Інше їхнє життя

Призахідне сонце зафарбовувало води озера в ніжно-рожеві та золотаві тони. В повітрі витали приємні, гіркуваті аромати скошеної трави і йоду, а до них домішувався ледь чутний запах емалевої фарби, якою не так давно вкрили чавунні перила набережної. Стиха шуміли старі клени у парку, що розкинувся навколо озера, огортаючи його шовковистим зеленим шарфом. Цвіркуни і жаби навперебій прочищали горлянки, готуючись розпочати щовечірній безкоштовний концерт. Колись, у дитинстві, Ліза вірила, що цвіркуни – то такі маленькі чоловічки, які весь рік сплять у затишних нірках під землею, а прокидаються лише влітку. Теплими вечорами вони виходять надвір, одягнені в зелені куртки або плащі, і грають на своїх крихітних скрипках… Грають так солодко й ніжно, що всі малюки на світі посміхаються уві сні, і навіть суворі мовчазні сови, повсідавшись на вітті рипучих в’язів, втішно мружаться до місячного сяйва. Еге ж, колись вона могла вірити в подібні дурниці, але ті часи давно минули.

– Ти не змерзла? – запитав Лізу її новий приятель, і в голосі чоловіка звучала цілком щира турбота. Що не могло не тішити дівчину, хоча назагал вона ще не вирішила, подобається їй Олександр, чи ні. Попри те, що він був зеленооким шатеном високого зросту – приємним хлопцем з гарними манерами.

– Ні. Хіба що трохи, – вона всміхнулася, та усмішка вийшла ледь напруженою. Ліза й справді відчувала якусь незручність, недомовленість, що повисла між ними.

– То, може, прогуляємося? А то щось засиділись…

– Так, можна.

Вони підвелися з лави, на якій просиділи близько двох годин, теревенячи про се і про те. Втім, якщо вже до кінця чесно, то говорив переважно Олександр. Оповідав їй про своє життя, роботу, плани, трохи – про минулий шлюб, але якраз ця частина розповіді скидалася більше на констатацію факту. Знайшлися навіть спільні знайомі, хоча радше випадково – чоловік не так, щоб вельми переймався особою Лізи. Дівчина вже почала було втомлюватись від цього безкінечного монологу, й утратила сподівання, що вечір закінчиться чимось цікавішім. Не те, щоб вона покладала великі надії на це знайомство, яке розпочалося на одному із тих сайтів, де самотні люди час від часу пробують шукати розради, або, принаймні, урізноманітнити своє особисте життя. Просто…

– Ти дуже гарна, – сказав він їй в якийсь момент, – але я знаю багато гарних жінок. Мені ж потрібна одна-єдина, зате особлива. Розумієш?

Ліза думала, що розуміє. Думала, що навіть може спробувати стати цією особливою жінкою – для нього. Хоча Олександр і викликав у неї деяке упередження своїм самовпевненим базіканням… але ж хіба є на світі хтось, позбавлений недоліків? Зате він був симпатичним і гарно цілувався, як вона виявила.

Тож, коли після посиденьок у парку Олександр запропонував повечеряти в себе вдома, Ліза погодилась. Не без деяких вагань, але, врешті, таки погодилась. Можливо, їй просто не хотілося марнувати вечір.

* * * * * *

- От ми і прийшли, – весело мовив чоловік, – Правда ж, тут класно?

Олександр жив неподалік центру міста, в тихому, навіть навдивовижу тихому закутку, де милі одноповерхові будиночки потопали в зелені яблунь та слив. Щодо його власного дому, то він виглядав дещо неохайно, порівняно з доглянутими сусідськими оселями, а сад навколо будинку перетворився на густі хащі.

Насправді все це справляло доволі таки моторошне враження, і геть нічого класного тут близько не було, проте Ліза не мала наміру розчаровувати господаря.

– Так, дуже гарно. Ніби маленькі джунглі.

– Колись у мене там були грядки. Ну, морква, картопля… Жінці подобалося час від часу  порпатися в землі. А я закинув цю справу. Нащо зайвий клопіт, коли все це можна купити в супермаркеті?

