Країна Літа

1

Усе болить. Як же в біса все болить! Де це я? Вдома? Здається, так.

Треба встати.

– О, коханий, ти вже прокинувся?

Солодкий Марічкин голос. Як же я за ним скучив! Стоп, чому це я за ним скучив? Я ж удома. І вона тут, зі мною, ось уже багато днів...

– Давай піднімайся з ліжка, будемо снідати. Чуєш? – Марічка вилізла на мене й багатозначно посміхнулася, – Ну ж бо, давай...

Вона схилилася, я відчув її теплий подих... А тоді вона почала лизати моє обличчя. Палко, слиняво, пристрасно, слиняво, безупинно й нестерпно слиняво!

– Годі! Що ти робиш?! Припини!

Я відштовхнув її руками й побачив, що вона – пес. І тоді пригадав, що вже давно не вдома.

– Клятий собацюра. Такий сон зіпсував.

У відповідь собака лише похекав і облизався. Я спробував підвестися, вийшло не дуже. З четвертого разу вдалося сісти. Боліла спина, боліли ребра, голова, коліно. Все боліло, наче по мені каток проїхався. Перевівши подих, потягся за торбою. Витягнув звідти кілька сухарів і пляшку з водою. Поснідав. Із собацюрою, ясна річ, мусив поділитися.

Скоро мав настати полудень, а це означало, що варто вже вирушати. Було щось романтичне в ночівлі просто неба й розмовах із твариною, у пейзажі, який доводилося споглядати, – безкрайнє зелене поле із пагорбами й долинами. А проте не полишало відчуття, що краще весь час рухатися. Хтозна, коли наступного разу вдасться знайти ще якихось сухарів? Утім і рух і його відсутність здавалися однаково безглуздими.

Не розумію, де я, як тут опинився і що взагалі відбувається. Як людина з вищою освітою, намагаюся не забивати голову тупорилими думками на кшталт “Може, я помер?”, а оперувати фактами. А їх, на жаль, катастрофічно мало. Одного прекрасного ранку я прокинувся не вдома, у своєму ліжку, а посеред величезного, навіть, можна сказати, безмежного, зеленого поля. Воно чимсь нагадувало мені простори, на яких мені з бабцею доводилося пасти корів у селі, в дитинстві. Горб, долина, лісок, поле, долина, гай, струмочок, горб і давай по-колу, без кінця.

Був іще звісно пес, якого я спершу відчайдушно намагався позбутися. Потім забив на це. Як не дивно, їсти він не просив (часом мені здавалося, він харчується краще за мене), агресії чи ворожості не демонстрував. Просто ходив за мною й деколи дозволяв собі витівки як оцей ранковий обряд слинявого вмивання.

Одягнений я був як звичайно, у джинсах і футболці. Кишені порожні. На цьому всі факти й закінчуються.

Першого дня запанікував, що помру з голоду, але їжа якось сама мене знаходила. Траплялися ягоди, фруктові дерева і, найголовніше, наче б то “загублені” торбинки з припасами. При чому з’являлися вони підозріло вчасно. Чистої води в струмках було вдосталь. Вночі холодно не було. Словом, якась квазіутопія.

Ось уже кілька тижнів блукаю цим дивовижним краєм. Почав розмовляти зі собакою. Склав із десяток теорій того, що сталося, але жодну не зміг собі довести. Найправдоподібніша включала вживання великих доз психотропних речовин. Але ж я – не такий.

А боліло все, бо дурний. Вибрав короткий шлях там, де не треба було. І покотився, як колобок. На щастя, ніби нічого не зламав. Найбільше картався тому, що в обиранні хоч і короткого, але дуже різкого спуску не було ані найменшого сенсу. Я ж бо нікуди не поспішав.

2

Сьогодні пес наче з глузду з’їхав. Бігає колами навколо, щось винюхує, махає хвостом, гавкає, вуха сторчма. Схоже, наче він мене намагається квапити. Марно. Я вже один раз прискорився, більше таких дурниць хай від мене не чекає.

Зрештою ми дійшли до чергового пагорба. Той нічим не відрізнявся від попередніх n-десяти, принаймні для мене. Собака ж уперше за всю історію вирвався вперед, вибіг на вершину і почав танець “Агов, дурбелику, біжи бігом сюди, тут ти знайдеш своє щастя!” супроводжуючи його мелодійним гавкотом. Та я нікуди не поспішав.

