В той день хмара зійде на землю

Людина у важкому та незручному спорядженні для водолазів повільно просувалася дном, обережно зважуючи кожен крок. Під ногами – в’язкий мул з уламками каміння, стовбурами та кістками тварин. Густа бура суміш, схожа на кисіль, замість води – незрозуміло, чи то мул, чи рідина. У мороку ледь щось побачиш далі власної руки. Навіть ліхтар не зарадить.

Раптом дослідник похитнувся – під ноги йому щось потрапило. Він нахилився, щоб роздивитись це щось, та не втримав рівновагу – впав.

Важкий тягар придавив його згори. Дослідник похолов від жаху. Згадалися давні легенди про ящерів, що буцімто мешкали тут.

Борсаючись, намацав руками предмет, вкритий мулом. Вхопився за нього – така-сяка зброя...

Несподівано відчув – тягар зник. У напівтемряві з’явився силует істоти з неприродно величезною макітрою...

* * *

Грек Ніколас відтягнув стовбур поваленого дерева, який мало не розчавив його боса. Простягнув руку, допомагаючи патрону підвестися. Спочатку той не реагував – вчепився в якусь річ, і, здається, не розумів, що відбувається. Потім отямив, підвівся, і дав знак підійматися. Знахідку він з рук не випускав.

* * *

Ввечері, у покинутій асієнді, Едвард Томпсон нарешті зміг обстежити предмет, що наче сам скочив йому до рук.

Під шаром бруду заховався скарб – чималий диск з щирого золота. Проте найбільшу цінність становило карбування.

На одній стороні – фігури чотирьох воїв. Ватажок у короні із пір’я гонить перед собою довгим списом ворогів. Один з них – в оленячому шоломі, другий – з високим пучком пір’я на чолі. За тріумфатором – фігура в пір’яній накидці, трохи менша – мабуть, слуга чи зброєносець.

На іншому боці – драматичніша картина: людське жертвоприношення.

Декілька воїнів тримають за руки і ноги людину з розпанаханими грудьми. Жрець у коштовній короні зі пір’я нахиляється над бранцем, щоб вийняти серце. Правитель переможців у розкішній накидці до п’ят терпляче чекає навпроти. Над всім оцим ширяє в небесах пернатий змій.

Томпсон зачудовано дивився на картини. Яку старовинну трагедію зобразив невідомий митець?

Диск був не зовсім цілим – не дивно, за декілька сторіч... Проте пошкодження були мов штучними – наче хтось навмисно відламав шматок.

„Ритуальне вбивство”, - здогадався Томпсон, - „жертвоприношення речей”.

... З табору робітників почувся галас. Томпсон вийшов дізнатися, що трапилось.

До нього біг один з помічників.

- Сеньор! Сеньор консул! Ми знайшли ось це! Золото! – у захваті горлав він.

І розтиснув кулак. На смаглявій долоні – маленький шматок жовтого блискучого металу.

Томпсон відчув, як калатає серце.

- Це – він. Відламаний фрагмент.

Віддячив робітникові за старанність та помчав додому – перевіряти здогадку. Прилаштував уламок до знівеченого диску. Так. Пасує. Тепер уся картина зібрана докупи.

Сутеніло. Кімнату огортала темрява. Лише на столі горіла лампа, освітлюючи коштовний диск. Виблискував метал, фігури в невірному світлі здавалися рухливими. Живими.

* * *

Дослідник втомлено заплющив очі. Був важкий день. Важкий, проте вдалий. Нарешті!

... Мерехтіння ліхтаря, блиск металу. Стукіт маленьких молоточків. Немов під час занурення: стук-стук. Коштовний диск росте, стає все більше. Займає всю кімнату, увесь світ...

Метал живий, слухняний, підкоряється вправним рукам. Фігури воїнів виходять наче справжніми. Ось-ось зійдуть з місця і почнуть змагання...

* * *

„Тук-тук”, - стукає знаряддя майстра.

„Тук-тук”, - калатає серце.

