Комп'ютерна пригода

- Все, пішов, - сказала Дарина, дивлячись через вікно, як тато виходить з під‘їзду.- Остапе! Включай комп’ютер!

Батько Дарини і Остапа працював в НДІ медичної апаратури і не терпів комп’ютерні ігри, девізом яких є вираз: „чим кривавіше, тим краще”. Говорять, що викид зайвого адреналіну у підлітків під час гри стримує дитину від проявів невмотивованої агресії, але тато з цим твердженням був не згідний і забороняв своїм 10-літнім дітям комп’ютерні ігри. Тому грали тільки після школи, поки тато ще на роботі. Сьогодні він повернувся раніше – приніс якийсь прилад, підключив його до комп‘ютера, щось “почаклував” над ним, а потім розчаровано пробурмотів сам до себе: „Ну от, замало потужності, щоб запустити „перетворювач матерії” – тепер треба вертатися в інститут за блоком живлення”. - Він одягнув плащ і вибіг з квартири, на ходу наказуючи дітям:

- Комп’ютер не займати – там підключений небезпечний прилад!

 

Віртуальна гонка поглинула Остапа і він не зауважив, як на вулиці здійнялася буря. Хлопця хвилювало інше – як на своєму Феррарі обійти той наглий синій Макларен. Феррарі не вписався в поворот і врізався в натовп людей на тротуарі. Це сповільнило рух автомобіля, зате додало призових очок (за правилами гонки, перемагав не той, хто першим приїде на фініш, а той, хто більше зіб’є пішоходів і зустрічних машин).

...Раптова блискавка прорізала небо над будинком і ввірвалася у відчинене вікно кімнати, а грім повністю заглушив дитячий крик...

На екрані монітора все ще гасали Феррарі, Порше і Макларени, але в кімнаті біля комп’ютера нікого вже не було...

Остап прийшов до тями, де він і що сталося, хлопець не розумів.. Дарина стояла збоку і кліпала очима. Навколо було чуже місто, хоча Остапові чомусь здавалося, що він тут уже колись був. Взявши сестру за руку, хлопець рушив до автобусної зупинки, що стояла поряд. Навколо творилося щось жахливе: на тротуарі в калюжах крові лежало кілька людей і їм надавали першу допомогу. З поліцейського джипу вийшли двоє офіцерів і почали опитувати свідків. І тут хтось з натовпу викрикнув, вказуючи пальцем на Остапа:

- Так ось же хлопець з червоного Феррарі! Він гнав, мов скажений, а потім вискочив прямо на людей на зупинці!

Остап не повірив своїм вухам: дядько розказував сюжет комп’ютерної гри, в яку хлопець тільки що грав. Але ж то була гра, а тут справжні люди і справжня кров! І ... справжній поліцейський, що наближався до хлопця, на ходу розстібаючи кобуру пістолета. Все ще нічого не розуміючи, Остап повернувся і почав тікати. Дарина кинулася за ним. Вони повернули за ріг будинку і забігли в найближчий під’їзд. Їм конче треба було прийти в себе і зібратися з думками. За вхідними дверима виявилися ще одні двері, на яких висіла табличка “EXIT”. Остап відчинив їх, але за ними тут же виявилися ще одні, з написом ”ARE YOU SURE?” Він рвонув на себе дверну ручку. Двері не піддалися. Лише тоді хлопець побачив біля замка дві клавіші з написами: „YES” і “NO”. Не вагаючись, він натиснув „YES” і двері автоматично відчинилися. Діти опинилися в довгому коридорі з рядом дверей, які за формою більше нагадували вікна. Остап спробував по черзі відчиняти їх, але ті не піддавалися і висвічували напис: „ENTER PASSWORD”.

Остап сів на підлогу і задумався. Він згадав, як гнався за Маклареном, як переїхав людей на зупинці. „Що ж було потім?– думав Остап, напружуючи пам’ять. – Яскравий спалах, куля, що світилася. Точно! Тоді ще почалася гроза, я чув грім.

Отже, це була кульова блискавка. Вона могла влетіти в кімнату і замкнути комп’ютер з татовим приладом, запустивши його в дію!” – здогадався Остап і вигукнув:

- Дарино, ми в комп’ютері! В комп’ютері!

- І що з того? Ти говориш це з такою радістю, ніби захворіла наша вчителька і ми завтра не підемо до школи.

- Так ми і не підемо більше до школи! Ні-ко-ли! Нас тепер ніби вже й немає: ми можемо безконечно гратися в ігри і ще й бути їх учасниками, розумієш?

