Ім'ям наречений

Шкура його була шорстка і холодна, очі закриті тугою чорною пов’язкою, а тонкі пальці завжди перебирали дерев’яні чотки. Він здригнувся, раптово відчувши нашу присутність.

 - Хто?

 -Я.

- Хто з тобою?

- Хіба це важливо?

- Для мене – ні, але для тебе – так. Правда ж? – він усміхнувся.

- Я народжений ім’ям... – почав Кристоф за формою.

- Хлопчику, я  знаю. Я питаю – хто ти?

- Народжений.

- Провіщений гість.

- Провіщений ким?

- Мною...

Пауза затягувалася. Я похмуро спотерігав за пальцями старого, що бавилися одною з відполірованих дощечкок, а Кристоф терпляче чекав на продовження.

- Отже, народжений і ненародженний, - старий захихикав, - вирядилися прогулятися. А нащо? Що ви там зібралися шукати?

- Місто. – коротко відповів я, мені до чортів набридла ця гра.

- Місто... – протяг старий. – Кожен раз та сама відповідь.

- Хіба були інші? – здивувався Кристоф.

- Були, давно.

- Ми вимираємо... – почав я.

- Не кажи дурниць, ненароджений, - він ніколи не називав мене на ім’я. – Такі, як ти не вимирають, вимирають такі, як він. – старий ткнув пальцем на Кристофа.

- Годі, здається ми дарма сюди прийшли, - мені почав уриватися терпець. – Пішли, Кристофе.

- Чекай. – він підійшов до старого. – Ім’я?

Старий мовчки простягнув йому сувій. Кристоф обережно взяв, оцінювально зважив, сунув за пазуху, і розвернувся до виходу.

Старий до нас збайдужів, упевненим рухом клацнув тумблером на блоці живлення. Машинка тихо загурчала, і двома тонкими трубками, що виходили з нутрощів апарата і встромлювалися між сьомим і восьмим хребцями старого, потекла живильна суміш. Він блаженно посміхнувся.

Холодний вітер одразу почав нишпорити у складках одягу, гидко торкаючись оголених частин тіла. Я щільніше закутався в плащ і поплентався за Кристофом.

Ім’ям Анни і Андрія наречений Олександр (звична формула ріже слух) я не був народжений. Я був створений у пологовому будинку з клітин незнаних мені Анни і Андрія, що зволіли, щоб їхнє дитя звали Олександром. Усіх п’ядесят шість тисяч чотириста двадцять сім мешканців Оазу було створено таким чином, тільки Кристоф був народжений, і він був захожий.

Посеред літа біля Східних воріт відбулася надзвичайна пригода – до них підійшов подорожній: жовте обличчя, розкосі очі, чорне, аж смоляне, волосся їжаком – не такий, як усі, чужинець. Ще за пів години зрозуміли, що він народжений. До нього останній захожий народжений в Оазі був років із шістдесят тому, а місцевий – взагалі невідомо коли. Як народжений він мав право обрати супровідника і право на вільний прохід до міста. Взагалі-то, будь-хто охочій міг іти до міста через Західні ворота, от тільки дійти до кінця шляху їм не судилося. «Через те» – жартували старі – «що свого хвоста там встромити ніде».

Кожен ненароджений у день свого двадцятиодноріччя проходив неважку операцію зі встановленння додаткової живильної системи. Між сьомим і восьмим хребцем уводився роз’єм для подачі необхідних речовин, що їх організм ненародженого не міг синтезувати сам. Якщо операція не здійснювалася вчасно, ненароджений помирав. Раз на деклілька років з’являлися відмовники, але більше десяти днів ніхто з них не прожив.

Я пам’ятав одного такого: його термін вже скінчився. Він бігав вулицями і волав, що все це маячня, що нас примушють оперуватися для утримання молоді в Оазі. За два дні він вже не міг пересуватися, осліпнув, і щось весь час нерозбірно бубонів укритими кровавою піною губами, а потім помер у страшних судомах. Ніхто з тих, хто бачив його, опісля не відмовився від прив’язки.

А мене чекає його доля - за три дні мені виповнюється двадцять один, і у той час я буду далеко від Оази. Кристоф, з одному йому відомих міркуваннь, з двох тисяч неприв’язаних вирішив взяти супровідником саме мене. Відмовитися – означає стати „тим, хто зрадив народженого” і втратити право на прив’язку. Піти – значить подохнути, скоріше за все, так і не дійшовши до міста. Благати Кристофа взяти іншого не дозволяла совість. Хоча яка совість у синтетичної людини.

Ми підійшли до Західних воріт, які, на відміну від Східних, ніколи не охоронялися. Ними не входили – ними тільки залишали Оазу.

- Що це? – запитав Кристоф.

Я простежив за його поглядом – на пологовому будинку засвітився зелений прожектор.

- Чиїмось ім’ям створюється новий ненароджений, населення Оазису завжди має бути однаковим, – відповів я.

- А ти?

- Я вже помер, - і не чекаючи Кристофа ступив за ворота.

Попіл. Попіл лежав під ногами, з кожним кроком піднімаючись сірою хмарою, зависав у повітрі, заважаючи дихати.

Кристоф зробив декілька кроків і знов повалився, вже не намагаючить підвестися. Я опустився перед ним навколішки – він був непритомний, з невправно перев’язаної рани на боці крізь брудне ганчір’я просочувалася кров.

Позаду було п’ять днів в дорозі: мертві квартали, сповнені незліченними щурами, які абсолютно не боялися людини і з роздратованим вереском розбігалися з-під ніг. Позаду були джунглі дивних рослин, що світилися у темряві і весь час силкувалися вчепитися в тіло і скуштувати соку ненародженного (Кристофом вони чомусь гидували). Позаду була більша частина попілової рівнини, такої підступно рівної і безпечної. Кожен крок нею міг бути останнім. Кристоф оступився дві години тому і розірвав собі бока.