З ударами карбуються слова закляття:

„В той день хмара зійде на землю.

В той день велет захопить землю.

В той день все загине.

В той день ти закриєш очі мерцям.

У день двадцятиріччя 8 Ахау”.

„В день двадцятиріччя 8 Ахау все повториться”, - шепоче майстер. – „Переможець стане переможеним. Розпочнеться нове коло днів.”

* * *

Майстер карбує рельєф. З очей його котяться сльози. Він їх не помічає.

Все навкруги розпливається. Реальність змішується з маренням, теперішнє – з минулим і майбутнім.

Спомин майстра стає фігурами з металу.

Обладунок ворожого воїна. Саме такі чудернацькі вбрання мали ті, хто одного дня прибув до їх міста.

...Спочатку вони з’явилися на узбережжі. Купці переповідали один одному чутки про великі лодії, повні чужинців з невідомою, нищівною зброєю: палицями з гострим, мов леза, камінням, пристроями, що випускають малі списи; у міцних бавовняних обладунках, які дуже важко пробити. Попервах чужинців було мало, і поводилися вони, мов звичайні купці. З часом лодій ставало все більше. Нарешті, чужі воїни здійснили напад на прибережне селище. Пограбували, зґвалтували жінок, чоловіків увели у полон. Люди думали, що їх, як звично, продадуть у рабство. Почали збирати кошти для викупу родичів.

Проте сталось несподіване, страшне. Переможці влаштували свято. Танцювали, співали пісні, пили п’янкі напої. Потім принесли полонених в жертву. Усіх – не лише вельможних та славетних, але й простих воїнів, селян і навіть наймитів. Так вони віддячували своєму богу.

Нечувана жорстокість сколихнула узбережжя. Зібралась величезна, як вважалось, армія.

Зустріли лодії у морі. Це було помилкою. Каное та плоти місцевих не могли змагатися з міцними, швидкими човнами прибульців. Багато воїнів загинуло у хвилях, багато стало здобиччю морських тварин. Перешкоджати нападам чужинцям стало нікому.

І вони рушили у глиб країни. Древні, славетні міста здавались іноземним варварам – численним та добре озброєним.

У день 8 Ахау навала докотилася до них.

... Майстер плаче. Карбовані фігури розпливаються. Замість них перед його очима – ряди воїнів, струнких та дужих, у барвистому вбранні, розмальованих, як на війну. Попереду – након в оленячому шоломі.

Військо проходить повз храм та палац, крокує рівною, широкою дорогою...

Він – на площі, серед проводжаючих. Теж плаче. Проте не від суму – від гордощів. Один із воїв – його син.

Вони переможуть, здолають навалу. Священне Місто має міцне військо. Вони врятують свою землю від чужинців.

...Наприкінці дня армія входила до міста. Довгі ряди воїнів у бавовняних обладунках крокували широкою сакбе. На мотузках вели полонених. Накона у оленячому шоломі підганяли списами два воїна у пишних коронах із пір’я. Він закляк – побачив серед полонених сина...

...У палаці владаря оселився ватажок прибульців на ім’я Накшит. Подейкували, що він був царем могутньої країни десь на північному заході. Вороги вигнали його – і він вирушив шукати собі нове царство.

На другий день після перемоги Накшит зібрав у палаці славетних майстрів: скульпторів, різьбярів, будівничих. „Цей палац замалий”, - казав він, - „і помешкання у ньому надто тісні. Він та його люди потребують простору”.

Місту також потрібен новий храм - для Пернатого Змія. Саме там у день зимового сонцевороту має відбутися тріумф. Бог допоміг їм завоювати нові землі – йому слід належно віддячити.

На будівництво зігнали всіх мешканців міста та прилеглих селищ. Прості люди носили каміння, складали мури. Майстри під наглядом та керівництвом чужинців оздоблювали новий палац та храм чудернацькими, химерними рельєфами. Крокували кам’яні ягуари, орли розривали серця, шкірилися у посмішці зміїні пащі.

Піраміда з дев’яти уступів зросла швидко. У день Зимового Сонцевороту все було готове для тріумфу переможців.

