Я – Майк

Одинадцятий день… одинадцять… одинадцять днів, десять годин, тридцять хвилини і тринадцять секунд…

…чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять…

Дідько! Так можна зійти з глузду… Втратити розум… збожеволіти. Не знаю. Що ще можна зробити, просто рахуючи секунди? Ммм… дорахувати до безкінечності? Померти? Напевно. Навіть не знаю… одинадцять днів, а я вже хочу просто відключитися… назавжди.

Б’юсь об заклад, ви вже встигли втомитись. Спокійно, так буде не завжди. Далі тільки… гірше? Аххахаха! Знаю, це зовсім не смішно. Але коли ще сміятися, якщо не у найбільш непідходящий момент. Ні? Ну тоді добре. Перейдемо до основного.

Знаю, вам цікаво, хто я в біса такий і що це за одинадцятий день. Знаю. Але все по–порядку. Мене звати Майк. Принаймні, так мені сказали спочатку, і так мене називають мої батьки. Чи хто вони там? Я так і не зрозумів функції їх існування. У кожної речі у цьому світі є своя функція. А от у чому їхня, невідомо. Їх звати Марта і Стюарт. Коли до них приходять друзі, то називають їх Марта–Стюарт, і це здається цим людям дуже смішним. Не знаю, чому. Із самого початку у мене стався збій з параметрами, що відповідають за почуття гумору, і тепер я, так би мовити, не зовсім розумію, коли смішно. Тому готуйтесь до тонни невдалих жартів. Ахахахах! Це було смішно? Так? Ні?

Неважливо. Я знаю, в чому моя функція. Я Майк. Мені 12 років, і я їхній син. Моя функція – бути їхнім сином. Називати їх мама і тато, дивитися вечірні програми по телевізору, сміятися разом з ними, говорити: «Я теж вас люблю», коли вони кажуть: «Ми тебе любимо» (щоб це не означало). Якщо коротко, бути слухняним хлопчиком. Таким, яким був він. Той, інший Майк. Справжній Майк. Вони так і сказали, коли побачили мене вперше: «Господи, він точнісінько як справжній Майк!», а потім Марта заплакала. Що це в біса означало? Якщо той Майк справжній, то хто тоді я? І що означає – бути несправжнім? І чому вона заплакала? Я пробув у їхньому світі всього декілька годин, але вже тоді помалу перестав розуміти, що відбувається.

Марта підійшла і обійняла мене. Те ж саме зробив Стюарт. Він присів біля мене і тихо сказав:

- Синку…

- Майкл Рубен, 12 років, зріст 150 см, вага – 42 кілограми, – прозвучав наді мною низький хриплий голос. Най, кур’єр. Він сидів за кермом і дивно поглядав на мене усю дорогу. Це мені не сподобалось. «Він дивний, – говорив він жінці, що сиділа поряд, поки ми їхали в автомобілі, – не такий, як ті, інші. Я чув, з ним були проблеми. Ти впевнена, що його варто віддавати?». «Вони надто довго чекали. Ми і так затягнули із його оптимізацією». Вона повернула до мене своє обличчя. «Ти готовий, Майку? Скоро побачиш маму й тата». Я посміхнувся. Я повинен був посміхнутись, я ж вихований хлопчик.

- Ми врахували дані, які ви нам надали, – тепер вона говорила з Мартою-Стюартом.

Вони, все ще з мокрими від сліз очима дивились на жінку, як на Месію. Так, я знаю багато різних імен. А ще я цікавлюсь космосом, люблю грати в комп’ютерні ігри, мрію про будинок на дереві і обожнюю фільми з Єдді Мерфі. Я – Майк.

- Сподіваємось, ви будете задоволені результатом. Нам ще не доводилось працювати із такими екземплярами. Він – особливий хлопчик.

- Він завжди був таким, – сказала Марта і подивилась на мене якось дуже дивно.

- Ну що ж, – жінка нахилилась наді мною, – це твій дім, Майку. Твої мама і тато. Удачі тобі, будь слухняним.

Вона посміхнулася, потім попрощалася із… моїми батьками, сіла в автомобіль, і він рушив. Скоро і зовсім зник з поля зору.

