Якби

Тихо падав сніг. Сніжинки, безшумно кружляючи, осідали на землю, де їх безжально розтоптували пішоходи. Сергій прискорив крок, аби швидше дійти до занедбаного літнього парку на березі ріки, де ніхто не паплюжив зимової краси і не було цих остогидлих йому людей.

Настрій був паскудний. І з кожним днем все гірший. Хоча ж Новий Рік починався напрочуд чудово. Як весело він його зустрів у колі своїх друзів! А потім, ті неймовірні дні з Наталкою, коли вже не треба було ходити на пари, а сесія ще не почалася. Далі були іспити, які давалися йому з легкістю. Окрім останнього. Якби ж йому попався інший білет! Сергій підготувався добре до всіх, крім двадцять дев’ятого. І, хто б, скажіть, подумав? Витягнув саме його! З кимось іншим усе можливо б і минулося, але викладач пам’ятав ті незручні питання, якими полюбляв його «ловити» студент на парах і тепер «відігрався» по повній.

Сергій пригадав, що після іспиту його намагалася втішити Наталка, але його все так дратувало, що він їй наговорив різних грубощів. Вся в сльозах, вона побігла геть, а коли він хотів попросити пробачення наступного дня, сказала, що між ними все закінчено. Навіть на телефонні дзвінки припинила відповідати. Якби ж він тоді виявив трохи більше стриманості, то стосунки б вдалося врятувати!

До початку нового семестру лишалося ще більше тижня і хлопець поїхав до батьків додому в Олександрію, щоб не ятрити очі місцями, пов’язаними з Наталкою. Але й тут спокій не знайшов його. Юнаку постійно ввижався докір в очах батька, дратувала надмірна опіка матері, і через кілька днів хлопець знову «зірвався». По-суті, розкричався через якусь дрібницю – мама пересолила суп. Якби не це, може все б і минулося. Але до цього аргументу приєдналася купа інших, які він пригадав. Тож, так і не доївши, зате наговоривши батькам купу зайвих речей, Сергій накинув куртку і вибіг на вулицю.

Його все дістало!

Йому набридли всі!

І він поспішав усамітнися. Пішов туди, де точно ніхто не мозолитиме йому очі. Зима в літньому парку – саме те, що йому зараз потрібно. І ці сніжинки, які витанцьовують свої мовчазні па – єдині, на чиє товариство він згодний.

Так, з головою занурений у свої похмурі думи, Сергій чимчикував містом і не помітив, як наскочив на якогось дідуся. Удар був не сильний, але такий несподіваний, що старий не втримався на ногах і гепнув на припорошений снігом асфальт.

- Не біда приходить одна, - промовив незнайомець, коли хлопець допомагав йому підвестися.

- Перепрошую, що я вас штовхнув! – вибачався Сергій. – Що ви сказали?

- Ну, я бачу в тебе був важкий день, якісь клопоти обсіли твою юну голову, а тут ще я підліз, - мовив старий, обтрушуючись.

- Та, не переймайтеся! – махнув рукою хлопець. – Якщо з вами все гаразд, то я пішов?

- Так, я абсолютно в нормі, - запевнив чоловік. – Тільки скажи-но мені, парубче, в якому місті я знаходжуся?

Сергій, який вже розвернувся, щоб іти собі далі, закляк на місці, а потім повільно обернувся. Схоже, старий таки добряче вгатився головою об асфальт, коли питає такі речі. Хоча, в усьому іншому виглядає цілком нормальним. Звичайний такий чолов’яга за сімдесят, у зимовій куртці та штанях. Щоправда, на голові у нього доволі дивна червона шапочка, а так у всьому іншому – звичайний пенсіонер. Стоїть, посміхається ввічливою інтелігентною посмішкою.

- Це місто Олександрія, вулиця 6-го грудня, - проказав Сергій, пильно вдивляючись в обличчя дідуся.