Весь цей час полонених тримали у клітках. Годували, проте працювати не змушували. Це видавалося дивним – навіщо дурно витрачати харч, коли на будівництві рук не вистачає?

Виявилося – бранці потрібні для іншого.

Майстер відклав роботу: про це – потім...

...Четверо жерців тримають полоненого: двоє – за руки, і двоє – за ноги. Саме так утримували його синочка на верхівці оздобленої ним піраміди. Підходить старший. На голові – корона з пір’я, обсидіановий ніж - у руці. Ось він нахиляється до сина...

Він не витримав тоді – заплющив очі. Відкрив, коли все вже скінчилося. Серце його сина вирвали із грудей, віддали Пернатому Змію. Радо посміхається Накшит...

Через день після тріумфу Накшит викликав майстра.

- Я бачив твоє різьблення на стінах храму, - сказав він. – Ти – вправний митець, справжній тольтек. Чи можеш зробити те ж саме – з металу?

Він знітився, бо не знав, що це – метал. Проте вагався лише мить.

- Так, зможу. Якщо мені допоможуть твої люди. Ця справа для мене – нова.

Він опановував нове мистецтво. Вчив говорити метал, вчив обманювати. Йому здавалось: ця дивна субстанція, рідка, коли розпечена мов жар, тверда і блискуча, коли застигає – жива. Була у неї певна магія, мов в крові. І зараз, карбуючи сцену тріумфу, він передавав їй палання свого серця, бурління крові та жагу до помсти.

„В день двадцятиріччя 8 Ахау все зміниться”, - шепотів він. – „Переможець стане переможеним.”

І ще раз повторив слова закляття.

* * *

Томпсон застогнав: „Таке примариться!” Розплющив очі.

Не вимкнена лампа на столі, поряд – коштовний, загадковий диск. Треба підвестися, вимкнути світло... Навіщо?

Він знову поринув у сон.

* * *

...Пишні процесії жерців. Диск замазаний кров’ю. На ньому – серця бранців. Їх, мов вишуканий харч, підносять богу. Бог чекає. Це вже не Пернатий Змій, а Чак Моол – кам’яний велет, що розлігся перед новим Храмом Воїнів.

...Цей самий диск – у залі для бенкетів. На ньому – наїдки: пиріжки-тамалі з м’ясом, рясно политі гострим соусом. Соус червоний, мов кров. Нетверезі гості беруть пиріжки просто пальцями. Соус стікає по руках, плямуючи червоним вишукані шати, золото каблучок та браслетів.

...У тронному залі – напівтемрява. У центрі – циновка владаря в подобі ягуара. Шкури ягуарів на підлозі. На стінах – килими із пір’я.

Над троном – прикраса: коштовний, золотий, мов сонце, диск. Непевне, мерехтливе світло факелів робить фігури опуклими, живими. Здається – ось-ось зійдуть униз. Проте час не настав...

* * *

Знову бенкетна зала. Весела молодь напідпитку. Правитель Ісамаля Уліль, васал могутнього Чак Шиб Чака, святкує заручини з принцесою Іш Цив Нен. Вранці молоді прибули до столиці, щоб отримати згоду владаря на шлюб. Зараз церемонії – позаду. Прощальний бенкет, завтра – додому. За місяць Уліль чекає на гостей. Весілля святкуватимуть у Ісамалі. Вже запрошені друзі: правитель Ушмаля Чан Токіль, хоробрий Хунак Кєєль, названий син Ах Меш Кука... Цар Чак Шиб Чак також запрошений, однак навряд приїде. Ось і зараз – посидів трохи з молоддю – та й пішов у справах. Залишив замість себе молодшого брата – хвалька. Він наче стелеться перед принцесою, хизуючись давністю роду. Це не до вподоби нареченому, проте що вдієш – родич владаря!

Бенкетна зала прибрана багато. Шкури тварин, килими з пір’я, коштовні прикраси. Одна з них – чималий золотий диск з карбуванням – не може не привернути увагу.

