Королі можуть усе...

Сьогодні мені не холодно. І це дивно. Я страшенно змерзаю тут, у цьому вологому помірному кліматі, в цьому дивному місті похмурих облич і вічно захмареного неба.

Небо… Скільки спогадів пов’язано із ним. А власне, що таке небо? Мрія, химера, накопичення певної, – достатньо великої, проте все-таки скінченної – кількості хімічних сполук… Гівняні ілюзії. Чому нам – істотам, наділеним вищим інтелектом – так подобається плекати їх, попри все? Я не знаю. Хоча мав би. Мав би. Чи ні? Я вже нічого не знаю напевно, дається взнаки вік і жахлива, диявольська

(ги-ги)

втома.

Виринаю з простору власних рефлексій, повертаюсь до читання.

Стівен Кінг, «Необхідні речі». Небезпечний роман. Читали? Якщо ні – то й не починайте. О-о, я терпіти не можу цю книжку.

А її автора, самовпевненого вульгарного графомана, просто ненавиджу.

Ну так, так…

Я мав би вже давно розібратися з ним, сам знаю. Я б його у порох стер… Але щось занадто сильне навіть для мене оберігає цього американського придурка, цього скурвого сина… І було ж, було – кілька разів мало не дістався до нього. Перепробував усе – алкоголь, траву, гроші, дівок… Та й не скажеш, щоб ця мерзота принципово не піддавалася спокусам, – але потім щоразу знаходила можливість викрутитися. А найголовніше, попри все, продовжує шкребти свої огидні опуси.

Ось, приміром, цей. Падло. Падлюче стерво і погань. Звідки він знає так багато, га?

До речі, саме завдяки його писанині я суттєво почерпнув запаси модерної ненормативної лексики. При чому, багатьма мовами – бо ж перекладають і видають, видають…

Добре, що в сучасному світі люди не так уже й багато читають. Розівчилися. Не кажучи вже про те, щоб думати над прочитаним. Бо якби вони хоч трохи замислились, зупинились, озирнулись – то неодмінно б помітили, в яку глибоку… діру котиться весь цей … світ. Але воно й на ліпше. Нехай котиться. Адже я і так занадто довго тут затримався, – пора додому.

Додому? Себто, навіть у мене може бути дім? Не можу втриматись від гіркого сміху, помічаю у дзеркалі своє відображення, і мені стає трохи не по собі.

На, маєш... Знову я піддався емоціям, а це мені аж ніяк не личить.

Так-от, про Кінга. Чувак знає, що каже. Він так до дідька гарно описує всесвітнє зло, марноту людських бажань і ницість натури – але вміє і передати ті сторони, які нерідко залишаються непоміченими, – те, що робить людину людиною… Він спроможний нагадати читачу – ти поки-що не самовдоволена худобина… і, можливо, не все втрачено, доки ти, сучий виплодок, ще дихаєш і лазиш по землі, доки ще здатний приймати рішення й діяти… Це справді сильно і діє, можете мені вірити. Просто ганебно, що я не можу переконати його поступитися. Навіть залякування не допомогли. Зустріч із смертю лише підштовхнула його вперед. Соромно зізнатись, але в глибині свідомості я захоплююсь цим ремісником від літератури, цим генієм, народженим творити не для обраних, а для кожного, хто захоче його почути.

Як я вже казав – добре, що зараз читаючої публіки не так вже й багато. Хоча ми це в скорому часі виправимо.

В кімнату заходить Єва. Її струнка постать виразно вимальовується на фоні відчинених дверей.

– Вечеряти будеш? – недбало питає вона.

– Немає апетиту.

– Тобі слід краще харчуватися. Виглядаєш просто паршиво.

– Про мене не турбуйся. Краще йди, розважся трохи десь. Але щоб усе в рамках, – не втримуюсь від батьківського настановчого тону.

Хоча Єва – давно вже доросла дівчинка.

– Звісно. Ти ж мене знаєш.

Вона звертає увагу на книжку, що лежить, розгорнена, у мене на колінах.

– Все перечитуєш? Не набридло ще?

– Ні, – посміхаюся і відпускаю її.

Вона іде, залишаючи за собою легкий аромат парфумів. Нових.

Я скрадливо, наче злодій, вдихаю тонкі пахощі. Трохи лаванди, ноти кориці, мускат… іще щось, п’янке і невловиме, як вона сама.

