Кімната янголів

(Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Мої очі широко заплющенні й тому я бачу приховане від вас. Народження та загибель мільярдів світів разом із смертю їх носія. Становлення звичайного дощового черв’яка богом і всемогутнього бога черв’яком. Лише перебуваючи у цілковитій порожнечі та вакуумі, можна дійти до сакральної сутності ілюзорних образів, символів та знаків, що проносяться перед внутрішнім поглядом, якого не існує в пустоті; зрозуміти, що й тебе самого немає. Мої примарні вуста надто довго не пророняли жодного слова, тепер я втратив будь-яке бажання говорити в мовчанні. Але, коли кайдани буття розірвалися, невидимі струни душі забриніли вібраціями багатовимірності. І я зрозумів, що переситився нірваною тиші й тому змушений розповідати про те, що бачу.

Розповісти про те, що Олексій прокинувся від блиску сонячного проміння й дитячого сміху, що лунав з двору. Цілу ніч йому снився дивний сон. Він йшов центральною вулицею міста саме тоді, коли натовпи людей хлинули темними хвилями з насиджених офісів. Перехожі, одягненні в строкатий одяг, зливалися в мутну масу людської повені з білою маскою награного життєлюбства. Цей потік підхопив Олексія й той наче маріонетка подався за течією. Швидкість каламутної ріки людських тіл ставала дедалі скаженішою. Раніше статичні будинки почали чорніти й вигинатися в ліву сторону; вся вулиця дивним чином скручувалася у вузол. Тоді Олексій зрозумів, що поряд ніяких людей немає; є лише він і порожня вулиця. Окрім того в його голові майнула думка, що він щось втратив, щось на перший погляд непомітне, але таке важливе. Він усвідомлював свою довжину та ширину й все на світ стало таким пласким… Він не знав, але відчував всіма фібрами душі, що втратив сакральний орієнтир – висоту, тому й переплутав небо із землею. Це було наче падіння в безодню з найвищої вершини світу. Позаду Олексія приповзло чорне коло, яке, наче пилосос сміття, засмоктало його всередину себе. Падаючи чи то, навпаки, – злітаючи, він бачив як предмети знаходять втрачену висоту. А потім з’являється ще одна складова… Проте яка? Олексій цього не дізнався, бо в цю мить він прокинувся в незнайомій кімнаті.

Вона виявилася надзвичайно тісною. І все, що кімната могла вмістити – кушетка та й книжкова шафа. Книги, густо покритті павутинням та пилом, чомусь були позбавленні будь-яких вказівок на авторство та назву. А стіни зі шпалерами кремового кольору прикрашали три картинні рами з порожніми полотнами. Привідчиненні двері, підморгуючи темною шпариною, запрошували до погано освітленого коридору.

Олексій підвівся з кушетки. Як я вже казав раніше, він прокинувся від блиску сонячного проміння й відзвуків дитячого сміху. Та поглянувши у вікно, чоловік не побачив ні блиску сонця, ні метушні дитячої юрби. Лиш сніжинки у меланхолічному вальсі зимових сутінок мляво опускалися на порожній дитячий майданчик. На білому простирадлі снігу з’явилася чорна пляма кудлатого тіла бродячого пса, яка хутко сховалася від негоди в під’їзді будинку.

Як на зло, Олексій не міг пригадати не лише як опинився в цій кімнаті, але й, яка пора року мала б бути надворі. Єдине, що виринало з надр пам’яті було власне ім’я, яке він раз за разом промовляв наче мантру.

З коридору долітали чиїсь голоси й тихий плач скрипки. Олексій подумав, що безглуздо залишатися в цій тісній кімнатці. Звуки долинали з останніх дверей коридору, зі шпарин яких променіло бліде світло. Йдучи вперед, здавалося, що це не він просувається в просторі, а сама кімната звуків і світла стає дедалі ближчою. Олексій хутко прочинив двері. За ними на нього чекала ще одна неприємна несподіванка. Виявилося, що і тут не було ніяких людей, а світло було таким ж оманливим як і чиясь присутність.

