Як воно там?

.

„… у кожного святого є своє минуле, і у кожного грішника є майбутнє”.

Г. Полинська.

Батьки поїхали на відпочинок у Моршин. Мама все бідкалась, перед від’їздом, турбувалась, що не наготувала йому їжі принаймні на увесь наступний тиждень. Альф терпеливо мовчав. Був навіть радий - урешті матиме можливість харчуватись, як душа просить. То ж зараз, хоча було вже за північ, вийняв із холодильника готовий пакет. Розгорнув. Залишилось покласти в мікрохвильову пічку, і через 3 хвилини – їжа готова. Швидко й без клопоту.

- Альф,  я відкрив щось надзвичайне! Будь удома, зараз заскочу, - виспівала „аська”. Аби Грінго покинув своє зручне місце біля комп’ютера мусіло статися щось незвичайне. Мали спільну справу – разом створювали сайти й підтримували їх. Грінго займався саме підтримкою, Альф же  програміст, творив. Це, звичайно, приносило сякий – такий дохід. Як кажуть, для підтримки штанів, міг заплатити за кругло добовий доступ до Інтернету, купувати всілякі новинки комп’ютерної техніки, та ігри. Вділяв  так само якусь дещицю батькам, аби не дорікали, що „краде в Бога час”, як це вже почали варнякати родичі Грінго. Вони й справді, всенькі дні проводили за комп’ютерними іграми, початок яких загубився в шкільних роках, і  кінця яким не передбачалось. Хоча, усяке може бути, його шкільний дружбан, Грінго вирішив, бачте, у своїх неповних двадцять три одружитись, й зараз наполегливо шукав додаткового заробку. То ж Альф не сумнівався, що Грінго прикордубасить із новою пропозицією, і йому знову й знову доведеться прораховувати варіянти, аби той не вляпався в халепу.

Грінго – його життєвий подорожник, вони товаришували з незапам'ятних часів. Усюди, куди сягала пам'ять, випливав Грінго. Можливо тому, що у їхній щирій приязні був  лідером. Лідерство Грінго визначилось іще  в дитячому садочку – на той час Тарас був міцнішим, і Маркові від нього частенько діставалось на горіхи, (тоді вони іще послуговувались власними іменами – Тарас та Марко). Коли почали грати в командні комп’ютерні ігри, кожен взяв собі псевдо. Оскільки ігри стали не лише хобі, а й основним у житті заняттям, про власні імена й забули…

Тарасова сім’я – потомственні фізики, то й для свого дитяти  не мислили іншої долі, - довелось йому, бідоласі, таки закінчувати „фізику” в універі,  працювати в „їхньому” науково-дослідному інституті, а тепер іще й писати дисертацію. Слава Всевишньому, бодай забезпечили хлопчину житловою площею, де той міг жити разом зі своїм компом у прекрасному, ірреальному світі.

Альф,  хоча й проживав разом зі старими, на життя теж не скаржився. Батьки вкладали в нього всю свою любов, усю душу. Відтак, ані трохи не заважало йому те, що проживав укупі з ними, навпаки, чинило його життя іще привабливішим: гардероб його завжди був у порядку, навіть свіжа хустинка завбачливо увіпхнута в кишеню й черевики наглянсовані, а від певного часу його навіть перестали запрошувати в кухню поїсти. Приносили сюди. Так, його комп'ютерний стіл став й обіднім, то ж міг знаходитися у своєму прекрасному світі 24 години на добу, не відволікаючись на „дрібниці життя”. Студії свої він завершив, зупинившись на бакалавріаті, щоправда, закінчив й  комп'ютерну академію, де його іще під час навчання запросили викладати комп’ютерне програмування. Випадок в історії навчального закладу, як казав директор академії, настільки  безпрецедентний, наскільки й закономірний. Бо його знання в цій царині були набагато вищі, аніж тих, хто викладав курс, і Альф постійно вказував професорам на їхні помилки. Урешті, коли один із них звільнився з роботи, посів його місце. Та закінчивши академію із червоним дипломом, й здобувши почесну медаль "Золота голова Академії" одразу ж подав заяву на звільнення. Здивованому директору, (бо щастя викладати в академії випадало далеко не усім бажаючим!), відповів, що його не влаштовує платня. Лукавив, звісно, бо ж потреби у нього скромні, - не п’є, не палить, дискотеки, теж і його не цікавлять. Батькам пояснив  інакше: „Значно більше зароблю не відриваючи задка від комп'ютерного крісла”. Таке тлумачення дало йому моральне право усенькі дні проводити побіля комп'ютера. В його до краю обмежений світ, входила іще Оксана, дівчина, з якою зустрічаються от уже чотири роки. Могли, звичайно, одружитись, принаймні, винайняти квартиру, і жити разом, як це їй  пропонував, та, того чомусь не хотіла… Ото ж мусив два чи три рази в тиждень відриватись від моніку… Останніми часами робив це не дуже охоче, - дівчина стала його „діставати”, назвала „комп’ютерним Обломовим”, та терпів, бо знав, - жінки всі недалекі. Насправді, тієї мудрості він набрався зі спілкування в комп’ютерному світі. Оксана ж бо у нього перша. Але справджувати почуте, й гадки не мав, - яка то дурня, – особисто „пізнавати світ”, „вчитись на своїх помилках”, - усе це „мулі”, які він залишив у минулому тисячолітті.