Проте, коли побачив, що було за пагорбом, то мало не побіг. Точніше, таки побіг, хоч і намагався себе стримати. А все тому, що вдалині виднілася хатинка.

Ніколи не думав, що можливо скучити за людьми. У місті їх так багато, що вони переважно тільки дратують. Та кілька тижнів самотності роблять дива. Думаю, якби з будиночка вийшов той вічно-бухий безхатько, котрий щодня вештався в нас під під’їздом, я б його розцілував.

Бігли так, що аж попадали. Обоє. Я від радості забув про втому і біг щосили усі ті кілометри до цивілізації. І тут накрило. А пес напевно за компанію влігся. Хоча він, на відміну від мене, біг упродовж цілого дня, а не півгодини, тож, може, справді вморився.

Коли відчув, що можу підвестися, то так і зробив. Хатинка була дивна. Ніби й звичайна – не триповерховий котедж і не дерев’яна з курячими ногами, але враження справляла незвичне.

Що робити? Звісно я постукав у двері. Давно не бачив дерев’яних дверей.

Протягом хвилини стукав разів п’ятнадцять. Ніхто не відчиняв. Тоді я почав заглядати у вікна, але крізь них нічого не було видно. Собака тим часом розлігся як пан і дивився на мене, як на дурня, ніби засуджуючи мою невихованість і нетерплячість. На п’ятому колі навколо хатини двері відчинилися і звідти вийшла немолода жінка.

Дивно, але своєю зовнішністю й одягом вона мені нагадала бабусину сусідку в селі. Тобто це точно була не вона, але хтось дуже на неї схожий. Хоча хтозна, я тої тітки не бачив уже років десять, може просто здалося.

– Ти чого у вікна заглядаєш, хлопче? – почувся приємний і трішки сердитий голос.

Українська мова! Отже я не так уже й далеко від дому! А проте, де в нас є такі поля, щоби тижнями блукати й жодного сліду людей? З іншого боку, якщо це галюцинації і все відбувається в моїй голові, то це логічно. Але ж стоп, ми цю версію відкинули?

– Еее... Я стукав, але ніхто не відчиняв, ну я й подумав...

– Що подумав? Раз нікого нема, то можна в хату залізти, га?

– Та ні, я не...

Тут вона перевела погляд на собаку. Вираз обличчя в неї плавно змінився зі сердитого на здивований, а потім на ньому можна було прочитати полегшення. Собака ж безтурботно і щасливо махав хвостом і язиком.

– Ну добре, заходь, будемо вечеряти. – з цими словами вона зайшла в дім.

Особливого вибору я не мав, тож довелося змиритися з гостинністю.

3

А на вечерю був борщ. Я звісно його люблю і все таке, навіть дуже зрадів, довідавшись про нього, але якось це вже занадто банально. Така дивна пригода в моєму нудному житті, а тут – борщ.

Поки я наминав божественну, як на мене, страву, жінка сиділа навпроти й уважно мене розглядала.

– Куди йдеш? – спитала вона мене, як тільки я відсунув тарілку.

А що відповідати? Я ж не знаю! В мене до вас, пані, значно більше запитань.

– Не знаю. Ви краще мені скажіть, де я?

Жінка тільки щиро всміхнулася.

– А яка різниця, де ти, якщо не знаєш, куди тобі треба?

Я завис. Великої глибини запитання. Дійсно, яка різниця? Головне звідси чимшвидше вибратися. За мить я відповів:

– Мені додому треба. Я вже десь місяць тут тиняюся, а ніде ні дороги, ні людини, ні вказівника. Телефону нема, грошей нема... – тут затнувся. Який сенс у грошах, якщо навіть людей нема? – Ви можете мені допомогти?

– Не знаю. Он, нагодувала. Що ще?

– Ну, принаймні, могли би сказати, де ми є? Звідси далеко до міста?

Не сподобалася мені ця довга пауза.

– Думаю, далеко.

– А інтернет у вас є?

У неї такий вигляд став, ніби я попросив її роздягнутися.

– А що це таке?

Я звісно чув, що ще є місця у світі, де не знають, що таке інтернет, але чому саме тут, саме зараз, коли він так потрібен?!

– Нічого... Вибачте, звісно, але чи можна у вас заночувати? Я дуже втомився і давно не спав на нормальному ліжку.

– Та можна. Зараз я постелю.

