Ім’я моє – лиш видих з уст

Ми засіли на балконі, звідки чудово проглядався тісний двір "хрущовки". Хард відкрив пиво, простягнув нам по пляшці. Я взяв, Штунда, як завжди, відмовився.

- Де ти його знайшов? – похмуро спитав Хард.

- Він фахівець, - пояснив я.

- Бо не п’є пива?

- Він взагалі не п’є.

- Я – штунда, - з усмішкою пояснив Штунда.

- Капець, - резюмував Хард.

Ми спорожнили по півпляшки, перш ніж картина перед нами нарешті змінилася.

- Он вона, - вказав Хард на молодицю років під сорок, що якраз вийшла з третього під’їзду.

Відстань була порядна, тож я зміг розгледіти тільки картату сіру спідницю, довге темне волосся та бюст не менше третього розміру.

- І звідки в тебе впевненість, що вона – відьма? – спитав я у Харда.

- Печінками чую.

- Це може бути від пива, - прокоментував Штунда.

Здоровань Хард вперся у нього недобрим поглядом.

- Ну, а якщо без "му-му"? Чого ти так вирішив? – відвернув я увагу від хирляка Штунди. – У тебе на неї встав?

- Ходімо всередину, - підвівся Хард. – Розповім.

Коли ми розсілися у вітальні навколо журнального столика, Хард дістав із шафи горілку і приніс із кухні порізане сало. Без припрошувань налив собі й мені, обминувши Штунду. Потім знову покопирсався в шафі, дістав стару віньєтку з порепаною палітуркою, відкрив перед нами. На титульній сторінці усміхався патлатий хлопчина з пушком над верхньою губою, в якому важко було впізнати теперішнього бугая Харда. На другій сторінці було класне фото. Хард стояв у другому ряді поруч з увінчаною величезними бантами блондиночкою.

- Андрюха, - тицьнув він пальцем в обличчя з правого краю. – Наш капітан. Як він м’яч закручував, хлопці… Жив у шостому будинку, красуня-дружина, двоє дітей. Мав точку на ринку, ні з ким не ворогував, помагав сусідці-пенсіонерці. Заївся з нею через свого сенбернара, той її на дух не переносив. Торік ні сіло ні впало повісився.

Палець ковзнув на передній ряд.

- Вовка, заучка наш. Віршики дівчатам складав, списувати давав, на заводі після інституту все життя, нічого, крім "запорожця", надбати не зміг. Коли в будинку свій "жек" організували, визвався бути головним інженером. Ця йому вічно життя псувала, бо він навіс для сміттєвих баків навпроти її під’їзду поставив. Смерділо їй, бачте. Ніде більше, дебілові ясно, а вона все лютувала. Знайшли його взимку в підвалі. Кажуть, струмом убило, а він же енергетиком в цеху працював, з електрикою на "ти". Слідчий казав, що вперше на його пам’яті людину вбив заземляючий провід.

Хард випив, закусив, став показувати далі. Я утримався.

- Антона збило машиною на переході, біг по молоко дітям. Вася просто спився, клеївся до неї. На третій день в квартирі знайшли, коли смердіти стало. Четверо. І всі чимось їй не догодили.

- Збіг, - спокійно сказав Штунда. – Просто збіг. Б’юсь об заклад, якщо опитати всіх мешканців, то багато хто усіх чотирьох недолюблював.

- Ні, тут мені усе ясно. Вона все це робить.

- У тебе нав’язлива ідея, друже, - спробував я його заспокоїти. – Ти, певно, дійсно до неї небайдужий, і я тебе, як чоловік, чудово розумію. Викинь її з голови, козаче.

- Дідька лисого! Вона вже на Сергія з четвертого поверху зуби гострить. Він той ще кадр, коли нап’ється, матом її з балкона криє.

- Невже і він твій однокласник? – здивувався я.

- Ні, з паралельного. Ми з ним регулярно стосунки з’ясовували, але що було, те загуло. Він теж людина, хоч і йолоп.

- Багато ще твоїх однокласників у цьому будинку живе?

- Було трохи. Зараз половину роз’їхалося, а ті, що лишилися…

- А вона тут завжди жила?

- Та ні, два роки тому поселилася. Винаймає квартиру.

- А до того життя було спокійнішим?

- Та взагалі нічого такого не було!

- Нічого це не доводить, - спокійно заперечував Штунда. – В дитинстві світ здається ідеальним. Коли ж людина виростає, і стає проти нього віч-на-віч, то виявляється, що зло панує усюди.

Хард гримнув келишком об стіл.