...Паморочиться у голові від бальче. Посміхається принцеса Іш Цив Нен. Підморгують славетні предки з диску. Ніби підштовхують: „Ти – воїн. В тебе – вийде”.

- Зніміть оце! – наказує він слугам.

Диск йде по колу. Він пояснює:

- Оце – Накшит, мій легендарний предок. Цей, в оленячому шоломі – након. Коли Накшит завоював Священне Місто, він намагався йому протидіяти. Дивіться, що з ним сталося. Ось тут, на зворотньому боці.

- А цей, у пір’яній накидці – теж Накшит? – питає Іш Цив Нен.

- Так-так.

Їх обличчя – поряд. Відбиваються у диску, мов у дзеркалі. Принцеса посміхається. Їй добре. З ним – не з тим бовдуром Улілем.

Він передає їй диск.

- Хай ясна панна покладе мені тамалі.

Іш Цив Нен здивована.

- Сюди? На славетну реліквію?

- Так! Я сказав! Так буде!

Принцеса обережно набирає пиріжки тонкими пальцями. З посмішкою передає йому диск – мов просту тацю.

- Щаслива слугувати тобі, владарю!

- Справді, ясно панно? Тоді – прислужись мені ще раз. Принеси вечерю до моїх покоїв. Чи, може, сніданок? Так саме – на диску.

Принцеса вклоняється. Для неї це – гра.

Він їсть. Диск залитий червоним. Плями соусу схожі на кров. Чується шепіт.

„В цей день хмара зійде на землю...

В цей день велет захопить землю...

В день двадцятиріччя 8 Ахау.”

Він не звертає уваги.

* * *

На ранок у палаці – галас. Володар Ульміля збезчестив наречену братова васала. Він зачинився з нею в Храмі Воїнів.

Уліль у розпачі – пішов до владаря „по справедливість”. Рішучий Хунак Кєєль сам збирав його воїнів, згодних штурмувати храм. А ось цар Ушмалю кудись зник – ще тоді, коли брат Чак Шиб Чака зігравав зі принцесою.

- Я зараз нічому не можу зарадити, - каже владар. – Мій брат вчинив підло, проте він – під захистом жерців. Його буде покарано пізніше. Наречена, звісно, повернеться до Уліля – якщо він ще захоче її взяти...

- Треба діяти, - переконує Хунак Кєєль. – Самим забрати те, що їм належить. Жерці – не воїни. Здолати їх неважко.

* * *

Воїни оточували храм. Йшли невеличкими групами – не криючись, мов звичайні прочани. На місті зачаїлись за колонами, очікуючи на сигнал від ватажка. Почувся пронизливий крик лісного птаха. Люди Уліля вбігли у храм, тримаючи напоготові зброю. Там їх зустріли вояки Чак Шиб Чака – тих було набагато більше. Після недовгої сутички схопили усіх.

....Ввечері володар знов приймав Уліля. Не як ображеного гостя – як злочинця. Той скоїв страшне – насмілився образити богів. За це кара – смерть.

Він розшукував викрадача нареченої? З озброєним загоном? Маячня! Жерці присягаються – їх там зроду-віку не було. Храм Воїнів – не будинок розпусти.

Боги ображені – і не лише на них. Щоб вони повернули прихильність до міста – слід просити вибачення. Завтра Уліль та його люди підуть вмовляти богів – на дно священного сеноту.

* * *

Вдосвіта бранців – вчорашніх гостей – вивели з комірчини при храмі, де вони провели останню в житті ніч.

Жерці з’явилися, коли ще було темно. Вдягли їх у найкращий одяг, змастили блакитною фарбою, очистили копалом та почастували.

З першим променем сонця процесія вийшла на сакбе. Попереду, як годиться, крокував найстарший жрець у пишній короні зі пір’я, за ним – прислужники-чилани, потім – полонені. Уліля довелося зв’язати – він боронився до останнього, навіть спробував заподіяти шкоду жерцям. Хунак Кєєль йшов вільно, з гордо піднесеною головою. Інші бранці – хто як.