Більше вона мене нічого не питала. Я кілька хвилин посидів, вдивляючись у вікно, за яким красувалися все ті ж самі поля й пагорби. А тоді, ситий і змучений, провалився в безодню сну.

4

– Доброго ранку, сонько! – почув я вже знайомий голос, що линув із кухні.

З великими зусиллями вдалося розплющити очі. Навколо було багато світла, хоча ще вчора ввечері крізь вікна взагалі нічого не було видно. Дивно, але байдуже.

– Доброго. А котра зараз година?

Знову ця пауза.

– Та вже давно полудень минув.

Ого, добре так поспав. Раптом відчув сором. Уявіть собі, приходить до вас додому пізно ввечері якийсь приблуда, грюкає у двері, заглядає у вікна, а ви його за це вгощаєте вечерею і даєте нічліг, ще й проспатися дозволяєте! З цими думками я одягнувся й вийшов на кухню.

– Їсти будеш?

Можу присягнутися, що тепер, у денному світлі, господарка виглядала років на десять молодшою. І навіть, як на мене, досить привабливою. Може то я був стомлений, а може просто не встиг роздивитися як слід. Та відчуття, що вона таки помолодшала було яскравим.

– Еее... так, якщо можна.

– Ага. Сідай, зараз будуть пиріжки.

Я так і зробив. І тепер вирішив, що варто не ловити ґав, а гарненько роздивитися все навколо.

Побіжний огляд інтер’єру змусив зробити висновок, що це звичайне сільське помешкання. Причому досить таки “забитого” села. Піч, водопостачання нема, газу нема, електрики нема – жодних слідів цивілізації. Принаймні, якщо це все й було, то було дуже добре замасковане й на кухні не використовувалося. Останню думку я зразу ж відкинув через очевидну безглуздість.

– Ой, я зовсім забула. Хлопче, зганяй-но води принеси.

Я трохи збентежився.

– Ем... а звідки?

– Он відро, он там криниця, – махнула вона рукою до вікна. – Вперед!

Вирвати з пам’яті чи була там криниця вчора, я не зумів. Вирішив не сперечатися, а зробити, що просять.

На дворі було по-весняному свіжо. Легенький теплий вітерець, безхмарне небо, яскраве сонце. Гарно. Собака ганяв неподалік, а зауваживши мене, радісно погавкав і підбіг, аби я його погладив. Заперечень я не мав.

Дійсно, у дворі була криниця, за хатою – грядка, а двір – огороджений парканом. І, дідько б мене забрав, вчора цього всього не було! Невже я міг не звернути уваги на паркан?

Приніс води. Наївся пиріжків. Але розмова, хоч і дала якийсь результат, мені здалася ще безглуздішою за попередню.

– То ви мені підкажете, як дістатися до міста?

– Ні, – тут навіть паузи не було!

Натомість завагався я.

– Еее... Добре, а чому?

– Бо я сама не знаю як.

Запала мовчанка. Я вже зовсім розгубився. Борщ, нічліг, пиріжки, природа – все це звісно круто, але ж я досі не знаю, що відбувається, де я опинився, а найголовніше – що робити?

– Зрозумійте, мені додому треба. А як я можу туди потрапити, якщо не знаю, де я і куди йти? Мої рідні, мої друзі... Не уявляю, що вони там собі вже понавигадували. Мене ж уже майже місяць немає!

Раптом жінка схлипнула. А я втратив найменшу здатність до аналізу ситуації й адекватної реакції. Дівчачі сльози – це біда.

Вона приклала свою долоню до моєї щоки і сказала:

– Бідолашний... Ти ж узагалі нічого не знаєш...

Я мовчав.

– Слухай, ти... Ти не можеш... – вона прибрала руку й щоці стало холодно, – Ти не можеш повернутися. Повір мені. Це неможливо.

І тоді жінка-дівчина (я вже цілком збентежився, як її називати, бо зараз вона виглядала років на двадцять-двадцять п’ять) гучно заридала...

Що робити в таких ситуаціях, я так толком і не навчився. Хоч за своє коротке життя зустрічався більше ніж з однією дівчиною. Сів на лавку біля неї, пригорнув і спробував заспокоїти – шикав, як до маленької дитинки, і гладив по голові.

А тим часом намагався усвідомити глибину тієї дупи, в яку потрапив. “Ти не можеш повернутися. Повір мені. Це неможливо.”

