Іноді люди говорять

Іноді люди говорять, що нашому поколінню не лишили простору для відкриттів. Океани розвідані, Сонячна Система колонізована, а за межі Хмари Аорти космічні кораблі не літають. «Для нас не лишилось незнаних берегів», говорять вони. Ти, досвідчений поліцейський медіум, смієшся з таких слів.

Тебе викликають якраз тоді, коли ти допиваєш свою ранкову чашку міцної кави. З твого вікна не відкривається прекрасний пейзаж – милуватись можна лише на цегляну стіну сусіднього будинку, укріплену металевими пластинами.  А проте, ти вмієш бачити чарівне і таких речах. Взуваєшся, накидаєш пальто та виходиш у осінню прохолоду. Твій автомобіль чекає на тебе під будинком – синій краплеподібний корпус виблискує у світлі неонових вивісок. Ранок у Києві завжди холодний.

Ти мчиш до місця злочину, оминаючи швидкісні вантажівки та громадський транспорт. Ще здалеку помічаєш три поліцейські машини та карету швидкої. Трохи далі стоїть раритетний бензовоз. Ти ставиш машину біля бензовоза і спокійно йдеш до місця, де скупчились поліцаї та лікарі. Біля них на асфальті лежить блідий чоловік. Судячи з кількості крові, жити бідоласі лишилось недовго. Помираючий чоловік кривиться від болю, усміхається і плаче одночасно.

- Розуміє іронію, - говорить тобі вусатий шериф. – Ми кілька років намагались його схопити, а замість того гівнюк потрапляє під рейкову вантажівку. Не хоче говорити, де ховає заручників; каже, що вони помруть разом з ним.

- Я витягну з нього інформацію, - відповідаєш ти, надягаючи гумові рукавиці.

Тепер ти нахиляєшся над помираючим злочинцем і торкаєшся його скроні. У тебе є два завдання – виловити інформацію про заручників та полегшити бідоласі смерть. І ось ти занурюєшся до своїх незнаних берегів – пірнаєш прямо в психіку людини.

Ти плаваєш серед хаотичних спогадів та думок, що схожі на спалахи фотокамер. Тут холодно. У психіці помираючих людей завжди безлад – хвилювання приносить хаос. І все ж ти знаходиш правильний спалах і пірнаєш глибше. У спогади.

Спогад живий і гострий, немов самурайський меч. Ти – незвичайна дитина. Блідий, слабкий, хворобливий. Твоя вчителька часто говорить, що причина в алкоголізмі твоїх батьків. Тобі шість, а ти вже ненавидиш вчительку. Мабуть причиною ненависті є те, що навіть у шість років ти розумієш: ця стара курка має рацію. Ховаєшся в коморі, поки п’яні батьки сваряться. Чуєш приглушений удар і розумієш, що це мама вдарила татка пляшкою з-під горілки. Інакше бути не могло – батько б її не вдарив. Він був алкоголіком і неробою, але жінку свою любив. Іноді ти вірив, що батько любив і тебе. Коли він читав тобі казку про світлячка, наприклад.

Маленькій світлячок рятує бджолину сім’ю від злого шершня. Ти затамовуєш дихання. Двері комори ледь-чутно скриплять. Ще один удар, і через дві години твого тата забирають в лікарню, звідки він вже не повернеться. Ти вчасно усвідомлюєш, що це не твій спогад, не твоє дитинство. Це пам’ять помираючого злочинця, відомого як Анонімний Янгол.

В інтернаті ти стаєш відмінником, а на перервах продаєш дітям цигарки. Крадеш куриво в магазині старого Генадія. Щоб виправдати себе, ти уявляєш, ніби цигарками ти рятуєш дітей. Наче той світлячок, освітлюєш їм шлях додому. До спокою, до безпеки.

Ти виринаєш з тліючого спогаду і пірнаєш в інший.

