Корабель «Мрія»

Темрява. З неї все почалося, і нею, зрештою, все і закінчиться. Якщо заплющити очі, можна уявити собі, що світла немає. Ніколи не було і ніколи не буде, увесь світ тоді обмежиться однією лишень темрявою. І лункими ударами молота,  кожен з яких віддає різким болем у скронях. Та й він, цей пекельний звук, врешті, колись замовкне. Звук не може бути вічним. На відміну від тиші.

Якщо б мене хтось спитав у той момент, хто я такий, де знаходжуся, і для чого я з усієї сили мружуся, не пускаючи у мозок сліпуче світло настінних ламп, я не зміг би знайти вірної відповіді. Я просто знав, що так треба. Деколи цього знання вистачає.

А деколи все розставляє по місцях удар кувалдою в колінну чашечку.

- Сто чортів тобі в печінку, ти що робиш, прокляте стерво? – спитав я з максимальною ввічливістю, на яку тільки був спроможний у такій пікантній ситуації.

- Вибач, старий, промазав, - заспокоїв мене дзвінкий дитячий голос десь ліворуч. – Але якщо ти і далі стовбичитимеш посеред мого маршруту, я за себе не ручаюся.

- Не ручається він, - незадоволено пробурмотів я і нарешті зважився розплющити очі.

Картина, на жаль, ні на крапельку не змінилася. Я і далі стояв посеред величезного залу, мружачись від холодного світла настінних ламп. Під ногами виблискувала все та ж рифлена сталь, а стеля все так же ховалася у темряві високо над головою.

Не помінялися і дійові особи. Хлопчик років шести продовжував розмахувати велетенською, його зросту кувалдою, а я досі стискав у руках водолазну маску. Щоправда крапельок води там майже не залишилось, тут, очевидно, хороша вентиляція. Вода лишалась тільки на моїх ластах, які, загалом, не сильно контрастували з мокрими плавками і маскою, проте на фоні залу, в якому не було ні сліду водойми, виглядали дещо екстравагантно.

 Маршрут, яким хлопець обходив кімнату, гамселячи по підлозі молотом, знову наблизив його до мене і я вирішив таки зійти з нагрітої точки.

-   Слухай, - не витримав я, - я звісно не хочу тебе образити і все таке.

-   Так? – зупинився хлопчик.

-   Як би це м’якше виразити… З чого ти узагалі взяв, що треба бити кувалдою по підлозі?

Хлопчик подивився на мене з таким співчуттям, що мені і самому стало себе шкода.

-   Ти в квести колись грався? – спитав він, обдумавши певний час моє запитання.

-   Давно, - відповів я.

-   Так от, ми зараз у кімнаті, вірно?

-   Схоже на те, - невпевнено підтвердив я.

-   У нас з собою з речей, - хлопчик критично оглянув мій костюм, - якщо не враховувати твоїх ластів і маски, тільки кувалда. Значить нам треба використовувати її. Знаєш такий квест – виберись із кімнати? Я таких сотні пройшов.

-   Я теж, - спробував виправдатися я, - проте з чого ти взяв, що це саме квест, і що нам взагалі судилося звідси вибратися?

-   У тебе є кращі варіанти? – спитав хлопчик.

Мені залишалося тільки промовчати. Кращих варіантів у мене і справді не було. Більше того, в мене їх не було взагалі. Деякий час я просто прогулювався кімнатою, спостерігаючи за діями хлопчика, а потім, зітхнувши, вирушив оглядати стіни. Якщо ми і справді у якомусь божевільному квесті – обстеження стін явно не завадить.

Певний час мої пошуки під акомпанемент ударів кувалди були безплідними, аж поки в одному з кутків я не побачив металеву пластинку з коротеньким написом: «Корабель «Мрія», кімната 14878». Я зупинився, немов вкопаний, раз за разом перечитуючи слова. Корабель «Мрія».