5

Зранку наступного дня я вирішив на кілька днів затриматися й усе обдумати. Зрештою, яка різниця, зникнув я на тридцять днів чи на тридцять три? Марічка – а саме так звали дівчину, що дала мені притулок (який збіг!) – здавалося, сама збиралася запропонувати мені це.

Що казати, навколо інших людей не було, тож ми з нею дуже зблизилися. Я старався не бити байдиків і допомагав чим міг коло хати. Роботи вистачало. Дрова, бур’яни, піди, принеси, подай. Виявилося, навички, здобуті в дитинстві, не були марними. А Марічка, що мене найбільше бентежило, почала мені дуже подобатися. І, як мені здалося, я їй теж.

Я собі нагадував, що є в мене інша Марічка, яка, мабуть, зараз місця собі не може знайти, що такі відчуття виникають просто від безальтернативності... Але вдіяти нічого не міг. Точніше намагався відганяти брудні думки подалі, але не дуже успішно.

Шляхом нав’язливих розпитувань, мені вдалося з’ясувати, що інші люди в цьому місці таки є. За словами дівчини, за три дні ходу на схід було село. Відповіді на запитання, чому вона живе так далеко від людей, домогтися не вдалося.

Також виявилося, що в нас із нею багато спільного. Принаймні, в моральному плані. Так, вона не знала про інтернет і телефони, не чула про соцмережі, але читала Азімова, Мартіна і навіть Фрейда (так, я теж був шокований). Хоч у хаті я й не бачив жодної книжки.

Я так і не зміг повірити Марічкиним словам («…неможливо…»), та, звісно, нічого їй про це не казав. Зрештою, вирішив піти в те село і що-небудь з’ясувати там. Коли вона про це почула, то спохмурніла, але спочатку нічого не сказала. Коли я вже зібрався і був за воротами з твердим наміром іти вперед і не озиратися, вона сказала:

– Знаю, ти не збираєшся повертатися...

Обернувся і винувато поглянув на Марічку. Вона підійшла й міцно мене обійняла. Чужих людей так не обіймають.

– Не йди... Будь ласка... – і я відчув її обережний теплий поцілунок.

Та замість того, щоби відштовхнути, тільки міцніше притис дівчину до себе. Де тільки й поділася уся твердість мого наміру. Звісно, нікуди я не пішов.

6

Минув іще місяць. Довгий час боявся собі зізнатися, що тепер я – щасливий. Так, без усіх благ цивілізації та інтернету, без комп’ютерних ігор, які я так любив, без алкоголю й наркотиків, без жодної копійки. Я змирився з цим. Тут, невідомо, де і в якому часі, я став щасливий тільки тому, що знайшов кохання. І цього разу, воно мені здається найсправжнішим з усього того, що було в моєму маленькому житті.

Тепер я рідко згадував про своє нормальне життя. Не було причин. Так, там були мої батьки, брат, купа друзів, робота... Та все це втратило сенс тут, у Країні Літа, як я став її називати про себе.

Звичайно, я намагався щось довідатися про це місце. І одного вечора таки вдалося відверто поговорити з дівчиною на цю тему. Виявилося, що вона знає не більше за мене. Колись вона так само опинилася тут, раптово й несподівано. З її слів я зрозумів, що вона жила в якомусь далекому селі й дійсно не чула про інтернет, а книжки їй привозив дядько. Вона довго намагалася знайти спосіб вибратися звідси, але тривалі пошуки не дали результату. Село, через кілька днів ходу знову село, і так без кінця – точно так само як ті поля й пагорби, якими я блукав цілий місяць. А люди, яких їй довелося зустріти, переважно були непривітні. Дехто розповідав подібні історії. Зрештою вона знайшла цю хатину й оселилася тут. Аж поки не прийшов я. А собака привернув її увагу тому, що за весь час перебування тут, вона не бачила жодної тварини. Узагалі. Ні пташки, ні комахи, ні котів, ні корів – нічого. Коли я спробував пригадати, чи бачив тварин, поки блукав, то звісно ж нічого не спало на думку.

Тож я остаточно відкинув версію з наркотиками й зробив висновок, що це якась паралельна реальність. Це точно не рай і не пекло, до того ж я почувався занадто живим, щоби бути мертвим. Так, змушений визнати існування інших світів, хіба в мене є вибір? Питання лише одне: як я, Марічка та всі ті інші люди сюди потрапили?