- Справді? – здивувався той. – А що сталося в грудні?

- Взагалі-то, зараз січень 2018 року, - підказав юнак.

- Не хвилюйся, я знаю, який сьогодні день. Я ж не з тих, у кого всі не вдома, - відказав дідусь. – Просто назва вулиці дивна, я такої ніколи не чув.

- Та ні, вона так завжди називалася!

- І це мене дивує. І будинки якісь незвичні, - мовив старий, обводячи поглядом довколишні дев’ятиповерхівки. – То що ж сталося 6-го грудня?

- Та що ви причепилися! – повернулося Сергію забуте роздратування. – Називається так, як називається. Мені то байдуже, чому так!

- Гаразд, не переймайся за це! – намагався заспокоїти хлопця дід. – Скажи краще, як пройти на бульвар Чижевського?

- Який бульвар? – здивувався юнак, бо ніколи не чув, щоб у його невеличкій Олександрії були бульвари. – А! Я зрозумів! Ви, певно, турист, і просто загубилися в незнайомому місті.

- Чому ж незнайомому! Це – Олександрія, столиця України.

- Ага… - промимрив Сергій і намацав у кишені мобілку. Далебі, саме час викликати «швидку». Мабуть, бідолаха розгубив рештки розуму від того падіння.

- Щось не так? – захвилювався чоловік, дивлячись, як неслухняними пальцями хлопець намагається розблокувати екран телефона.

- Все чудово! – відказав юнак. – Зараз я зателефоную і вас заберуть назад у Жовтневий.

- Жовтневий? – спитав старий і в його очах засяяв здогад.

- Ну, тобто, той мікрорайон перейменували у Байдаківський, але «дурка» від того нікуди не зникла.

- Зачекай, не треба дзвонити, я зрозумів у чому річ!

- Справді? – перепитав Сергій і збив уже набраний номер.

- Так! – кивнув головою старий. – Ти мабуть подумав, що я втік з божевільні, але це не так. До речі, мене звуть Пантелеймон.

- Дуже приємно! А я – Сергій, - відповів хлопець, ховаючи телефон назад до кишені.

- Так от, Сергію, я не божевільний. Просто я прибув з паралельної реальності.

- Ага… - телефон знову опинився у долоні юнака.

- Та зачекай ти з цим апаратом! – захвилювався дід, зиркаючи на руки Сергія. – Поспішиш – людей не насмішиш!

- Що? – перекручене прислів’я застало юнака зненацька.

- Дай мені десять хвилин – і сам усе побачиш! Дивися, ось координати порталу, - простягнув старий клаптик аркуша з кількома числами. – Здається, у вашій реальності в кожному телефоні є це, як його, інтернат…

- Інтернет!

- Він самий! Введи ці числа, щоб побачити, як нам слід пройти. Я знаю, це десь зовсім поруч.

- Ну, добре, - повагавшись, Сергій взявся набирати координати в навігаційному додатку. Зрештою, дід, здається, не буйний, а що за фокус з цими числами – подивитися цікаво.

Додаток одразу показав маршрут. Як і запевняв Пантелеймон, пункт призначення містився десь поруч, бо відстань становила заледве триста метрів. Дорогою хлопець вирішив захопити увагу діда, щоб той не встругнув якусь несподіванку. Раптом у нього в рукаві прихований шматок арматури, яким він вирішить помститися, варто лише відвернутися? Тож Сергій обережно став випитувати про той паралельний світ.

- Ой, ну він у чомусь схожий, але багато в чому відмінний. Там теж є Україна, тільки вона стала незалежною ще сто років тому, а Олександрія – столиця. І виглядає зовсім не так. Якщо порівнювати з іншими містами вашого світу, то це більше схоже на місто Круків…

- Яких ще круків?

- Столицю Польщі.

- А хіба це не Варшава?

- А! Точно, КрАків! А Варшава була столицею тимчасово. У тій реальності.