Раптом я згадав, звідки мені знайома ця назва. І не тільки це. Я згадав, чому я в ластах і масці, згадав, як мене звати, згадав, де вчуся і де працюю. Згадав навіть досить приємний початок цього злощасного дня, з морем, пальмами і чайками. Ні металевих стін, ні, тим більше, хлопчиків з кувалдами там не було. Та головне я згадав, звідки мені відоме дивне ім’я корабля.

- Я знаю, де ми, - з гордістю гукнув я, перекрикуючи удари молота.

-   Так? – без інтересу поцікавився хлопчик. – І де ж?

-   Ти чув колись про корабель «Мрія»?

-   Ага, щось читав у журналах. А що, він таки був створений?

Я застиг з відкритим ротом, а тоді ще кілька хвилин відкривав і закривав рота, немов риба, яку викинули на берег. Корабель «Мрія» був ідеєю-фікс мого наукового керівника, професора Зелінського, і якщо і писали про неї журнали, то хіба що десять років назад, коли хлопчика не було, як то кажуть, навіть у планах. Професор насмілився тоді на свою біду поділитися своїми напрацюваннями з широким загалом. Його  роботу підняли на кпини усі провідні вчені світу, і з того часу Вадим Петрович став практично відлюдником, обмеживши коло спілкування кількома улюбленими учнями. В їх число випадково пощастило потрапити і мені.

Щоб зрозуміти, що являє собою ідея корабля «Мрія», потрібно знати самого професора Зелінського. Геніальний фізик, астроном, математик і навіть філософ, він був абсолютно бездарним практиком. Усі досліди, котрі він влаштовував для перевірки своїх гіпотез, закінчувалися однаково – повним провалом. Він ламав шалено дорогі прилади, розносив на друзки лабораторії, витрачав марно рідкісні реактиви, але результатів не добивався ніяких. Увесь світ захоплювався теоремами, гіпотезами і ідеями, висловленими у його працях, проте жодного, навіть найпримітивнішого винаходу у заслугах професора не числилося.

На цьому фоні корабель «Мрія» був викликом не просто науковій спільноті. Це був виклик самому способу мислення людини, самій науці, як такій, усім обмеженням, законам і правилам. Його побудова складалася з двох етапів. На першому він повинен бути змодельованим у свідомості автора. Кожна деталь, кожен штрих, кожна найменша дрібниця.

 На другому ж етапі уся модель переноситься у світ матеріальний. Не частинами, не деталями, а уся й відразу. І якщо вона, ця модель, буде досконалою, вважав професор, із втіленням у життя не виникне жодних проблем.

Сама по собі філософська ідея, яка лежала в основі досліджень Вадима Петровича, не була ні новою, ні революційною. Ще Платон у своїх працях розповідав про «світ ідей» і «світ речей», на цій двоїстості побудовані усі релігії та більшість філософських вчень, проте застосування такого підходу в інженерній справі могло викликати лиш одну реакцію – щирий сміх. Професор образився, перервав усі контакти з науковою спільнотою і заглибився в теоретичні дослідження, відриваючись лишень для спілкування зі своїми учнями, в яких він бачив продовження праці після його смерті.

- То значить в нього вийшло?! - малий сидів на підлозі, підібгавши під себе ноги, не відпускаючи при тому з обіймів свого інструмента.

- Не знаю, - відмахнувся я, - може просто збіг? Може якийсь інший корабель назвали «Мрією»? Може ж таке бути?

- Ага, і чисто випадково на «якомусь іншому кораблі» занижена гравітація для обходу теорії відносності, металеві стіни без швів і лампи денного світла без стартерів, – повчальним тоном пробурчав малий.