– Ну так. Зате маєш власну екзотику під вікнами. Можна уявити, що це острів, наприклад. – Ліза усміхнулася, вдаючи, що не помітила легкої ностальгії, котра з’явилася в його голосі при згадці про колишню дружину.

– Мабуть, він і досі її трохи любить. – подумала вона.

– Давай зайдемо в дім. Зараз подивлюся, чим я тебе пригощатиму.

Олександр гостинно розчинив двері, пропускаючи її вперед. Ліза не мала іншого вибору,як переступити через поріг. На якусь мить вона відчула гаряче дихання чоловіка у себе за плечима, і їй стало не по собі.

– Гуска по могилі перейшла, – казала у таких випадках її бабця, і вчила тричі спльовувати через ліве плече. Чи, може, спльовування помагало від злого ока, – Ліза вже не пам’ятала напевно.

Як би там не було, вони зайшли в будинок, і двері тихо зачинилися за ними.

У присмерковому надвечір’ї гілля здичавілих яблунь хижо шарпнулося услід за людьми, проте його кострубатим цурпалкам вдалося упіймати лише їхні тіні.

Олександр виявився не дуже добрим господарем, як і передчувала Ліза. В будинку панував жахливий безлад, скрізь було повно якогось мотлоху, пилюки, сміття. Підлога, вочевидь, давним-давно забула про своє останнє побачення з мокрою ганчіркою, а в повітрі стояв запаморочливий запах цигарок.

– Вибач, у мене тут… дещо не прибрано, – винувато всміхнувся Олександр. – Ніяк не зберуся з силами навести тут лад.

– Та нічого, я розумію. Зі мною теж таке буває, коли не хочеться навіть вставати з ліжка.

– У мене є тушкована курка і голубці. – повідомив чоловік, зазирнувши в холодильник. – Ти що будеш?

Ліза не хотіла нікого засмучувати, проте навколишня обстановка не сприяла апетиту.

– Дякую, але мені щось не хочеться.

– Шкода. Не можу ж я сам…

– Та ні, ти їж. Не зважай на мене. Я просто… щось дуже втомлена. Трохи посиджу в тебе, відпочину. – Ліза не стала уточняти, що вона збирається робити далі. Звісно, можна було б викликати таксі і поїхати додому, проте, на лихо, в гаманці було зовсім порожньо.

– Та звичайно, відпочивай. Може, вип’єш пива? В мене є.

Пиво. Це була не така вже й погана думка, після усього.

– Давай, – Ліза глянула на Олександра і зненацька спитала себе, чому це вона вирішила, що цей тип у заношених джинсах може бути хорошим коханцем. У яскравому світлі електричної лампи Олександр виглядав якимось вайлуватим, розгубленим, неначе підліток. Він був смішним, і це її чомусь заспокоїло.

Врешті-решт вона випила пляшку, а потім і ще одну, і розпочала третю. Олександр тим часом вечеряв, крадькома спостерігаючи за Лізою. Ця дівчина йому подобалося, і навіть дуже. Можливо, вона забагато пила, та це його не бентежило. Алкоголь робив її розкутішою, дозволяв не думати про всю абсурдність цієї ситуації. Про те, що вона була тут чужою.

– Я розумію, тебе лякає оцей безлад… Але, знаєш, чотири роки я не водив додому жінок. Цілих чотири роки. Ти – перша.

– Справді? – в голосі Лізи звучала якась нова цікавість, і це його потішило.

– Так. Я… просто не міг. І не хотів. Тут усюди була вона. Всюди, розумієш?

Дівчина кивнула. Насправді вона мало що розуміла з його слів – та це не мало значення.

– А зараз… Її більше нема?

– Я не знаю. Нічого не можу обіцяти. Не так легко усе забути, але я думаю… що міг би спробувати.

Ліза слухала його, проте якось неуважно.

– Ти, напевно, вважаєш мене божевільним?

– Ні. З чого ти взяв? Багато чоловіків важко переживають розлучення.