За ними – знов жерці, музики, загін воїнів, а потім – городяни.

Процесія повільно просувалась до сеноту. Праворуч залишилася сумнозвісна споруда Храму Воїнів. Вийшли за межі міста. Вдалині – обриси храму, де проводять Останній Обряд...

Після очищення приречених виводили один за одним на платформу. Чувся плеск, далекий зойк чи крик. Потім наставала черга іншого.

Чилани прямували до Уліля, проте Хунак Кєєль випередив їх. Відштовхнув жерців та вибіг на платформу.

Вагатись ніколи, нема чого втрачати. Він з розбігу пірнув у зеленаву воду.

...Натовп закляк у чеканні. Вже п’ятий посланець вирушив до бога, проте не повертався ще ніхто. Так воно звично й відбувалося. Проте деякі все ж сподівалися на диво.

Того дня диво сталося. Над поверхнею води з’явилась голова. Почувся голос. Підсилений стінами сеноту, він долинав до кожного у натовпі.

- Я щойно зустрівся з богами, - промовляв Хунак Кєєль. – Боги розгнівані. Остання витівка владарів Чичен-Іци переповнила межу їх терпіння. Брат правителя одібрав наречену у судженого, а потім ще і звинуватив того в святотацтві. Проте боги бачать все, і боги кажуть – подібні владарі не гідні правити Священним Містом. Боги відвернулися від Чичен-Іци, його царів. Владу над нашими землями слід передати достойним.

У натовпі розпочалося хвилювання. Люди гадали, шепталися: „Кого ж призначили боги?”

- Чуйте волю богів! – голос посланця долинав, мов гуркіт грому. Достойніший – це той, хто сам на сам зустрічався з богами! Це – Хунак Кєєль із Майяпану! Боги призначили мене бути владарем над усіма!

Хунак Кєєль замовк – від власної зухвалості йому перехопило подих. Назвався владарем – а далі що? Яке диво має статися? Хто витягне його з сеноту?

Проте, що б там не було – він висловився, спромігся сказати їм правду. Він не був покірною жертвою.

Нагорі, здається, щось трапилося. Натовп заколихався, відсунувся вбік.

До платформи прямував озброєний загін. Жерці заметушилися. Деякі намагались втекти, деякі – боронитися у храмі, проте воїни стрімко пов’язали всіх. На платформу зійшов ватажок. Хунак Кєєль з подивом впізнав у ньому Чан Токіля.

Чан Токіль щось промовив, потім витяг з дорожньої сумки і показав усім якийсь предмет. Високо підняв, жбурнув у воду. Хунак Кєєль відсторонився – поряд з ним впала голова володаря Ульміля.

На платформу виводять Уліля, підводять до врятованої нареченої... У сенот опускають мотузку...

* * *

Друзі йшли покинутим палацом. Тронна зала, де шкіриться „циновка” – ягуар, сумнозвісна зала для бенкетів...

...Чичен-Іца здалася не відразу. Тричі Хунак Кєєль, Чан Токіль та Уліль збирали війська, двічі відступали. Цього дня перемога була на їх боці.

...Чан Токіль одразу зрозумів, до чого йдеться. Почав діяти, коли його друзі ще відсипалися після бенкету. Вдосвіта покинути Чичен-Іцу з загоном було нескладно. Трохи пізніше – знав він – з цим виникли б проблеми.

Брата владаря він спіймав на дорозі в Ульміль. Той, звісно, і не думав переховуватися у столиці. Проте засідки він не чекав, отже, подолати його виявилося легко.

Чан Токіль залишив у столиці нишпорок – дізнаватися, що там і як. Його найгірші сподівання ствердилися. Встиг у останній момент, проте – як вдало!

Після „знаку” мало хто вже сумнівався, що Хунак Кєєль – справжній обранець богів. До того ж, у натовпі було багато вельмож, яких владар Чичен-Іци примушував жити у столиці, мов заручників. Відчувши, що його влада захиталася, вони хутко зірвались додому – збирати війська.