Він увійшов до кімнати своїх невиправданих надій. Вона порівняно з попередньою була набагато більшою, але темінь її брудно-зелених стін створювала атмосферу стародавніх руїн мертвого світу. Темним обеліском стояло чорне фортепіано зі скрипкою, яка лежала поряд на стільці. А ще був старий журнальний столик із пляшкою абсенту, мискою винограду та небезпечною бритвою, на лезі якої чорніли багряні намистинки.

- Ти вже прокинувся? – пролунав ніжний дівочий голос, який змусив Олексія стрепенутися від страху.

- Хто я? – запитав він у голосу.

- Ти? Олексій!

- Я знаю, що це моє ім’я! Але ким я є? Звідки я прийшов і куди я йду?

- Стільки багато питань… Мають вони хоч якийсь сенс? Ти Олексій, талановитий художник. Ось і все, що тобі необхідно знати для душевної рівноваги, – дівчина підійшла ближче до Олексія й стала перед ним, хоча здавалася, що вона просто матеріалізувалася з кімнатної пустоти зі своєю звабливою чорною сукнею та відьомським чаром вогняного волосся й зелених очей, – А я, Діана, покликана допомогти тобі віднайти спокій та рівновагу.

- Як я тут опинився?

- Тебе збила машина, ти послизнувся й впав із даху багатоповерхівки, порізав у ванній бритвою вени, ти вколов занадто велику дозу героїну… Втім, яка різниця? Головне, що ти опинився тут, а решту залиш людям тривимірного світу.

- Я хочу звідси піти! – вся сутність Олексія запалала в екзистенційному протесті.

- І куди ти підеш, дорогенький? Ти ж мертвіший за могильний камінь. Поглянь на свої руки, ноги… – вони прозорі наче чисте скло, їх не існує, – від Діаниного сміху затремтіла вся кімната, – Краще з’їж винограду, він поверне умиротворення, – ніжно промовила дівчина, беручи гроно із різьбленої миски.

Олексій оглянув своє тіло; точніше він намагався побачити те, чим він є насправді. Але в просторі похмурої кімнати не поставало жодного натяку на існування його плоті. Лише Олексієва свідомість витала в повітрі.

- Якщо я позбавлений тілесної оболонки, то як я зможу скоштувати виноград?

- А ти просто уяви його… – Діана весело підморгнула.

Без жодних зусиль Олексій спробував пригадати як повинно виглядати те тіло. Плоть, одягнена в сорочку й джинси, одразу стала посудиною його свідомості. Він взяв у Діани гроно і з’їв декілька виноградинок. Попри те, що він забув, який їжа має смак, і, що, взагалі означає слово «смак», виноград йому сподобався. Коли він його їв, здавалося, що він споживає не матеріальні предмети, а емоції, які вони викликають.

На північній стіні кімнати, якою мав б закінчуватися будинок, з’явилися відчинені двері, які вели до приміщення сонячного блиску. Дівчина мовчки пішла на світло, а Олексій зрозумів, що йому варто йти за нею. Тепер він став пересуватися дещо повільніше, а старий дерев’яний паркет під босими ногами порипував котячими зойками.

Нова кімната була ще просторішою за попередні. Її білосніжні стіни ласкаво огортало проміння зимового сонця. В центрі рятівним маяком стояв мольберт з веселковою палітрою фарб і купа полотен, яким згодом судилося стати картинами. Поряд стояв антикварний столик з екзотичними фруктами. А біля західної стіни – велика софа, прикрашена різнобарвними тканинами.

- Тепер це твоя художня майстерня, рай для художника, – обняла Діана Олексія.

- А де люди? Кого я буду писати?

- Боже, коли ти перестанеш задавати стільки дурних питань? Тут немає інших людей – це рай створений персонально для тебе й виходу з нього немає. Все, що ти уявиш, ти зможеш отримати в цій кімнаті. Окрім того в тебе є я, янгол цієї кімнати! – ніжно засміялася дівчина, сильніше стискаючи обійми.

- Може це й на краще… – погодився Олексій, піддаючись теплу ангельського тіла.

- А ти думав!

- Стривай, а як же собака?

- Яка собака? – здивувалася Діана.

- Ну, ти казала, що тут нікого більше не може бути… А я бачив як чорний пес із засніженого майданчика забіг у під’їзд.

Сонячне світло стало тьмянішим, а двері позаду Олексія, які вели в стару кімнату, вмить зникли.