– Розлучення? Так. Розлучення. – Олександр гірко всміхнувся, руки його тремтіли. Ліза зненацька відчула до нього жалість. Не найкраще з почуттів, які можна мати до чоловіка, та ліпше, аніж зовсім нічого.

Вона простягнула руку через стіл, і накрила нею долоню Олександра. Можливо, варто було його трохи втішити. Чоловік вдячно глянув на неї, і в якусь мить знайоме відчуття чогось недоброго повернулося до Лізи. Проте воно швидко минуло, або вона просто змусила себе не помічати його.

Вони пішли у спальню. Ліза відчувала приплив якогось незрозумілого нервового збудження.

Кімната була просторою, велике ліжко займало всю її центральну частину. Проте безлад у спальні був якимось іще помітнішим і гнітючим. Підлогу вкривав пухнастий килим, але його не чистили, мабуть, цілісіньку вічність. Телевізор, дві невеликі тумбочки обабіч ліжка, туалетний столик з величезним дзеркалом – все це було вкрите товстим шаром пилюки. На туалетному столику рядами вишикувалися різноманітні баночки, флакони, скриньки, порцелянові кішечки та інші дрібнички, що ними полюбляють захаращувати свій життєвий простір молоді й не обтяжені високим художнім смаком жінки. Проте найбільше вразило Лізу дещо інше.

У блакитній вазі біля дзеркала сиротливо стриміли три засушені троянди. Квіти давним-давно втратили свій первісний колір, перетворившись на вижовклі мумії, – справжнісінький привид колишньої краси й витонченості. Скидалося на те, що вони готові розсипатись від будь-якого, навіть найменшого, дотику.

Олександр, мабуть, помітив щось у очах дівчини, бо раптом почав нервово зривати з ліжка вим’яту, не першої свіжості білизну.

– Я нічого тут не міняв, відколи вона пішла. Не торкався жодної із її речей.

– Ти сподівався, що вона повернеться? – Ліза не мусила цього питати, проте не могла інакше.

– Ні. Хоча… можливо. Я вже не знаю, на що сподівався. Але давай не будемо про це зараз, добре?

Їй не залишалося нічого іншого, як погодитись.

Опісля вона заснула, і їй примарилось щось насправді моторошне. Щось таке, від чого Ліза вкрилася холодним потом, і навіть заплакала. Якась дивна суміш її власних спогадів і незрозумілих галюцинацій. Кімнати, довгі коридори, лячні відголоски кроків десь вдалині. А ще там було багато диму… диму, що мав дивний запах і міг говорити до неї. Його слова були переповнені якогось невловимого змісту, що налякав її до напів-смерті.

Прокинувшись, вона побачила Олександра, який стояв біля розчиненого вікна і палив. Дим від його цигарки мав приблизно той самий запах, що і в її сні.

– Ти вже не спиш? – повернувся він до неї, і Ліза зненацька захотіла вдати, що спить. Але його було не обдурити. Ця ніч… вона якось змінила його. Змінила їх обох. І це було недобре.

– Хочеш спробувати? – Олександр підійшов до ліжка і простягнув їй цигарку.

– Це марихуана? – спитала Ліза.

– Ну, щось таке. Приблизно. – інтонації його голосу геть не подобалися дівчині.

– Я… не люблю трави. Від неї у мене печія, – спробувала відмовитись Ліза.

– Ти тільки спробуй. – і Олександр знову наполегливо простягнув їй самокрутку. – Якщо не сподобається, я не змушуватиму.

Вітер, що знявся після півночі, колихав старі дерева в його саду, і вони стиха поскрипували йому у такт. Олександр з насолодою підставив обличчя свіжим струменям повітря, що вривалися у вікно, доносячи з собою напівзабуті запахи і звуки, які належали його землі. Тій землі, котра приховувала в собі так багато різних таємниць.

Ліза, наковтавшись наркотичного диму, поринула у стан глибокої непритомності, котру не можна було назвати сном у повному розумінні слова. Там, де вона перебувала зараз, час ішов трохи в інший бік, і більшість знайомих речей змінювали свою сутність. Можливо, для неї було б краще залишитися там назавжди.