Очі у Грінго палали.

-   Такий кайф! Ти, старий, - не повіриш! – почав захоплено. Ми з тобою завжди підсміхались з дурні, про хакерів, які постійно зламують коди банків, і секретних військових об’єктів. Та вчора й мені подібним чином вдалось потрапити на охренілий сайт. Чого там тільки немає: порно, зоофілія, гомики, лесбіянки, навіть педо й некрофілія. У кожному розділі щонайменше по 200 галерей. І фільми цілі, не різані! В одну дайку я мало не закохався, - розпалювався Грінго. Альф скривився.

-   Ти почав цікавитись брудним порно?

-   Це не те, що ти думаєш, брате. Світ невиданих насолод. Щоправда, в манері де Сада, - трохи садомазохістське. Наша гра – „Diablo”? порівняно з тим, що є на сайті – дитячі витівки. Подивись, переконаєшся!

-   Мене цілком влаштовує наше „Diablo”, я лиш почав входити в смак, і не збираюсь нічого міняти.

-   Повір, ми ніколи нічого подібного не бачили, Грінго говорив зі щирим захопленням, Альфа це здивувало, й водночас заінтригувало, - приятель ніколи нічим так щиро не захоплювався. Пальці друга з шаленою швидкістю бігали по клаві. Він вибив урл сайту, натиснув на „вхід”. Хитре сплетіння трикутників, - це зображення Альф із певністю десь уже бачив, напевно, масонський символ, міркував, розглядаючи верткі трикутнички. Гарненька флешка, - відзначив про себе, - це збило скепсис. „Welcome! Willcomm!” Уведіть особистий код на вашому флайєрі. Грінго тут же вистукав його код. „Дякуємо! Ви увійшли в систему. Ваші дані занесені в базу. Для продовження натисніть тут”.

-   Ну все. Далі сам даси собі раду, - Грінго підвівся, - Я побіг, пізно вже! Справді, стрілка годинника показувало початок другої.

-   Що з цим накажеш робити?

-   Нічого робити не треба, просто покоцай! – кинув Грінго зачиняючи двері.

-    Щось підказувало Альфу не лізти на розрекламований товаришем сайт. Це „щось”, Альф називав, „добрими силами”, віддавна дослухався до добрих порад, які йшли "звідтам". В дитинстві це джерело він називав ангелом-охоронцем. Та давно витер це з пам’яті. Не личило йому, Альфу, комп'ютерному авторитетові, жити у світі бабусиних казочок.

Цікавість перемогла, він у головному меню. Сотні галерей, сотні фото й відео вебкамер, якихось чудернацьких, нереальних пропозицій і все за „так”. Почуття гумору в розробників сайтів досить своєрідне, - сатанізм, пекло. Хоч був до всього звичний, на якусь мить навіть мороз по шкірі пробіг. Що це? Страх? Чи усе-таки передчуття потаємної насолоди? Можливо мав слушність Борис Стругацький, коли твердив, що людина завжди  насолоджуватиметься, спостерігаючи за чужими нещастями…Відтак, завжди матимуть попит трилери, фільми жахів. Дивлячись, ми, напевно, втішаємось, що все це відбувається не з нами… ”Правильні думки” все ще навідували Альфа. Відчув страхітливу втому, і вирішив перенести перегляд на завтра. Вимкнув комп, із задоволенням протягнувся на вигідному ортопедичному матраці. Уже відлітаючи в країну сну, почув характерний звук, - комп’ютер завантажувався. Що іще за придибенція? Усіляке бувало, та такого коника, комп йому іще не викидав. На екрані монітору появилося вікно, що продовжувало встановлювати зв’язок з Інтернетом. У вікні броузера незнана сила вибила знайому адресу. Завертівся символ із трикутників, які то розпадалися, то знову з’єднувалися. Чортівня якась! Альф усе ще не вірив у реальність того, що відбувалося. Рука потягнулась до продовжувача, де можна було відключити комп'ютер від живлення. В останню мить зупинився.

-   Чи, бува, не злякався я комп’ютера, якого складав власноруч, де знав кожну схему, кожен діод. Усівся за стіл. Став придивлятися до хитросплетіння павутини, й зі здивуванням спостеріг, що екран побільшав. Його сяйво заполонило всю кімнату. Далі все відбувалося надзвичайно швидко: завертілися трикутники, що стали схожими на павука, що розпростав свої лапи, ще й розкинув мов сітку павутиння, воно охоплювало його зусібіч, та так, що не міг навіть і пручатись, і почало затягувати у середину. Ситуація нагадала йому схему дії фотоапарата зі старого підручника фізики, де була зображена схема дії лінз фотоапарата, - велике зовнішнє зображення, зменшуючись у сотні разів переноситься на плівку фотоапарата. З ним відбувалося щось подібне. Ница свідомість не могла охопити того, що саме відбувається, це, вводило його в стан каталептичного шоку. Повернувши голову побачив позаду обриси любимої кімнати. Усе ж із чіпких павутинячих лап зумів віддерти руки, навіть ударив ними в скляний екран монітора, та по той бік екрану фізичні сили не мали ваги…

 Міцна й невмолима сітка відносила його все далі й далі. Останнє, що бачив Альф, це світ, що стиснувся до діагоналі монітора. Опісля - „мраки”. Він перестав опиратись.

