Істота

Неквапно тіло Дрейфуса огортали хвилі, одна за одною вони відносили його все далі у простори безмежної насолоди від почуття невагомості та практично відсутності думок. Тіло не хотіло змінювати позиції, воно прагнуло до неможливого: замкнення цього неповторного моменту у циклічну спіраль. Раптово (як це завжди відбувається), невідомо звідки відпочивальника охопило почуття панічного страху. Він знав – позаду нього з’являється щось неприємне, щось жахливе і відразливе. Час тікати. Швидше, стрімкіше, що сили. Дрейфус намагався прискорити всі свої сховані ресурси, докладав зусиль, але марно, його дії сповільнювала незрима перепона. Відчай поширювався блискавично, та спасіння прийшло, як і завжди від будильника.

Сни подібного штибу останнім часом були для нього звичним явищем, і він, як середньостатистичний робітник, вбачав джерело всіх цих неприємних видінь у наближенні відпустки. В І Д П У С Т К А. Це звичайне слово гріло зсередини і змушувало посмішку мимоволі розтягуватися до максимально можливих розмірів. Та зараз він нашвидку зготував собі соку, перевірив наявність посвідчення, вкотре придивився до дивної темної плями на скроні та рушив у світло чергового робочого дня.

Він трохи запізнився, що, звичайно, не пройшло повз увагу начальника департаменту, але встиг покласти невеликий, загорнутий у яскраву обгортку, пакуночок на стіл Стейсі. "Маю надію, що на цей раз вона погодиться, в іншому випадку така довгоочікувана відпустка буде зведена до перегляду старих слайдів". Дрейфус лише подумав про це і мимоволі пересмикнув плечима, неприємні спогади швидким вирієм промайнули перед очима і з силою були відкинуті назад, у темні закутки пам’яті. Лише від думки, що він знову отримає відмову, перехоплювало подих і десь усередині все звивалося, обривалося у передчасному занепаді. Втім, доволі швидко похмурі самонавіювання стали штучно виштовхуватися іншими настановами: "Робота, сконцентруватися лише на роботі, обов’язках та інструкціях".

Його вже чекав напарник – здоровань Маркус, вони разом навчалися у Митній академії, щоправда, різниця у них була рівно 4 курси. Маркус був старшим, старшим на чотири курси. Але працював все там, де і починав – у відділі перевірки багажу, куди призначали або стажерів, або випускників із середнім показником. У Дрейфуса був середній показник, у його напарника – нижчий за загальноприйнятий, але родинні зв’язки, як відомо, у потрібний час мають більшу силу впливу, ніж якийсь там показник знань з конкретної спеціалізації.

– Чого ти не сходиш до Центру надання допомоги? – неочікуване питання Маркуса, вихопило Дрейфуса зі виміру міркувань.

 – Що?

 – Кажу, зайди до Беатріс, – його очі на мить засяяли чи привиділося,  – хай гляне на цю дивну пляму, вона мене лякає.

– Тобто – «лякає»? Ти щось про це знаєш? – хоча звідки йому про це знати, прихильнику присмоктатися до дурману.

– Ага, знаю, – він задоволено прицмокнув, – що ти навряд з ЦИМ отримаєш схвальне рішення від Стейсі. "От гидотник, звідки ж дізнався?" – Дрейфус намагався зберігати спокій та не видавати почуттів, проте марно.

 – Гей, друже та не хвилюйся ти так, з ким не буває. Буде у тебе шанс, можливо і ти…

Він не встиг закінчити свою образливу фразу (а вона могла бути лише такою), так як в цей же момент у нього полетіла порожня банка з-під енергетичного напою. Цієї ж миті Дрейфус усвідомив наслідки такої поведінки, і нещадно картав себе за скоєне. Хоча з іншого боку це була межа, яку вже давно перетинав його недолугий напарник з усіма своїми поверхневими жартами і реготанням. А воно, між іншим, було нестерпним, і такої сили, що навіть начальник департаменту при всій його поінформованості про родичів Маркуса декілька разів робив зауваження. Та зараз мова йшла про те, що Дрейфус скоріш за все отримає не просто зауваження, ні, він отримає догану, з усіма наслідками і проблемами. А ще ця пляма… Поки різні припущення змінювалися із калейдоскопічною швидкістю, його напарник просто підійшов і промовив:

 – Вибач. Ти ж знаєш, я не хотів тебе образити чи щось таке, – і вже переходячи на кілька тонів нижче, – хочеш я заступлю замість тебе, у наступну нічну зміну, а?