Я подивився вперед – за двісті метрів попелова рівнина закінчувалася перед насипом, що сягав тьмяного неба, а за насипом мало бути місто. Я знав напевно – там повинно бути місто, мусить бути, інакше і бути не може. Я мушу побачити його і спокійно здохнути -заїжджена фраза не змінювала суті.

Ще вчора, окрім звичайної втоми, додалося якесь задеревеніння у всьому тілі, сьогодні зір витворяє злі жарти. Три дні тому я мав стати прив’язаним – термін вийшов і тіло почало жерти саме себе.

Скинувши рюкзак, я почав його патрати, викидаючи непотрібні вже речі в сіро-чорну каламуть, аж поки він остаточно не спорожнів. Перевернувши Кристофа на спину, я просунув його знесилені руки у лямки рюкзака, а сам вхопився за верхню ручку.

«Тільки б витримала тканина», – подумав я і потягнув безвольне тіло на імпровізованих ношах далі. Один повинен вижити, дійти, доповзти до цілі.

Я знов опустився навколішки – рівнина скінчилась, насип майже неприступною стіною височів перед нами. П’ястися з такою ношею і у такому стані по насипу було неможливо, не зважаючи на те, що він був пологий. Перехопивши зручніше ручку рюкзака я поповз вгору, бездумно чіпляючись і зриваючись, майже нічого не розрізняючи помутнілими очами, рвучи до крові губи у божевільному вищирі. «Ще трохи, і вся ця маячня скінчиться». Я дуже на це сподівався.

Минуло чимало часу, аж раптом підйом скінчився. Сонце вже сідало за обрій, і його червоні промені вимальовували переді мною химерні тіні. Позаду, ніби передчуваючи кінець шляху, заворушився Кристоф. «Щасливчик», – подумав я.

Я підняв погляд. Тіні припинили метушитися перед очима і сконцентрувалися у три фігури, а за їх спинами, зовсім поряд, були видні багатоповерхові будівлі зі світними вікнами - сотні будівель і тисячі вікон. Місто похмуро спостерігало за незваними гостями. «Доповзли.»

- Давненько до нас ніхто не заходжав такими великими компаніями. В Оазі що, бунт неприв’язаних? – сказав один, втім не роблячи ніякої спроби підійти до нас. - Данило, перевір їх, - звернувся він до громили, що невимушено погравав рушницею.

Данило поліз до кишені і дістав дивний довгастий прилад із тонким сталевим стрижнем на одному кінці. Направивши на кожного по черзі стрижень, він деякий час так потримав його, а потім заглибився у вивчення маленького екрана.

У цей час Кристоф виплутався з лямок, підвівся навколішки і дістав сувій, якого дав йому старий.

- В мене є ім’я, - сказав він, простягаючи сувій трійці. Ніхто не поворухнувся, усі чекали, що скаже Данило.

Данило засунув прилад назад до кишені і повернувся до ватажка. – Один з них заражений, - сказав він.

- Розберися, - пролунав короткий наказ. Палець Данила ліг на спусковий гачок рушниці.

- От і все, - подумав я. – Зараз болю не буде. Я глянув на Кристофа. Він так і стояв навколішках, простягаючи обома руками свій пропускний квиток у життя. Я всміхнувся, наперед смакуючи спокій, і не звертав уваги на холодне дуло.

Пролунав постріл, сила кулі відкинула Кристофа назад. Останній народжений розпластався в неприродній позі на землі, широко відкривши свої розкосі очі і стискаючи непотрібний сувій у руці.

Той, котрий досі мовчав, не звертаючи жодної уваги на мертвого, підійшов до мене.

- Скільки часу після терміну? - запитав він.

Я спробував відповісти, але язик не слухався, тоді дуже повільно підняв руку і показав три пальці.

- Нормально, зараз все виправимо, - він закатав рукав мого плаща і діставши звідкілясь шприц, встромив тонку голку в вену і почав уводити якийсь розчин.

Зір прояснів майже миттєво, задеревеніння і німота проходили поступово.

- Що все це за чортівня?! – випалив я. – Він же народжений і мав ім’я!

- Малий, - посміхнувся той, хто робив укол. – Народжених не буває, а ім’я там твоє написане. Ваш дідок любить пожартувати.

Я мовчки, нічого не розуміючи, дивився на нього.

- Не хвилюйся, підмикатися тепер тобі не треба. У нас на Печерську так не водиться.  

 - Печерськ – це місто так називається?

Ні, місто колись називалося Київ, а Печерськ – один з його районів. Передбачаючи наступне питання він почав розказувати щось про те, що Оаза також була районом цього міста, і взагалі є форпостом  перед Занедбаними Землями, і головна ціль її існування – попереджати про прихід шпигунів, за що один із мешканців Оази (якщо, звичайно спромігся дійти до Печерська) отримував право на свободу пересування, і що він, Олександр, тепер може спокійно обходитися без усіляких операцій і так далі, і таке інше. Я не слухав його, я дивився на тіло бідолашного Кристофа, який фактично послужив моїм пропускним квитком у нове життя.

- А він? – запитав я. – Хто він такий? Шпигун?

- Та ні, підробка.

- Покажи йому, Данило.

Данило підійшов до тіла, ногою перевернув його обличчям донизу, дістав з халяви чобота довге лезо, і двома впевненими рухами розпоров куртку Кристофа. Потім, нахилившись, встромив лезо у спину і зробив надріз. Покопирсавшись у рані, щось звідти витяг і простягнув мені.

Це була тонка медяна пластина, на якій був напис, заляпаний кров’ю. Я стер її рукавом,  там було три слова – made in China.