох незваних гостей, спробував кинути вниз.  Але механічній істоті теж не хотілося помирати. Вона конвульсивними рухами намагалась повернути втрачену рівновагу, різке дзижчання переросло в гул. Та дужа сила вже не компенсувала неприродність і невчасність рухів. Птах раз-пораз почав завалюватись на бік, невдовзі перестав борсатись і тільки силився затримати падіння. Птах? Раптово Емілі зрозуміла, що саме по собі таке створіння ні на що не здатне. Тож хтось має кермувати цією штуковиною. А отже, в череві цієї істоти відчайдушно бореться за життя людина.

«Навіщо тобі ті люди?» – промайнула думка. Та попри зневагу до цих обмежених створінь, вона зрозуміла, що не зможе покинути їх напризволяще. Мабуть тому, що ще не забула, як це: бути людиною.

Через всі ці думки крилата дівчина втратила обережність, потужний потік підхопив її і, незважаючи на відчайдушний опір, кинув вниз. Крила облітали обмороженим листям, нитки хмарного клубку обірвались. Дівчина ще боролась, коли механізм велетенського птаха зламався, полетіли уламки, а сам він, вже не пручаючись, ввійшов у піке. Вітер, закріплюючи перемогу, кинув і власного суперника, і випадкового свідка в грозу.

Птаха вона більше не бачила, увесь клопіт тепер був тільки про те, як би залишитись живою у цій пригоді. Перед самою землею Емілі все-таки знову створила слабкі понівечені крила, в яких тепер переплелись прожилки дощу та, подекуди,  відблиски вогню. 

А після, лежала прямо під зливою, розпростерши руки, наче в спробі обійняти землю, що цього разу зглянулась над дитиною неба. Приходила до тями, намагалась надихатись досхочу, й воліла не думати про те, що відбулося неподалік. «До біса люди, кажеш, Емілі? То чому ж ти боїшся зараз знайти загиблих у тих уламках?»

Вона підвелась і пішла до розбитого птаха, прислухаючись до відчуттів. Наче нічого, тільки плече поболює. Скривившись, вона подумала, що за вміння літати доводиться розплачуватись навчанням падати.

Крилата, досадуючи на дощову воду, що стікала з неї струмками, озирнулась довкіл, та тільки один чоловік лежав неподалік від уламків. Вона лише оглянула, чи не зламав він хребта, а про решту вирішила подбати у печері-криївці, яка, на щастя, зовсім поруч.

Дорогу до печери Емілі не запам’ятала, отямилась тільки, коли під руками відчула сухий, хоч і холодний камінь. Дівчина дозволила собі хвилину відпочити, та коли повернулась, їй в очі зазирнуло дуло химерного шестиствольного пістоля.

– Роздягайся!

Врятований нею чоловік, на її здивування, виявився не тільки притомним, але й здатним на рішучі дії. Емілі повільно й обережно підняла руки в гору. Колись вона вже бачила, на що здатен пістоль з близької відстані. Може, вона й здатна ухилитись від кулі, але ж не шість разів поспіль! І що прийшло зараз у ті відбиті мізки?

– Спокійно, спокійно, – крилата знизила голос до хрипоти, не забувши при цьому додати трішки чарів. – Не треба стріляти.

Рука врятованого затремтіла.

– Ні…  Я… знаю хто ти… потвора… не обдуриш…

Палець затремтів на курку й Емілі з жалем подумала, що зараз все-таки пролунає постріл.

– Добре… добре. Роздягаюсь. Дивись. Я стягую шарф, тепер акуратно знімаю куртку. Бачиш? Тепер шолом, – легким порухом чорне волосся хвилею розсипалось по плечах.

Продовжувати не довелось, рука з пістолем опустилась. Коли Емілі насмілилась підійти ближче, вона переконалась, що врятований знепритомнів.

«Як своєчасно, – подумала крилата, нарешті видихаючи. – Потвора! І що б воно розуміло? От налякав, бісів механік».

Тут Емілі вирішила, що несподіванок досить і, перш ніж розвести багаття та зайнятись облаштуванням криївки, вона старанно зв’язала врятованого. Як тільки він розплющив очі, Емілі це помітила і підсіла ближче.

– Добряче ти собі мізки відбив? – у голосі дівчини пролунало майже задоволення.

– Де ми?