Більше на цю тему ми не говорили. Зрештою, ми почувалися щасливими. Тут були тільки я і Марічка. Був город, криниця, все ті ж безкраї поля, пагорби й ліски. Ну і звісно, собацюра, куди ж без нього. І було нам усім разом по-райськи добре.

7

Та щастя, на жаль, не тривало довго. Одного дня я почув тяжкий і хриплий кашель.

– Сонце, що з тобою? – спитав.

– То... то нічого. Мабуть просто застудилася. – віддихавшись, відповіла Марічка.

З цього моменту мене поступово почала накривати паніка. Немає ліків. Хай що це за хвороба, якщо вона затягнеться, можуть бути жахливі наслідки. Наступного дня кашлю не було і я було заспокоївся. А ще наступного дня вона вже не могла встати з ліжка і мала жар.

Ясно, що переконати Марічку в необхідності знайти ліки чи лікаря було складно.

– Треба йти в село. Там мусить бути якщо не аптека, то хоча б якась медсестра. Не можна отак просто лежати й чекати, поки хвороба мине. – “Або не мине”, подумав.

– Ні, не йди, будь ласка... Скоро минеться, чесно... Тільки не йди.

Серце кров’ю обливається. Три дні в село, три дні назад – це вже шість. Ще щонайменше день мине, поки я знайду щось, якщо взагалі знайду. Тиждень. А якщо не встигну? А якщо не знайду? Лайно! Чому все завжди так складно?

Але переконати себе залишитися мені теж не вдалося. Краще спробувати й зазнати поразки, ніж потім картатися, що не спробував.

– Я знайду ліки й повернуся, обіцяю. Буду бігти так швидко, як тільки зможу. – поцілував її гарячий лоб, – Ти лежи в ліжку, на двір старайся не виходити. Пий багато гарячого. Я скоро.

З цими словами я швидко склав торбу й побіг. Пес погнався за мною, та я не звернув на нього уваги.

8

Перший день майже весь час біг. Мабуть це була помилка, тому що половину наступного дня я проспав і дуже лаяв себе через це. Далі вистачило розуму просто йти.

Ось уже понад два місяці я був тут. Дивно, та за нормальним життям я не сумував. Єдине, що реально турбувало – Марічка і її раптова хвороба.

Ближче до вечора почувся віддалений, до болю знайомий, шум. Спершу я не міг у це повірити, але здалося, що це був шум двигуна. Видерся на найближчий пагорб, озирнувся навколо і радісно закричав. Людоньки, це був автомобіль! Та ще й рухався він у тому напрямку, що мені треба. Звісно, я почав стрибати й махати руками, а тоді побіг йому назустріч.

Коли водій нарешті мене помітив, то спершу зупинився, а тоді під’їхав просто до мене. Ним був чоловік за п’ятдесят, з густою щетиною й “пивним” черевцем. А автомобіль був – “Нива” білого кольору. Давно я таких не бачив.

– Здоров. Бачу ти поспішаєш. Підкинути?

– Так, дякую. А можна собаці в машину? Він усю дорогу за мною йшов.

Видно, водій спочатку не помітив тварину, а коли почув мої слова, то знайшов її очима й довго розглядав.

– Можна, чому ні. Все одно в салоні брудно. Залазьте.

Так ми й зробили.

– Тобі в село? – спитав дядько, коли ми рушили.

– Так. Я живу в будинку за день ходу на захід. Марічка захворіла і я пішов знайти якогось лікаря.

Він поглянув на мене в дзеркало і десь хвилину мовчав. Я не знав, що казати, тому теж мовчав.

– Ну, лікаря ти мабуть не знайдеш. А щось схоже на аптеку там є.

Аптека – це добре. Добре. Дідько, але ж у мене немає грошей!

– Ем... Слухайте, мені дуже не зручно таке казати... У мене немає грошей... І...

Водій почувши слово “гроші” гучно й хрипло розреготався. Коли сміх угамувався, він сказав:

– Хлопче, у цьому місці гроші тобі не потрібні.

Що відповісти? Замовк.

Через деякий час почав чоловік:

– То ти із тих?

– Ем... З яких? – ну що за запитання?

– Ну... ти ж раніше жив не тут, правда?

– Так. Здається.

– І як тобі живеться? Сумуєш за домом?

Дивні запитання ставлять незнайомці.

– Спочатку сумував. Я десь місяць блукав полями. Потім зустрів Марічку і там якось... освоївся.