- Угу. А ще розумію, що нас розшукує поліція і розлючений натовп, що ми можемо попасти під кулеметний вогонь, в руки маніяків або в зуби вампірів чи інопланетних монстрів. Продовжувати список того, що нас чекає тут, в твоїх жахливих іграх? В тебе ж немає інакших! І взагалі, доки ти збираєшся гратися? – Запитала Дарина. – А про маму з татом ти подумав? Уяви, що буде з ними, коли вони прийдуть додому, а нас немає?

Раптом вона підскочила і вигукнула:

- Ми забули про Оленку! Вона ж тепер залишилася сама вдома, що буде з нею?

- А-а, нічого з нею не станеться, - відмахнувся Остап. Він уже складав плани на своє майбутнє в якості жителя всесвіту під назвою Комп’ютер.

Дарина махнула на Остапа рукою і заплакала.

- Дарино, а я вже здогадався, чому тут всюди двері так подібні на вікна. Знаєш чому? Не знаєш. А тому, що операційна система в нашому комп’ютері WINDOWS – по нашому ВІКНА. І кожне вікно – це вхід до якоїсь програми. От так-то. Ти б сама не додумалась.

- Слухай ти, комп’ютерний генію! Краще додумайся, як нам вибратися звідси назад додому!

- А я й не хочу вибиратися. Давай пошукаємо вхід до якоїсь гри. Йдеш?

Дарина незадоволено помахала головою, але приречено пішла за братом...

...На дітей війнуло сирістю. Вони опинилися у темній холодній кімнаті.

- Де це ми? – Перелякано спитала Дарина.

- Не бійся, ми в тюрмі. Це гра про піратів. Це третій рівень, де мене захоплюють в полон і кидають в цю камеру.

- А що далі?

- А далі я ніяк не можу вибратися звідси і на світанку мене страчують.

- Ти що, здурів? – Закричала Дарина. – Чому це ти вирішив, що цього разу тобі вдасться втекти і пройти цей клятий третій рівень гри?

- Ну, розумієш, я завжди програю тільки тому, що в мене немає джойстика і я керую грою через клавіатуру.

- Але ж тут немає ні джойстика, ні клавіатури. Тут ти не натиснеш ЕSCAPE, Остапе! Це вже не гра, тут все по справжньому! Ти забув тих людей на зупинці і поліцію, що гналася за нами? Хочеш щоб тебе, а заодно і мене по справжньому пристрелили?

- Вони не стріляють, а вішають.

- Ну дякую, мені стало легше.

За стіною почувся брязкіт металу. Двері відчинилися і до кімнати увійшли четверо вояків, які схопили дітей і потягли на вулицю до шибениці.

- Що робити? - перелякано спитала Дарина.

- Ззаду напасти на ката. Он він, у чорному балахоні Для цього треба вискочити на парапет, натиснувши на клавіатурі стрілку „вверх”. Але якщо спішиш і випадково одночасно натиснеш ще й стрілку „вниз”, то гра „зависає” і „вискакує” назад в операційну систему.

- Так нам якраз і треба назад повернутися.

- Знаю, але ж ти сама казала, що тут не гра і за допомогою клавіатури не втекти.

Тим часом підійшов офіцер і почав зачитувати вирок. Остап знав, що за сценарієм гри зараз їх стратять. Треба було негайно приймати рішення і хлопець шепнув Дарині:

- На рахунок „три” різко падай на землю і не сперечайся! Раз...Два...Три!

Дарина з розмаху плюхнулася на землю, а Остап, одночасно з нею підскочив вверх, намагаючись попасти на парапет. Тут же все навколо ніби зависло в повітрі і затихло, а ще за мить діти опинилися у вже знайомому їм коридорі.

Дарина оглянулася і здивовано спитала:

- І як це тобі вдалося?

- Я згадав, що стрілка „вниз” відповідає за падіння, а стрілка „вверх” - за підскакування. Але ж неможливо одночасно рухатися і вниз, і вверх. Тому, якщо натиснути ці клавіші одночасно, то комп’ютер не знає, яку дію виконувати і „зависає”, а потім взагалі перериває гру. От я і подумав, що якщо ми з тобою одночасно впадемо і підскочимо, то результат буде таким же. Як бачиш, все вийшло.

- Слухай, може ти дійсно комп’ютерний геній?

- А чому би й ні? – Без зайвої скромності відповів Остап.

- Ну то придумай, як нам повернутися додому! – Тут же випалила Дарина.