- Занижена гра… От чорт! Як до мене раніше не дійшло? Це ж тому ти так спритно вправляєшся з удвічі важчим за тебе інструментом. І тому ти не проломив мені колінну чашечку, зацідивши по ній кувалдою. І шви, стартери… Я мав усе це і сам помітити, як же це я так?…

- Тобі на вигляд років шістнадцять, - оцінив мене малий, - отже, статеві гормони прориваються в кров і блокують мисленнєвий процес. На жаль, мене теж таке чекає. Добре хоч не надто скоро. Так ти знаєш, як нам звідси вибратися, чи ні?

- Я… не дуже… - пробурмотів я, - професор не дуже вдавався у деталі, ми більше працювали над ідеологічною складовою, самим принципом існування корабля.

- Ясно, - протягнув малий, тоді  відвернувся і побрів у дальній кінець кімнати, продовжуючи стукати кувалдою по йому одному відомих точках на блискучій металевій підлозі.

Я знову зітхнув, зняв ласти, постелив їх на металеву підлогу і сів, прихилившись до стінки, спостерігаючи за потугами хлопчика, абсолютно впевненого у своїй розумовій перевазі. Може він, зрештою, і правий?

Я сидів так з півгодини, спостерігаючи за одноманітними ударами, аж поки на протилежній стінці не виникла синя пляма. За кілька секунд вона розширилася і перетворилася в подобу дверей, з яких у кімнату зайшов сивий чоловік, років під п’ятдесят. Вдягнений він був не настільки екстравагантно, як я. Білий халат видавав у ньому вченого, а затиснута у руках пробірка тільки довершувала картину.

- Ви не підкажете, де тут командний центр? – запитав він тоном неуважного туриста, який загубився у центрі міста.

- Звісно ж підкажу, - підстрибнув малий, - вам лишень треба пройти два квартали прямо, звернути направо, пройти один квартал, потім інший, потім повернути направо ще раз, пройти ще два квартали і нарешті по останньому повороті направо…

- …пройти ще два квартали, - радісно підхопив я.

- Вельми вдячний, - прогундосив чоловік і зробив було крок, проте різко зупинився, окинув нас оком і незадоволено пробурмотів. - Ви з мене знущаєтесь?

- Ага, - сонячно посміхнувся малий.

- А навіщо? - поцікавився гість.

- А просто так, - розсміявся малий і почав обережно обходити чоловіка, граючись своїм інструментом.

- Вибачте, будь ласка, мого друга, - посміхнувся я, - просто ми тут намагаємось хоча б вихід з кімнати знайти, а ви відразу про командний центр.

- А ви ще не ознайомились з буклетом? – здивовано спитав чоловік.

- З буклетом? – переглянулися ми з малим.

- Ага, - чоловік поліз у кишеню і дістав сірий папірець, на якому акуратним почерком було виведено:

Вітаю на кораблі «Мрія»!

На даний момент ми направляємось у галактику Північного Вовка (І-46478-АА) в рамках прокладення нового нейтринного шляху і подальшої колонізації планети. Прохання по можливості не заважати роботі механізмів. За докладнішою інформацією звертайтесь, будь ласка, в командний центр.

P.S. Код від дверей: «Сім-сім, відкрийся».

Ваш капітан Марко Сірий.

Я обдивився листівку з різних боків, проте більше ніяких знаків на ній не було.

-   Нейтрино-переходи – це в обхід простору? – нудьгуючим тоном запитав малий.

-   Ага, - відповів чоловік, - це новий спосіб передачі даних і матерії, що використовує складчасту структуру простору і нейтрино-простріли. Єдиною проблемою даного способу комунікації є те, що перед власне нейтрино-транспортуванням одну з половинок тунелю потрібно доставити на місце звичним способом, через простір.  Цим, наскільки я розумію, і зайнятий зараз корабель, в якому нам пощастило опинитися.

-   Зачекайте, - згадав раптом малий, - а галактика Північного Вовка це не та, що найдалі з усіх відомих?

-   Ви досить обізнані, як на свій вік, - посміхнувся чоловік.

-   Багато читаю, - відрізав малий.