Проте й Чак Шиб Чак не дрімав. Перший, відчайдушний напад був відбитий. Розпочалась боротьба на роки.

Ах Меш Кук, володар Майяпану, помер. Трон перейшов Хунак Кєєлю. Проте той марив владою над усіма землями. Його підтримував ображений Уліль – і Чан Токіль, що мав у справі власний інтерес.

Нарешті – перемога! Могутня, гордовита Чичен-Іца здалася!

У палаці – порожньо. Володар встиг втекти, забрати майже все. Проте одну коштовність все ж залишив.

- Пам’ятаєте? – посміхається Хунак Кєєль, - цей диск. З нього, здається, усе почалося.

Уліль відвертається – не хоче бачити предмет, що став свідком його безчестя.

- Можеш забрати собі. Я не хочу.

- У мене теж не вельми гарні спогади. Той, хто потрапляв до лап жерців, не схоче милуватися їх пиками. Може, ти візьмеш, Чан Токіль? Як винагороду за тодішній порятунок?

Чан Токіль погоджується. Бере диск до рук. Хтось мов шепоче:

„У цей день хмара зійде на землю...

У цей день велет захопить землю...”

Владар Ушмалю посміхається: „Про нас...”

* * *

Томпсон захропів та перекинувся на інший бік.

* * *

- Ми виплатили все, і навіть більше, ніж звичайно! – обурено промовив володар Ушмалю Тутуль Шив.

- Це вірно. Але у вашому місті є дещо, що є власністю владарів Майяпану. Я присягнув богам, що поверну цей скарб.

- Я знаю, про що мова, владарю. Адже той диск було даровано царю Ушмаля вашим предком – як подяка за врятоване життя.

- А разом з тим – дві п’ятих із данини, чи не так? Часи Союзу Трьох давно минули. Ти такий саме васал, як і інші.

Хочеш зберегти реліквію у себе? Добре. Я подумаю над цим, якщо ти... її викупиш. Згода?

* * *

Владар Ушмалю шаленів від люті. Ненажерливі Кокоми! Все їм мало!

Останні царі Майяпану прибрали всю владу (й данину) до себе, залишивши колишніх союзників майже ні з чим. І зараз... зазіхають на останній скарб, що залишився на згадку від Союзу – диск, подарований самим Хунак Кєєлем!

Віддати чи ні? Він взяв диск до рук, вдивився у оздоблення.

Коком призначив неймовірну ціну. Чи довго терпіти знущання?

„В день двадцятиріччя 8 Ахау переможець стане переможеним”, - промовила ніби одна із фігур.

„Двадцятиріччя 8 Ахау... Це – зараз! Знак богів...”

...На заклик Тутуль Шива відгукнулися царі всіх міст, підлеглих Майяпану. Розпочалася велика війна.

* * *

Володар Сотути Коком, єдиний вцілілий нащадок царя Майяпану, входив у спустошений Ушмаль.

Всі його родичі загинули у вчиненій Тутуль Шивом різанині. Не пощастило і прибічникам царя, і простим городянам. Місто було розорено вщент.

Він вцілів випадково. Поїхав у справах, повернувся в покинуте місто.

Кілька років збирав підданих, які розбіглись по лісах. Будував нову столицю – жалюгідну подобу колишньої, шукав прихильників з-поміж ображених новим владарем. Нарешті час помсти настав...

Під ногами – уламки, шмаття... Вороги тікали поспіхом. Дехто – не встиг...

Несподівано у цьому звалищі щось блиснуло. Коком нахилився, витяг диск. Той самий... Якби його дядько не забажав тоді зайвого...

„В той день хмара зійде на землю”, - почулося йому.

„Зійшла? Чи ще зійде?!

Ні, він не дасть їй затьмарити останні роки слави!

* * *

Як у давнину, перед Священним Сенотом Чичен-Іци було гамірно. Володар Сотути Коком проводив обряд. Проте цього разу богу дарували не людей...