- Навіщо ти його сюди привів?

- Брейк! – сказав я. – Гаразд, давайте пограємо у цю гру разом. Нехай вона відьма. Як це довести?

- Мені нічого доводити не треба, - огризнувся Хард.

- А що скаже нам борець з пітьмою? Як там християни вирішували цю проблему?

Штунду перекосило, проте він не здавався:

- Це все пережитки язичництва, - відповів він. - Так чи інакше, в Біблії всі чари творять язичники.

- Отже, чари таки існують?

- Люди, не сприймайте все буквально! Забобони отримують владу над нами, коли ми починаємо у них вірити.

Хард криво посміхнувся:

- Я бачу, тебе теж накрило, еге ж? З головою.

Штунда закотив очі.

- Це маячня. Я не збираюся грати в ці ігри.

- Але ж ти собаку з’їв на цьому, - не відпускав я його.

- Це було давно, - стиснув губи Штунда.

- Слухай, просто розкажи нам, як визначити, відьма вона, чи ні.

- Стисни дві дулі, - порадив Штунда. – Одну запхни в кишеню, другу – за пазуху. Стань перед відьмою. Якщо вона стане крити тебе останніми словами – отже, таки відьма.

- А якщо серйозно?

- Якщо серйозно, то це все – мракобісся.

Штунда встав і пішов до виходу. Гримнули вхідні двері.

- Баба з возу… - прокоментував Хард. – Фахівець…

- Колись він був рідновіром, уявляєш? – я роздивлявся фото у віньєтці. – Знав усіх цих Родів, Перунів та Сварогів як свою родину. А потім – бац! – і в штунди подався.

- Піймався в тенета, - здвигнув плечима Хард. – Гіпноз. Ен-Ел-Пе.

- Я б не сказав. Золота у хлопця голова. З ним коли говориш, взагалі нема відчуття, що він… того. Здається, людина просто знайшла свій берег.

- Кожен дуріє по-своєму, - Хард запалив цигарку і простягся на дивані. – Думаєш, я зовсім клепки погубив?

- Важко сказати. Я от думаю, чого це всі ці біди з твоїми знайомими стаються.

Хард зіщулив очі.

- Вона до мене підбирається.

Я хитнув головою.

- Ага, здається, що так і є. Скажи, а чи не було у вас у школі спільної пригоди, згадуючи яку тобі робиться дуже соромно?

Хард пирснув.

- Ні, спільної пригоди у нас не було. І відьму цю я вперше в житті зустрів.

- А печінка твоя давно так своєрідно озивається?

Він таємничо глянув на мене.

- Та вже давненько.

- І як воно буває?

- Болить. Іду по вулиці, раз – ага, ось ця. Або цей. Багацько їх, скажу тобі по правді.

- Інциденти були?

- Та ні. Нащо мені? Мене не чіпають, я не займаю. Просто знаю, та й усе.

- Шиза.

- Та пішов ти!

Я підвівся, накинув на плечі куртку. Хард злісно пихтів димом.

- Бувай, відуне, - всміхнувся я. – І не пали в ліжку. Погана прикмета.

- А ще друг називається, - пробурмотів він.

- Пробач, але мій просвітлений знайомий має рацію. Це все мракобісся. Переїдь в іншу хату, якщо тобі ця молодиця з голови не йде.

- Може так і зроблю, - Хард випустив хмарку диму. – Може так і зроблю…

- Бувай.

Вийшовши з будинку, я рушив у напрямку зупинки. Назустріч з важким пакетом в руках ішла винуватиця сьогоднішніх посиденьок. Років під тридцять п’ять, струнка, фігуриста, вродливе колись обличчя вкрило густе ластовиння і тонке мереживо зморшок. "Цікаво, а чого варті народні прикмети?" – подумав я, ховаючи одну дулю в кишеню, а другу – за пазуху. Помітивши мій рух, жінка вп’ялася у мене підозріливим поглядом чарівних карих очей. Гарна, трясця йому, завжди любив карооких та цицькатих.

- Дай дорогу, чого вирячився! – гавкнула вона, і я рефлекторно відсахнувся.

"От тобі й прикмети," – сумно подумав, проводжаючи її поглядом.

На зупинці сидів Штунда. Чи то йому не фартило з транспортом, чи він просто чекав на мене. Присівши поруч на лавці, я мовчав.

- Сердишся? – врешті промовив.

- Ні, - відповів він. – Але не роби більше так. Цей твій знайомий стоїть за крок до психозу. Дай йому рецепт – і він зробить що завгодно.