– У печері. Ну й завдав ти мені клопоту. Якщо більше не робитимеш дурниць, можу розв’язати. Пістоль у мене,  – вона незграбно махнула на чоловіка зброєю. Той аж замружився.

– Та ні, пробач…  думав, ти – сирена.

Дівчина здивовано глянула на постраждалого, знизала плечима та на мить розпростерла крила.

– Тож, тепер тебе можна розв’язати?

– Крилата?

– Здогадався, розумник, – дівчина спритно перерізала пута. – Хто ти?

– Хіммель, – врятований скривився від болю – Дякую, що допомогла. Я проводив випробування. Орнітоптер розбився. Як вцілів – не пам’ятаю, відкрив очі – побачив тебе. Привабливу дівчину в одязі, схожому на мій. Що мав гадати?

Емілі зашарілась.

– Привабливу кажеш? Уявляю, як я зараз виглядаю. Якщо хоча б на половину так, як почуваюся, то ти, скоріш за все, мариш.

– Думаю, ти мені потрібна.

Емілі аж підскочила від тих слів, в неї за спиною інстинктивно почали формуватися крила.

– Та ти дійсно забився? Чи завжди такий?

– Мені потрібні твої крила, – він спробував випростати руки. – Розумієш, мені не завадить допомога. Аварія сталась через якусь помилку, її треба відшукати. Ти мені в цьому допоможеш.

– Та ти…

– Вислухай, – щось було у тому голосі таке, що дівчина тихо сіла біля багаття, та, простягнувши руки до самого жару, приготувалась слухати.

А чоловік, щойно заговоривши, забув про все: про біль, холод, кам’яні стіни печери. Дівчині, навіть, здалось, що вона побачила небо, по якому полетіли дивовижні, далекі й незбагненні механічні створіння. Вони хижо рвали повітря стальними крилами, бились, горіли і розтрощені падали на землю. «Навіщо усе це людям? Навіщо це йому?» – дивувалась дівчина.

– Ти можеш пояснити, до чого воно мені? Я майже розумію твої наміри, ти хочеш з моїх крил створити якусь чергову залізну потвору. Чому б тобі не завести собі просто пташку?

– В мене була. І не одна. Але ж ти інакша, ти не пташка. Мені потрібен помічник, чому б не ти? Ти, крилата, зможеш оцінити мій винахід.

– Не пташка, добре, що ти це помітив. Знаєш, у кожного свої переваги. І що?

Хіммель замислився, розглядаючи рятівницю. Емілі навіть здалось, що зморений і поранений чоловік дивиться на неї з погордою. Мабуть, тільки здалось.

– Якщо я правильно розумію, крилатими не стають з великих статків.

Дівчина не відвела погляд.

– До чого ти ведеш? Пропонуєш мені гроші? Я заробляю собі на життя.

– Як і скільки, складне питання. Ви ж вільні летючі істоти, але маєте постійно братись за усілякі, далеко не завжди гідні, справи. А добре оплачується тільки незначна їх частина.

– Ми вільні, бо робимо, що забажаємо.

– Тобто ти сама забажала лізти у цю негоду? – він усміхнувся. – Я тобі ось що пропоную…

* * *

– Припини смалити.

Механік відірвався від креслення, глибоко затягнувся і вдумливо подивився на дівчину.

– Що таке? – Його манера перепитувати начебто очевидні речі то дратувала дівчину, то безумно імпонувала їй. Особливо, коли очевидні речі виявлялись неочевидними.

Вона тільки звела брови.

– А не бачиш?

Хіммель повільно відклав люльку і подивився на дівчину. Тільки зараз він помітив, що крила, ще кілька хвилин тому прозорі і ледве помітні, увібрали у себе тютюновий дим. Складалося враження, що то проглянув сизий скелет їх магічної складової. Механік взявся було безцеремонно вивчати ті чудернацькі лінії, навіть робити креслення в блокноті, але Емілі відповіла докірливим поглядом та тріпнула крилами, зачепивши звалену на стелажі купу якихось речей.

– Ой! Я зараз зберу це… Що це?

Вона по черзі дістала засушену рибу, пусту пляшку, калоші велетенського розміру, мікроскоп, збільшувальне скло, щербату шпагу, якесь ганчір’я, підозріло схоже на жіночу білизну, кепку, циліндр, дамський пістоль та якесь засмальцьоване креслення.

– Це тобі потрібно? – вона узяла папір двома пальцями і показала господарю.