- Обережно! Ані слова! – тихо застерегла янгол.

Махнувши рукою «ходімо за мною», Діана підійшла до південною стіни й заглянула в дірку не видиму з того боку. Те ж зробив Олексій. В кімнату зелених сутінків пружним кроком увійшов великий пес з полум’яно-червоними очима. З його пащі, схожої на могутній капкан, текла кислотна слина. Падаючи на паркет, вона залишала пособі помітні опіки на колись живому дереві. Пес із нервовою злістю тричі обійшов кімнату, пильно винюхуючи кожну дрібницю, кожну шпарину. Після чого сів біля чорного обеліску фортепіано й пронизливо-дико завив. Потім піднявся й вибіг з кімнати.

- Це Гонча Тіндалоса, злий дух нижчих вимірів. Поки ти ще не закріпився в цьому світ, він хоче тебе викрасти, забрати з собою в пекло. Бо, якщо в тебе є свій рай, то обов’язково має бути власне пекло. Але не хвилюйся, цей пес не зможе пробратися в цю кімнату. Тому певний час ти не повинен з неї виходити, тоді він повністю втратить над тобою владу. З кожним еоном його виття буде слабшати. Ось побачиш… – розвіяла страх Діана.

Тепер Олексій почав нове «життя» у своїй художній майстерні, про яку міг раніше лише мріяти. Весь свій час він присвячував мистецтву та вдосконаленню своєї майстерності, пишучи Діану в різних іпостасях та інтер’єрах (і мушу зазначити, – в нього дійсно був талант). Ніяка буденна проблема вже не ставала кам’яною стіною між ним та роботою, янгол оберігала художника від страшних демонів нічних кошмарів і розраджувала розмовами про сутність та природу краси. А, коли Гонча Тіндалоса, все ж таки наближалася до кімнати й сонячне світло меркло, Діана тепло обіймала Олексія – «все буде добре».

Але, іноді, художник відчував у кімнаті чиюсь присутність. Коли він стояв біля мольберта відчувався ледь помітний вітерець, який витанцьовував навколо нього. У відзвуках вітру долітали чиїсь голоси, уривки розмов. Щоправда Олексій не міг зрозуміти, про що ж говорять ті невидимі гості. Чулися лише окремі словосполучення: «ж казав», «ну, навіщо», «земля обертається», «щось змінити»…

- Це голоси живих людей, які мешкають у цьому місті, в цьому будинку, – пояснювала це явище Діана, – Ми живемо з ними в одному місці, але в світах із різною кількістю вимірів. Ось й тому окремі часточки їхньої присутності прориваються крізь кордони кривих ліній. Але люди ніколи не дізнаються про нашу присутність, бо твій колишній світ примітивніший за цей. Хоча перебуваючи в глибоких снах чи наркотичних мареннях вони можуть закарбувати в душі невиразну частку цієї химерної реальності. І тоді, можливо, якийсь поет напише про нас вірш… – щиро засміялася дівчина.

Людські голоси пробуджували в Олексієві незрозумілу для нього тугу за нездійсненим. Йому хотілося прорватися крізь товсту завісу вимірів, щоб доторкнутися до живих, зрозуміти, що означає цей вираз «бути живим». Тому він все частіше підходив до освітленого сонцем вікна й вдивлявся в засніжений дитячий майданчик, де чомусь постійно згущувалося темне молоко сутінок, але голоси бриніли з вогняним запалом. Саме там йому в певну мить здавалося, що він згадує щось важливе, але нитка пам’яті була настільки тонкою, що вистачало найтихішого шурхотіння, щоб порвати її. Діана порадила просто не думати про голоси й вони вщухнуть як вітер після бурі. Та чи можливо перестати думати про щось, що цвяхом впивається в серце?

Коли Олексій втомлювався писати картини чи тинятися кімнатою, він лягав на софу й провалювався в глибоке урвище снів. Щоразу художник опинявся в сирому підземеллі, прикутим до диби. Пекельний механізм приводив у дію гротескний інквізитор у чорному балахоні й клоунській масці. Щоправда, диба не розтягувала тіло Олексія, а стискувала його до атомарних розмірів наче прес. Тоді його пласкі часточки димом злітали вгору й через шпарини просочувалися в білу кімнату. Її стіни були білішими від снігу й нагадували в’язке жиле. Посередині стояло ліжко, на якому біліло чиєсь мертве тіло. Олексій у своїй новій подобі тінню нависав над ним. І здавалося, що минає вічність, а він все так і стоїть… Але неочікувано над тілом з’являлася чи то драбина, чи то мотузка й голос незрозумілою мовою щось промовляв з незвіданих висот.