Кімната старого гуртожитку. Тобі сімнадцять, і ти широко посміхаєшся. Навіть смієшся. На підлозі лежить твоя матір. Ти розрізав їй живіт, і тепер вона тримається за розріз, намагаючись не дати нутрощам вилізти назовні. Її пальці в крові. Її сукня в крові. Килим в крові. Навіть зараз вона тебе трохи лякає. Мама, а не кров. Навіть тепер вона схожа на того злого шершня з казки, яку ти майже забув. Матір дивиться тобі у очі та плюється кров’ю. Її руки слабнуть, вона встигає вимовити «Благаю», перед тим як її нутрощі опиняються на підлозі. Ти задоволений, для цього ти її і шукав.

Виринаєш, робиш глибокий вдих. Треба продовжити мандрівку по ключових спогадах. Шукаєш. Чужі спогади бувають небезпечними. Ти намагаєшся плавати серед них обережно – ніколи не знаєш, що ховається у психіці людини. Окремий незвіданий світ є в мозку у кожного.

Потрібний спалах. Ти приймаєш замовлення від політика. Вбити дітей мера. Шестирічна дівчинка та двохмісячний хлопчик. Буде не складно. Через три дні труп хлопчика знаходять на мокрому асфальті біля готелю. Ти викинув його з тринадцятого поверху на очах у сестри. Тепер спостерігаєш за тим, як мовчазні та налякані поліцейські ходять навколо розбитого тільця дитини. Дівчинку ти вбиваєш пізніше, через тиждень. За цей час ти не раз дивився в її заплакані очі, бачив у них своє відображення. «Смішно, - думаєш ти, - я завжди хотів стати світлячком, але в її очах я бачу себе шершнем».

Вириваєшся зі спогаду і одразу потрапляєш у інший. Він ближчий, тепліший.

Ти вже доволі відомий в кримінальному світі найманець. Серед тих, хто хоч раз тебе бачив, тебе називають Анонімним Янголом. Справжнє ім’я почав забувати навіть ти. Перед тобою чергова жертва – товста жінка років сорока. Журналістка. Ти як завжди робиш все ефектно. В тіло жертви різко потрапляє шприц з повільною отрутою. Вона помиратиме місяцями. Знатиме, що приречена. Ти дивишся в її перелякані очі, трохи піднімаєш білу маску і цілуєш її на прощання. «Який же ти блідий…» - говорить вона, коли ти йдеш. Двері зачиняються, спалах згасає.

Знову шукаєш найяскравіший спалах. Кожен спогад має свій запах. Той, який шукаєш ти, має пахнути свіжою постільною білизною – так пахла кімната в інтернаті.

Ти виводиш сиріт з будівлі. Вони радо сідають до тебе в машину, навіть не підозрюючи, що це викрадення. Ти робиш це не на замовлення – це твій власний проект. Лишаєш записку про те, що діти сидітимуть у замінованому приміщенні та злетять в повітря, якщо ти не отримаєш викуп. Звісно, тобі байдуже, чи отримаєш ти гроші. Все це заради іншого. Бомба несправжня. Коли таймер дійде до нуля і діти злякаються – з отворів у стінах повилітають повітряні кульки. Такий твій план: налякати й відпустити. Нехай всі думають, що ти шершень, а ти виявишся світлячком. Везеш дітей в підземний коридор під недобудованою зупинкою метро.

Ось воно. Ти виринаєш зі спогаду і запам’ятовуєш інформацію – заручники під тунелем метро. Все його лігво знаходиться там. В наступному спогаді ти бачиш ще більше: зіткнення з вантажівкою – не випадковість. Він задумав так з самого початку. Вирішив померти. Вчасно піти зі сцени.

Що ж, половину роботи виконано. Лишилось найскладніше – полегшити вбивці смерть. Для цього доведеться пірнути ближче. Пам’ять людини – то тільки прибережна зона. Справжні незнані землі знаходяться у підсвідомості. Ніколи не знаєш, що принесе тобі візит у основу психіки. Але тільки звідти можна все змінити, тому ти пірнаєш.