– А, викинь, – недбало махнув рукою той. – Невдала спроба.

Крила щезли, а майстерня миттю наповнилась пилом і тютюновим димом. Хіммель кашлянув та повернувся до столу. Емілі, усе ще невдоволена, підійшла до книжкової полиці.

– Ух ти… У тебе тут… – Вона дістала том, прогортала, та повернула на місце. – Гарні,  класичні і дуже старі праці. От не думала, що ще хтось ними користується.

– А, може, вони там для краси стоять?

– Ага. І ти так ними пишаєшся, що тільки з них витираєш пил. – Емілі провела пальцем по палітурці. – І взагалі, досить дихати пилюкою!

Вона підійшла до високого, аж до стелі, вікна і відчинила його. Маленькі вихори тут же почали збирати пилюку та виносити її назовні.

– Граєшся чарами? – буркнув Хіммель. – А не думала, що заважаєш?

– Наче ти щось робиш, – пирхнула дівчина, заглядаючи йому під руки. – Щось не клеїться?

– Ні. Але давай спробуємо ще раз. Мені знов потрібні твої крила, пташко.

– Я не пташка, – огризнулась дівчина,  підходячи до напівзібраного орнітоптера. – Ніяким боком. Навіть не подібна. А якщо судити з результату, радше білка.

– Яка ще білка?

– Та що в колесі.

Емілі подумалось, що на тортури, мабуть, ідуть жвавіше. «Яка ж огидна ця металева птаха! – думала вона собі, – Хай їй грець, скільки тут працюю, а все ніяк не звикну до її незграбних рухів». Інколи крилатій здавалось, що ця істота жива. Що зараз вона змахне крилами і полетить геть, не витерпівши знущань, як мала вже давно зробити і сама Емілі. «Але ж ти не йдеш? – питала у себе дівчина. – То що тебе тут тримає? Тільки гроші?». Поглянула тихенько на Хіммеля, що захоплено копирсався у приладах. Такий собі рудобородий хлопець, не красень. «Багато ти від нього уваги бачила, Емілі? Вкотре мовчки прешся у цю огидну, холодну залізячину по першому слову. Ти не пташка, Емілі, і навіть не білка. Ти покірна собачка, ось ти хто. Ти, дійсно, думаєш, що йому від тебе потрібно ще щось окрім слухняної допомоги? Що він хоча б помітив, як ти на нього останнім часом дивишся, ніяковієш і затамовуєш подих від його близькості?»

Роздратування наростало. І вже не зрозуміти було, чи то від гірких думок, чи від страху перед металевою потворою, до якої її зараз знов приєднає Хіммель.

Металеві крила незграбно ворухнулись, дівчина мимоволі здригнулась і почала переконувати себе, що це просто механізм і просто робота. Та дзуськи! Рухи металевого птаха більш за все скидались на агонію. Просто нервові рефлекси, коли мозок вже втратив можливість осягнути тіло. Хіммель насупився та щось поправив. Емілі стало шкода механіка, що намагався оживити мертву пташку. Стільки прагнення, така цілеспрямованість – і не призведе ні до чого? Ач ні. На якусь мить дівчина відчула крила не просто своїми – вона наче народилась із ними. Досить тільки змахнути… Орнітоптер розпрямив крила, тріпонув ними, наче казковий птах, що прокинувся від давнього сну.

Хіммель підвів очі на своє творіння і стільки всього було у його погляді, що Емілі стало гірко. «Бач, ти зробила його щасливим. Можеш вважати, що життя твоє минуло не дарма. Не дарма?» Тут вона зрозуміла, що перестала відчувати металеві крила, через мить зрозумів це й механік і його усмішка розтанула.

День за днем металева птиця змінювалась, оживала, її рухи почали викликати менше відрази і більше співчуття, неначе до хворого, який хоч і втратив здатність ходити, проте неодмінно її поверне.

Із завершенням проекту у дівчини зникав той піднесений настрій, що супроводжував її на початку роботи. Проект завершується, співпраця теж. Навіщо вона тепер потрібна? Коли завершаться налаштування, вона зможе забрати чесно зароблене й летіти. Куди? Що робити зі статками далі? Інколи їй здавалось, що вона помилилась і тут немає нікого і нічого, за що варто чіплятись. Усе пусте.

– Ем, іди сюди, мені знов потрібна твоя допомога.