Іноді мене мучить якийсь рудиментарний залишок сумління щодо того, як я вчинив із Євою. Але вона не скаржиться – тому роблю вигляд, що все гаразд. Що так і має бути.

Читати більше не хочеться. Поринаю у легку дрімоту, і мені мариться Єва – такою, якою я її вперше побачив – зовсім юна і зовсім гола, невинна та прекрасна.

* * * * * * * *

Молодий чоловік у пошарпаній шкірянці зіп’явся ліктями на чавунні перила мосту й зосереджено втупився в темні хвилі ріки. Міркує… Або зважується?

Банальщина. Скільки разів мені доводилося спостерігати подібні картини. Фінал не завжди можна передбачити відразу, тобто зберігається можливість поліваріативності, але сьогодні я знаю напевно – це не кінець. Насправді це лише початок.

– Юначе, агов, що це ви замислили? – звертаюсь до нього і дружньо плескаю по плечі.

М’язи під моєю долонею здригаються, одначе він продовжує стояти, як був, навіть голови не повертає.

Сильний. Саме такий мені і потрібен. Йому страшно до дрижаків під колінами, але вигляду не показує – і це  мені подобається. Хороший хлопчик.

– Повірте, зробити те, що ви збираєтесь – дуже легко, набагато легше, ніж здається – але дороги назад уже не буде. Ви готові до цього?

Він і далі вперто дивиться на воду.. Я беру його за плечі і силоміць повертаю обличчям до себе.

– Ну ж бо, гляньте мені у вічі і скажіть, що справді хочете це собі заподіяти.

Нарешті пробиваю стіну його відмежованості.

– Чого ви до мене причепилися?

В кароокому погляді – залишки недавньої безнадії, але вже і проблиски гніву. Злість – це добре, це життя. Він повинен пожити ще трохи – для мене.

– Ходімте, вип’ємо десь по чарці оковитої.

– Що? Гадаєте, все можна вирішити, нализавшись горілки з незнайомцем?

– Не все. Але вашу проблему можна. Ну, а для початку давайте познайомимось. Мене звати Луцій Ферно, – мій улюблений жарт. Якого ніхто не розуміє.

Хлопчина трохи вагається, потім простягає мені руку

– Андрій Смольний.

Долоня зимна і тверда. Відчуваю рішучість, біль, зневіру. Мигцем пролітають уривки спогадів із дитинства, студентських років. Переважно – приємні та чисті. Багато сподівань і амбіцій. Може, навіть занадто багато, як на хлопця без потрібних зв’язків. Робота. Важка, наполеглива праця. Дівчина. Її образ накреслений ледь вловимими контурами, вона ніколи не належала йому. А потім… Потім – брудна темна пляма, яка перекриває все. Ну нарешті, впіймав. Тепер він мій.

Ми сидимо в більш-менш пристойній – тому, що доволі дорога – забігайлівці, теревенимо.

– Ви – іноземець? – питає мене Андрій.

– Можна сказати і так. Я – громадянин звідусіль, коли хочете.

– Напевно, багато подорожували, бачили світ… А я от ніде не вибирався.

– Встигнете ще.

– Навряд.

– Повірте мені. Було б лише бажання.

Офіціантка в куценькій спідничці приносить замовлення. Безпомилково визначає в мені того, хто буде розплачуватися, догідливо посміхається, не звертаючи жодної уваги на мого супутника.

Злегка фліртую з нею, краєм ока спостерігаючи за Андрієм. Він уже звик вважати себе аутсайдером, тому не дивується з такої поведінки малої шльондри. Коли вона врешті зникає, продовжую розмову.

– Повернімось краще до вас. Я знаю, ви так само багато пережили, як на свій вік. Але не варто розчаровуватись. Це життя таке приємне на смак, а ви ще й не куштували його як слід.

– Мені здається, – все, що мало трапитись зі мною, вже сталося.

– Далеко ні. Повірте. Знаєте, чого вам бракує по-справжньому? Віри в себе. Таланту й сили духу вам не позичати.

Він пильно дивиться на мене, знічев’я потягуючи випивку.

– Так-от… думаєте, наша зустріч – то випадковість? Відкрию вам карти – я вас шукав.  І дуже радий, що встиг.

Юнак помітно насторожується, але я роблю заспокійливий жест рукою. Це завжди добре впливає.