- І що, велика ваша Олександрія?

- Та вже ж не маленька! Мільйонів сім мешканців, є метро, трамваї, річковий порт і аеропорт, купа різних районів, потужний промисловий центр та університетське містечко.

- Фантастика! – замріявся Сергій. – Мені б тоді не довелося їздити в інше місто на навчання.

- Так, у нас би ти був столичним хлопчиком, - посміхнувся Пантелеймон.

- Але як це стало можливим? – задумався Сергій.

- Там, звідки я, історія пішла іншим шляхом років сто тому. Жовтневий переворот привів до влади більшовиків, але не надовго. У нас вже ніхто давно не пам’ятає, хто такий Ленон.

- У вас не було «бітлів»?

- І! ЛенІн! Він щось намагався воювати проти України, але коли Григор’єв підняв повстання у 1919 році, більшовики назавжди покинули наші терени. А сам колишній отаман і перший постійний президент України переніс столицю до себе в Олександрію, бо вона була майже в центрі країни. Ну, і щоб Кубань було ближче утримувати.

- Кубань – це Україна?

- У нас – так! І не тільки Кубань. Більшовики у вашій реальності «відкусили» чималі шматки, де переважало українське населення. Наша Україна рази в півтори більша за вашу… - мовив дід, коли навігаційний додаток на телефоні Сергія повідомив, що вони дійшли до місця призначення.

- Хм, дивно! Дуже дивно! – задумливо мовив Пантелеймон, роззираючись довкола.

- Як на мене, ми стоїмо на звичайному шкільному стадіоні. Так, діти зараз тут не бігають, але це тільки тому, що нині зима, - розтлумачив по-своєму здивування діда хлопець.

- Я не про те! Тут мав бути портал, розумієш? Це такий собі курган, в якому схована точка переходу між світами.

- Діду, в нашому місті є кургани, але в інших місцях.

- Точно! – просяяв Пантелеймон. – Насправді в Олександрії було споруджено чотири кургани-портали, які утворюють правильних квадрат…

- Давайте зробимо так, - перебив діда юнак. – Я вас відвезу четвертим автобусом на назад на Байдаківку і ви там зможете займатися своєю геометрією, скільки заманеться.

- Так, так! Пішки буде далеко, краще – автобусом! – погодився дід, пропустивши згадку про Байдаківку.

Пара вийшла з території школи і попрямували до автобусної зупинки на Соборній вулиці, де знаходилася найближча автобусна зупинка. Дорогою Сергій намагався заговорити діда, щоб той, бувало, не чкурнув кудись і не накоїв лиха.

- Скажіть, а чому портали – саме кургани?

- О, ну так їх краще видно в степу. Та й на місці з курганом менше всякого будуватимуть. А то уяви: переносишся в паралельний світ і опиняєшся у когось у ванній кімнаті. От сміху, правда?

- Не те слово! – зобразив посмішку хлопець, хоча йому було й не смішно.

- Мене дивує, що курган зник. П’ятдесят років тому я ним ще користувався. Щоправда, тоді тут не було цих багатоповерхівок навколо. Але ж ти кажеш, що інші є?

- Ну, я не знаю, скільки їх є, але один точно нікуди не дівся. Це на перехресті вулиць Діброви і Братської, неподалік від Соборної площі.

- О, то ми туди зараз поїдемо?

- Е, може не треба так швидко? Давайте спершу на Байдаківку.

- Наша пісня нова й гарна, починаймо, як не марно! – висварився дід. – Послухай, хіба тобі самому не цікаво побачити?

- Побачити що? – неуважно спитав хлопець, визираючи, чи не їде автобус – вони саме дійшли до зупинки.

- Як я раз – і зникну з цього світу. Збоку виглядає вражаюче, повір!

- Не треба нікуди зникати! Я й так бачу, що ви трохи загубилися. О, їде наша «четвірочка»!