- Ходімо, синку, – Стюарт обійняв мене за плечі і повів у будинок, – покажу тобі твою кімнату. Там все на своїм місцях. Ми нічого не змінювали, залишили усі твої речі. Навіть не замалювали того жахливого монстра, якого ти надряпав на стіні у кутку кімнати.

День перший. Так, саме з того моменту я почав рахувати дні.

Я – Майк. Мені 12 років. Я люблю космос і фільми з Єдді Мерфі. Ця інформація проноситься в моїй голові безперервно. Вони мене люблять. Або думають, що люблять.

Стюарт веде мене через будинок (просторий і чистий): довгий коридор, двері, що ведуть до кухні, вітальня. Під ногами – м’який килим, який робить наші кроки беззвучними. Ми пливемо, ніби привиди. Стіни будинку пофарбовані в приємний коричневий колір. На них висять фотографії. Тато Стюарт зупиняється перед однією такою і тицяє пальцем в якогось хлопця.

- Це – ти, – говорить він, вдивляючись у моє обличчя із дивною блукаючою посмішкою.

Я дивлюсь на хлопця. Усміхнене обличчя. У той момент, на фотографії, він був щасливим. Він схожий на мене. Чи це я схожий на нього?

Але це не я. Я – Майк.

Ми йдемо далі, піднімаємося на другий поверх. Тато Стюарт заводить мене у кімнату, а сам зупиняється в дверях.

- Твоя кімната. Можеш роздивитись тут усе. Через двадцять хвилини чекаємо тебе внизу.

Він вийшов і зачинив за собою двері. Я залишився сам. Наодинці із собою. І що мені робити тепер? Що зробив би Майк?

Я підійшов до ліжка. Акуратно застелене, м’яке, пахне свіжістю. Я торкнувся простирадла. Приємне на дотик. Неподалік стояла поличка з різними фігурками. Над ліжком висів плакат із зображеною на ньому моделлю Сонячної системи. Так, я – Майк, я люблю космос. Біля ліжка – комп’ютерний стіл, за ним, ближче до вікна – шухлядка з книгами, коміксами і дисками.

Я визирнув у вікно. На вулиці було тихо, порожня вулиця, порожні припарковані автомобілі. Будинки теж, певно, порожні.

Я зазирнув у шафу. Там лежав одяг: футболки, кофти, декілька штанів, шорти, нижня білизна. Це мій одяг. Він пахнув порошком. Біля шафи висіло дзеркало у повний зріст. Я зупинився навпроти свого відображення. Дивне відчуття. Ніби це не я.

Але це і не я. Я – Майк. Ахаххаха! Це було смішно?

Я поглянув на годинник. Стюарт сказав «через 20 хвилин». Значить, у мене є ще 9 хвилин і 45 секунд. Сорок чотири, сорок три. Дідько, а це затягує.

Чим зайнятися? Я сів на ліжко і став думати про своїх батьків. Але не зміг придумати нічого, на чому можна було б зупинити увагу. Вони нецікаві, і зовсім мені непотрібні. Зате я потрібен їм. Я – їхній син. Вони мене люблять, що би це не означало. Мені в око кинулось щось безформне, у кутку кімнати. Я підійшов ближче і став роздивлятися. Монстр, якого я колись намалював. Вони залишили його, аби я згадав. Але що згадувати?

Нарешті 20 хвилин збігло, і я почав спускатися вниз. З першого поверху доносились приглушені голоси. Я підійшов ближче, і голоси стали чіткішими.

- Щось він довго, – сказав хтось голосом Марти.

Довго? Двадцять хвилин, як і було сказано.

- Дай йому час, – голос Стюарта, – він повинен звикнути до нас, до того, ким він є тепер. Може він, як завжди, сів грати у якусь комп’ютерну гру. Тоді ми його до вечора не побачимо, – Стюарт засміявся.

Це було смішно?

Я спустився. Щось змінилося в обличчях батьків, коли я з’явився перед ними. Ніби вони не очікували побачити мене тут. Чи, може, не очікували побачити Майка. Марта підійшла і поклала руку мені на плече, Стюарт просто посміхався.