- Знову ти за своє. Звідки я знаю як? Давай пройдемось по коридору, може щось надибаємо.

- Наприклад, що?

- Ну-у-у або вихід, або якусь ідею.

- Добре, йдемо. Але ж тут навколо одні входи до твоїх жахливих „стрілялок”?

- Ой, можна подумати, що ти ніколи не граєш у мої ігри?

- Ну, хіба що деколи. Але погодься, що частіше я граю в Барбі. До речі, чому я ніде не бачу табличок з моїми іграми?

Остап невпевнено рухнув плечима і, вказуючи рукою вперед, промовив:

- Дивися, який коридор довгий, може ми ще просто не дійшли. А може вони взагалі на іншому поверсі, якщо тут є поверхи.

Ніби у відповідь на Остапові слова, показалася сходова клітка з написом „disc C” і стрілкою вниз та “disc E” зі стрілкою вверх.

- Ну, от бачиш - нам треба піднятися поверхом вище. А, взагалі-то, я вже змучився і хочу їсти. В тебе там, часом, немає якихось ігор про їду?

- Немає, зате зараз здійсниться моя найзаповітніша мрія – я попаду в гості до самої справжньої Барбі! – Весело сказала Дарина і побігла сходами догори.

- Ну от! Тільки згадала про Барбі, як тут же перестала плакати і розхотіла повертатися додому, - бурмотів під ніс Остап, піднімаючись слідом за сестрою.

Коридор на наступному поверсі був таким же довгим, з рядом дверей-вікон і написів. Майже кожен напис починався зі слова Барбі: «Барбі на балу», «Барбі в перукарні», «Барбі на пляжі» і так далі. Дарина від захоплення аж розгубилася і не знала з якої гри почати. Врешті наважилася і ввійшла. Остап прочитав напис „Барбі і мода” і ступив за нею, замружуючись від блиску, що оточив його з усіх сторін: стіни від підлоги до стелі були заставлені вішаками з сукнями і вітринами з біжутерією. Це був справжній салон мод. Дарина розвела руки і завмерла з широко розплющеними очима. „Ну все, це надовго”, - подумав Остап і приречено махнув рукою. Розкрилася портьєра і до кімнати ввійшла сама ... БАРБІ! Дарині перехопило подих і вона ледве витиснула з себе:

- Д-д-добрий д-д-день.

Барбі була значно вищою від Дарини і дивилася на неї трохи зверхньо, як деколи учні старших класів дивляться на „першачків”.

- Ви зайшли до мене, щоб висловити своє захоплення моїм надчудовим і супермодним бутиком? – Запитала Барбі.

- Ні, ми просто шукаємо, де би поїсти, - буркнув Остап, який ніколи не міг терпіти цю пихату білявку.

- Ні-ні, не слухайте його, - залопотіла Дарина. – Це він так жартує. Насправді ми все життя мріяли попасти до Вас в гості.

- Говори за себе, - огризався далі Остап. – Я ніколи не мріяв сюди попадати.

- Ну-у, якщо так, то я вас не затримую, - ображеним тоном сказала Барбі.

- Він просто зараз голодний, а коли він голодний, то робиться злим і недобрим, - все ще намагалася виправити ситуацію Дарина.

Барбі окинула оком Остапа зверху до низу, скривила губи і промовила:

- А чому це ви голодні до мене прийшли? Ви що – злидні? У мене тут не благочинний фонд! Це модний салон! До мене приходить тільки вишукане товариство! А ви хто? Може діти королівської родини?

- Ні, - в’яло відповіла Дарина. – Наша мама викладач музики, а тато – простий інженер.

- Ми випадково попали сюди і не знаємо, як вибратися звідси, – додав Остап. – Якщо підкажете, як нам повернутися додому, то ми одразу ж і підемо.

- Нехай вам ваш тато-інженер підказує. А я вам не довідкова служба. Геть звідси.

- Ну й підемо. Подумаєш: „Ой, яка я красуня, ой любіть мене, ой хваліть мене!” Тьфу.

Дарина розплакалася і затулила лице долонями. Дівчина не могла повірити, що та, на кого вона мріяла бути подібною, виявилася бездушною самозакоханою лялькою. Остап обняв сестру за плечі і вивів у коридор.

- Хочу додому, - крізь сльози промовила Дарина.

- Не переживай, щось придумаємо. Або тато прийде з роботи і витягне нас звідси, –заспокоював її Остап.

- А звідки він взнає, що ми попали в комп’ютер і застрягли тут? Він же не буде копирсатися в іграх, шукаючи сліди нашого там перебування?