До болі знайомий звук привів Альфа до тями – скрегіт каміння, це без сумніву – саме цей звук. Лише на березі гірської річки звук цей був веселий, співучий. Нині ж це важкі жорна, де каміння перетирались зі стогоном, - важкий, натужний звук. Прокидаюсь зі сну? Та, кинувши зусібіч позирки, усвідомив, що ступає в довгій шерензі людей по великій річковій гальці. Напевно, іще не прокинувся, - попросту перескочив з одного сну в інший, - таке уже бувало. Полегша від думки тривала лиш на мить. Скрегіт давив на вуха. Його все важче було  переносити. Хто ці люди, з низько опущеними головами, що бредуть із ним поруч? Не міг роздивитись – чоловіки це, чи жінки? Вочевидь, бачу сон про концтабір… Була подібна картина в якомусь фільмі. Припинив ходу із твердим наміром допитатись правди, та люди, що йшли позаду, - не зупинились, обходили його, не підіймаючи голови, звертався до них, та не почув звуку власного голосу. Нескінчена вервечка спрямовувала свої стопи в невідомому напрямку. Це точно сон! Це лише у сні починаємо бігти, а ноги не несуть, не мають сили руки, говоримо, а звуку немає…

Удар у спину,  повернув його до реальності. Ось лише до якої? Реальності сну? Спостеріг, що хтось жорстко підтримує стрій. Хоча охоронців чи наглядачів, йому, так і не вдалося розгледіти, навіть того, хто огрів його канчуком він не побачив. Лише як уповільнював крок, чи витягав мов страус голову, аби збільшити поле зору, справа, чи зліва насувалась тінь, і зловіще свистів канчук. Що б все це мало в біса означати? Мозок, який на початку взагалі відмовився сприймати умови такої реальності, гарячково запрацював. Але, жодної асоціації, окрім картини концтабору не виникало. Звук скреготу каміння виводив із рівноваги, не дозволяв на чомусь зосередитись. Врешті рельєф поверхні почав мінятись, кам’яне плато закінчилось, почався спуск у долину. Це дало змогу оцінити розміри їхньої валки. Попереду йшли тисячі, напевно, стільки ж позаду. Скільки всього тут людей, навіть приблизно визначити не міг. Тьма, - це  визначення татар пасувало хіба найкраще.

Слава Богу, залишився позаду дивний скрегіт. Ґрунт надалі був кам’янистим, та галька закінчилась. Тепер переступав через великі брили, що до болю нагадували карпатські Горгани. Аби щось зрозуміти, треба знайти бодай якусь відправну точку. Що останнє бачив він, покидаючи такий знайомий, і милий серцю реальний світ? Напевно, павука, чи радше символ складений із трикутників, що чимось його нагадував. Ні, йому не згадати, що означає цей символ - ніколи серйозно не ставився до кабалістики. Що це все могло його обходити?     

   Те, що почав аналізувати, принесло бодай якусь полегшу. Та все ще не тямив, що тут відбувається.

Безконечний потік людей стікався в долину, і заповнював величезний простір, що його годі охопити зором. Небо над долиною вкрите темною, зловісною хмарою. Ані натяку на якусь рослинність. Бо й звідки? Те, що було під ногами, важко окреслити, як землю. Радше, - лава, хоча для нього все рівно - незнайома субстанція, бо лави ніколи не бачив. Не міг зорієнтуватися, вечір це, чи навпаки, - ранній ранок. Ніколи не бачив, аби грозові хмари так довго зависали в повітрі. Мертва передгрозова тиша гнітила. Як може атмосфера витримувати таку напругу? Швидше б уже вдарила блискавка, чи загриміло…Нараз його й іще декількох бідачисьок конвоїр почав відтісняти. Їхній маленькій групці, десь біля десяти осіб, визначили окремий майданчик, де їм дозволили присісти. Хоча втоми Альф й не відчував, можливо, через те що нерви напружені вкрай. Монотонний, без жодних модуляцій голос, що розносився невідомо звідки, подавав інформацію.