Дівчина поплелась, слухняно випростовуючи крила, що вже звично одразу ж потягнулись до залізного птаха.

– Зачекай. – Хіммель узявши її за плечі, почав вказувати напрям. Зронив записник, нахилився підіймати, зачепивши люлькою. Дихнув тютюном. Через силу вона стримала роздратування. Треба вже якось це закінчити. Механік оглянув орнітоптер, що мав би стати продовженням пілота, перевів погляд на дівчину. Мабуть вона не встигла ще остаточно приховати відчай і розчарування, бо чоловік здивовано подивився прямо в вічі, і тільки повторив. – Зачекай, змахни крилами.

Крилата заплющила очі. Орнітоптер зробив змах, інший.

– Стоп! Майже досконало, – Хіммель кинувся щось занотовувати. – Дякую. Скоро він злетить! Завтра ми маємо спробувати…Ем, ти куди? Може припиниш зникати без попередження?

– Здається, роботу на сьогодні завершено?

– Та стій же! Скажи, що трапилось?

– Ну добре, – вона різко повернулася. – Ми непогано попрацювали, чи не так? У нас є майже готовий проект. Твій птах обов’язково полетить, я отримаю гроші, ти отримаєш крила. А далі?

– А що далі? Ти, наприклад, тепер зможеш не тільки літати, але й відчувати свої крила. Та не тільки крила, врешті-решт! Зможеш себе відчути хоч восьминогом, хоч пегасом! Хіба це не прорив? Крім того, усі при своєму, чи не так?

– Ні, не так. Бо ми просто загрались. Усе це виглядало би чудово. Воно було б неймовірним. Я б вірила у це до останку. Якби воно тільки було справжнім. Це все марна суєта. Ти міг би рухати гори, ти ж здібний, а ти… ти витрачаєш себе на розваги! Чому б тобі не робити справжніх залізних птахів, чи ще щось? Чому б мені не жити справжнім життям?

– Тю, – видихнув чоловік. – Я вже подумав, що ти у мене закохалась. Марна суєта? Вважаєш, це ти придумала?  «Що користі людині від усіх трудів її, якими трудиться вона під сонцем? Всі ріки течуть у море, але море не переповнюється: до того місця, звідки ріки течуть, вони повертаються, щоб знову текти. Усі речі – у труді: не може людина переказати всього; не насититься око зором, не наповниться вухо слуханням. Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем».

– Скажи, навіщо ти кидаєш у мене цитатами з Еклезіасту? Він, на відміну від тебе, жив реальним життям. Тож тобі, дурневі, до нього…

– Послухай, ти просто не все розумієш. Не зникай, не смій знову це робити!

– То наздожени.

* * *

Світ перед очима дівчини потьмянів, тільки останнє повідомлення залишилось палати білим вогнем. «Підтвердіть команду».

Емілі відповіла – і все зникло. Колись, давно, перехід її вражав, потім дивував, потім приївся. А тепер вона його і не помітила. Вона знову стала звичайною Еммою, без крил та мрій про небо.

Хоча ні, помітила. Досить.

Дівчина кліпнула, повільно піднялась з канапи та зробила кілька вправ, щоб розім’яти задубілі м’язи. Досить, досить, досить! Вона труснула головою, ще раз глянула на шпалери, що перетворили кімнату в імітацію лабораторії Хіммеля. Все-таки праця із ним була чудовою. Інколи вони сварились, інколи розуміли одне одного з пів слова, пів думки. Інколи їй навіть здавалось, що вона не самотня. Тільки ті відчуття виявились такими ж несправжніми, як і вся робота. Твердим голосом вона наказала стерти ці шпалери. Досить. Малюнок збляк та змінився стандартною репродукцією Лувру.

Емма зітхнула, покрутила головою, розминаючи шию, та пішла у ванну кімнату. З дзеркала на неї дивилось незнайоме відображення некрасивої чорнявої дівчини. Смаглява шкіра, ледь помітні зморшки, синці під очима і несвіжий домашній одяг. Дівчина скривилась, здерла із себе футболку та знову глянула в дзеркало. Якщо трішки відбілити шкіру, підправити бюст… Досить!

Віртуалу досить.

Гарячі струмені води відігнали апатію та розчарування, а міцна, хоч і несмачна кава допомогла зосередитись. Далі так не можна. Звичайно, більшість людей тільки так і живе – від їжі до сну, від сну до їжі. Уряд задоволений, люди зайняті. Зайві люди.