- Я приготувала твою улюблену страву, синку, – вона підвела мене до столу і всадила на

високий стілець. Переді мною стояла тарілка з чимось гарячим.

- Дякую, мамо, – промовив я, – але я не можу їсти звичайну їжу.

На мить її обличчя спотворилось гримасою легкого переляку і здивування.

- Звісно! – вона стукнула себе рукою по лобі. Я встиг помітити, як затремтіли її долоні, –

стара дурепа.

- Не кажи такого, мамо, – я посміхнувся і торкнувся її руки, – ти просто розхвилювалася.

- Так, – вона нахилилася наді мною, взяла моє обличчя в обидві долоні і подивилася

своїми вологими очима прямо в мої, – я сумувала за тобою, Майку. Як добре, що ти знову зі мною.

- Я теж сумував за тобою, ма, – відповів я, – я тебе… люблю.

Вона засміялася і міцно мене обійняла.

На світ опустився вечір. Я лежав у ліжку, дбайливо накритий ковдрою. У світлі нічника обличчя Марти і Стюарта виглядали неприродно жовтими, несправжніми. Вони сиділи в моїх ногах. Тато Стюарт читав уголос якусь книгу, мама Марта просто з посмішкою дивилась на те, як я слухаю. Серйозно, і їй подобається за цим спостерігати? А може вона просто вишукує в мені вади. Щось, що відрізняє мене від справжнього Майка. І звідки такі думки?

Вони читають мені казку на ніч, хоч Майку вже 12. А завтра ми з татом Стюартом ідемо грати у бейсбол в міському парку. Післязавтра мама Марта поведе мене на нову стрижку, ту, яку я «так давно хотів». А ще через день батьки влаштують мені день народження, який я пропустив.

Я маю радіти. Це повинно подобатись мені, у цьому полягає моє завдання – бути хорошим хлопчиком. Але щось не так. От тільки я не можу зрозуміти, що саме.

У них усміхнені обличчя. Вони виглядають щасливими. Дивляться на мене невідривно, так, ніби якщо раптом відведуть погляд чи кліпнуть, то я просто зникну.

Стюарт припинив читати і демонстративно закрив книжку. Казочці кінець.

- Твоя улюблена історія, Майку, – промовив тато, – коли ти був маленьким, то просив, аби ми читали її тобі щовечора. А це таки діставало, – він засміявся. І Марта засміялася. І я теж засміявся.

Вони підвелися, тато вимкнув нічник. Кімнату освітлювала лише яскрава полоса світла, що лилася з коридору.

Мама поцілувала мене у лоба. Залишила вогкий відбиток примарного щастя.

- Я вже й не думала, що знову вкладатиму тебе спати, – прошепотіла вона, – спи, Майку, завтра клопітливий день, – мама Марта пригладила моє сплутане волосся, – нам з тобою ще стільки всього треба зробити.

Вони вийшли з кімнати, кинувши наостанок: «Добрих снів, синку», і зачинили двері. Я опинився у мороці. Лежав і довго дивився в стелю. Світло автомобільних фар час від часу освітлювало мою кімнату, дерева з вулиці кидали химерні, блукаючі тіні, що розбрідалися стінами, стелею, підлогою, повзали по мені, як холодні змійки.

Щось не так. Я Майк, я люблю космос, мрію про будиночок на дереві і обожнюю фільми з Єдді Мерфі… чомусь мені від цього не легше. Я в це не вірю.

Пора спати. Я відключився рівно на вісім годин.

Я прокинувся дуже рано. Лежав на спині, ковдра у моїх ногах так і залишилася зжужмленою після того, як на ній посиділи мої батьки. На столику поряд мене стояв годинник, він показував шосту годину ранку. Біля годинника притулилася фотографія хлопця із бейсбольною битою в руці, з широкою посмішкою на обличчі, що відкривала білі рівні зуби. Це Майк.

Я.

Я довго вдивлявся у фотографію. Справжній Майк. Цікаво, щоб він подумав, якби зараз зайшов у кімнату і побачив тут мене. Думаю, він би завмер у безмовному подивові. Стояв би і дивився на мене, як на прибульця. А коли перша хвиля шоку минула, він би спитав: «Хто ти?». І я відповів би йому: «Я – Майк».