– Я ваш друг, можливо, єдиний, який наразі у вас є. Мені відомо про крах вашого роману і про те, хто в ньому винен. Вірте мені, у вас ще буде можливість помститися. А зараз… Перейдімо до справи. Я хочу зробити вам пропозицію.

– Ту саму, від якої я не зможу відмовитись? – жартує він.

– Саме так, – я цілком серйозний, вдягнений у шикарний діловий костюм і справляю враження людини, яка знає ціну власного слова. Правду кажучи, про мій зовнішній імідж останнім часом здебільшого піклується Єва. Вона зажди мала витончений смак. Результату досягнуто – я викликаю підсвідому довіру.

– І в чому ж вона полягає?

– Я хочу, аби ви писали. За це я готовий щедро платити. Також забезпечу вас житлом і комфортними умовами для праці.

– Це такий жарт?

– Зовсім ні. Я знаю, у вас нема, де жити. В кишенях порожньо, і якщо ви просто встанете і підете зараз, то, швидше за все, опинитесь під вечір десь на вокзалі з бомжами, а через місяць вас уже й рідна мама не впізнає. Якій, до речі, стан ваших справ нітрохи не цікавий.

Пильно стежу за виразом його обличчя. Тінь задавненої відштовхнутої любові… І знову злість. Рибка на гачку, пора сіпати за вудку.

– Що ж саме я повинен писати? Сценарії порнофільмів, жіночі романи?

– Зовсім ні. Мені не потрібне це дешеве сміття, так само, як і чужа праця. Ви будете писати тільки те, що захочете. Під тим іменем, яке самі оберете – або й під власним. Більше того – вас видаватимуть величезними накладами, за рік ви досягнете популярності, а за два – слави. Усе це я вам гарантую.

– Звідки вам знати? Та й для чого все це лайно?

– Вважайте мене великим уболівальником за долю сучасної літератури. Скажімо так – я покладаю на вас значні сподівання.

Андрій замовкає, приголомшений. Він і досі не може прийняти мої слова на віру.

– А знаєте що? Їдемо, подивимось ваш будинок.

– Звісно, будинок. Ви ж не думали, що я запропоную вам однокімнатну хрущовку три на чотири?

– Луцію… Я просто не знаю, що й сказати. Занадто все це неочікувано, спонтанно.

– Саме так і приймаються всі правильні рішення.

– 2 –

Андрій прокинувся рано-вранці. Так добре хлопець не почувався дуже давно. Далебі, ще вчора здавалося, що з його життям покінчено, а сьогодні він став паном власної долі. Як у сні пригадувався йому вчорашній насичений до божевілля вечір. Зустріч із Луцієм, посиденьки в найдорожчому шинку міста… Оглядини чудової кам’яниці на два поверхи, в затишному оточенні акуратних будиночків приватного сектору. Передпокій, вітальня, спальня, дві ванни, гостьові кімнати. Вишукане вмеблювання. Приглушені, бордово-чорні й темно-сині тони. Мало світла, проте це чомусь не видалося недоліком. Багато срібла – посуд, різноманітні дрібнички, люстри. А потім – святая святих – робочий кабінет. І вона. Неймовірна, шляхетна у своїй простоті, масивна, начищена до блиску. Друкарська машинка невизначеної марки. Швидше за все, вона була антикварною, шалено дорогою річчю. Але її придатність до роботи викликала певні сумніви.

– Єдине моє побажання – аби ви користувалися саме нею. Маю до цієї речі певний сентимент, мушу зізнатись, – сказав Луцій. – Це вас не лякає?

Андрія в цей момент не лякало нічого. Страх відступив, натомість прийшла якась несподівана ейфорія. Далі круговерть завертілася ще стрімкіше.

Квапливе підписання якихось паперів, що офіційно підтверджували його право власності. Глибокі, майже чорні очі Луція, які прошпилювали Андрія наскрізь, але зберігали при цьому вираз доброзичливості. Прощання з другом на порозі тепер вже власного будинку.

– Доброї ночі вам, Андрію. Завтра можете відпочити, роздивитись. Можете й попрацювати, якщо, звісно, буде натхнення. Щоправда, іноді вона комизиться, наскільки я пригадую. Просто спробуйте з нею заприятелювати. Думаю, вам це буде не важко. Я навідаюся на днях, тоді й поговоримо детальніше.

Луцій зник у надрах величезного чорного автомобіля, залишивши Андрія звикати до свого нового становища успішної людини.