Тисячі образів проносяться повз тебе. Мертва мама тримає в руках свій кишечник і сміється. Батько з дірою в голові повзе і благає врятувати його. Це не твої батьки – це образи з психіки Анонімного Янгола. А ось і він сам – стоїть серед темряви і спілкується… з собою. Тисячі копій Анонімного Янгола спілкуються між собою. Всі вони різного віку, всі схожі на шершнів. Крім одного – його ти впізнаєш одразу. Маленький блідий хлопчина, Анонімний Янгол до смерті батька. Він не схожий на шершня. Хлопчик сяє, він – світлячок.

Аж раптом шершні кидаються на нього з усіх боків, і бідолашний хлопчик починає згасати. Його рятуєш ти. Різким ударом розкидаєш шершнів у різні боки. Деякі з них сміються голосом матері злочинця. А деякі – голосом самого Анонімного Янгола. Ти стоїш поруч з його молодою версією. Пліч-о-пліч. Ти і Анонімний Янгол. Ти і світлячок. А шершні налітають з усіх боків, ви ледь встигаєте відбивати удари. Ось вона – небезпечна глибина незвіданого внутрішнього світу.

Атака, блок, випад. Ви б’єтесь проти шершнів, озброєні лише клаптиками світла. Темрява змикається навколо вас, тобі страшно.

- Як тебе звуть? – питаєш ти у маленького Янгола-Світлячка. – Справжнє ім’я.

- Сашко, - відповідає він здивовано. – А я й забув…

- Сяй, Сашко! – кричиш ти, і м’яке сяйво Світлячка проганяє темряву.

Шершні сліпнуть і схиляються перед величчю світла. Схиляєшся і ти. Сама темрява падає на коліна. Сашко сяє і усміхається. Він щасливий. Ти переміг – пора забиратись з помираючого розуму.

Стоїш над тілом Анонімного Янгола. Сашка. Він мертвий. Він усміхається. Добра, дитяча усмішка. Ти задоволений своєю роботою.

- Заручники під закинутою станцією метро, - повідомляєш ти спокійно.

- Впорався за двадцять дві секунди, - усміхається шериф. – Майже рекорд.

- Дурниці, - відмахуєшся. – Колись я встиг за дев’ятнадцять.

«І все ж приємно повернутись у свій світ» - думаєш ти.

Підходиш до похилених воріт кладовища. Напис над воротами ти можеш не читати – знаєш на пам’ять.  «Ні з ким не прощаємось, нікого не забуваємо». Тобі не дуже складно знайти потрібну могилу – ти відчуваєш свіжі могили. Знаходиш потрібну дерев’яну табличку. «Сашко». Без прізвища, без рідних, які могли б поставити кращу табличку. Просто Сашко. Анонімний Янгол. Жорстокий вбивця. Один з сотень незнаних світів, які ти відвідав.

Кладеш дві хризантеми, сідаєш поруч і пошепки говориш. Тому що частинка кожного з них лишається в тобі. Вони постійно шепочуть, постійно хочуть щось сказати. Тобі складно орієнтуватись серед цих голосів. Для кожного з них ти друг і єдиний захисник. Бо знають, що мертві. І від того їм дуже страшно. Ти це відчуваєш.

Ти дістаєш з кишені чорний маркер. Дивишся на табличку з написом «Сашко». Цього ж мало, правда? Ім’я нічого не означає – просто якесь слово. Тому знизу ти дописуєш ще одне слово: «Світлячок».

Так, звісно, краще. Скільки ще людей на цьому кладовищі потребують додаткових слів на могилі? Може навіть всі? Але ніхто не знає, які слова треба дописати їм. Тому що більшість людей так і лишаються нерозвіданими світами. Нерозгаданими головоломками.

А потім ти йдеш додому, щоб виспатись. Хтозна, коли буде наступний виклик.

Іноді люди говорять, що нашому поколінню не лишили простору для відкриттів. Океани розвідані, Сонячна Система колонізована, а за межі Хмари Аорти космічні кораблі не літають. «Для нас не лишилось незнаних берегів», говорять вони. Ти, досвідчений поліцейський медіум, смієшся з таких слів. Бо знаєш, що є ще люди – нескінченний простір для відкриттів.