Але він не увійде, і саме тому я тут. Хтось шарпнув за ручку дверей, і я швидко заплющив очі, прикинувшись, що сплю. Я знаю, вони захочуть мене збудити. Хтось увійшов до кімнати, тихенько підкрався до мене, і я почув лагідний, ледь чутний голос мами Марти (цікаво, вони зі Стюартом кидали монетку?):

- Прокинься, синку. Час вставати, – вона легенько потрясла мене за плече. Я розплющив очі і посміхнувся.

Шоста година ранку. Серйозно? Якщо вони будили його так рано кожного дня, то я не заздрю цьому хлопцеві. Хоча, зараз вже є чому позаздрити. Ахахаха! Смішно, не правда ж.

У парку було багато людей. Сонячний день, вихідний, люди повиповзали зі своїх схованок на світло. Ми з Мартою сиділи на лавці, Стюарт пішов по морозиво.

- Поки тебе не було, я часто приходила сюди і просто сиділа. Думала.

- Про що, мамо?

- Багато про що. Про тебе, про твого тата, про… – вона замовкла.

«Про Майкла?» – хотів додати я, але не встиг. До нас підскочила якась жінка. Прямо таки не підійшла, а підскочила. Висока брюнетка у синьому спортивному костюмі і з довгим волоссям, зібраним у тугий високий хвіст.

- Марто! Як давно я тебе не бачила!

Вони обійнялися. Висока брюнетка сіла поряд.

- Як ти? Як Стюарт? Де він, до речі? – жінка роззирнулася, шукаючи поглядом тата

Стюарта. Я невідривно спостерігав за нею.

- Пішов по морозиво нам з Майком. Скоро повернеться.

Брюнетка кивнула і зупинила на мені свій погляд. У неї були красиві очі.

- Це ж треба, – жінка підсунулась ближче, – Майкл Рубен… справжнісінький Майкл

Рубен. Як справи?

- Усе добре, міс, дякую. Ви як?

Вона засміялася голосним дзвінким сміхом.

- То Стюарт пішов по морозиво, га? – вона примружила очі, – ти ж не їси морозива.

- Я знаю. Впевнений, тато з’їсть і мою порцію.

Жінки засміялися. Невже це було смішно? За спиною брюнетки стояла така ж чорноволоса дівчинка і теж посміхалася. Я дивився на неї, пильно вдивлявся у правильні риси її обличчя. Так, вона така ж, як і я.

- Ходи сюди, Ненсі, – покликала її брюнетка, – пам’ятаєш Майка? Він живе неподалік.

Дівчинка якось невпевнено кивнула. Звісно ж вона не пам’ятала. У нас немає спогадів, є тільки параметри.

- Майку, чому б вам із Ненсі не сходити і не поквапити твого тата. Інакше морозиво розтане, поки він повернеться.

І ми пішли. Спочатку йшли мовчки. Вона роздивлялася довкола, я дивився на неї. Чому мені так ніяково? Я не можу спокійно йти поряд. Хочу втекти геть.

Ненсі поглянула на мене.

- Ти зовсім не говориш. Моя мама завжди казала, що ти дивний..

- Вона не казала такого, – відповів я майже сердито, – принаймні, тобі.

Очі дівчинки виразили легкий подив, який вмить змінився холодною байдужістю.

- Тоді як я про це дізналася, розумнику? – Ненсі примружила очі. Що це зі мною? Мені

раптом захотілося вдарити це дівчисько. Вперіщити по писку так, щоб вона відключилася. Надовго. Назавжди.

Ми продовжували прямувати парковою доріжкою мовчки.

- Ти не боїшся, що не схожа на ту Ненсі? – раптом запитав я.

- Я – Ненсі, – вираз її обличчя, тон голосу абсолютно не змінилися. Дівчинка крокувала

доріжкою, її тоненька літня сукенка розвівалася вітром, волосся пахло шампунем. Голубі очі споглядали навколишній світ, задивлялися на людей, що проходили повз. Вона прислухалася до звуків, і час від часу ледь помітна посмішка раптово з’являлась на її губах і так само раптово зникала.