- Сергію, в мене ідея! А ти хотів би побачити паралельний світ на власні очі?

- Що? Це ви про «дурку»?

- Ти не віриш, бо не бачив. Дай мені один шанс, і сам зрозумієш, що до чого.

Сергій вагався. Автобус саме зупинився і з розчинених дверей виходили люди, а потім стали заходити інші. Хлопець враз подумав: а раптом старий правий? Навіть, якщо й городить повну нісенітницю, півгодини нічого не вирішують. Спробувати?

З шумом двері зачинилися і автобус поїхав геть.

- Ходімо на інший бік. Туди їде «п’ятірка», - потягнув хлопець діда до пішохідного переходу.

Пара перейшли до зупинки на протилежному боці вулиці і незабаром сіли до автобуса №5. Хвилин за п'ятнадцять вийшли з нього на вулиці Діброви і, пройшовши кількасот метрів, опинилися біля меморіального комплексу. В його центрі височів скіфський курган, який в радянські часи був перетворений у пантеон земляків, полеглих у роки Другої Світової війни.

Сергій з Пантелеймоном піднялися східцями на верхній майданчик, де стояла скульптура невідомого солдата. Хлопець роззирнувся – все, як і завжди. Він чимало разів бував у цьому місці і ніколи не помічав нічого незвичного. Ті ж самі плити з іменами бійців, прив’ялі букети і цей монумент. Юнак запитально поглянув на діда.

- Танцюй! – замість відповіді мовив Пантелеймон.

- Тобто? – не зрозумів Сергій.

- Портал сам по собі не відкриється. Треба виконати танець. Тобі це зробити легше, бо в мене ноги вже не ті.

Сергій став нерішуче тупцяти. Став злегка вигинатися, переставляти ноги і змахувати руками.

- У тебе що, контузія? – здивувався дід.

- Та ні, це звичайний танець. Я так на дискотеках завжди танцюю.

- О, часи! О, злі чаї! – вирвалося у Пантелеймона. – Ушквар гопака! Ти чув про таке?

Сергій на мить замислився. Потім пригадав свою шкільну самодіяльність і став присідати, вставати і робити інші потрібні рухи. Спершу було важко, але потім тіло саме згадало, як то було, і вже він бадьоро витанцьовує гопак. Гордий за себе, юнак поглянув на діда і, несподівано, помітив сяйво. Поки він танцював, поруч з’явилася кількаметрова сяюча куля.

- Що за?... – почав, але не зміг закінчити фразу Сергію, бо в нього в прямому смислі відвисла нижня щелепа.

- Ласкаво прошу в паралельний світ! – задоволено мовив Пантелеймон, натискаючи кнопочки на якомусь пристрої в своїх долонях. – То як, хочеш побачити іншу Олександрію?

І поки хлопець збирався з думками, дід взяв його за руку і обережно увійшов до сфери. Щойно вони опинилися всередині, все навколо поглинуло біле сяйво (аж до болю в очах!), а потім воно зникло і пара опинилася знову на тому самому кургані.

Тобто, Сергію лише в першу мить здалося, що це той самий курган – майданчик так само встилали гранітні плити, по краях містилися списки загиблих. Проте на місці пам’ятника солдату стояла якась абстрактна скульптура. А замість одноповерхових будиночків, що тулилися до підніжжя пагорба, постали вишукані кількаповерхові споруди довоєнного стилю.

- Це де ми? – розгублено вимовив Сергій.

- Це – Олександрія! Але не та, до якої ти звик.

- Як, Олександрія? – крутив головою хлопець, марно намагаючись знайти знайомі пейзажі.

- Ходімо, я тобі проведу невелику екскурсію. Заодно покажу місця, які виглядають так само, як у вас, - Пантелеймон взяв юнака за руку і сходами спустився додолу.