- Навіть так?

- Навіть. Ти давно його знаєш?

- З півроку, мабуть. Разом на одній роботі гарували. Класний пацан.

- Тільки з головою біда.

- Нічого, це від неробства.

Між нами раптом впала довга кремезна тінь. Хтось став позаду, прислухаючись до розмови. Знайома тінь.

- Але все ж таки, про відьом що скажеш?

Штунда поморщився.

- Відьми в народній традиції – люди, які в злобі своїй шкодять іншим. Виною цьому бажання мати таємну владу над оточуючими, тримати всіх у кулаку. От і починається підкидання голок, підливання води і всяка подібна гидота. Відьми бувають вродженими, отримуючи здібності у спадок, та навчені, які доходять до всього самі. Про других сказати нічого, їх зараз хоч греблю гати, і в переважній більшості своїй це звичайні пройдисвіти або невігласи.

- Але бувають і винятки? – перебив я його.

- Не знаю.

- Продовжуй.

- Про перших слід говорити окремо, проте інформації практично немає. Навіть у середовищі язичників про них знають мало, однак відомо, що такі відьми прив’язані до місць сили. Відьма черпає звідти силу. Дуже часто джерелом сили виступають дерева. Якщо згадати історію, то слов’янські капища теж переважно пов’язані з ними. Часто це дерево, в яке ударила блискавка.

Я спробував згадати двір з висоти Хардового балкона. Дерев було чимало, але всі були молодими і виглядали цілком здоровими.

- Тобто відьму можна перемогти знищивши джерело її сили? – пролунав раптом за спиною голос Харда.

Він стояв з пляшкою пива в руці, вочевидь доганявся. В очах – хміль і вогонь.

- Це все здогади і міфи, - сказав я. – Відьми – це паразити. Вони живуть за рахунок людей, тому, знищивши джерело, ми її не вб’ємо. Вона знайде собі інше.

- То нехай шукає. Ходімо, глянемо.

Він пішов навпростець через вулицю, я кинувся слідом, Штунда поплентався за нами. В дворі стояла "швидка", навколо якої зібралося кілька випадкових перехожих. Зойкнула сирена і до них приєднався міліцейський "бобик". На газоні лежали ноші, накриті брезентом. Хард пройшов повз натовп з кам’яним обличчям.

- Що це? – торкнув я його за плече. – Що тут сталося?

- Пияк з четвертого поверху випав.

Мене пробрало морозом. Обминувши місце пригоди, ми пройшли до кінця будинку, де невеликий проміжок у забудові займав дитячий майданчик. Гойдалки, пісочниця, іржаві турніки. Біля глухого бетонного паркана росла крислата плакуча верба. Треба ж…

Хард зупинився, задер голову.

- Блискавка вдарила три роки тому, довелося жеківцям верхівку обрізати. Груба, зараза, та це нічого, - сказав він і кудись подався.

Я підійшов до верби й поклав долоню на шорстку кору. Крізь товстий пористий шар деревини просочився шум, схожий на шкварчання розігрітої сковороди. Щось уп’ялося в спину – обернувшись, я побачив на третьому поверсі у вікні кухні бліде обличчя і довге розпущене волосся. Вона притислася до скла, тиснучи мене чорним поглядом. Зненацька знову з’явився Хард, тримаючи в руках німецьку бензопилку. Навперейми йому кинувся Штунда.

- Ти що, псих?!

- Ага, - відказав Хард, шарпнувши за мотузку.

- Спини його! – закричав Штунда до мене.

Я тільки знизав плечима.

Бензопила заревіла гучніше, і в її тріскотінні вже не було чути Штундиних криків. Врешті він махнув рукою і пішов геть. Хард, узявши інструмент наперевіс, торкнувся стовбура, полетіли тріски. Ланцюг різав крихке дерево, мов гарячий ніж масло. Я стояв збоку, поглядаючи на машину представників закону, але їм, здається, було начхати на знищення зелених насаджень. Не встиг Хард дійти до середини, як з під’їзду вискочила відьма.

- Що ви робите! – кричала вона крізь тріск двигуна пили, біжучи до нас. – Не маєте права!

- Харде, стережись! – гукнув я.

Він витяг пилку з розпилу, вимкнув двигун, рушив їй назустріч. Вона вклякла перед ним, але страху не виказувала.

- Ви не маєте права самовільно зрізати дерева! – викрикнула вона йому в обличчя. – Я подам на вас до суду!

- Будеш заважати – приб’ю, - пообіцяв Хард.