У воду летіли розписані глеки, прикраси: золоті персні і браслети панн, дерев’яні намиста селянок; зброя; дитячі ляльки. Піддані Кокома віддавали найцінніше – дякували за перемогу над Шивом.

Наприкінці жертву приніс цар. Він підійшов до краєчка платформи, підняв руки вгору. У них – той самий диск, завчасно „вбитий” перед ритуалом – щоб дух, який живе у ньому, не зашкодив.

- Це – священна реліквія нашого роду, - мовив владар. – Мої предки здобули цей скарб у борні. Царі Ушмаля отримали його з їх рук.

Проте ще раніше він належав царям Чичен-Іци, був створений велінням самого Накшита.

Зараз боги наказують нам повернути скарб першому власнику. Накшит, Пернатий Змій, став богом. Ця річ – не для людей, а для богів. Хай боги отримають своє!

„І припинять ворожнечу між родами”, - додав подумки він, щосили жбурляючи диск у сенот.

* * *

У вбогій дерев’яній хижі помирав старий На Чи Коком – останній із роду Кокомів.

Все виявилося марним: моління та ліки чиланів, таємні людські жертви. Хвороба вбивала його.

Марною виявилася і боротьба з чужинцями, які захопили їх землю. Може, і вдалося б подолати, якби Тутуль Шив, останній з Шивів, не став на їх бік.

...Ворожнеча між нащадками могутніх владарів не вщухла. Двадцятиріччя війн мінялося на двадцятиріччя голоду, а потім – знов війна. Квітучі землі перетворювалися на пустелю, покинуті міста ставали оселею духів. Нарешті, прийшли вороги із-за моря.

Тутуль Шив зрадів: йому примарилося – чужинці допоможуть нарешті здолати Кокомів. Дурні сподівання! Не він грав ними. Вони – ним.

І що дістав владар за свою відданість? Яку винагороду?

Землі відібрали, рабів та підлеглих передали новим хазяям. Єдине послаблення – звільнили від податків, які, чесно кажучи, нічим платити. Нащадок царів працює в полі, наче звичайний селянин. Інакше – загинув би з голоду.

Йому, Кокому, теж не краще. Його теперішній „палац” – ця стара хижа. Проте він хоч намагався не коритись...

Здається, він помирає саме вчасно. Попереду – ще страшніше лихо. Жерці нового бога ходять всюди колами, винюхують. Скоро забажають жертв – він відчуває...

На Чи Коком, останній із роду Кокомів, шепотів у напівзабутті:

„Ахау – назва двадцятиріччя,

Коли вони припинили зватися

Людьми майя.

Імя їм усім – християни.

Піддані Святого Петра в Римі

Та Його Величності короля.”

* * *

Сонце вже стояло досить високо, коли Томпсон, нарешті, прокинувся. Полежав з заплющеними очима, пригадуючи сни. Стільки всього! Легенди давніх майя, їх історія – останні п’ять сторіч до завоювання. Мабуть, нервове збудження від знахідки подіяло: щось ніби увімкнулося – і він пригадав усе, про що читав. І не читав... Дещо у снах було нове, незнане.

До речі, до чого той диск? Чи справді метал вмістив відчай та прокляття майстра?

Він підвівся, підійшов до столу. Глянув на диск. Справді цінний предмет. Вже вартість золота частково покриває витрати на експедицію. А до того ж – історична та художня цінність... А прокляття – це все маячня, нічне марення...

„У той день все загине.

У той день ти закриєш очі мерцям”, - почулося йому.

Дослідник відмахнувся.

* * *

З того дня знахідки йшли одна за одною: ритуальні предмети, коштовності, людські скелети... Сам Томпсон ледь не став черговою жертвою Священного Сеноту: підіймаючись, він забув відкрити клапан. Отямився в останню мить. Дослідник вижив, проте майже втратив слух.

Томпсон помер у похилих літах, шанованою, багатою людиною. Скарби сеноту знайшли притулок у музеї. Невдовзі почалося фатальне двадцятиріччя, з ним – Друга Світова війна...