* * * * * * * *

– Отже, ти його знайшов?

– Так.

– Що в цьому хлопцеві такого особливого? Невже й справді такий талановитий?

– У ньому є необхідна сила. Ти ж знаєш, будь-хто не впорається.

– А він знає…?

– Тільки те, що мусить.

– І його ніщо не насторожило, не злякало? Ти пообіцяв йому славу?

– Звісно. Спокуса була занадто сильна. Люди такі марновірні.

– Кому про це знати як не мені, – Єва зручно вмостилась на канапі і пірнула у той дивний стан цілковитої неприсутності, в якому зазвичай відновлювала ресурси свого організму й свідомості. Луцій трохи їй заздрив щодо цього. Йому така розкіш була недоступною, хоча саме він відкрив її для Єви. він мусив обходитись тим, що мав – а часом йому здавалося, що він не має аж нічогісінько.

* * * * * * * * *

Жінка розпачливо заклякла над трупом дочки. Її маленьке розтерзане тіло виглядало геть недоречним на фоні затишної обстави. Крові було напрочуд мало, скидалося на те, що її перенесли сюди уже мертвою.

– Оксанко, маленька моя… Хто це з тобою зробив? – Інна більше не плакала, сліз у неї давно не стало. Єдиною спонукою до життя залишилося бажання помсти.

Темна тінь наповзала з кутків кімнати. Інна не помічала нічого довкола себе, її увага цілковито була прикована до мертвої дитини.

За вікном сутеніло, тужливо голосив північний вітер.

Десь на коридорі скрипнула погано припасована дощечка старої паркетної підлоги. Скрипнула під чиєюсь необережною ногою. Хоча то могла бути й не людська нога взагалі.

У шибку вдарило щось важке, вона тривожно дзенькнула, одначе не розбилася.

Щось намагалося проникнути всередину.

Щось інше шкреблося під зачиненими дверима.

– Впусти нас, впусти нас, будь-ласка, – долинув до Інни жалібний шепіт.

– Хто тут? – здавлено промовила жінка.

– Мамцю, впусти їх, – дівчинка відкрила очі й простягнула до Інни переламану в кількох місцях руку. Пальчики з повидираними нігтями досі були поцятковані різнокольоровими плямками – вона так любила малювати, її Оксаночка…

– Дитинко, ти жива?

– Впусти їх, це мої друзі… Вони хочуть їсти, мамочко. Вони такі голодні.

Не тямлячи себе, Інна підвелася з колін і попрямувала дверей.

– Впусти нас, – благало щось по той бік.

Жінка рішуче взялася за клямку й натиснула. Порив шквального вітру вдарив їй в лице і звалив з ніг. Інна упала і перед тим, як втратити свідомість, зрозуміла… Та було надто пізно. Темрява увірвалася до кімнати.

* * * * * * * * *

Андрій завершив розділ нового роману і зупинився на невеличкий перекур.

З моменту їхнього знайомства з Луцієм пройшло вже чотири роки. Все, що було обіцяне, –справдилось. Хлопцю було забезпечене сите, комфортне існування з усіма зручностями, банківський рахунок регулярно поповнювався, дівчата вішались на шию юрмами. Встиг він і помандрувати.

У Луція було якесь кишенькове – не в сенсі, що маленьке, а в сенсі, що він фактично керував його маркетинговою політикою, – видавництво, яке і стало першим, де були опубліковані твори Андрія. Молодий обдарований прозаїк швидко завоював прихильність читачів своїми готичними романами, що навіювали жах і захват на публіку. Його називали новим Стівеном Кінгом – і він пишався цим деякий час, зопалу навіть узявши псевдонім «Андрій Король». Потім такий епітет обрид йому, – в глибині душі письменник вважав себе набагато талановитішим за старого маестро. Його твори були глибшими за змістом, насичені філософськими ідеями… Та була ще й інша, доволі суттєва відмінність – вони ніколи не завершувалися щасливо. Це було особливістю всієї його творчості. Зло, якщо й не перемагало, то завжди зберігало за собою право на реванш.

Андрій принципово дотримувався такої концепції, бо вважав її більш реалістичною.

Ну, принаймні, такою була офіційна версія.

Кілька разів йому хотілося написати щось більш позитивне, ніде правди діти, – але в кінцевому підсумку ці спроби сходили на пси. До речі, він таки навчився ладнати зі своєю машинкою – за ці роки вони наче зріднились. Іноді в Андрія виникала химерна думка, що це вона керує його думками, а не навпаки. Альфа – так він її назвав. Чи, може, то Луцій сказав. що її так звуть.