В глибині будинку щось скрипнуло, ніби стиха прочинилися двері. В коридорі почувся шурхіт. Знайомий, але вже майже забутий звук. Один із багатьох.

Вона йшла.

Вона поверталася до нього, як він цього й хотів. Чи, може, не хотів, а лиш боявся? Олександр достоту не знав. Одне він знав напевно – за дверима спальні стояла вона. Вікторія. Його колишня – давно покійна – дружина.

* * * * * *

– Привіт, – сказала Віка, переступаючи поріг кімнати. – Бачу, ти не чекав мене.

Олександр мовчки спостерігав, як вона плавно наближається до нього. Його завжди дивувала оця невагома, безтілесна хода – жінка наче пливла у повітрі, не торкаючись ногами до підлоги.

Врешті вона опинилася зовсім близько до нього – на відстані протягнутої руки. Олександр відчув на своєму обличчі її прохолодний віддих.

– Я не чекав, бо ти мене покинула, – врешті спромігся прошепотіти він.

Це прозвучало, як дуже слабке виправдання. Фактично, це не було виправданням взагалі, і вони обоє це розуміли.

– Ти знаєш, що це не так. Ти ж сам захотів мене позбутися, хіба ні? – Вікторія не виглядала розгніваною, радше – сумною. Її біла шкіра ледь підсвічувалася зсередини тим особливим блакитнуватим світлом, яке спершу так лякало чоловіка. Занадто сильно вона скидалася на примару – в ореолі цього холодного сяяння.

– Хто вона? – кивнула Вікторія на Лізу, котра й досі перебувала в мертвотному забутті.

– Жінка. Просто жінка, і все.

– Ти б хотів, щоб вона залишилась тут?

– Ні. Як ти можеш таке питати? Ти ж знаєш, що ні…

– Але ж ти привів її сюди. Хоча обіцяв не робити мені такого. Пам’ятаєш, любий?

Так, він пам’ятав. І не тільки ту свою обіцянку. Він пам’ятав усе, що робив відтоді, як Вікторія пішла від нього вперше. Робив це, бо мусив. Бо не міг жити без неї. Не міг спокійно облишити все це, відколи дізнався…

– Що ж мені робити тепер? – Олександр почував себе таким розгубленим, зніченим… Викурене зілля давалося взнаки, воно притьмарило його розум і волю, оповивало солодким серпанком свідомість.

– Ти знаєш. Насправді, ти знав це з самого початку, чи не так? Тобі заманулося кинути мені виклик.

– Ні. Це неправда. Я не хочу робити цього знову. Я не хочу завдати їй лиха.

– Про яке лихо ти кажеш, любий? Хіба найголовніше лихо в твоєму житті не сталося чотири роки назад? То чого ж ти боїшся?

Так, вона була права. Поза сумнівом. До того ж, Олександр не міг надто довго їй опиратися.

Коли його руки зімкнулися на тендітному горлі дівчини, Ліза все ще була без свідомості.

– Там їй буде краще. – подумав Олександр, – Все одно вона була занадто втомленою для всього цього.

Спершу Ліза лежала в його ціпких обіймах нерухомо, наче життя завбачливо вже покинуло її. Та Олександр знав, що це не так. Чоловік посилював і посилював тиск, аж поки її тіло не почало тіпатися у передсмертних конвульсіях. Вікторія збоку жадібно спостерігала за його діями.

З горла дівчини вирвався протяжний хрип, на вустах виступила піна. Хрип досить швидко урвався, змінившись низкою ледь чутних схлипувань. Кінець наближався дуже швидко.

Ліза відчула біль – але це відчуття проникало в її свідомість поступово, наче крізь густу пелену. Вона так і не збагнула до кінця, що трапилось. Здавалося, ніби її горло переповнилося тим самим солодко-ядучим димом, який проникав все далі й далі у її тіло, заповнював легені, нашіптував їй у вуха незрозумілі слова… Дим був усюди, він обпікав шкіру, обпікав її нутрощі, він перетворювався на рідкий вогонь всередині Лізи, і врешті вона більше не могла боротися. Дівчина востаннє схлипнула, відпустила кінчик тієї реальності, за яку все ще продовжувала триматись якась її мізерна частинка, і розчинилася в імлистих кублищах диму.