Ранком Емма поїхала шукати роботу. Поки автоматичне таксі болідом летіло над шосе, Емма намагалась проаналізувати свої почуття. Виходило, що її образа навіть не вторинна, а третинна, породжена розчаруванням, яке в свою чергу породжене іншим, набагато сильнішим почуттям.

Бюро працевлаштування знаходилось в старій висотній будівлі, дівчині довелось спершу чекати ліфт, а потім самотньо їхати ним на сімдесят другий поверх. Невдовзі вона вже сиділа перед симпатичним клерком.

– Отже, панно, ви вирішили реалізувати своє конституційне право на роботу.

– Саме так, – кивнула Емма.

– Дякуємо, що відвідали наше бюро, – завчено зачастив хлопець. – Якщо зараз ви не зможете вирішити, яку пропозицію прийняти, то завжди можете відвідати наш віртуальний кабінет.

– Дякую, я вирішу одразу.

– Добре, – обличчя клерка просвітліло і він несподівано підморгнув. – Зараз ми вам щось підберемо. Як на рахунок сфери послуг?

– Не знаю, я про це не думала.

– Еммо, – клерк довірливо нахилився вперед. – Ви симпатична дівчина. У мене є для вас робота, де безліч чоловіків оцінять вашу жіночність та молодість, багато цікавих особистих зустрічей дозволять урізноманітнити життя та завести нові зв’язки. До того ж гарна оплата вдовольнить будь-які ваші забаганки.

Збентежена Емма уважно вчиталась в голографічну копію договору, піднялась та спробувала торкнутись співрозмовника – і, звісно, її рука пройшла крізь голографічне зображення.

– Я хочу говорити із людиною!

– Панно, запевняю вас, що автоматизована система…

– Негайно!

– Рухайтесь за підказками, – здався комп’ютер.

Вона залишила кабінет і, підкоряючись підказкам, пройшла через весь поверх й заглянула в інші двері

Там сидів сивий дід, який старанно вистукував пальцями по клавіатурі.

Чомусь у Емми склалося враження, що та клавіатура – його ровесник.

– От, значить, це ви хотіли із людиною поговорити? – Він простягнув Еммі руку. - Пробачте, у мене не так багато клієнтів. Бачите, архіви впорядковую. Тож, слухаю вас.

– Я хочу працювати… і бажано головою.

– Це добре, донечко, це добре. Те чучело що, знову запропонувало бордель? Програма, програма.

– Я взагалі хочу щось корисне робити, – набралась сміливості дівчина. – Щось справжнє.

Дідок задумався.

– Справжнє, справжнє. Ваша освіта… – він підняв очі догори, читаючи невидимі для дівчини підказки, – ваша освіта не дозволяє працювати розробником у перспективних галузях. Таких місць наразі просто немає. Може, бажаєте піти вчитись?

– А потім? Пане, я мало не двадцять років свого життя чомусь вчилась. Я маю чудову професію, яка застаріла в день отримання мною диплому. Ви хочете дати мені ще одну? Гарантуєте, що таке не повториться?

Він зітхнув.

– Не гарантую. Кажуть, сингулярність наступає, а я от не розумію цього. Старий, певне, та роботи на мій вік, мабуть, вистачить. А на ваш, не знаю. Здається, люди зараз застарілі. – Він зі співчуттям подивився на дівчину та стукнув долонею по столу. – Добре. Наразі потрібні оператори аварійних систем. Бачите, все-таки в деяких речах люди поки що надійніші, ніж автомати. Але це велике нервове навантаження, мушу вас попередити.

– Я згодна, згодна, – не слухаючи його далі, відповіла дівчина.

Парк, лавочка… Що може бути краще для вправної роботи оператора? Хіба що той міст над озером, чи дах офісної будівлі. Та хоч власне ліжко. Усе одно з дня на день нічого не траплялося. Хіба що спочатку було трошки цікаво, але недовго. Як тільки Емма освоїла управління різноманітними автоматами, прочитала протоколи аварійних ситуацій, вивчила алгоритми та схеми, їй стало нудно. А коли закінчилося тестування, дівчина взагалі припинила ходити на роботу. Чіпляла на руку комунікатор та блукала містом.