Журналістів, які неодноразово брали в нього інтерв’ю останнім часом, неабияк цікавило таке дивацтво, як вони вважали. Адже в часи високорозвиненої комп’ютерної техніки друкарська машинка, – то ж було просто знущання над собою. Андрій у відповідь, як правило, віджартовувався.

А правда… Правда полягала в тому, що без неї він працювати просто не міг.

Спочатку намагався щось писати ручкою, набирати на клавіатурі ноутбука. Та швидко зрозумів, що ці намагання не дають жодного ефекту. За машинкою працювалося зовсім по-іншому – думки випереджали слова, фрази струменіли самі собою, текст виходив динамічний, гладенький, яскравий… В такі моменти він відчував себе богом. Деміургом. Творцем нових світів. І байдуже, що якраз у ці моменти Андрій неодноразово ставав і вбивцею, – він вважав, що має право чинити зі своїми творіннями так, як вважає за потрібне.

Щоправда, іноді в його душу закрадалися сумніви. Особа Луція залишалася для нього такою ж загадковою і непізнаною, як і при першій зустрічі.

Шалена популярність романів тішила, але знов-таки – Андрій усвідомлював, що не завжди їхня художня вартість відповідає рівню всезагального захоплення. Було в цьому щось непевне, підозріле й тривожне. Проте він особливо не зациклювався на таких думках, насолоджуючись тим способом життя, котрий провадив.

Лише іноді, в моменти якогось просвітління, Андрій обіцяв собі відверто поговорити з Луцієм, – але потім ці обіцянки забувалися і все залишалося по-старому.

Трохи втомившись, він попрямував на кухню – зробити собі кави і якусь канапку. Знічев’я погортав листки вчорашньої газети, зупинившись на кримінальній хроніці. Часом він черпав звідти деякі ідеї для своїх творів. І раптом його око серед пістрявих крикливих заголовків виловило невеличку замітку.  

«Таємнича загибель головного редактора».

Йшлося про трагічну смерть за нез’ясованих обставин пана N., головного редактора провідного літературного видання міста, – того самого, яке організувало нищівну кампанію проти найпершої книжки Андрія – з невідомих йому причин, серед яких, можливо були й елементарна заздрість… Чи, може. та книжка й справді була не надто доброю, – але доводити людину до самогубства шляхом публічного цькування в будь-якому випадку, мабуть, не вартувало.

Головного редактора знайшли мертвим у його власній квартирі, за всіма ознаками це був серцевий напад, хоча раніше він особливого клопоту зі здоров’ям не мав. Єдине, що насторожувало – відчинене вікно і дивний, переляканий вираз його обличчя. Було таке враження, наче смерть настала внаслідок пережитого жахіття. Проте слідчі так і не змогли нічого знайти, тож справу закрили.

Перечитавши статтю, Андрій зрозумів, що відчуває якусь двоякість враження. З одного боку, в нього наче не було причин особливо жаліти за покійним. Але з іншого – щось незрозуміле млоїло на дні свідомості, не давало спокійно згорнути газету і повернутися до праці.

Якісь неясні роздуми тривожили його.

Андрій міряв кроками бібліотеку, не знаючи, в чому полягає суть його занепокоєння. Мимоволі його погляд зупинився на останній виданій книжці – «Страх, що вбиває». Дорога, зі смаком оформлена палітурка, ненав’язлива, проте вміло скомпонована анотація.

По місту котиться хвиля паніки – без будь-яких логічних причин гинуть успішні здорові люди… Слідчі безпорадні – жодна обставина не вказує на можливість убивства.  І тільки одна людина знає правду. Щось голодне прийшло сюди – з іншого боку. І воно, схоже, не має наміру зупинятися…

Андрій криво посміхнувся. Ось тобі і маєш. Дивний збіг, чи не так? В пам’яті зненацька зринули давні слова Луція – про те, що рано чи пізно він помститься своїм кривдникам.

Але все це було занадто надумано.

– Ти сам себе накручуєш, друже, – підморгнув Андрій своєму відображенню у склі книжкової полиці й повернувся до роботи. Того дня, як і наступного, про смерть давнього недруга він більше не згадував.

– 3 –

– Він починає щось підозрювати.