– От і все, любий. З найголовнішим ти впорався, – прошепотіла Вікторія. – Тепер залишилися дрібниці.

Справді, Олександр знав, що найважче – позаду. Йому залишалося зробити те, що він робив уже декілька разів, а отже – все мало бути просто. Йому було шкода Лізу. Дівчина була ні в чому не винною – принаймні, вона не заслуговувала на такий кінець. Але Олександр знав, що не міг інакше. Не мав вибору. Як не мав його і тоді, коли та жінка, – ймовірніше за все, повія, яку він підчепив десь на околицях міста, – вмерла на його руках, вдарившись головою об кам’яну обмурівку будинку.

Це сталося близько трьох років назад. Він усе ще перебував у жалобі за Вікторією, своїм єдиним коханням – але більше не міг обходитися без жіночого тіла. На той час у нього з’явилося безліч шкідливих звичок, і здебільшого він перебував у стані химерної напів-притомності. Олександр не мусив приводити її додому, це правда – але так уже сталося. Мабуть, він був занадто обкурений тієї ночі, аби чітко контролювати свої дії. Жінка теж перебувала під кайфом – вона раз по раз спотикалася, хихотіла невлад, розповідала йому якісь безглузді історії… А потім, коли вони дісталися його домівки – здається, Олександр узяв таксі, хоч це було вкрай необачно – вона майже втратила тяму. Олександр намагався їй допомогти, проте і сам заледве тримався на ногах. Їм залишалося зробити декілька кроків до будинку, аж раптом… Вона зупинилася, похитуючись, спробувала відшукати якусь опору, очі безтямно втупились в обличчя Олександра… І за якусь мить вона нестримно, майже істерично розреготалася.

– Ти… ти такий кумедний, – схлипувала вона, давлячись від сміху. – У тебе пропали очі. Я не бачу твоїх очей. Як же ти зможеш мені заплатити, якщо не маєш очей?

Раз по раз повторювала вона ці безглузді фрази, перемежовуючи слова вибухами безсоромного реготу. Вона сміялася з нього. Ця думка прийшла і сколихнула єство Олександра, піднявши з його глибини щось первісне, люте, схоже на темний вихор. І він дозволив собі поринути в нього.

Здається, Олександр ударив її тільки раз – але цього виявилося достатньо. Вона упала, глухо вдарившись до землі вагою всього тіла. Голова її лежала на кам’яній обмурівці будинку під якимось дивним кутом, а з кутика губ повільно стікала цівочка крові. Чоловік не відразу зрозумів, що повія мертва. Пройшов якийсь час, поки він зумів трохи оговтатись. Можливо, він навіть задрімав біля тіла тієї мертвої жінки. А розбудила його Вікторія.

– Вставай, – сказала вона йому. – Ти мусиш встати і закінчити цю справу.

– Яку справу? – не зрозумів Олександр.

– Маленьку, незначну справу. Не лякайся. Все буде добре. Ти тільки зроби все, як я скажу.

І вона пояснила йому, як діяти далі. Олександр мусив поховати мертву жінку в їхньому садочку, де земля мала особливу силу. Недарма ці старі яблуні завжди здавалися йому живими.

Закінчивши роботу, він, знемагаючи від утоми, приповз до будинку і, не роздягаючись, впав у ліжко. Йому наснилася Вікторія – у білій вінчальній сукні, з букетом троянд в руках. Вона радісно усміхалася.

А на ранок усе змінилося.

Спершу його щастю не було меж. Якийсь час Олександр прожив у солодкому полоні ілюзій, які були в тисячу разів реальніші за все, що оточувало його досі. Можливо, то навіть не були ілюзії в повному сенсі – може, йому вдалося відшукати таємний вхід, грань між «до» і «після», де було можливим усе. В будь-якому разі, світ, у якому він опинився, був найкращим зі світів, бо там була Вікторія. Жива. І вони знову були щасливі – разом.