Вона – Ненсі. День другий.

Не переймайтесь, зараз ми швиденько перескочимо. Знаю, ви вже почали злитись: невже доведеться читати скигління цього хлопця про кожен його бісовий день? Ні? Ну, якщо ви не подумали так раніше, то подібна думка точно виникла у вас в голові щойно.

Мені й справді немає чого розказати про ті дні. Нічого особливого не сталося. Нічогісінько. Марта-Стюарт будили мене кожного дня. Поки вони снідали, я дивився мультики по телевізору. Вони постійно спостерігали за мною. Певно, думали, якщо я надовго зникну з їхнього поля зору, то ризикую зникнути назавжди. А може вони просто переживають, щоб я раптом не зламався? Можливо… можливо.

Ми ходили за покупками, батьки дарували мені всілякі речі, навіть ті, які я не просив. А я нічого не просив. Я Майк. Я люблю космос. Але мені не потрібен будиночок на дереві. І багато фільмів з Єдді Мерфі такі собі, якщо чесно.

Мені не потрібні батьки. Я не потребую того життя. Не свого, чужого життя. Скачаного життя. Життя, завантаженого в мою голову.

Так, ці декілька днів я терпів. Дивно, я відчував злість і роздратованість. А повинен був би бути вихованою дитиною. Майк хороший хлопчик. Майк не злиться. Він слухає маму й тата, засинає після того, як йому прочитають його улюблену казку і завжди відповідає «Я теж», коли батьки кажуть «Ми любимо тебе, синку». Так, він теж себе любить. Кумедно. Чи ні? Судіть самі, мені набридло. Я навіть не здивуюся, якщо кожна фраза у моїй розповіді викликала сміх. Раптом це просто жарт? Може, саме такою повинна бути комедія? Не знаю. Єдді Мерфі повинен знати.

Насправді все скінчилось навіть не на одинадцятий день, а на дев’ятий. Ми сиділи на кухні, мама Марта готувала обід, тато Стюарт дивився баскетбол по телевізору і розповідав мені про команди і улюблених гравців. Мені було нецікаво і нудило від його порожньої балаканини. Я посміхався і робив вигляд, що уважно слухаю.

А потім спитав:

- Що трапилось із Майклом?

Стюарт замовк так неочікувано, що на мить мені здалося, ніби я оглух. Він злякався? Але чому тут лякатися? Просто відповісти на питання. Не думаю, що це складно.

- Ти – Майк.

- Я знаю. Але що з ним трапилося? Я тут тільки через те, що його немає. Чому його немає? Де він?

Марта відірвалась від обіду і повільно підійшла до нас, затуливши собою екран телевізора, на якому спітнілий спортсмен намагався відібрати м’яч у супротивника. У нього було втомлене, збентежене обличчя. Схоже на обличчя Марти. Вона пильно вдивлялась у мене, якось знервовано мнучи рушника у своїх долонях.

- Ти тут, з нами, – жінка стала переді мною навколішки і поклала руки мені на коліна, – ти нікуди не подівся, – сказала вона, перед тим кинувши схвильований погляд на Стюарта. Той чомусь зблід.

- Ти завжди був поряд, – продовжувала Марта, – і завжди будеш. Ти мій син, мій Майкл, моє золото. Мій найцінніший скарб. Ти більше не зникнеш, тепер ти вдома.

Вона погладила мою щоку своєю миршавою долонею. Зворушливі слова. Пробирають до глибини душі. Це був сарказм. Я спробував сарказм. Це нібито один із прийомів гумору. Певно, вийшло не дуже вдало.

Мені шкода Марту і Стюарта. Я відкинув її долоню і підвівся з м’якого дивану. Той ледь рипнув. Жінка дивилась на мене, і в її погляді читалась якась глуха безвихідь, німий переляк. Вона виглядала так, ніби раптово усвідомила, що помре через хвилину. І тепер не знає що робити.