– Ну й нехай. Залишилося зовсім небагато часу.

– Ти задоволений його роботою?

– О, так. За цей час вдалося звільнити багатьох хороших слуг.

– Але ж… Зовсім скоро нам доведеться піти.

– Так. Треба його поквапити. Я хочу, щоб він закінчив роботу.

– Може, дозволимо йому трохи відпочити? – Єва всміхнулася, проте ця посмішка була жорстокою.

– Думаєш, варто?

– Нехай збереться з силами, а заодно й порозумнішає трохи.

– Що ж, хай так і буде. – Луцій ще раз подивувався тому, наскільки гострий і підступний розум у Єви. Вона була гідною ученицею великого вчителя.

* * * * * * * * *

Пройшло декілька місяців. Роман «Тіні поряд» було завершено і опубліковано. Луцій організував низку презентацій, автограф-сесій – словом, усю належну помпу. Розкуповувалася книжка звичними уже космічними темпами.

А десь через тиждень Андрій нишпорив мережею у пошуках чогось цікавенького. Трохи подумавши, набрав у стрічці Ґуґлу фразу «загадкові нез’ясовані вбивства» – і отримав цілих двадцять сторінок результатів. Серед усього мотлоху виловив щось несподівано-гостре.

Пройшов за лінком – і занімів.

У статті говорилося про те, що вже два місяці в місті щезають діти – дівчатка років восьми-десяти, а потім понівечені, випотрошені тіла знаходять у їхніх власних домівках. Звісно залишалася можливість, що енергійні мережеві журналюги, як завжди, намагалися будь-яким чином шокувати читачів. Але… збіг був занадто очевидний. Андрій блукав нетрями мережевої преси – і кількість таких збігів росла з фантастичною швидкістю. Скидалося на те, що всі історії, написані ним, так чи інакше втілювалися в життя. Це не просто лякало. Це вселяло жах.

Правоохоронні органи, звісно, всіляко замовчували інформацію. Андрій відчув, що йому конче необхідно з’ясувати правду. Звісно, всі ті потвори були вигадані ним від початку і до кінця – всі ті демони, упирі, перевертні, блукаючі душі, лиховісні примари… Вигадка, чистої води вигадка. От лише чи міг Андрій бути упевненим, що автором тієї вигадки є він сам?

У кабінеті млосно виблискувала доглянутою сталлю його Альфа. Вона хотіла працювати – Андрій це відчував.

Але страх заполонив його. Мабуть, варто було щось зробити нарешті. Наприклад, розтрощити на друзки цього зажерливого монстра, що з однаковою легкістю поглинав чисті аркуші паперу і його, Андрія, залишки здорового глузду. Одначе це було нелегко – наважитися. Вкрай нелегко, як не крути. Простіше було забитися в шпаринку і просто перечекати. Поки що Андрій вирішив не писати нічого і при наступній зустрічі нарешті вибити з Луція відвертість. Та його все не було й не було, а зв’язку з ним вони не підтримували.

– Навіщо це? Ти працюй собі спокійно, не хочу тебе відволікати, – говорив Луцій усякий раз, коли Андрій просив дати йому його номер телефону.

* * * * * * * * *

Йшов час. Характер в Андрія зіпсувався остаточно, його почали переслідувати різні галюцинації. Нечисленні друзі та знайомі вважали, що відмова від роботи спровокувала в нього важку депресію, яку він спробував заглушити алкоголем. Від допомоги хлопець відмовився навідріз, намагаючись дати собі раду самостійно Та з цього не виходило нічого доброго.

Про справжню причину такого стану справ Андрій вперто мовчав, тим самим підштовхуючи себе до краю прірви. Аж доки… Одного дня він почув, як вона кличе його.

Альфа вимагала уваги. Вона не звикла до такого недбалого ставлення, це її неабияк гнівало.

Наступного дня поклик став ще сильнішим, а через тиждень він уже не міг чути нічого іншого, крім її голосу, який вже не просив, а наказував.  Андрій не пам’ятав, коли він востаннє щось їв чи пив, мозок перебував у якомусь в’язкому дурмані. Опиратися Альфі не було ні сил, ані бажання.

– Я тільки трішки попрацюю, декілька абзаців – і все, – пообіцяв він собі.

Та в глибині душі знав, що варто тільки почати – і зупинитися вже не зможе.