-   Так, вона, - вирішив пояснити я сам, - вона знаходиться настільки далеко, що світло, з моменту виникнення Всесвіту, ще не долетіло від неї до нас. Мені складно уявити, як вченим узагалі вдалося її ідентифікувати, проте останнім часом наука творить чудеса.

-   Вона завжди їх творила, - розплився в посмішці чоловік.

- І подолати нездоланну проблему можливо лишень на рівні уявнісної логіки, вірно? – прямо запитав малий.

- Щось в цьому роді, я просто не володію повною мірою теоретичним матеріалом, щоб… - зам’явся раптом гість, і малий відразу його перебив.

- Квадратний корінь з двох мільйонів, двохсот чотирнадцяти тисяч ста сорока чотирьох! – раптом вигукнув малий.

- Що? – здивувався гість.

- І не кажи, що не почув!

- Я почув, - почав чомусь вибачатися гість, - проте я…

- Кажи! – майже закричав малий.

- Тисяча триста… Ні, тисяча чотириста сімдесят…

- Я так і знав, - похнюпився малий.

- Що знав? – спитав я.

- Йому вже більше сорока, на вигляд. Мозок уже почав запливати жировими клітинами. Сенсу нам з нього буде, як з козла молока.

- Проте в мене є досвід! – образився гість. – А ви… ви – сосунки! Ти – так взагалі у ластах тут ходиш! А ти – з кувалдою. І двері ви не могли навчитися відкривати. Який сенс з вами взагалі говорити?

-   Спокійно, спокійно. Нам ще зараз посваритися бракувало. Скажіть, будь ласка, а оцей, Марко, ви його знаєте? – спробував я перевести тему.

-   Як вам сказати, - зашарівся раптом чоловік. – Марко Сірий – це я.

-   Що?! – майже хором закричали ми з малим.

-   Ну, тобто не я, а мій псевдонім. Ми не могли видавати статті під власними прізвищами, ореол насмішок над професором поширювався і на нас. Тому свої праці ми публікували під іменами вигаданих аспірантів неіснуючого інституту. Ніхто не перевіряв.

- Ви теж працювали з професором, - здивувався я. – Як дивно, я вас чомусь не пам’ятаю…– почав було я.

-   А почерк, почерк, яким вона написана, - знову перебив мене малий. Це ж просто копія рукописного тексту. Почерк ваш?

-   Мій, - опустив голову чоловік. – Але я цього не писав.

-   Ви не пам’ятаєте, як це писали, - виправив його малий, - це різні речі.

-   Давайте підсумуємо, що у нас є, – заговорив я. - Ми – на кораблі, завданням якого є транспортувати половинку нейтринного моста чорт знає куди. Точніше, навіть не знає, не думаю, що у сферу інтересів земного Люцифера входить планета на околиці Всесвіту. І ми, як не дивно, його пасажири.

-   Що характерно – проти своєї волі, – набурмосився малий.

-   Ну це ще не факт, - заперечив чоловік, - ми могли і дати згоду, проте потім про це забути.

-   А могли і запроторити сюди інших, а потім так само забути, ні? – майже прокричав малий.

-   Не знаю, - опустив голову чоловік. – Може і так. І що це б міняло?

-   Нічого, - підсумував я. – Давайте шукати командний центр.

-   Сім-сім відкрийся! – закричав малий, підбігаючи до стіни. – Сім-сім, відкрийся! – повторив зліше, - Відкрийся, чортів Сім-сім, щоб тебе…

-   Дивно, - пробурмотів чоловік, - мене воно слухає.

І справді, після фрази, промовленої ним, на стіні засиніла маленька точка, що за кілька секунд переросла у портал.

-   Дивно, чого там, - крізь зуби просичав малий. - Двері його слухаються, листівка тільки в нього, та ще й від його імені. Здається мені, що дехто з нами грається.