- О, я бачу, ти такий сміливий, що запросто підіймеш руку на жінку! – верещала вона далі. – Пішов геть!

- Я сексист, любонько, - буркнув Хард. – Я можу.

І на підтвердження своїх слів затопив їй у ніс. Вона впала навзнак і залишилася лежати. Хард неквапно повернувся до верби і пила, затріскотівши, продовжила вгризатися в біле тіло дерева. Спостерігаючи, як повільно хилиться грубезний стовбур, я не міг зрушити з місця. Світ навколо ніби потьмянів, по спині побігли гидкі холодні мурашки. Нарешті пролунав тріск, і з голосним "гуп!" верба простяглася вздовж паркану. На місці величного дерева тепер білів широкий пеньок, посеред якого чорніла велика діра. Така ж порожнина проходила і всередині самого стовбура. Дерево мало рано чи пізно впасти саме по собі. Хард, відступивши, вимкнув пилу. Дістав з кишені джинсів сигарети і запалив. Руки у нього при цьому аж ходором ходили.

- От і все, - промовив він з кривою усмішкою на устах.

Позаду мене застогнала відьма.

- Що ви наробили?! Що ж ви наробили?!

Зареготавши, Хард підхопив інструмент і пішов додому. Я рушив слідом, час від часу озираючись на дитмайданчик. Відьма, оклигавши, повільно сіла, задерши голову вгору і намагаючись спинити кров, що рікою лилася з поламаного носа. Коли ми підійшли до під’їзду, усі свідки самогубства витріщилися на бензопилу, і в цей момент Хард, застогнавши, простягся на асфальті.

- Лікаря! – гукнув я швидше для годиться, бо люди в білих халатах уже кинулися до нас.

Хард лежав нерухомо, тільки руки час від часу судомно здригалися. Лікар закотив ліву повіку і крикнув:

- Серце! Нумо, беріть його!

Я допоміг покласти Харда на ноші, і перенести його до карети швидкої допомоги. Заревів двигун, і машина залишила двір. Озирнувшись, я побачив, що відьма повільно плететься до свого під’їзду. Що ж, треба закінчувати.

Біля стовбура вже вовтузилися діти, з вікон чулася лайка і погрози викликати кого треба. Я трохи постояв, збираючись з думками, а потім пішов вслід за відьмою.

Двері на третьому поверсі нічим не відрізнялися від решти, хіба що від них ледь чутно потягувало холодком. Дзвоник виявився неприємно деренчливим. Клацнув замок, і вона визирнула крізь шпарину.

- Треба поговорити, - сказав я.

Вона спробувала зачинити двері, проте я встиг встромити між ними й одвірком ногу, а потім з силою штовхнув їх плечем.

- Не чіпай мене! – зашипіла вона. – Це ж ти! Ти! Ти це зробив!

Вона дістала-таки мене ляпасом, але одразу відсахнулась, ніби обпеклася. Я зачинив двері, пройшов до великої кімнати. Широке розкладне ліжко, стара стінка, книги з порепаними палітурками за склом, зелені штори. З вікна відкривався безрадісний краєвид на звалену вербу на тлі дитмайданчика. Нічого особливого. Повернувшись до передпокою, я підійшов до неї впритул.

- Хто ти такий? – прошипіла відьма.

- Моє ім’я – лиш видих з уст, - усміхнувся я.

Відьма зблідла і відсахнулась. Вона була в самому пістрявому халаті на голе тіло, втислася в стіну так, наче хотіла розтектись по ній. Опустивши ліву руку на округле стегно, правою я накрив півкулю пружного перса, торкнувшись великим пальцем маленької горошини соска. Ох, і відьма ж… Її затрусило.

- Не бійся. Все вже минуло.

Зіниці у неї розширилися, серце під рукою шалено калатало, готове вирватися з грудей.

- У тебе під боком набирався сили стихійний відун. Поки я збагнув, що до чого, він несвідомо убив п’ятьох своїх старих знайомих. Збрехав, сучий син, щось у минулому вони йому певно-таки завинили. А з тобою все ясно – ти пила його, він же пив своє дерево, сам цього не знаючи. Яке гарне прикриття. Я вражений. Тобі треба було його берегти, хіба не знаєш, що у стихійних дах слизький? А так ти віддала мені його в руки, і він спиляв дерево, на якому, так би мовити, сидів.

Вона закотила очі, обливаючись холодним потом.

- Ти була надто легковажною. Їдь звідси, - сказав я наостанок. – Це моє місто.

Прибрав руки, і вона впала на підлогу. Шкода, така пишна молодиця – а відьма…