Кволо підвівшись з постелі, хлопець таки доплентав у кабінет. Альфа була там – де ж іще вона могла бути? Клавіші її нетерпляче стукотіли, вона дрижала і тихо поскрипувала.

– Йди сюди! – пролунав у його голові тихий, знайомий до болю голос.

– Може не треба? – мляво спробував Андрій заперечити.

– Навіть не думай. У нас попереду – велика робота. – Альфа більше не ображалася на нього, на це бракувало часу.

Важко зітхнувши, хлопець сів до письмового столу і вставив у каретку чистий листок паперу. Йому достеменно не було відомо, що саме має народитися зараз на світ, але хіба це мало значення? Єдине, що важило – він врешті повернув собі втрачений спокій.

Пальці звично лягли на клавіатуру.

Земля затремтіла, наближаючись до сонця з убивчою швидкістю. Град кам’яних уламків посипався згори, невідомо звідки узявшись. Спросоння люди в своїх оселях не могли зрозуміти, що відбувається, вибігали на вулиці просто в піжамах, а то й голі, кілька хвилин незграбно метушилися туди-сюди, щось кричали, плакали – і врешті падали мертві, під ударами каміння чи просто не втримавши атмосферного тиску, що раптово зростав. Шквальний вітер виривав з корінням дерева, зривав дахи з будинків. Світ зрушив з місця, стрімко наближаючись до свого кінця. Що це було – здійснення древнього пророцтва, природний катаклізм, агресія з боку позаземної цивілізації? Хтозна… Історія мовчатиме про це, як мовчить про десятки і сотні обертів, які зробило її колесо, перш ніж втрапило у колію, котра в цей момент добігає свого завершення, – і про десятки, сотні і тисячі обертів, які воно ще зробить – бо справжній кінець завжди водночас є і початком…

– 4 –

Луцій та Єва сиділи поряд на широкій, оббитій оксамитом тахті, обійнявшись за плечі, як давні друзі. Вони давно вже не кохалися разом, але іскра пристрасті досі жевріла, – це знали обоє.

Першою відчула його наближення Єва.

– Здається, почалося, – сказала вона.

– Так, малий добре попрацював.

– Знаєш – бачила це стільки разів, а й досі ніяк не звикну.

– Це нормально. До нього не слід звикати.

– Гм-м… Ти організував Апокаліпсис, любий… Вже вкотре.

– Так. Але – з твоєю допомогою. Тепер перед нами, – новий виток історії, новий оберт цього дивного колеса… Іноді я дивуюсь, як тобі вдається все це переживати.

– Ти сам навчив мене, хіба забув?

– Не забув, але часом я шкодую, що вчинив саме так. Я погано повівся відносно тебе. Забрав спокійне життя, право на людське щастя...

– Ти подарував мені щось значно більше. Згадай – саме ти відкрив для мене ті заборонені 95 відсотків ресурсу людського мозку, які дають такі шалені можливості… Саме ти зробив мене рівною собі, рівною Йому…

– Що дала тобі ця рівність? Чи було тобі добре зі мною?

– Ти ще питаєш? Я – найщасливіша з людських створінь, бо я пізнала все і змогла подолати все. Навіть смерть.

– Але твої діти забули тебе, а Він – прирік на вічне прокляття.

– Зате я – так само вічна, як і його анафема.

– Ми можемо це припинити, ти знаєш?

– Так. Але я хочу жити. І досі цього хочу, можеш повірити?

– Гаразд, нехай так і буде. Ходімо.

Вони міцніше притиснулися одне до одного, в очікуванні потрібного моменту.

* * * * * * * * *

Земля затремтіла, наближаючись до сонця з убивчою швидкістю. Град кам’яних уламків посипався згори, невідомо звідки узявшись. Спросоння люди в своїх оселях не могли зрозуміти, що відбувається, вибігали на вулиці просто в піжамах, а то й голі, кілька хвилин незграбно метушилися туди-сюди, щось кричали, плакали – і врешті падали мертві, під ударами каміння чи просто не витримавши атмосферного тиску, що раптово зростав. Шквальний вітер виривав з корінням дерева, зривав дахи з будинків. Світ зрушив з місця, стрімко наближаючись до свого кінця…

Коли пролунав перший і останній вибух, і все довкола стало тільки шаром сірого попелу, нас із Євою вже там не було. Куди ми поділися? Про це я розповім колись. Обов’язково розповім. Але не зараз. Спочатку я мушу знайти нового приятеля для Альфи.