-   Я нічим не можу довести вам протилежне, - розвів руками чоловік. – Давайте знайдемо командний центр, можливо там будуть відповіді на ваші питання. Я піду першим, буду відкривати двері. Ви з братом – відразу за мною, щоб встигнути до їх закриття.

-   З братом? – здивувався я, оглядаючись на малого.

У того і справді виявилися такі ж блакитні очі, схожий кирпатий ніс і таке ж як у мене неслухняне світле волосся. Невже у мене і справді є брат, про якого я ніколи не здогадувався? На фоні всього, що тут відбувається, це відкриття навіть не здалося мені дивним. Брат, значить, брат, що тут поганого? Задумавшись, я навіть і не помітив, як ми опинилися у іншій кімнаті. Від попередньої її відрізняв хіба що інший узор сталевих плит на підлозі і, звісно ж, масивний дерев’яний стіл у центрі.

-   Цікаво, - прошепотів чоловік, - мій робочий стіл.

-   У мене теж такий був, - заспокоїв його я. – У певний час ці столи були дуже модні – штучна деревина, псевдоантикварні різьблення, купа шухлядок і відділень.

-   І таємне відділення внизу, - додав обізнаним тоном малий.

-   Ага, - погодився чоловік, - я теж його знайшов десь у твоєму віці. Доста цікава забавка.

-   Як ви думаєте, - поцікавився я, - це командний центр?

-   Не думаю, - пробурмотів чоловік, і ми рушили далі.

Наступні кімнати мало відрізнялися від попередніх – все ті ж настінні лампи, рифлена підлога, маленькі таблички у кутку, номери на яких не утворювали жодної системи. Тільки у одній із кімнат ми знайшли живу людину – старезний дід лежав у ліжку, окутаний дротами і капельницями. Він важко дихав і деколи дриґав пальцями на ногах, більше ми від нього нічого не добилися, тож пішли далі. По дорозі ми знаходили копії буклету, ми залишали їх лежати там далі в надії на те, що інші пасажири зможуть скористатися цими «надзвичайно корисними» порадами.

Ціль нашої мандрівки постала перед нами несподівано – у наступній кімнаті під стелею висів транспарант, на якому червоною фарбою було виведено: «Командний центр вітає гостей!!!». Крім цього дивного привітання у кімнаті стояло лише крісло-качалка, повернуте до протилежної стіни. Над кріслом виднівся білий чепчик.

-   Вибачте, будь ласка, - тихо сказав наш провідник.

-   О, гості, гості, - почулося з качалки.

Тоді крісло повернулося, і ми виявили в ньому старого дідуся у піжамі і білому чепчику. У руках в нього димілася люлька, а на одному з перил виднілася стопочка знайомих нам буклетів.

-   То це ви їх пишете? – здивувався я.

-   Написав. Я їх написав. Хоча, насправді, звісно ж не я.

-   Починається, - схопився за голову малий.

-   З таким самим успіхом, - продовжував дідусь, - можна сказати, що написали це ви.

-   В сенсі він? - показав я пальцем на нашого провідника.

-   Та хоч він, хоч ви, хоч хлопчик, все це не має ніякого значення, розумієте?

-   Ні, - признався я, - не розуміємо.

-   Давайте так, - почав малий. - Ви – той божевільний професор?

-   Та який я професор? – забідкався старий, - Який з мене професор, я питаю? Я інженер, технар звичайний. От Зелінський – він був справжнім професором, хрестоматійним. Весь корабель насправді – його творіння. А я… Я лишень втілив у життя його задум, всього лиш простий виконавець.

-   Ви були учнем Вадима Петровича?

-   О так, без скромності скажу навіть кращим учнем. Ніхто з моїх колег не зміг зробити того, що я.

-   Тобто ви таки створили корабель? Чого ж він водив нас за носа, розповідаючи про чисто теоретичні викладки і справу далекого майбутнього? – здивувався я.