-   Ви знаходитесь на розподільному майданчику корпорації „Пекло”. Терпеливо дочекайтеся свого призначення. Ви будете займатися тим, чим займалися до того, як потрапили сюди. Ми не розлучимо вас із джерелом вашої найбільшої радості – працюватимете на Інтернет-сторінці пекла. Укладатимете програми, створюватимете ігри. Словом, будете у своїй стихії. Ми позбавили вас лише тіла. Ви позбулися клопотів із його обслуговуванням. Зважте, й погодьтесь, що для вас, це – благо. Ви й так, - давно вже живете у віртуальному світі…

 Слова мовлені спокійним, монотонним голосом укладались у свідомість і не будили протесту. Тут Альф уперше побачив обличчя „тіні”, як він про себе назвав їхнього охоронця. Такий жорстокий вищир у житті йому доводилось бачити лишень раз. Було це в якомусь американському бойовику. „Маска” в якій не було нічого людського – ані цікавості, ані співчуття, лише тупа насолода від завданого ним болю. Він уже й не йшов, а пролітав гнаний ударами, навіть напрямку куди його штовхають не намагався прослідкувати. Знає лише, що, таким чином, просувалися вони із шаленою швидкістю. Знову удар, хіба найпотужніший з усіх, і він мов більярдний шар у лузу потрапляє у відсік із безконечним рядом комп’ютерних столів. Чиясь рука притягла його до себе.

-   Ти, Альф? Це був Грінго. Ледь упізнав товариша, -  ніколи ще не бачив його таким заклопотаним і смутним. Був щиро здивований тим, як вираз обличчя може змінити людину. Це було втілення трагічного образу „покинутості”. Образа, невдоволення, розчарування, безнадія – усі стани прекрасно читались на його обличчі.

-   Грінго, що ми тут робимо? Поясни! Як ти сюди потрапив? Ти щось розумієш? Грінго скривив посмішку.

-   Ти теж розумієш, - відповів, - лише не хочеш собі в цьому признатися…

-   Ми, справді, в пеклі?

-   В одному з його філіалів. Я розпитував, тут немає жодної людини, яка побувала б у пеклі.

-   Як ти тут опинився?

-   Так, як і ти. Ми отримали флайєр, зайшли на сайт, і тим самим підписали контракт на душу. А контракт, зрозуміло, слід виконувати.

-   Ти з глузду з’їхав?!

-   Маєш якусь альтернативу?

-   Це страшна й фатальна помилка, випадковість!

-   Я теж казав „випадковість”, та вони, бач, тут не знають такого слова, кажуть, ми самі його придумали. В їхньому лексиконі його немає.

-   Якщо не випадковість, то „непорозуміння”. Невже ти не розумієш? Адже мав би бути Божий суд. Якась процедура…

-   Божий суд, - кажеш? З якої рації? У мене не було ніколи жодних стосунків із Богом. У тебе вони були? Може хотів їх встановити? Товариш говорив спокійно й розсудливо, Альф понуро мовчав, та кожне слово, було як удар батога.

-   Яке відношення до тебе має Бог? Чому уповаєш до Його справедливості?

-   Дурня! Ніколи не повірю! Щоб через якісь дитячі забавки!..

-   У нас немає жодного шансу? - Альф заглянув в очі приятелеві, та, краще б того не робив, - у них була бездонна й глибока безнадія, що по тілу пробігла ціла фаланга мурашок. Урешті видушив із себе запитання, яке від початку ятрило його свідомість, та він усе боявся це промовити.

-   Ми мертві, друже?..

Грінго не відповів, лише вказав на ряд моніторів, що світились за його спиною, десятки картинок, та усюди один сюжет – похорони. Десь відспівують покійника, хтось плаче, охопивши руками домовину. Врешті побачив величаві каштани, обриси каплиці на вулиці Пекарській у Львові, серце защеміло, - це ж так близько від хати! Ледь упізнав згорьоване мамине обличчя, біля неї батька, - був білий, мов лунь! Коли ж устиг посивіти? Оксану помітив лиш згодом, вона оперлась головою в дерево, і невтішно плакала. Довкола знайомі обличчя – друзі, однокласники, однокурсники і його власне обличчя усе в квітах. Він у центрі уваги, - посередині каплиці, в дорогій домовині… Альфа пройняв невимовний жах, та все ж не паралізував свідомості. Щось тут не так! Він не повинен би так перейматись баченим, так розпачати! Читав, що люди, які в час клінічної сперти покидають своє тіло, ставляться до нього, і до акту своєї сперти з абсолютною байдужістю. Не міг того сказати про себе – душу мучили докори сумління, - він зрадив батька й маму, зрадив свою Оксану, сестру, товаришів. Кожен із них по-своєму розраховував на нього, з розрахунку на нього будували свої плани: Оксана мріяла про щасливий шлюб, батьки хотіли побіля нього зустріти свою старість, сестра любила його над життя, і не уявляла свого життя без нього. І всі вони мали на це право, а він в одну мить усе поламав.

-    Невже всьому кінець? Невже немає жодної можливості повернути це диявольське колесо?

-   Вибач, старий, що втягнув тебе в цю паскудну історію. Грінго обійняв його обіруч, поклав голову на груди.

-   Не карай себе, ти ні в чому не винен, друже, це лише випадок, що ти приніс мені цю карту. Таку «послугу» міг зробити тобі і я. Карта за будь-якої умови знайшла б нас. Ми ж бо шукали її!