Чоловіки вийшли з території меморіального комплексу і потрапили на вулицю з таким жвавим рухом, якого Сергій не пам’ятав у своєму місті. Та й будинки такі бачив хіба в історичному центрі Києва чи інших великих міст. В архітектурних рисах вгадувався довоєнний модерн, місцями привертав увагу конструктивізм. Забудова вулиць була щільна, «коридорного» типу, заповнена будинками в три-чотири поверхи, а не одноповерховими халупами, які були в реальності Сергія.

Та найбільше хлопця вразила вулиця Соборна, яка поблизу однойменної площі була зроблена суцільно пішохідною. Перші поверхи будинків рясніли різнобарвними вітринами і терасами кафе, всюди було велелюдно. Місцями люди скупчувалися навколо вуличних музик чи інших майстрів шоу. В кількох кутках площі рясніли вогниками атракціони та інші майданчики для відпочинку дітей і дорослих.

Сергій ні за що б не повірив, що це його рідне місто, якби в одному місці Соборної вулиці не вгледів групу двоповерхових будинків кінця позаминулого століття, які дивом збереглися і в його реальності. Щоправда, там вони стояли занедбані та обшарпані, а тут перебували явно в пошані, як одні з найстаріших збережених споруд міста.

А ще його вразили люди. Вони всі ходили такі привітні і піднесені, наче сьогодні у них найкращий день. Чимало зустрічалося молоді. Траплялися представники різноманітних субкультур. А на слух юнак неодноразово розрізняв іноземні говірки, хоча більшість спілкувалися українською, причому, чистою, а не тим суржиком, який оточував його змалку.

- Це крутіше, ніж Київ! – зрештою зізнався він Пантелеймону.

- Звісно! – погодився старий. – Я знав, що тобі сподобається. Якщо хочеш, можеш лишатися тут.

- Що, справді?

- Авжеж! – запевнив дід. – Наші реальності дуже подібні. Зокрема, західний світ і Росія приблизно однакові. А от Україна і, зокрема, Олександрія, відрізняються дуже. То чи варто тобі повертатися туди, де гірше?

- Це точно! – погодився Сергій, але раптом засумнівався. – Зачекай, а чому тоді ти до нас мандрував, якщо тут краще?

- Я взагалі полюбляю подорожі паралельними світами.

- Тобто, їх не два?

- Їх нескінченна кількість!

- Отакої! – здивувався хлопець. – То що, може є ще кращі?

- Певно, що є! – погодився Пантелеймон. – Але з тих, де я бував, ця Олександрія найбільш приваблива. Тому я й осів тут. До речі, мене вдома вже зачекалися. Якщо ти вирішив лишитися в цьому світі, то я піду?

- Так, звісно!

І Пантелеймон почимчикував у своїх справах.

Сергій ще трохи прогулявся центральною площею, яку оточували не «хрущовки» його світу, а неймовірно красиві багатоповерхівки, а потім подався додому.

Щоправда, це було не так вже й просто. Покинувши центр, хлопець потрапив до кварталів, які в його реальності забудовувалися типовими дев’ятиповерхівками. Тепер же він блукав вуличками, що навіювали йому думки про Львів, Одесу, чи той же Краків. Зрештою, він вийшов на те перехрестя, де знаходилося батьківське житло, і холодний піт протік його спиною – там стояв інший будинок!

Сергій хутко дістав телефон і заходився гарячково набирати знайомі номери. Але всі виявилися недоступними. Як же він не подумав! Якщо хід історії розгалузився сто років тому, то його предки могли жити не тут. І, ясна річ, вони мали інші номери телефонів, якщо в цій реальності взагалі є такі речі, як телефони.

Хлопець з усіх ніг побіг назад на Соборну площу, щоб відшукати Пантелеймона. Але серед юрмища це було безнадійною справою, в чому Сергій переконався дуже скоро. Єдине, що лишалося – повернутися на курган. Можливо, портал ще працює? Тоді він перенесеться додому і знову буде зі своїми, хай навіть і в гіршому світі.