 – Ні, дякую. Давай приступимо до виконання наших обов’язків.

Багаж різних розмірів і габаритів, кольору і матеріалу, проте, в першу чергу, різного наповнення. Його було безліч, і кожен з них проходив багатоступеневий процес перевірки, розроблений службою зовнішньої безпеки. Дрейфус і Маркус були маркувальниками. Вони мали забезпечувати наявність на кожній із одиниць багажу спеціальної мітки про перевірку. Тобто те, що до них надходило, вже пройшло кілька етапів зовнішнього огляду, а вони лише механічно затверджували, що багаж може переходити до наступного етапу.

День тягнувся довго, Дрейфус час від часу поглядав у бік столу Стейсі, пакунку не було, та він знав, що вона все ще його не розгортала. Ось і вона, така гарна, несила відвести погляд, але їй байдуже. Стейсі проводила чергову консультацію: куди пройти, що заповнити, яким кольором позначити, і все таке інше.

 – Гей, не пропускай свою частку, – обурено озвався Маркус, – я не збираюсь за тебе працювати. "А як же, – подумав про себе Дрейфус, –  така ж важка робота: проводити у повітрі сканером, можна сказати – надважка".

 – Оооо, навіть так? – вигук напарника носив дивну інтонацію.

 – Що?

 – Поглянь, Стейсі знов перепало консультувати одного з тих типів. Вони мене дратують. Лізуть звідусіль, де тільки можна, – він незадоволено пирхнув.

Дрейфус подивився у бік столу для консультацій – так і є. «Ті, що потребують позачергової допомоги», так вони позначені у списках. Безпритульні, які втратили місце проживання, в силу різних причин (дивись список № 323). Більшість з них веде себе достатньо боязко: сидять тихесенько у відведених кімнатах і очікують на свою чергу стільки, скільки потрібно. Проте є і такі, які думають, що їм щось хтось винен, при цьому з відомих лише їм причин. Ті, що стояли зараз навпроти Стейсі, були саме з цієї категорії. Нахабно і гучно щось доводили, підсовували подерті бланки та й узагалі поводили себе нецивілізовано.

 – Ти ба! В одного з них така ж пляма, як і у тебе тільки не там. Як цікаво…

 – У тебе погано з очима, як ти можеш взагалі нас порівнювати, – обурився Дрейфус, але почав уважніше придивлятися до одного з крикунів.

– Та ні, точно кажу. Ох і бридкі ж вони, від них аж сюди тхне. Не місце їм тут. Хай валять кудись подалі від нас.