Художник вирішив не розповідати про ці сни Діані, хоча вони разом із голосами людей лещатами стискали його серце. Щоправда, янгол думала, що вся справа у демоні, що шкребеться за стіною:

- Не хвилюйся, собаче виття слабшає, скоро все мине…

Після чергового пробудження, коли кімната наповнилася рубіновими барвами призахідного сонця, Олексій попросив дівчину, щоб та поспала поки він малює. Коли Діана заснула він вирішив, що потрібно спробувати покинути цю кімнату, аби зрозуміти, що коїться за її межами. Єдиним способом це зробити й уникнути хижої пащі пса, – візуалізувати прохід вгору.

У повітрі повисла дерев’яна драбина. Її сходинками блукали примарні зелені вогники, які то спускалися вниз, то піднімалися вгору. Художня майстерня наповнилася тихими голосами, які з кожного клаптика кімнати містичним шепотом промовляли незрозумілі закляття. Олексій побоявся, що шуми розбудять Діану й вона відмовить його від подорожі, тому він вирішив не баритися. Зробивши декілька кроків сходинками, його тіло задубіло від електричного розряду й ніч накинула на очі чорне пальто.

Густоту темного ефіру прорізав оксамитовий баритон потойбічного голосу, який читав віршовані рядки й вгризався в душу художника:

«Сядь і заспокойся –

Вже не виправити старих помилок

І лиш залишається на зустріч вічності

Зробити лиш один останній крок…»

Коли темна пелена спала з очей, Олексій побачив, що дивним чином опинився на бляшаному духу шестиповерхівки. Він вперше побачив цьогосвітню ніч. В його кімнатці завжди було сонячно: за заходом був схід; темрява ніколи не простягала до нього свої тонкі руки. А тут, на кістлявих хребтах дахів, він усвідомив сутність реальності – найяскравіше світло не можливо відділити від мороку ночі – в цьому й полягає сутність прекрасного.

Олексій підійшов до краю й заглянув вниз. На дитячий майданчик мляво падав сніг, але він падав не з неба. Хмара витала десь в районі квартир шостого поверху, а небо, натомість, було чистою, чорною скатертиною із золотим розсипом зірок. Знов голос почав млосно читати вірші. Він лунав згори:

«Сядь і заплющуй очі

Посеред кімнати ефірних хвиль,

Щоб поза владою дня і ночі

Знов стали зрячими твої очі».

Почавши розглядувати небеса в пошуках носія голосу, Олексій побачив аномально великий ріг місяця. Небесний старожил пихтів люлькою й раз за разом закидав вудку в море чорноти. Певно відчувши на собі чийсь погляд, він поглянув сліпим оком кратера на дах будинку.

- Тобі тут не місце, – недобрим голосом промовив місяць, випускаючи з рота сірий дим.

- На даху?

- І на даху… і в нашому світі… Ти ж лише людинка! – саркастично посміхнувся золотий ріг.

- Але ж я мертвий. А мертвим місце саме тут, – запротестував Олексій.

- Ну, мертвий, не мертвий… але точно живіший за мою рибку! – заіржав його співрозмовник.

Місяць різку смикнув свою вудочку. На гачку мелодраматично тріпотіла й виблискувала світлом піймана зірка. Небесний ріг хижо посміхнувся й розтулив свою страшну пащу. Зірка залетіла саме туди й ніжну золоту плоть розтрощили гострі ножі зуб.

- Смачно… А тепер наступна… – місяць знов закинув свою вудку в море неба й голосно засміявся, – А ти, людинко, краще повертайся тією драбиною у свою реальність… або залишайся тут на свій страх і ризик… – ріг простягнув руку й показав ще одні сходинка, які з крайнього комину піднімалися в небеса.