Та щойно юнак прибіг на потрібне перехрестя і наблизився до сходів, як його зупинили двоє у формі:

- Ви Сергій?

- Так, - невпевнено мовив хлопець.

- І з вами ще був Порфирій?

- Який ще Порфирій?

- Він ще любить називати себе під псевдонімом Пантелеймон.

- Ха, велика різниця!

- Просто, Порфирій – наш злісний противник і взяв собі абревіатуру від префіксів пан-, теле- і нашого міністерства.

- Освіти і Науки? – здивувався Сергій.

- Охорони Надреальності. То ти знайомий з Пантелеймоном?

- Так, - погодився Сергій. – А що з ним?

- Знову порушення! І ви, звісно, не знаєте, де він зараз?

- Ні, я його сам шукаю, - мовив хлопець і враз стрепенувся: - А що за порушення?

Двоє перезирнулися. Зрештою, один з них мовив:

- Мандрівки між реальностями заборонені.

- Заборонені? Але чому? – не розумів Сергій.

- Щоб запобігти порушенню часово-просторового континууму.

- Зачекайте, а звідки ви це все знаєте? Хто ви взагалі такі?

- От ми якраз із урядової організації, яка ловить таких «зайців», як ви.

І тут Сергій помітив відповідні емблеми на чоловіках, а також фургончик неподалік з такою ж символікою. Серце стислося від думки, що його зараз заарештують і решту життя він проведе у в’язниці, хай навіть і найкращої з Олександрій.

Сергія й справді відвезли у спеціальну установу. Але, на його здивування, на «пожиттєве» його не прирекли. Якимось дивом вони знали про нього майже все, навіть те, що він ще півгодини тому не підозрював про існування паралельних світів. Тож йому організували адаптацію до нової реальності, надали житло, влаштували на навчання в місцевий університет і забезпечили фінансово на початкову купівлю необхідних речей.

Тільки однієї вимоги не вдалося зробити – повернути хлопця в його світ. Виявляється, кожен перехід між реальностями теоретично криє в собі небезпеку «склеювання». Тобто, коли два світи знову поєднуються в один. При цьому починається страшенний хаос, бо комбінація речей з різних світів може призвести до непередбачуваних наслідків, включно з колапсом всієї реальності!

І почалося в Сергія нове життя. Він продовжив навчання в Олександрійському університеті за тією ж спеціальністю, якою оволодівав у Київському. Щоправда, у цій реальності освітній процес відбувався зовсім не так. Викладачі не читали сухих лекцій, конспекти не перевіряли, а за каверзні питання не відігравалися на іспитах. Навпаки! Ініціатива заохочувалася. Слова викладачів не вважалися істиною в останній інстанції. Разом зі студентами вони торували шлях до знання і навчали логічним викладам та роботі з інформацією. Так, головними були не стільки самі знання-як-дані, а вміння знаходити, аналізувати інформацію та використовувати її для розв’язування своїх завдань.

Не менш вражений Сергій був і з інших аспектів життя. Місто було процвітаючим, мешканці не знали злиднів, тому він ніде не чув сварок, нарікань чи відвертого засудження чиїхось вчинків. Люди здавалися відкритими і щирими, поступливими, привітними і добрими. Хоч він і прибув з іншого світу, тут почувався навіть більш комфортно, ніж у себе. Тож не дивно, що за кілька місяців хлопець геть забув про те, що колись мешкав у іншій реальності.

Але якось у квітні він з однокурсниками ходив до ботанічного саду дивитися на цвіт магнолій. Побачити диво природи прийшло чимало охочих, тож студенти потрапили у своєрідний конвеєр з відвідувачів. Сергій ішов разом з друзями, відчував себе весело і по-весняному легко. Аж раптом щось привернуло його увагу. Десь попереду між голів відвідувачів замайоріла червона шапочка. Це було дивно хоча б тому, що погода стояла доволі тепла і головних уборів ніхто не носив. А потім хлопець згадав, що він уже бачив точно таку шапочку на одному дідусю.