– Ясно, – посміхнувся водій. – І таке буває! Більшість тут небагато радості знаходять, а ти он, любов надибав. Пощастило.

Далі їхали мовчки. До мене нарешті дійшло, що це аж друга людина, яка мені трапилася за два місяці, і що не варто втрачати нагоди дізнатися що-небудь про це місце.

– А ви де живете?

– В селі.

– Багато там людей?

– Та є трохи. Тільки часом здається, що краще би їх було менше.

На цьому в мене раптом закінчилися запитання. Розгубився. Замовк. Погладив пса.

– А ти не думав повернутися? – несподівано запитав дядько.

Оце так поворот.

– Я думав, що повернутися неможливо.

– Це тобі так твоя дівка сказала?

– Ага.

– Ясно.

Більше ми не говорили.

Десь за дві години від того місця, де ми з песиком сіли в машину, ми доїхали до села. Виглядало воно похмурим і непривітним. Асфальтованої дороги, ясна річ, нема. Будинки в більшості занедбані й напіврозвалені. Де б я не опинився, це точно не рай.

Невдовзі водій зупинився перед воротами будинку, що мав кращий вигляд.

– Приїхали. – сказав водій.

– Дуже вам дякую. Мені незручно просити, ви й так уже допомогли, але, може, відвезете мене додому, коли я знайду ліки? – запитав я, коли вже виліз із машини.

– Куди ти сказав тебе відвезти?

Додому. Я сказав “додому”?

– Я мав на увазі, до Марічкиного будинку.

– Думаю зможу, але це буде не раніш як завтра.

Пішки йти три дні, я й так уже виграв два. Виграю ще два.

– Не знаю як вам віддячити.

Чоловік кивнув, відкрив багажник і витягнув звідти дві великі поліетиленові торби.

– Аптека, – це слово пролунало з явною огидою, – в кінці вулиці ліворуч. Будь обережним із тим старим, він трохи прибацаний. Але ліки, думаю, ти дістанеш.

Я все не рушав із місця.

– Ну? Що ще, малий?

– А що, існує спосіб повернутися? – невпевнено запитав.

– Ага.

– І що треба зробити?

Водій кинув торби на землю і схрестив руки на грудях.

– Як ти думаєш, чому твоя дівка тобі не сказала?

Я завагався.

– Ну, не знаю. Може, вона просто не хотіла бути сама... Не знаю...

– Може.

– Але ж ви знаєте, я бачу. Скажіть мені!

– Хлопче, мені здається, ти не хочеш знати.

– Але чому? Навпаки. Скажіть, що треба зробити щоби повернутися? І чому Марічка мені не сказала? Ми ж із нею тільки-но познайомилися, коли я спитав і...

На обличчі дядька з’явилася суміш роздратування й суму:

– Бо, щоби повернутися, треба перерізати собі горлянку, ось що треба зробити!

З цими словами він гучно закрив багажник, узяв торби й не озираючись попрямував до будинку.

9

“Господи, куди я потрапив?” – продовжував повторювати собі думку, поки йшов до аптеки. Якась маячня. Суїцид – як засіб подорожі між світами. Ну хіба не дурня? Я скоріше повірю, що повернутися неможливо взагалі.

Зрештою відігнав ці думки геть. Далося це тяжко, але я старався.

На будинку, який мав бути аптекою, не було жодних ознак такої. Чергова глиняна хатинка, доглянутіша, ніж більшість. Нічого незвичайного. Не маючи особливого вибору, зайшов у двір, підійшов до дверей і постукав.

Цього разу я був терплячий і у вікна не заглядав. Десь за хвилину двері відчинив низенький дідусь із усміхненим обличчям, яке мені дуже нагадувало ґобліна з WoW-чика.

– О, ти диви, свіжа кров! Заходь, заходь, хлопчику мій. – заговорив до мене тихий старий голос.

Я навіть не встиг нічого відповісти як опинився у вітальні.

– Сідай у крісло, он там. Чай будеш?

Приголомшений такою потужною люб’язністю, завагався.

– Значить будеш, добре. Зараз, почекай хвилину.

Чекати довелося довше, але воно було того варте, бо почастували мене чаєм з меліси, який я дуже люблю. Дивне воно, це місце.

– Ну, розказуй. Що тебе привело до старого Якова?

– Дякую за гостинність, я навіть слова не встиг промовити, а ви...