- Ми можемо спробувати звідси вирватись, аби лиш всадовили нас за комп. Це ж усе таки не пекло, а лише його інтернет-версія, а якщо так, то можна постаратись і знайти якусь нішу в програмі, чи просто зламати коди, переробити програму під себе… Знаю, ти всі ці хакерські штучки вважаєш дурнею, та, іншого шансу в нас попросту немає. Альф не слухав, він гаряче молився до свого Ангела, єдиної істоти з вищої сфери, з якою був у тісному контакті в дитинстві, до якої й тепер, хоча дуже рідко, але звертався у коротких молитвах-зітханнях.

- Облиш, Альф, шкода праці, це не їхня парафія. Сюди, в пекельні кола, шлях небесним мешканцям закритий. Альф продовжував свою гарячу молитву, він, вперше переживав справжній молитовний транс. Добре пам’ятав, що Ісус, покидаючи землю, не відразу відправився на небо, - Він спочатку опустився в пекло і звільнив звідти грішників. Немає нічого у Всесвіті, чого б Він не контролював.

 „Христос вчора, сьогодні і навіки той самий” – жагуче повторяв слова, що їх читав на фронтоні храму "Христа Спасителя". Мусів вірити Слову, у тому його єдина надія!

- Облиш, Альф! Не будь смішним. Наш поїзд відійшов, - твердив Грінго. Альф не відповідав приятелеві. Ніщо не могло вирвати його з молитовного стану. Був певний, - для Ісуса немає перешкод. Він ніколи не залишить грішника, коли той щиро кається, і прикликає Його ім’я.  Хіба може для Бога бути щось „надто пізно”? Це людські мірки. „Коли ми надіємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші з усіх людей!” – згадав слова апостола…

- Господи, благаю, бодай словом, думкою, будь-яким натяком засвідчи Свою присутність, можеш не допомагати мені, коли така Твоя воля, але мушу знати, що це воля Твоя, мій Боже. Альф здається увесь перетворився в слух. Випружнював зір, та в цій мряці, здається все мало однакову сіру, не визначену барву. Диктори мовчали. Монітори висвітлювали якісь чудернацькі заставки. Люди не спілкувались із собою, воліли мовчати. Їхні фігури виражали німу покору, скорботу й безнадію. Та, хіба, най гнітючішим було освітлення. На початку, йому видавалось, що це передгроззя, та тепер зрозумів, що нічого не відбудеться, ніщо не порушить, не сколихне цього стану. Світло, яке на землі всьому давало життя, тут не виявляло найменших його ознак. Дивне світло, як від розжарених вуглин, або палаючої сірки.

- Це світло пекла має свою назву – (lumen), почув голос у себе за спиною. Здригнувся. Незнайомець відчитав його думки! Та не лише це. Цей голос аж надто відрізнявся від звуків, що їх тут чув. Вони були дивно видозмінені, монотонні, позбавлені індивідуальності, барв життя, навіть голос Грінго звучав сипло, без будь-яких модуляцій. Цей же, о диво, був живим! Альф рвучко повернувся.

- Ти прийшов до мене? Юнак був приблизно одного з ним віку, не надто вродливий, голова не була оточена ореолом, не було типово ангельської зворушливості, замилування. Та, очі його випромінювали життя, погляд був надзвичайно легкий, він  підіймав і дарував надію.

- Ти сам сказав, - відповів юнак.

- Як тобі вдалось потрапити в пекло?

- Це іще не пекло.

- Це я вже чув. Якщо це не пекло, то яке ж тоді мало б бути пекло?

- Пекла я не бачив, - визнав щиро юнак. Навіть біси не тямлять, який вигляд у пекла, як воно влаштоване. Коли проникає якась вістка з потойбічного світу, через якийсь час виявляється, що той, що намагається свідчити, у самому пеклі все ще не був…

- Ти врятуєш мене, мій добрий ангеле?

- Від чого ти хочеш врятуватися, -  лише від пекла, чи й від смерті?

- Я не готувався помирати. Це навіть не передбачалось. Ангел посміхнувся.

- Цього я у людей напевно, ніколи не зможу зрозуміти. Смерть – єдина річ, сумніватись в якій не можна, врешті, просто таки безглуздо, бо немає жодного живого, який би не помер. Та у свою власну смерть не вірить жоден із вас. А це ж, до банальності просто. Має вона й іншу назву - „своя міра”, людство чомусь не злюбило її, хоча, це, - одвічна її назва. У кожного „своя міра”, та, чомусь, вам це найважче прийняти…

- На перешкоді у нас – воля, яку Господь подарував кожному, - відмовив Альф.

- Це стало для вас  нездоланою проблемою. Та Бог і тут виявив вам милість: відкрив ген смерті. Тепер люди вже знають, що клітини людського організму не помирають від старості, а коли стають потенційно небезпечними, чи непотрібними - закінчують життя самогубством. Ото ж про "випадковість" можна говорити лише коли ген смерті не виконав своєї роботи.