Сергій хутко протиснувся між людей і опинився поруч з носієм незвичної речі. Хлопець торкнувся руки чоловіка, той обернувся і одразу впізнав його:

- Сергію! Скільки літ, скільки весен! А я все оце думаю, як ви тут. Подобається?

- Неймовірно! – погодився юнак, йдучи поруч з Пантелеймоном. – Я ніби все життя тут прожив.

- От і чудово! – зрадів старий. – А як батьки? Впізнали тебе?

- А я не знайшов їх, - враз спохмурнів Сергій. – Схоже, у цій реальності їх немає, або вони живуть в іншому місті.

- Ой, як негарно вийшло! – поспівчував Пантелеймон. – Але не сумуй, зараз ми подивимося, що можна зробити.

По цих словах чоловік дістав з кишені якийсь пристрій, щось там поклацав, а потім сумно повідомив:

- На жаль, нічого не вийде. У минулому батьки твоєї мами прибули з Росії, бо у твоїй реальності чимало росіян переселяли в Україну, а українців – навпаки. Проте у нас цього не було. Тож, твої батьки навіть не знайомі між собою, а твоя мама мешкає десь за Уралом.

- Що? – не повірив почутому Сергій. – Я ніколи більше не побачу своїх батьків?

- Заради Бога, не треба голосити! - схопив його за плечі Пантелеймон, озираючись, чи не привернули вони уваги. – Ходімо до мене додому, я тобі покажу одну штуку.

- Ти хочеш перенести мене назад?

- Ні, ти лишишся тут. Але батьків побачиш!

Пантелеймон вивів Сергія з саду і повів якимись вуличками вглибину приватного сектора, який місцями ще лишився в паралельній Олександрії. Разом вони зайшли до однієї з нічим не примітних садиб. Потім Пантелеймон відкрив прихований люк у підлозі кімнати і спустився в підвал. Коли Сергій поліз за ним, то побачив, що вся кімната заставлена різною апаратурою, призначення якої було йому невідомим. Посеред хаосу техніки вирізнявся великий екран на стіні.

- Сідай ось тут, - вказав Пантелеймон на диванчик навпроти. – Зараз я налаштуюся на хвилю потрібної реальності, наведу сигнал на твоїх батьків і ти зможеш побачити їх на цьому екрані.

- А я зможу з ними поговорити?

- Ти що, полюбляєш розмовляти з телевізором? Це лише вхідний сигнал, вони навіть не знатимуть, що ми за ними спостерігаємо.

За кілька хвилин Пантелеймон налаштував прийом і Сергій побачив свою рідну квартиру. На кухні сиділи батьки і сумно про щось говорили. Хлопець прислухався.

- Сьогодні рівно три місяці, - понуро мовила мама. – В поліції нічого нового не виявили?

- Ні, - зітхнув тато. – Кажуть, що тіло за зиму могло знести течією куди завгодно і його вже ніколи не знайти.

- Це я винна! – заплакала мама. – Нащо я тоді пересолила той суп!

- Якби не крига, його б могли знайти одразу, - мовив тато. – А так, лишилася сама лунка. Не треба було мені бути з ним таким суворим. Це ж він з відчуття вини туди стрибнув.

По той бік екрану задзвонив телефон і батьки вийшли з кухні.

Сергій сидів, наче водою облитий.

- Діду, це виходить, поки я тут три місяці розважався, мої батьки там собі місця не знаходили? І скільки ще часу будуть мучитися?

- Я не знаю, - знизав плечима Пантелеймон. – Справді, вийшло дуже погано, що вони подумали, ніби ти втопився через них. Адже, коли ти перенісся у цю реальність, ти з тієї просто зник, от вони й вирішили, що ти вчинив самогубство.