– Не переймайся. В мене рідко бувають гості. Жахливі чутки про мене ходять, не знаю, чи ти в курсі. Хе-хе. Ну то таке. Так чи інакше, ти мав вагому причину, щоби завітати до мене, правда ж?

– Так. Марічка захворіла. Почалося все з кашлю, а коли я востаннє її бачив, у неї був жар. Я розхвилювався й погнався сюди. Чоловік, який мене привіз, казав, у вас тут щось схоже на аптеку.

Дідусь загигикав.

– Таки-так. А хто тебе привіз?

– Ем... Я не питав імені.

– Біла “Нива”?

Я кивнув.

– Ясно. Ти дарма розтривожився. Гарантую, то звичайна застуда. Два дні в ліжку й буде як новенька. Але не думай, що ти дарма витратив час, я тобі дам кілька гостинців додому. Маю мене є різні смаколики-користолики: ромашка, липа, шипшина і ще багато всякого. З порожніми руками не підеш.

Як усе до чорта просто.

– Ну дякую тоді.

– Чекай, не спіши йти. Побалакаємо. Я вже казав, до мене рідко хтось заходить. Скучив я за спілкуванням, хе-хе.

– Ну давайте. Як ся маєте?

Сміявся він достоту як ґоблін.

– Тобі здається, що в тебе до мене більше запитань, ніж навпаки. Але повір, хлопче, ти помиляєшся. Давай по-порядку. Я бачу, що ти один із нас. Розкажи мені від початку, що з тобою трапилося? Тут.

Ну я й розповів.

– Цікаво, цікаво. А де твій песик зараз?

– Та не знаю, десь ганяє надворі, мабуть.

Яків замовк і заплющив очі. Здалося, він зібрався дрімати, я вирішив не дозволяти йому такої розкоші:

– Той чоловік, що мене привіз... – дід розплющив очі, – Він сказав, що повернутися можна, але для цього треба себе вбити. Принаймні, так я його зрозумів. Це правда?

– Хтозна, – посміхнувся він. – Бачиш, синку, це неможливо перевірити. Єдине, що можна вважати тьмяним доказом цієї гіпотези, – вираз обличчя самогубців. Блаженний, ось як я би його назвав. Але погодься, цього замало, щоб робити такі висновки.

Таки замало.

– Ви кажете, ви такий як я. Що це означає? Ви теж жили не тут?

– Саме так. Я з того ж самого місця, що й ти. Не можу ручатися за країну, чи навіть час, але, принаймні, планета точно та сама. А з’явився я тут так само, як і ти. Одного прекрасного ранку замість свого ліжка прокинувся серед поля.

– Давно ви тут?

– Років сорок. Точно не пам’ятаю. Я вже давненько збився з рахунку. Тут весь час літо, пори року не змінюються, тривалість дня теж, тож рахувати дні складно.

– І як ви думаєте, де ми?

– Є в мене одна теорія. Та нема чим її довести, окрім своїх туманних спогадів і не менш туманних думок.

– Поділитеся?

– Чом би й ні. Скажи, що ти останнє пам’ятаєш перед тим, як прокинувся тут?

– Ну... Я прийшов з роботи. Повечеряв. Почитав новини. Ліг спати. Все. Звичайний день.

– А ти певен, що це дійсно було останнє, що з тобою трапилося?

Аж ніяк. Дідько, та я взагалі ні в чому не певен. Таких днів, як цей, було сотні. Я похитав головою.

– Отож. Я згоден з тобою, що ми не мертві. Принаймні, поки що. А втім, припускаю, ми були близькі до того.

– Щось типу клінічної смерті?

– Ні-ні-ні. А де світло і тунель? Насправді, вся моя теорія базується на спогаді, який раптово виринув у моїй пам’яті років десять тому. Та я не маю певності, що він справжній. Я вже старий, розумієш?

Я кивнув.

– Останнє, що пам’ятаю... Я збирався накласти на себе руки. Повіситися. Я вже стояв на стільці і зав’язав мотузку навколо шиї. Лишилося тільки стрибнути. На цьому спогад обривається.

“ЩО??!!!111” – подумав я.

– А тепер послухай, що я про все це думаю. Це місце... Я не знаю, що це, але мені здається, я розумію, для чого це. Чи помітив ти, що тут одразу з’являється те, чого ти потребуєш?

Ні, але... Чи так? Я промовчав.