Лиш художник зробив крок, ззаду почувся знайомий голос:

- Ні, Олексію, не роби цього! Ти тільки подумай, ти ж мертвий! А що може тебе очкувати за тією драбиною? – Тільки цілковита порожнеча! – розплакалася Діана.

Олексієві стало шкода янгола й він вирішив забути ту свою безглузду ідею знов побачити живих людей. Дійсно, навіщо вони йому? Але десяток пружних щупалець молочного кольору вхопили Діану в сталеві обійми. Вони лещатами стискали її тіло, яке стало таким піддатливим як масло розжареному лезу. Не було ні крику болю, ні рубінів крові, лиш звук порваного паперу. Янгол розпалася на шматки й, зісковзнувши з даху, опала на дитячий майданчик разом із пластівцями снігу.

Спочатку Олексій подумав, що це витівки злого місяця, але той мирно жував свіжу зірку.

Західною стіною будинку виповзала дивна істота з тілом богомола, ніжками таргана й потворним людським обличчям, «прикрашеним» кислотними опіками, глибокими шрамами. Окрім того з його блідого тільця звисала дюжина огидних щупалець, які розірвали Діану.

- Зізнайся, чим ти є? – зблід Олексій.

- Я це ти, – пробулькотіла комаха, – Я не змогло підступитися до тебе метафорою собаки, тому підібрало інший художній образ.

- Як ти можеш бути мною, якщо моє «я» не відчуває тебе, більше того воно – мертве! Ти Гонча Тіндалоса, злий дух кутів! Так казала Діана… а тепер ти її вбив… це ж був янгол!

- Не можливо вбити те, що є мертвим. Твій янгол – лиш дитя твоєї уяви. І я теж… і цей місяць… цей дах… майданчик… кімната… – все знаходиться в кімнаті твоєї голови. А, якщо я дійсно було б бісом кутів, то не змогло пробратися сюди, бо вони живуть лише на нижчих рівнях свідомості людей, які впали у безодню своєї нікчемності. Хоча ти це вже давно зробив… Я ж голос твоєї душі, уламок життя, який все ще тліє у поламаному тілі.

- Я ж мертвий... Я не належу світу людей!

- Ні мертвий, ні живий ти завис між тривимірним світом людей і астральним. Та драбина, – показало воно блідим щупальцем, – сходи в колишній стан речей.

- Я знов можу стати живим? – Олексій відчув надію в словах комахи, яка назвалася його душею.

- Так, ти прокинешся в білій палаті лікарні, але назавжди перетворишся на «овоч»: твої руки й ноги будуть паралізовані, ти ніколи не зможеш стати художником. А я прийшло переконати тебе остаточно померти, щоб заново зробити поворот гігантського колеса часу; почати життя спочатку.

- Але я не хочу його починати заново, хочу повернутися до старого! – закричав Олексій в темряву ночі.

- Кожна людина – це зірка. Одні возвеличуються завдяки любові до своєї творчості, інші – падають, потрапляючи в пащу небесного ловця. Ти мав талант, але сховався від власного відображення, вирішив, що жити потрібно спокійно. Ти був п’яним й випав з балкону п’ятого поверху. Такий нікчемний кінець. – тужно видихнула істота.

- Що таке любов? Що таке творчість? Прагнення? Що таке зірка? – так запитував Олексій і дрібно заморгав очима.

- На це ні хто не відповість, окрім тебе, – сухо констатувала комаха душі.

- Ти програєш – я буду жити! – крикнув художник й побіг до драбини.

Комаха зі щупальцями стояла нерухомо, не наздоганяла втікача, лиш проводжала його поглядом водянистих очей. Олексій стрімголов біг дахами будинків, щоб якнайшвидше потрапити сходами в колишнє життя. Але метушливість часто стає синонімом необачності, а та призводить до непоправних помилок… Біжучи, Олексій забув, що в нього є ноги, а цей світ накрив ковдрою зимовий холод. Художник випадково встав на шматок льоду й втратив рівновагу. Маса тіла переважила його в лівий бік. Він, слідом за Діаною, каменем полетів у темну діру нових перевтілень.

Так молодий художник розтринькав свій талант; бог став звичайнісіньким черв’яком. Зі смертю людини загинув неповторний всесвіт. І все дарма… Та чи зможе черв’як знов стати божеством? Це зовсім інше видіння…