- А як мої інші друзі? Покажи Наталку!

Старий щось поклацав у налаштуваннях і за мить на екрані з’явилася кімната студентського гуртожитка. За столом сиділа Наталка і дивилася на фото Сергія.

- Сьогодні три місяці… - шепотіла вона. – Це ж ти з любові до мене звів рахунки з життям. Якби я знала, що ти так сильно мене кохаєш, я би ніколи тебе не кинула! – зайшлася дівчина безутішним риданням.

Сергій і собі не стримав сльози Пантелеймон вирішив за краще вимкнути канал. Коли хлопець трохи заспокоївся, то подивився на діда благальним поглядом:

- Що я можу для них зробити? Вони страждають через мене. Я би все віддав, щоб цього всього не було.

- Справді?

- Так, це єдине, чого я хочу.

- Ех! - зітхнув дід. – Є один спосіб, але дуже ризикований.

- Який?

- Я можу тебе відправити назад у той самий момент, коли ти зник зі своєї реальності.

- Подорожі в часі можливі?

- Взагалі-то, там купа обмежень. Але якщо ми зробимо ось так, то зможемо уникнути небезпечних парадоксів. Щоправда…

- Що?

- Треба все зробити дуже точно. Бо якщо ти перенесешся у більш ранній момент і побачиш самого себе, то тебе просто розірве на шмаття і ти зникнеш з усіх реальностей.

- Але ж ти постараєшся, щоб цього не сталося?

- Звісно! – запевнив дід. – Проте є ще одне «але».

- Яке?

- Якщо на манди між реальностями «вони» ще можуть закрити очі, то за подорожі в часі тебе «забанять» навічно.

- Що ти маєш на увазі?

- Ти більше ніколи не зможеш покинути своєї реальності.

Сергій повагався лише мить. Йому згадалися останні три місяці, проведені наче в раю, а потім він пригадав засмучених батьків і рішення здалося очевидним:

- Я готовий! Пішли до кургану!

- Е, ні! – притримав його дід. – Звичайний портал не підійде. Але в мене є спеціальна капсула. Можемо влаштувати хоч зараз!

Пантелеймон відсунув якісь коробки і Сергій побачив невеликі дверцята. Дід відкрив їх, ввімкнув світло і запросив юнака заходити. Всередині не було майже нічого, окрім різноманітних індикаторів та кнопок. Старий ввів потрібні налаштування, після чого попрощався, лишив Сергія самого і зачинив двері.

За мить юнака засліпило яскравим світлом, аж довелося примружитися. Коли ж він розплющив очі, то побачив, що стоїть на одній з вуличок неподалік вокзалу. Із сірого неба сипався сніг, люди навколо ходили в зимовому вбранні, а на ньому був той самий одяг, в якому він вирушав у мандри.

Сергій стояв і роздивлявся навколо. Так, це була його Олександрія. Хай, не така, як столичний град з паралельної реальності, але це місто він знає з самого дитинства. Все таки, як добре опинитися вдома!

Від теплих спогадів посмішка розпливлася на обличчі юнака. Аж раптом хтось поклав йому руку на плече. Сергій рвучко обернувся і мало не збив Наталку.

- Ти чого? – засміялася та. – Хіба не чув, що я тебе гукала?

- Не чув, – відповів він. – Але чому ти не в Києві?

- Я приїхала до тебе! Пробач, що я тоді на тебе образилася. Якби я…

- Ні! – зупинив її Сергій. – Відтепер ніяких «якби». Це – наш світ, і все відбувається так, як має в ньому має бути.

- То ти вже не сердишся на мене?

- Я не серджуся. Навпаки, я дуже радий, що ти приїхала! Ходімо, я познайомлю тебе зі своїми батьками.

І пара, взявшись за руки, пішла припорошеною снігом вулицею.