Одначе… Невдовзі виявилося, що всі ці зміни – лише тимчасові. Світ, у якому вони опинилися, почав руйнуватися. Розповзатися по швах, оголюючи темні провалля у просторі. Тож Олександр зрозумів, що мусить повернутися, і повторити все, що скоїв. Бо це давало ключ до їхнього нового життя. Якимось чином земля в їхньому садочку могла йому допомогти у цьому. Чоловік не розумів змісту того, що відбулося з ним, та це йому було й не потрібно. Його цікавило тільки одне – скільки часу він зможе продовжувати цю невимовно жорстоку гру, ставкою в котрій кожного разу було чиєсь загублене життя?

Як виявилось, не так багато.

Сад біля його будинку вже встиг перетворитися на маленьке кладовище – і ні в кого не виникло жодних підозр щодо зникнення кількох безпритульних в різних районах міста. Ніхто не спробував якимось чином пов’язати ці події між собою. Так, Олександр був дуже обачним – і це означало, що він міг би повертатися до Вікторії знову і знову, доки їхні маленькі хитрощі не перестали б спрацьовувати. Бо вони колись таки мусили перестати – він був у цьому впевнений.

Доки… Одного разу він зрозумів, що більше не може продовжувати це. Вікторія у тому світі… то була не зовсім та жінка, яку він колись покохав. І світ, який оточував їх, теж був не зовсім тим самим. Це було важко зрозуміти, але навіть повітря тут було дещо іншим. Настав момент, коли Олександр почав замислюватися про самогубство.

– Я не тримаю тебе, – сказала Вікторія одного ранку, коли вони снідали яєчнею та грінками з джемом. Смак їжі поступово втрачався, ніби стираючись із його пам’яті. – Ти можеш піти, коли завгодно. Я розумію, це нелегко для тебе.

– Ти справді… відпускаєш мене? – Олександр не міг повірити в її слова. Не міг, одначе хотів їй вірити.

– Так. Я люблю тебе. І завжди любитиму. Мені не хочеться бачити, як ти страждаєш.

Скільки часу він провів у тому напів-реальному світі, Олександр достеменно не знав. Проте тут, за межею, минуло лише два роки. І він вирішив, що може – навіть заслуговує на те, аби розпочати нове життя. Нове життя, в якому могло б знайтися місце для нової надії.

Загортаючи яму, на дні якої лежало тіло мертвої Лізи, Олександр подумав, що був навдивовижу наївним. Той світ, крізь шпаринку якого йому вдалося прослизнути, не бажав так просто відпускати його. Власне кажучи, він взагалі ніколи його не відпускав по-справжньому.

* * * * * *

Найдовша ніч у житті Лізи врешті минула, та новий день більше не міг її привітати. Вона спочивала глибоко під шаром дивовижної, особливої землі, яка володіла нескінченною кількістю таємниць.

Олександр розплющив очі, і першим, що він побачив, було усміхнене обличчя Вікторії.

– Доброго ранку, – прошепотіла вона.

Він потягнувся рукою до неї, та жінка грайливо відштовхнула його.

– Здається, комусь пора збиратися на роботу.

Так. У нього, крім усього іншого, були ще і ці повсякденні клопоти, пов’язані зі здобуванням засобів на прожиття. Вікторія була дуже дорогим задоволенням для нього, атож.

Олександр підвівся з ліжка. Здивовано озирнувся. Цього разу щось було не так – але що саме, він зрозуміти не міг. Вікторія продовжувала щасливо посміхатися, готуючи йому сніданок, і врешті-решт дивне відчуття минуло. Він вийшов із дому, не надто переймаючись подіями минулої ночі. Що сталося – те сталося, зате у його життя повернулася жінка, яку він любив.

* * * * * *

Ввечері Олександр повернувся додому, вже цілком заспокоєний і навіть щасливий. Він передчував ще одну прекрасну ніч в обіймах коханої, і радісно насвистував. Нічого не змусило його насторожитися, навіть тоді, коли він переступив поріг будинку.