- Так, в наші ігри тато не полізе, а от свої програми буде включати точно. Отже, треба пробратися на його поверх, тобто попасти на диск С.

Діти спустилися на два поверхи, але вікно, що вело зі сходової клітки до коридору було зачинено і зустріло їх написом : „ENTER PASSWORD”.

- От і все, приїхали, - в розпачі сказала Дарина. – Ми ж не знаємо татових паролів.

- Дивися - ще один вхід. „INTERNET”, - прочитав Остап на табличці і ввійшов до середини. Через кілька секунд Остапова голова показалася з вікна і він радісно повідомив:

- Ура! Я знаю хто нам допоможе. Там є Гугил. І як я зразу не здогадався звернутися до нього?

- А хто то такий?

- Дарино, Гугил – це програма, яка в Інтернеті може знайти відповідь на любе запитання. От я і запитаю, як нам вибратися з комп’ютера! Все просто! Йдемо!

Вони увійшли і зупинилися перед величезним, на всю стіну, екраном з написом „GOOGLE”. На екрані з’явився мигаючий курсор, який ніби запрошував почати „допит”.

Остап, трохи збиваючись, пояснив як вони потрапили в комп’ютер і попросив допомоги. У кімнаті стало темно, але вже за хвилину екран ожив, рясніючи можливими варіантами розвитку подій і вирішення проблеми. Діти в розпачі блукали очима по екрану, абсолютно нічого не розуміючи в хаосі текстів, що з’являлися перед ними.

- Ти хоч щось зрозумів? – єхидно спитала Дарина.

- Нічого, - чесно визнав Остап. – Зате я помітив об’єктив веб-камери біля екрану.

- Хочеш на пам’ять сфотографуватися?

- Потім. А зараз ввімкну її і на моніторі комп’ютера з’явимося ми. Коли тато прийде, то побачить нас на екрані. Ми йому все розкажемо і він пояснить нам, що робити.

- А може він вже й вдома, ми ж не знаємо скільки пройшло часу.

- Тим більше. - Остап натиснув кнопку над об’єктивом і замість незрозумілих слів на екрані з’явилася їх кімната.

- О, дивися – це ж Олена сидить на дивані і плаче! – Вигукнула Дарина. – Цікаво чи вона може нас чути?

- Оленка-а-а!!! – Щосили закричали діти.

4-річна Оленка, як завжди, в обід спала в сусідній кімнаті і не бачила, що сталося з братом і сестрою. Прокинувшись від грози, вона злякалася і розплакалася. Почувши, що її кличуть, Оленка глянула навколо і побачила Остапа з Дариною на екрані комп’ютера. Вона підбігла до монітора і почала лупити його своєю маленькою ручкою, примовляючи:

- Ви погані, погані! Чому ви сховалися від мене у комп’ютер? Я не хочу грати у „хованки”, мені страшно самій! Вертайтеся назад, чуєте?

Остап хотів щось сказати, щоб заспокоїти сестричку, але в ту ж мить десь ввімкнулася сирена і з динаміків пролунав холодний неживий голос: „Несанкціонований доступ до периферійних пристроїв. Атака невідомого вірусу. Запуск антивірусної очистки. Всі незареєстровані програми будуть стерті”.

- Остапе, знаєш, мені здається, що той вірус – це ми з тобою і антивірусна програма хоче нас стерти. – Підозріло сказала Дарина. - Боюся, що ми не дочекаємося тата. Треба негайно щось робити!

- Як же зупинити той „антивірус”? - Вголос роздумував Остап, панічно шукаючи вихід з ситуації. - І чому я не слухався тата, коли він просив мене нормально вивчати комп’ютер, а не бавитися ті страшилки? Що ж тато робить, коли не вдається зупинити якусь програму?

- Точно! – Раптово згадав Остап. - Він перезавантажує комп’ютер! - Остап закричав

- Олена-а-а!!! Швидше натисни он того...м-м-м „зеленого світлячка” на комп’ютері!!!

Дівчинка подумала, що то якась гра і зацікавлено натиснула на корпусі зелену кнопку „RESET”. Екран погас...

...Позаду щось загриміло і Олена перелякано озирнулась: на підлозі, розкинувши руки лежали і дивилися на неї сестра і брат.

- Це нова гра така? А чому ви без мене почали гратися? – Ображено спитала Оленка.

Остап з Дариною кинулися обіймати свою малу рятівницю. Їх зупинив раптовий дзвінок в двері. Це був тато – він привіз блок живлення до свого „перетворювача матерії”.