Знічев’я вона продивлялась хроніки початку сторіччя. Колись місто гуло від натовпу. Емму шокувала кількість людей, що поспішали кудись, не помічаючи нічого навколо себе. Куди вони поділись? Вимерли?

Поодинокі перехожі озирались на дивачку, що сиділа під снігом на лавочці, прикриваючись шарфом та інколи роблячи жести керування в доповненій реальності. Але перехожі поспішали, їм ніколи було дивуватись. Вдома на них чекали. Тільки не рідні та друзі, а вигадані світи із придуманими життями. Яскравими, неймовірними, потрібними. На будь-який смак. Майже.

Переплівши пальці, Емма уявила, як пухнасті сніжинки її волею перетворюються на пряжу, а з неї святковим білим полотном за спиною матеріалізуються яскраво-чисті крила. У них захотілося повірити, змахнути, розірвавши окови цієї зимової дрімоти. Відкрила очі – ні, тільки вітер піднявся та сніг посилився, мабуть, час покидати засніжений парк. Захотілося кинутись туди, у неохайну недоглянуту квартиру, не поївши, впасти у ліжко і підтвердити з’єднання з віртуалом, знов відчути легкість і свободу… можливо, постукати у вікно знайомої лабораторії. Чи завершив Хіммель свій проект?... До біса. Треба таки наважитись і переїхати.

Вона вже хотіла закрити усі діаграми, як виплило повідомлення про зміну статусу особового рахунку. Емма здивувалась, бо до наступної платні залишилось ще чимало часу, а витрат вона наче не робила. Прочитавши повідомлення, вона мало не зомліла. Ні, таку суму могли нарахувати тільки помилково, у неї таких грошей ніколи не було і бути не могло. Як же це… Нарешті вона здогадалась поглянути деталізацію рахунку – проект «Крила Емілі» – і заклякла. Хіба таке можливо? Разом з розумінням на неї нахлинула образа, що миттєво переросла у гнів. «Клята анатомічна модель! – думала вона собі, – піддослідний пацючок, білка без колеса, наївна закохана дурепа! Мабуть, даремно не цікавилась новинами».

Сховавшись в найближчу альтанку, вона гарячково взялась вивчати описи проекту. «Принципово нова реалізація доступу до периферії», «неймовірні перспективи», «великий прорив»… писаки неначе змагались в придумуванні гучніших заголовків. Чи й новини тепер генеруються автоматично? Врешті, вона навмання вибрала ролик, де серйозний, опецькуватий чоловік щось пояснював. Емма прислухалась.

«…Наша новітня розробка дозволила підняти на принципово новий рівень взаємодію людини з машиною. Тепер не доведеться місяцями й роками освоювати підключену периферію – базові, рефлекторні рухи й алгоритми підвантажуються одночасно з підключенням систем… Відчувши себе птахом, доведеться вчитись тільки пілотажу, але ніяк не освоювати махання крилами…» На екрані дівоча фігура розкинула крила – і злетіла в намальоване небо. «У віртуальній реальності ви зможене не просто насолоджуватись польотом, ви зможете відчувати крила, як їх відчувають птахи чи феї. Але додаткове занурення у віртуал є лише побічним ефектом цієї розробки, адже немає принципової різниці в освоєнні віртуально змодельованих органів, чи реальних квазімеханічних маніпуляторів. Глибоководні й космічні роботи, ситуації підвищеної небезпеки. Наразі ми вже маємо замовлення на інтерфейс для кар’єрних екскаваторів. Також, спеціалізовані бюро вже розпочали розробки…»

Далі дівчина не слухала, тамуючи серцебиття. «Отакої! – глузувала з себе Емма, – Опівночі, з дванадцятим ударом годинника, чарівні крила перетворились на ківш екскаватора. От тобі і користь для суспільства! Високо злетіла?» Їй усе здавалось, що то саме Хіммель пояснював суть проекту у ролику. В усякому разі, самозакоханість доповідача здалась надто вже характерною. Чи це лише призма її сприйняття? Ролик закінчився, на екрані змахнуло крильцями зображення орнітоптера до болі знайомого, нею ж розробленого дизайну, який так легко змінити, але так складно забути.

Он як! Емма зірвала комунікатор і хотіла вже жбурнути у серцях його об асфальт, коли побачила, що отримала ще одного листа. «Що ще?» – подумала собі,  читаючи заголовок.

«Наздогнав, пташко. Ознайомся. Хіммель».