Лише в мить, коли він побачив двох незнайомців у вітальні, Олександр збагнув, що трапилося щось невідворотне. Двоє – один із них зовсім ще хлопчак – виглядали досить доброзичливо, проте насправді вони означали страшну загрозу.

– Доброго вечора, пане Пасічник. Ми з міліції, відділ розслідування убивств. Хотіли б поставити вам кілька запитань. – чоловік у світлому костюмі підвівся назустріч Олександру, простягаючи йому своє посвідчення.

– Я не розумію… Щось трапилося?

– Це ми і намагаємося з’ясувати. Не хвилюйтесь завчасно, ми просто перевіряємо отриману інформацію.

Олександр відчув, як приступ гострої паніки стискає йому горло, заважаючи дихати. Слідчі перезирнулися, він буквально відчув, як їхні підозріливі погляди уп’ялися йому в обличчя.

– Вони все знають, – майнула жахлива думка. – Треба тікати.

Але куди він зможе від них утекти? Ні. Виходу не залишилося. Лють охопила його. Це не мусило статися саме зараз, коли він був таким слабким і беззахисним.

Мабуть, вони вловили щось таке в його погляді, бо старший із слідчих спробував його попередити:

– Олександре, не чиніть дурниць.

Та було вже пізно. Темний вихор здійнявся в свідомості чоловіка, і поглинув його остаточно.

Голіруч, бризкаючи слиною, кинувся він на слідчого – того, що виглядав зовсім хлопчиськом. Як і слід було сподіватися, у юнака не витримали нерви, коли він зустрівся віч-на-віч із тим звіром, в якого перетворився Олександр.

Останнє, що той почув, перш ніж остаточно втратити зв'язок із реальністю, був крик старшого слідчого:

– Ні! Не роби цього!

Відтак пролунав гучний тріск, схожий на маленький вибух. Від цього вибуху весь його всесвіт почав розвалюватись на маленькі шматочки, скло у вікнах посипалося додолу, стеля захиталася над головою… але це тривало зовсім недовго. Якусь мить. А потім все стихло. Останній проблиск свідомості виловив із напівтіней обличчя Вікторії, котра нахилилася над ним. Вона плакала, проте її сльози виглядали фальшивими, як і все у цьому світі.

– Пані Пасічник, нам так прикро… Співчуваємо вашій трагедії, – промовив до жінки старший із чоловіків. Його молодий колега і досі не міг отямитися від шоку. Це було його перше вбивство.

Вікторія стримано кивнула.

– Мій чоловік… Він був трохи дивним ще до нашого одруження. Мене довго не було вдома – тривале відрядження. Якби ж то я могла знати…

– Ви ні в чому не винні. Не картайте себе даремно.

Жінка знову почала плакати, і чоловіки вирішили, що їм краще дати їй спокій.

Вже потім, коли всі ці неприємні люди нарешті забралися з її будинку, – хоча вони, звісно, мусили повернутися іще не раз, зважаючи на обставини, – Вікторія дозволила собі розслабитись. На її обличчі проступив вираз глибокого вдоволення. Вона зробила те, що мусила.

І цього разу вона повернулася надовго. Звісно, не назавжди – таке не під силу майже нікому, – але відтепер вона буде дуже обачною. Їй взагалі багато про що слід було попіклуватись. І перш за все, навести лад в будинку, що його цей вічно обдовбаний невдаха примудрився перетворити у справжній свинарник. Вона добре розуміла ту дівчину, Лізу, яка з огидою роздивлялася по кутках вчора, не здогадуючись, що її чекає.

Втім, Вікторія думала, що Ліза зможе повернутися. Минуло не так багато часу – хоча її тіло міліція відкопала і забрала з собою – а це ускладнювало всю справу.

Та жінка знала, що зможе з цим упоратись, якщо добре поміркує. Їй бувало досить самотньо, особливо довгими осінніми вечорами, наближення яких вона відчувала всією своєю шкірою. Вікторії була потрібна подруга. Але початковим її завданням було генеральне прибирання. І розпочати вона планувала зі спальні.

А потім… усіх їх чекало інше життя.

Цвіркуни в саду абсолютно з нею погоджувалися.