Я підійшов до сходів і зібрався піднятися до своєї кімнати, але зупинився. Повернувся і подивився на батьків. Марта так і сиділа на колінах перед тим місцем, де щойно був я. Стюарт дивився мені вслід блукаючим, порожнім поглядом.

- Так, я – Майк, – звернувся я до них, – але я не той Майк.

Того вечора вони не прийшли, щоб прочитати мені казку, не побажали добрих снів. Вони проходили повз мою кімнату якомога тихіше. Я відчував страх. Але боялись вони не мене. Швидше за все, батьки боялись, що от–от повірять у мої слова. Хтось із них зробить необережний крок, рипне половиця, я обов’язково вийду зі своєї кімнати, вони подивляться на мене і раптово зрозуміють, що я не Майк. Так, цього вони й бояться.

День десятий. Мене ніхто не збудив. І в будинку порожньо. Може, вони втекли?

Одинадцятий день. Одинадцять. Я втомився. За всі ці одинадцять днів я дуже втомився. Невже це буде продовжуватися? Невже їм це потрібно? Вчора ввечері вони повернулися. Я не знаю, куди батьки ходили, але коли вони повернулися, то виглядали спокійними. Ніби нічого не сталося. Так, я ще й досі називаю їх батьками. Не звертайте уваги, це слово нічого не значить для мене. Мені просто потрібен синонім. Синонім до слова «вони».

Отож, батьки повернулись. Я вже збирався відключатись, коли Марта увійшла до кімнати.

- Не так швидко, синку, – вона привітно і лагідно посміхалася, – а як же вечірня казка?

Вона зникла за стіною і за декілька хвилин знову з’явилася, одягнена в домашній халат. За нею крокував Стюарт. У цей момент я раптом помітив, який він довгов’язий. І якісь у нього неприродно вузькі плечі. І ніс занадто тонкий.

Марта увімкнула нічник, вони всілися на ліжку. Стюарт дістав книгу і почав читати мою улюблену казку. Марта з посмішкою дивилась на мене. Її сірі очі були вологими. Вона так і сиділа, поки Стюарт не дочитав казку. Не ворухнулась жодного разу. На секунду мені здалося, що вона відключилася. Але вони не відключаються, вони вмирають. Може, вона рахувала секунди?

Нарешті казочка скінчилася. Її кінець не змінився, він був таким же, як і дев’ять ночей тому. Марта поцілувала мене в лоба, батьки підвелися і попрямували до дверей.

- Я не росту.

Вони зупинилися. Стюарт вперіщив у мене питливий погляд. Марта просто заплакала. Не сильно, легенька гримаса скривила її змарніле обличчя, і маленька сльозинка

скотилася щокою і зникла десь на підборідді, що ледь тряслося.

- Я ні коли не виросту, – продовжував я, – не піду до коледжу, не знайду собі дівчини, не одружуся. Я ніколи не прийду пізно додому після вечірки, ніколи ні з ким не буду битись, ніколи не спробую алкоголь, і ви ніколи не сваритимете мене за те, що я палив цигарки за школою. Я ніколи не перечитиму вам, ніколи не спробую твоєї страви, – я поглянув на Марту, вона стояла в безмовному очікуванні, – я – Майк, я люблю космос, грати в комп’ютерні ігри, мрію про будиночок на дереві і обожнюю фільми з Єдді Мерфі. І так буде до кінця життя. До кінця вашого життя.

Стюарт підійшов до мене і нахилив наді мною своє бліде обличчя.

- Не кажи такого, синку, це не так. Ми будемо щасливим.

- Чому ти це говориш? – Марта стояла за спиною у Стюарта, ніби хотіла сховатись від мене.

- Тому що це правда, – відповів я, – я повинен все виправити. Для цього я тут. Ваша сім’я зламана, і я намагаюсь її полагодити. Так треба.

- У нас усе добре, – промовив Стюарт, голос його злегка тремтів, – ти з нами, і немає нічого поганого в тому, що так буде завжди.

- Ви так думаєте, але не вірите в це. Чи скоро перестанете вірити. Більше того, я в це не вірю, а я ж повинен бути хорошою дитиною. Я не зможу вам допомогти. Принаймні, не у той спосіб, якого ви бажаєте.