 – Але ж ти чув, «приймати усіх». Без виключення, – хоча зараз Дрейфус погоджувався із поглядами свого напарника. Він був переконаний: ці нелегали небезпечні, і про це останнім часом багато де розмовляли, сперечалися, вступаючи у конфронтацію. Одні закликали до справедливості: всі – так всі; інші пропонували виділити окрему площу. Та, здавалось, комусь було потрібно, аби вони були тут. Ці істоти. Малого того, що вони дійсно зовнішньо більш ніж відразливі (незрозуміло який колір, маленькі голови, дивні, не функціональні і непропорційні відростки), вони ще дуже агресивні й тупі. Це ж треба, знищити свою ж домівку, яка по усім параметрам була (судячи з міжгалактичних путівників) ідеальною для проживання цих істот. Збалансованість кліматичних умов і ресурсів, так багато води... А вони? Деградували до замкнутого життєвого циклу "виробництво-споживання" і за короткий проміжок зруйнували ВСЮ планету! Вцілило кілька сотень рятувальних капсул (дивно, що вони у них взагалі існували) і тепер ці, як вони себе називають, ЛЮДИ, припхалися до нас. Для чого? Зрозуміло ж: нищити оточуючий їх простір з усіма його мешканцями. Дрейфус любив заняття з історії населення відсталих планет, так як на них було більше всього наочних матеріалів: безпосереднє спостереження за населенням, наче б ти сам був там у той самий час. Особливо запам’яталися "люди", розвиток яких мав показник повільної, але поступової деградації. І це було феноменально, маючи потужний потенціал для прогресу – інтелект, вони замість пошуку методів розширення його можливостей залишили це на поталу одиницям, а самі занурились у ширину задоволення власних потреб. Навіть не змогли з’ясувати, що на сусідніх планетах теж є форми життя, які намагалися встановити контакт, а "люди" вперто не звертали на них увагу. Вони настільки були зациклені на собі, що не зуміли вийти за межі тривимірного сприйняття оточуючого їх простору. А вихід, на думку Дрейфуса, був же настільки очевидним і простим, адже було необхідно лише... Його роздуми перервав різкий звук.

 –  Ого, а вони явно не читали інструкцій для біженців, особливо, що краторіанців не можна торкатися без попередження, – Маркус задоволено звузив очі, всі п’ять.

В той самий час істота-людина звивалася, тримаючи одну кінцівку з відростками за іншу, яка була вже неприродного для неї синього забарвлення. Якщо краторіанця не попередити про тактильний контакт, він автоматично випустить захисний фермент, який для ряду представників інших планет є надзвичайно небезпечним. Ось як для людей. І в інструкції № 732 «Правила знаходження у Міжгалактичному терміналі F: земляни» було все чітко і докладно вказано, при цьому на трьох найбільш розповсюджених їхніх діалектах (вони навіть не зуміли розробити єдиного способу спілкування). Один, два, три... все. Однією людиною менше.

– Ці істоти ще нароблять тут коливань, ставлю десять грам дурману, – промовив Маркус і діловито здійняв у гору третє щупальце зліва.

– Так і є, так і є, – вже вкотре Дрейфус погодився зі своїм напарником. Колір його тіла набув сталого пурпурного кольору.

Якщо б земляни проходили курси з вивчення населення інших планет, то вони обов’язково дізналися і про краторіанців – мешканців планети Кратус. Якби вам їх описувала людина, то виглядало б це приблизно так: величезні (близько 2 метрів зросту) восьминоги (хоча у них 10 щупалець різної довжини і структури) без шиї та вух із великою кількістю очей (від 5 до 11), під якими знаходяться вуста (великий розріз під очами). Оболонка їхнього тіла під впливом емоційного стану змінює свій колір від пурпурного до світло-жовтого, а коли вони вмирають, то вона стає абсолютно білою. Устрій і звичаї краторіанців людина пояснити навряд чи змогла, так як ці форми суспільного укладу ще були невідомі землянам.

***

Після завершення своєї зміни Дрейфус обережно підійшов до столу Стейсі аби подивитися, як справи із пакуночком – той лежав прикритий різними бланками, нерозгорнутий. Краторіанець став світло-зеленим від розпачу і забрав свою пропозицію Стейсі стати партнером на сезон спарювання. Він повільно попрямував до Центру надання допомоги, де його пляму уважно вивчили, взяли кілька проб і відправили до дому. Весь цей час консультант Фуріус жалівся, що його помічниця і по сумісництву донька – Біатріс – досі не отримала жодного запрошення.

Зранку Дрейфус отримав на свій комутатор два повідомлення:

1) "Ваша пляма є результатом збою у системі травлення – продовжуйте пити рекомендований сік. Оглядач Фуріус".

2) Зображення розгорнутого пакунку і підпис: "Я згодна. Беатріс"

Все ж неочікуване рішення лишити пропозицію на столі помічниці оглядача було вірним. Дрейфус став сріблястим – символ прояву найбільшої радості, задоволення і гармонії.