– Ти кажеш, місяць блукав полями? Можна припустити, що ти шукав самотності й ось вона. Марічка... Мабуть тобі бракувало справжнього кохання? Потім ти знудився, душа захотіла спілкування, і ось ти тут. Тобі не здається це чудесним?

Я замислився.

– А собака?

– А хто тебе знає, може ти зоофіл?

На мить я почервонів. Яків розреготався.

– Та я жартую! Про зоофіла, – він трохи віддихався й продовжив. – Про все інше я цілком серйозно. Я вже сорок років вивчаю це місце і тих, хто сюди потрапив. Насправді цей твій пес – єдине, що сильно відрізняє твою історію від усіх інших. Розумієш?

Я не розумів.

– Але в чому сенс? Навіщо комусь переносити самогубця у світ, де він зразу отримує те, чого хоче?

– Не “хоче”, а “потребує”. Це різні речі.

– Хай так. Навіщо?

– Можливо, щоби змусити його передумати. Адже, щоби повернутися, треба повторити свій жахливий учинок, тільки в умовах набагато ліпших, принаймні в духовному плані.

– А звідки це взагалі пішло? Хто сказав, що саме таким способом можна повернутися?

Яків знизав плечима.

– Це теж загадка. Однак про це усі просто знають. Це як знати, що завтра настане новий день.

– Паскудна теорія. Вона передбачає, що у справжньому світі я вже самогубець. А я знаю, що це не так.

– Не самогубець, а майже самогубець.

– Один хрін.

– А ти впевнений, що це дійсно не так? Я ж тобі казав, спогад виринув десь через тридцять років мого перебування тут.

Дивно, та я не був упевнений.

– А якщо не наважитися зробити це тут?

Яків посміхнувся.

– Не знаю, що зі мною трапилося там, але тут мені добре. Навіщо ризикувати?

Дивна думка мене відвідала.

– А вбивство?

Яків зблід.

– Чесно кажучи, я про це не думав. Та сумніваюся, що самогубець здатен на вбивство. Тим паче тут.

10

Назад їхали мовчки. Я все роздумував над божевільною теорією старого маразматика. Якась логіка в ній була, але в цілому вона справляла враження безглуздої маячні.

Головним контраргументом був такий: я не міг бути самогубцем! Просто не міг. Я – не такий. Мене виховували християни і в мене в голові закладено, що з духовної точки зору це – страшний гріх. Як людина з освітою, я розумію, що якщо потойбіччя немає, то в самогубстві ще менше сенсу.

Але я тут. А іншого пояснення ніхто не пропонує.

– Приїхали, – почув я голос. – Ближче під’їжджати не хочу, ще в хату запросите.

– Дякую вам, ви дуже допомогли. – сказав я, виходячи з машини.

– Та будь ласка.

Ми з собакою повільно пішли до воріт.

– Слухай, хлопче. – сказав водій, я обернувся, – Ти вибач, що я нагримав тоді на тебе... Просто моя Надя, вона...

Я зрозумів і кивнув. Дядько кивнув у відповідь, сів ув авто й поїхав.

Була ясна погода, як завжди. Вечоріло. Я глибоко вдихнув і зайшов у будинок.

– Кохана, я повернувся!

Я не повірив своїм очам. Марічка стояла обличчям до вікна, розхристана, червона, заплакана, а в правій руці тримала ножа, приставленого до горла.

– Марічко! Що ти робиш?! Опусти ножа!

Не встиг я докричати, як собака кинувся на неї й почав несамовито гризти. Дівчина впала, ніж упав десь на підлогу. Я подумав, що пес її рятує, але ні, він її вбивав.

У розпачі я закричав, підняв ножа й кинувся в криваве місиво.

Марічкине горло було роздерте, з нього фонтаном била кров. Сама вона, здається, вже була мертва. Але собака. У нього наче вселився диявол. Червоні очі, вискалені зуби, ненависний погляд, і тепер він дивився на мене.

– Ти вбив її, клята потвора!

Собака стрибнув. Якимсь дивом я встиг виставити ножа вперед. Пес заскавулів.

В моїх очах стало чорно.

11

Коли до мене повернувся зір, я зрозумів, що лежу в ванній з гарячою водою. Голий. У своїй квартирі. У правій руці я тримав лезо на відстані кількох міліметрів від жирної синьої вени іншої руки. Прибрав лезо.

Заплакав.