- Цікаво, як виглядає справа з моїм геном смерті, - з острахом запитав Альф. Він ніколи не чув цієї теорії, як і про тисячі інших речей, які не були пов’язані з комп’ютером…

- На щастя, він іще не  поразив тебе, Марку. Та все ж, тебе не просто буде звідси витягти. Ти в Астарога на особливому рахунку.

- У кого ти сказав?

- У Астарога. Чотири князі владарюють на планеті: Люцифер на Сході, Вельзевул – на Півночі, Валіал і Астарог на Заході. У корпорації „Пекло” саме Астарог відає Інтернетсторінкою і комп’ютерним забезпеченням. Зорив на нього широко розплющеними очицями…

- Невже ти, лінгвіст, ніколи нічого не чув про пекло? Адже опис цієї місцини подавав Вергілій у своїй „Енеїді”, про це ж в „Апокаліпсисі Петра”, його зображав Данте у своїй „Божественній комедії”, далі - Боніфацій, Джеймс Джойс і, урешті, Сведенборг.

- Не ангелам я складав іспити… - відповів.

- Тебе з твоїм другом давно взяли на замітку. Ви їм дуже потрібні, комп'ютерні ігри - зовсім нове узалежнення, ви сприяєте його розповсюдженню. Можеш гордитись - тебе відібрали серед тисяч. Ти справді комп’ютерний геній!

- Це якась фатальна помилка! Мені ніколи не подобалась чортівня, я ніколи не лазив по сатанинських сайтах.

- А „Diablo”? Чи не ви її найактивніші гравці? Усі, хто підсів на цю гру, контролювались корпорацією.

- Я й передбачити такого не міг...

Ангел посміхнувся.

- У розплату, ви так само вперто як не вірите, як у власну смерть. Це допомагає вам грішити… Визнай, твоє зло було єзуїтські підступним - ти намагався переконати найближчих, що можна прожити й без Спасителя. Своєю тихою, смиренною поведінкою, якби докоряв батькам, мовляв, дивіться, - я не п’ю, не палю, не ходжу по дискотеках, четвертий рік зустрічаюсь з однією й тією ж дівчиною. Грошей же, заробляю навіть більше за інших, у кожному разі, більше ніж ви, мої дорогі батьки... Ви, хоча й вважаєте себе християнами,  а все сваритеся, та й лайка для вас не рідкість… То хто з нас кращий? Так само абсолютно спокійно відносився до своїх друзів-грішників. Злу ж нічого більше не потрібно, лише б його не помічали, толерували.

Ти давно узалежнився комп’ютером. Знав, краще за інших, що це – зло. Але й тут тобі годі було докорити, - комп’ютер – моє знаряддя праці! Ігри ж, це так, для розслабону… Чи краще аби я розслаблявся горілкою? – запитував з хитринкою.Ти  загрався в зло, що й не помітив, коли зло почало грати тобою.

Те, що ви «не заслужили», звісно, ілюзії. вам уготоване дев’яте, - найстрашніше коло пекла, де караються зрадники. Хоча, це лиш моє припущення. У пеклі все непередбачуване. І в тій непередбачуваності, й невизначеності, додаткова мука. Душа не знає, що для неї уготовано. Визначеності в пеклі взагалі немає.

Дуже пощастило, що вам іще не присвоїли особистий код, і не ввели в реєстр корпорації. Тоді б справа була безнадійною – контролерам нічого б не важило відслідкувати ваші душі в глобальній павутині. Надія лише в тому, що, хоча диявол і ревнує за кожну душу грішника, та все ж він не Бог, й не покине свого стада, аби знайти одну-єдину вівцю… Можливо дві душі й не шукатимуть серед сотні тисяч тих, що поступили. Можливо, не матимуть на це часу, бо в пеклі всі зайняті постійними суперечками.

Ти й зараз в полоні найбільшої диявольської облуди - мовляв, мій гріх не смертельний, не значний. З людської точки зору, усі людські гріхи, якби й не гріхи, це щось таке, на що Бог, можливо, навіть не зверне увагу. Забувають, що кожен, хто робить гріх, - чинить беззаконня, що, будь-який гріх, - беззаконня! 

 Людина добровільно потрапляє в пекло, бо хто любить зло на землі, той любитиме його і в потойбічному житті, він не бажає з ним розлучатись. У духовному світі, як і в матеріальному ніхто не може впокорити свої пристрасті. То ж у пеклі, коли хочеш,  відбувається самопокарання. Кожен приносить сюди своє зло.

- Але ж я не вибирав пекла!

- Зараз ти намагаєшся звинуватити Бога, у тому, що з тобою вчинили несправедливо… Але Бог жодного стосунку до цього не мав.

- Чому? Адже Він Всевидячий і Всезнаючий? А ще в Біблії сказано, що Бог ніколи не залишить нас.

- Ось тут ти помиляєшся.