-   О, так ви ще не знаєте? – засміявся старий. – Вони не знають, як дотепно. Хоча, це досить логічно.

-   Чого не знаємо? – не витримав малий. – Чого ти нас мучиш, бридкий старигане?

-   О так, - замилувався старий, - пам’ятаю ці нотки. Як же це давно було…

-   Давно було що? – не зрозумів я.

-   Ех, а я був кращої думки про вас. Точніше не про вас. Точніше про себе. Добре. У мене тут є дзеркало, подивіться, будь ласка.

-   Ви хочете сказати, що ви теж наш брат? – недовірливо спитав я.

-   Добре, ще одна підказка, який зараз рік? – почав злитися старий.

-   Дві тисячі триста дев’яносто п’ятий! – випалив малий.

-   Чотириста четвертий, - прошепотів я.

-   Чотириста тридцять сьомий, - ошелешено сказав чоловік.

-   І як ви думаєте, який насправді? – розплився у посмішці старий.

-   Не знаю, - признався я, - а ви знаєте?

-   Ні, - похитав він головою, - я теж не знаю. Але думаю, за п’ятисотий точно.

-   Так що ж сталося? – майже хором закричали ми.

-   Коли я створював корабель, коли витягав його з своєї свідомості у реальність, я потягнув разом з ним і себе самого. Спочатку я думав, що справа лише у пам’яті, проте, як виявилося пізніше, я зачепив саму свою суть, чотиривимірну особу разом з проекцією на кожен момент часу. Ми всі, я в тому числі, – просто певна мить нашого життя. І я, при цьому, проекція на час вже після конструювання корабля, хоча є і пізніші копії.

-   І чому ж тоді двері нас не слухаються? – скептично запитав малий.

-   Очевидно, механізм налаштований на дорослу модифікацію мого голосу після зламу. Я не думав, що треба передбачати наявність на кораблі мене-дитини. А після етапу творення щось міняти було вже пізно…

-   А звідки листівки, командний центр?

-   Листівки я надрукував, коли зрозумів, що по кораблю тиняється купа моїх копій, при тому деякі з них зникають, потім знову з’являються. Я боявся, що вони якось зашкодять місії корабля. Тому і розповсюдив листівки по усіх кімнатах. І сидів тут протягом усієї подорожі, пояснюючи ситуацію своїм проекціям.

-   Тобто подорож вже закінчена? – не зрозумів малий.

-   Перша – так. Про інші не знаю, вони вже сталися після мого моменту проекції. Старіших копій практично немає –  це значить, що невдовзі після подорожі…

-   Ти помер… - зрозумів я, не маючи сили вжити ці слова в першій особі.

-   Угу, ми «помер».

-   А коли помремо ми самі, тобто проекції? – тихо спитав малий.

-   А от це - навряд.  Ми не старіємо і не вмираємо, час не може бути вагомим для того, хто від нього не залежний. Часом корабель трясе і проекції обнуляються, витирається вся набута тут, на кораблі, пам'ять, процес пошуків починається спочатку. Ті проекції, що в курсі, що і до чого, знову починають пояснювати ситуацію тим, які не в курсі. І так до нескінченності.

-   Доки не загине корабель, - спробував виправити його малий.

-   Він ідеальний, що з ним може статися? – пхикнув старий.

Ми ще довго сиділи прямо на підлозі, осмислюючи наше теперішнє положення. Ділилися спогадами і дивувалися своїм майбутнім. Я не знаю, скільки часу це тривало, час – досить умовна сутність для часових проекцій, може він і не йшов узагалі...

А тоді, несподівано, корабель хитнуло в сторону, транспарант нахилився, крісло-качалка перевернулося, настінні лампи почали темніти, тоді на мить нас осліпив яскравий спалах, і нарешті потім навколо встановилася темрява.

Темрява, з якої все почалося і якою, зрештою, все і закінчиться. Якщо закінчиться взагалі.