- Тобі треба поспати, Майку, – Марта потягнулася тремтячою рукою до нічника і вимкнула його. Її обличчя розчинилося у напівтемряві, – після казки ти завжди засинаєш.

- Я ніколи не сплю.

Вони вийшли і зачинили за собою двері. Цієї ночі вони теж не спатимусь, б’юсь об заклад.

День одинадцятий. Я так і лежав на ліжку з минулого вечора, прислухався до тиші, що цілу ніч панувала у будинку. Вони навіть не ходили у туалет, хоча раніше Стюарт піднімався по декілька разів за ніч. Лиш близько шостої години ранку я почув шум. Хтось тихенько вийшов із кімнати і спустився на перший поверх. За хвилину я відчув запах кави.

Вони не прийшли мене будити. Цікаво, якщо я пролежу так цілий день, батьки щось запідозрять? А може, вони збули, що я є. Полежу ще трошки. Годинку, чи дві. Хтось увімкнув телевізор, я почув тупотіння і приглушені голоси.

Але до моєї кімнати ніхто так і не зайшов. Ніхто навіть не проходив повз. Я поглянув на годинника. Він показував десяту годину ранку. Треба спуститися вниз, показати, що я досі тут. Я підвівся з ліжка, акуратно застелив його чистим свіжим простирадлом, і спустився вниз.

Вони обоє стояли навпроти мене і чекали із незворушними виразами облич. Я спустився з останньої сходинки і зупинився.

- Якщо я покажу вам його могилу, ви приймете той факт, що його більше немає? –

спитав я у них, – якщо я стану біля неї і стоятиму так, ви нарешті зрозумієте, що я – не він?

Вони мовчали. Їхні обличчя залишались незворушними. Марта зробила крок до мене.

- Майку…, – її очі розширились, нижня губа тряслася, – пробач нас, будь ласка, за все.

Вони викликали техпідтримку. Я мав би здогадатися. Приїхав автомобіль, і мене посадили на заднє сидіння біля якогось чоловіка у синьому комбінезоні. Він поглянув на мене без тіні посмішки. Мені навіть здалося, що сердито. Жінка, яка привезла мене сюди в перший день, зараз стояла біля Марти і Стюарта і щось заспокійливо говорила. За декілька хвилин вона попрощалась з ними і сіла в авто. Я глянув на батьків. Вони стояли, про щось ледь чутно перемовляючись. В останній момент Стюарт кинув на мене жалісливий погляд. Автомобіль рушив.

- Що ти будеш робити з ним? – спитав кремезний непривітний чолов’яга у жінки, коли ми виїхали на автостраду.

- Перезавантажимо його. Вони попросили ще одного, тому цього разу постараємось без косяків, – вона поглянула на мене у дзеркало заднього виду, – не переймайся, Майку, скоро ми все виправимо

- Значить, я помру?

Жінка здивовано підвела брови.

- Ви не вмираєте. Просто змінюєтесь.

- Але тоді це буду не я.

Вона нічого не відповіла. У той момент мені в голову раптово прийшла думка, що у Майкла немає могили. Навряд чи вони хоронили його. Певно, не встигло його тіло захолонути, а вони вже уявляли, як він повертається додому. Як я повертаюсь додому.

О, я щойно зрозумів жарт про Марту-Стюарт… Не смішно. До біса не смішно.

Автомобіль зупинився перед невеличким двоповерховим будинком. Хтось подзвонив у двері, і ті майже одразу прочинилися.

- Марта і Стюарт Рубени?

- Так.

- Ми привезли його.

Перед чоловіком і жінкою стояв хлопчик. Він збентежено роздивлявся батьків, ніяково посміхаючись. Марта і Стюарт опустилися перед ним навколішки. Стюарт пильно зазирнув йому у вічі.

- Синку…

Хлопчик з секунду просто стояв, а потім його обличчя розпливлося у широкій посмішці. Він обійняв їх обох.

- Мамо, тату, я сумував за вами, – промовив Майк, – я вас люблю.

- Ми тебе теж любимо, синку. Ми тебе – теж…