-  У Святому Письмі написано: Коли ми залишаємо Бога, Він залишає й нас! Це річ жорстока, але правдива. Ці гадки, що ми можемо залишити Бога, а Він далі чуватиме над нами, ходитиме з нами назирці, підтримуватиме коли падатимемо, - нашіптування нечистого. Бог, справді, ніколи не залишає нас, та ми самі мусимо звернутись до Нього із щирим каяттям, і мольбою про допомогу. Господь ніколи не рятуватиме людей проти їхньої волі. Він не залишає людей, але й не втручається в їхнє життя. Бог дає людині вибір. Питання стоїть руба: „Або ти зі Мною, або проти Мене. Вибирай кому будеш служити, й чиїм рабом станеш. Біблія говорить, що хто ким переможений, той тому й раб.

- Але ж, Ангеле, ми живемо у двадцять першому віці, і надалі такі стосунки: господар - раб? 

- Це фігурально, Марку. Знаю, усі хочуть бути царями. І це добре – бути царським священством. Проте Біблія говорить, що крім цього нам доведеться бути рабами й комусь підкорятися. Якщо ти не вибираєш Бога, то хочеш того чи ні, господарем тобі буде диявол. А він жорстокий хазяїн, дуже жорстокий. Його завдання, його ціль, його спосіб життя – вкрасти, убити й погубити. Коли люди відходять від Господа, повертаються до свого старого хазяїна, він не зустрічає їх милостиво, він руйнує їхнє життя. Бачив сам - ти став потрібен йому для роботи на Інтернет-сайті, й він забрав тебе з життя.   

- Мій добрий ангеле, ти стільки разів рятував мене, вирятуй нас із цієї, найбільшої нашої біди! –вмолився Марко.

- Те, що ти просиш не лише за себе, добре характеризує тебе.

- Вищі сфери готові повернути вас назад до життя, але вибиратися звідси вам належить самим.

Їх увели в простору залу, де комп’ютери стояли рядами, як в Інтернет-клубі. Ішли із Грінго разом, отож і усадовили їх поряд.

Коли їх зіштовхнули в крісла, пальці Грінго одразу ж забігали по клавіатурі. Альф спостерігав. Йому цілком не хотілось всідатись за комп, вперше, відколи себе пам’ятає…

- Не дрейф, Альф, - підбадьорив його товариш. Мені без тебе не впоратись. Ця сітка нас затягла у свої тенета, та ми знайдемо лаз, мусимо знайти! Знаю, як це зробити - нам треба заховати наші тимчасові коди, - упевнено промовив Грінго. Давай скинемо їх у смітникову корзину.

- Пропонуєш рискнути вийти на заражений вірусами сайт? – Альф поступово включався в роботу.

- Гадаю, туди, в інфіковану зону побояться заглянути навіть фахівці з пекла. Там вони нас не відстежать.

- Але це й для нас небезпечно…

- Гіршого варіанту, аніж той, що його зараз маємо, нам не придумати, - невесело посміхнувся Грінго.

- Скільки ж нам там знаходитись?

- Поки їхній „спец” не надумає очистити вміст корзини. За цей час ми зуміємо  евакуюватись не один, а декілька разів…

Працювали без помилок, з надзвичайною легкістю, і запаморочливою швидкістю, якби це не їхні пальці плигали по клавішах. якби хтось, хто знає усе, підказував їм рішення. Урешті на моніторі висвітилось довгождане: „вилучити”. Їхні коди летіли в корзину…

Альф не пам’ятав, як усе відбувалося далі. Сірий морок оповив його і не відпускав. На що схожа їхня „корзина”? На глуху безодню? Де ти ніби є, а ніби й немає. Дивний стан. Тиша мов у печері, - жодного звуку, й найменшого прояву життя. Моторошно й холодно. Холодно? Невже він став відчувати своє тіло? Торкнувся рукою захололих кінчиків ніг. У той же час до нього долинув звук, - якби по мокрому асфальту прошмигнув автомобіль. Коли часами (хоча було це вкрай рідко), прокидався раннім-ранком, чув за вікном подібні звуки. От і знову, - тепер ніби проїхала важка фура. Навіть коли це слухові галюцинації, це аж надто приємно, адже це звуки життя, звичайного земного життя, його життя! Звівся на ноги, - не галька, - м’який килим, рука сягнула  атласу штори, повільний рух – перед ним відкривається до болю знайома панорама його вулиці…

- То усе це був лиш сон? Яке щастя! Від вибуху ґвалтовної радості не втримався на ногах – упав на ліжко. Тут же запрагнув устати, аби ще раз пересвідчитись, що він, справді, дома, та сили покинули його, ноги підкошувались, не слухались. Іще ніколи сон не вибивав аж так з колії.

 Заспівала „аська”. Він усе таки не вимкнув комп’ютера?! Глянув на монітор. Там було повідомлення: „Альф, дякуй Богові, що не довелось довго чекати! Корзину почистили!”. Заломило в потилиці.

Ангеле Божий! Що ж тут усе таки відбувається? – вмоливсь знеможений Марко. Це був навіть не переляк, якийсь німий, і тупий відчай. Він нічого не розумів, хвилі якби викинули його у Мертве море з якого немає виходу. Хтось торкнув його гарячого чола, хоча в кімнаті не було нікого, принаймні це, він знав твердо, та виразно відчував дотик долоні й голос, який не встиг забути, промовляв:

-   Не лякайся, хлопче. Ти справді побував в іншій сфері. Насправді ми можемо водночас жити у багатьох вимірах. Інший вимір це не захмарні світи, які від нас казна як далеко, вони паралельні, вони поряд. Та побувати там вдається далеко не кожному смертному. Милістю Божою нині ти врятувався, встиг прокинутись до свого остаточного знищення.

 Зараз  ти у своєму ліжкові, й усе пережите, можеш уважати грою уяви, втомленої психіки, чи жахливим сном. Вірити чи не вірити в усе, що відбулось з тобою, твоє право. Мудреці філософи - усе ще не дали однозначної відповіді, - що явне й що уявне в цьому світі, що його ми називаємо життям. Місце, де ви з Тарасом побували, як рівно ж увесь цей антураж – це лише декорація, бо „пекло” – це „стан розуму”, а не місце. Кожна душа - філіал пекла.

Ти покликав мене. Я так  розумію, - просиш поради…

- Я був певен, що усе це сон, що все уже закінчено, а тут знову „аська” видала повідомлення. Я розгублений - не знаю в якому світі живу...

- Ніщо не закінчено, Марку.  Не зможу тебе утішити, не зможу подарувати бажаного спокою. Ти в підвішеному стані, поки диявол не знає де тебе шукати, але й й до Бога ти не прийшов. Поки не покаєшся, надалі потраплятимеш у своє пекло.

- Патова ситуація. Невже з неї немає виходу?

- Чому ж не немає? „Коли пробуватимете в Мені, а Слова Мої пробуватимуть у вас, то, чого схочете, проситимете, — і станеться вам.” Ці слова записав за Христом євангеліст Іван.

- Гарні, обнадійливі слова. Та все ж, будять вони сумнів. Я колись стільки всього просив у Бога, а воно не ставалось. Чому? Щось недоладне зі святим Письмом?.. Можливо, помилявся святий, коли писав: „Христос вчора, сьогодні й завжди – той самий”?

- Бог, безумовно, вірний своєму слову. Ти як ніхто мав нагоду в цьому переконатись. Бог звільнив тебе по безмежній милості Своїй, хоча ти не Його, не Христів. Ти, як і мільйони номінальних християн, і донині живеш усупереч Законів Божих, а тому нездатен користуватися життєдайною обітницею Христовою. Замість слідувати за Спасителем, ти обрав  дорогу споглядання Господа в різних атрибутах, - святих реліквіях, мощах та ритуалах, — але тільки не в живому слідуванні за Ісусом. Та при всій отій безсоромній підміні ти лицемірно називаєш себе християнином. Іще смієш чогось вимагати у Бога.

- Хіба ж я один такий? Усі ж так живуть.

- Що тобі усі? Коли ти потрапив у біду, то не просив Бога за усіх… Людина не може відповідати за всіх. Бог спитає кожного з окрема. Ісус хоче мати з тобою особистий стосунок.

Не печалься, Марку! Час суду для тебе іще не настав. Не сказав тобі Господь: „Відійди! Я не знав тебе!” Тебе милостиво врятували. Хай звучать тобі слова Івана Хрестителя: „ Принесіть же достойний плід покаяння»…

Не можеш називатись християнином, і бути безплідним. Доки триватиме оте безсоромне лицемірство, доти житимеш поряд із пеклом. Наступного разу ти зможеш потрапити в такі його кола, звідки вже ніхто не зможе тебе витягти. Та й перебувати в пеклі небезпечно… Ніхто не дає свідчень про пекло не тому, що ніхто не побував там. Люди, що там живуть, насправді й не тямлять, що вони у пеклі. Спілкуючись поміж собою, вони видаються цілком нормальними людьми. Лише коли небесне світло падає на їхні людські подоби, перетворюються в жахіття, якими в дійсності і є. Люцифер (по латині Світоносець), надалі там найясніший князь, перший красень. Жахливими мешканці пекла стають лише при небесному світлі.

Дивуюсь, як можуть люди жити спокійно, знаючи те, що сказав їм Іван Хреститель: „Вже сокира лежить біля кореня дерева, тому кожне безплідне дерево зрубують та кидають у вогонь”.

           Твоя віра була, що гірчичне зерно, та вона врятувала тебе. Подякуй за неї своїй бабусі, матері, батькові, чи сестрі, а краще усім разом. Вона вирятувала тебе в конкретну мить життя, та жити на щодень чужою вірою ти не зможеш. Розвивай плекай її у своєму серці.

Ти прокинувся й сказав: „Яке щастя! Слава Богу, що це був усього лише сон.” Кожного ранку, кожна людина, якій Бог дозволив прокинутись, знаходиться на початку шляху. Як пройдеш його? Твоя подальша доля в твоїх руках.

Милий  мамин голос із кухні.

 - Марко, тобі можна подавати сніданок?

- Я їстиму на кухні, з тобою, мамо…