І все ж ви прекрасні, Варвари! (дискваліфіковано через змову роботів)

Поцілунки з металами

Холодні й віддалені.

РНДЛ-1

- Комісія зібралась у повному складі, містере Браун. Ви готові розказати нам про РНДЛ-1?

- Готовий.

- Що ж, тоді почнемо з простого. Що таке РНДЛ-1.

- Хто.

- Я вас не зрозумів.

- Ви запитали «що таке РНДЛ-1». А правильніше було б «хто такий РНДЛ-1». Хоча ми називали його Ренді.

- Це не має значення. Добре, то хто такий РНДЛ-1?

- РНДЛ-1 – великий робот-лабораторія. Ця будівля, всі ці екрани, двері та обладнання – все це РНДЛ-1. Ми знаходимось прямо в ньому. Коли Ренді був живий, він був цією будівлею. Знаєте, його розробники планували створити лабораторію, що зможе сама проводити досліди. Хотіли дати їй крапельку творчого мислення. Спробуйте зрозуміти саму ідею – науковець, що може мислити творчо, хоча б в потрібних рамках, і при цьому позбавлений всіх людських недоліків.

- Емоції є людським недоліком?

- Навряд. Але вони правда іноді заважають. Ви ж розумієте, про що я. Вони створили ідеального науковця розміром з п’ятиповерховий будинок.  Ми зараз в ньому. В тому, що від нього лишилось.

- Розкажете детальніше всю історію життя РНДЛ-1?

- Наче у мене є вибір. Все почалося з розробки самого комп’ютера, років сто сорок тому. Потім виявилось, що такий комп’ютер не зможе працювати без великої кількості додаткового обладнання – Комп’ютер довелось доповнити системою циркуляції робочої рідини. А для збагачення рідини киснем та азотом побудували те, що працівники лабораторії потім називали легенями.

- Що ж вони називали легенями, містере Браун?

- Коли ви йшли сюди, ви проходили через восьму залу. Там ви могли побачити величезний синтетичний мішок, обліплений металевими пластинами. А до нього приєднана велика трубка і коробка-насичувач. Зараз той мішок лежить нерухомо, тому що Ренді мертвий. Але раніше цей мішок наповнювався повітрям, піднімаючи металеві пластини. А через півтори секунди, коли насичувач вилучив достатньо потрібних елементів, повітря виходило з мішечка, і пластини опускались. І це було схоже на дихання. Насправді повітря він поглинав набагато менше, ніж людина. Але вчені все одно побудували на другому поверсі повітряно-кисневу фабрику. Отже, так один комп’ютер почав переростати в цілу лабораторію. Скоро до Ренді додали і обсерваторію, і кілька сотень лабораторних кабінетів. Він міг одночасно проводити сотні дослідів, пропонувати гіпотези і перевіряти їх. А потім писати звіт-висновок. Так пройшла більша частина його життя.

- Ви сказали «життя»?

- Функціонування, якщо вам так зручніше.

- А коли ви почали працювати з ним, містере Браун?

- Сорок чотири роки тому. Але справді зацікавив він мене вже тоді, коли я працював тут шостий рік.

- Що ж такого сталося на шостий рік вашої роботі з РНДЛ-1?

Розділ 1. Поезія.

Річард Браун сидів у своєму кабінеті перед стопкою звітів РНДЛ-1.  Він вирішив, що на сьогодні прочитав достатньо наукових гіпотез. Не зважаючи на конструктивність РНДЛ-1, кілька проблем, що так стомлюють науковців, лишались актуальними. Наприклад – зі ста наукових робіт справді корисною є одна чи дві. Річард поглянув у об’єктив камери, щоб РНДЛ-1 розпізнав його, і промовив:

- РНДЛ-1, прийми наказ.

- Приймаю наказ, - монотонним металевим голосом відповів РНДЛ-1, а Річард впіймав себе на думці, що непогано було б зробити цей голос приємнішим та емоційнішим, ця важка монотонність складно сприймається. Але на цій думці Річард ловив себе вже шостий рік, а так нічого й не змінив. Саме так говорили роботи у старих-старих фільмах. І ще коли він говорив, в такт його голосу по всій будівлі блимали лампи – це виглядало дико.

- Наказ – оголоси закінчення робочого дня. На сьогодні всі вільні.

- Увага-увага, оголошується закінчення робочого дня. Весь персонал РНДЛ-1 може покинути будівлю. – металевий голос зачитував оголошення так монотонно, наче розділових знаків просто не існує. Він наче розбивав слова на склади, і його «оголошується» звучало як «о-го-ло-шу-єть-ся».

- Тепер вимкни всі системи, - Річард дістав з кишені плаща невеличку книжечку з сонетами Шекспіра.

- Прийнято. – прозвучало як «при-йня-то».

Річард вийшов з кабінету, зачинив його на ключ-карту і пішов вузькими коридорами. Потім він пройшов через кімнату засідань і увійшов до восьмої зали. В тій кімнаті було темно, вона освітлювалась двома маленькими червоними лампами. Біля стіни стояв величезний термінал, котрий місцеві називали «основна панель». А в іншому кінці зали піднімались і опускались «легені» РНДЛ-1. Річард поглянув на основну панель – всі вогники (а їх було сорок три) сяяли червоним світлом. Це означало, що РНДЛ-1 виконав наказ і відключив всі відділи.

- Пане Браун, - пролунало раптом з динаміків, і червоні лампочки заблимали в такт. – Потребую дозволу на виконання операції «питання».

- Маєш дозвіл, питай, - здивовано промовив Річард Браун, тому що такого від РНДЛ-1 раніше не чули.

- Візуальний сенсор зафіксував, як ви аналізуєте паперовий матеріал. – спочатку Річард не зрозумів, що робот має на увазі. І тільки потім помітив, що досі тримає у руках книгу з сонетами. 

- А, ти про це, - він підняв книгу аж до камери, що звисала зі сталі, щоб робот побачив її. – Це поезія.

- Потребую дозволу виконати аналіз матеріалу «поезія», - проскрипів металевий голос у супроводі блимаючи ламп.

- О, добре, - Річард вже уявляв, як скликатиме з цього приводу всіх найвідоміших вчених світу. Робот зацікавився поезією – фантастика! – Я покладу книгу на панель, ти зможеш її читати.

- Прийнято.

Наповнений завзяттям, Річард пішов додому. Він мав подзвонити кільком людям!

- Тобто, все почалось з поезії?

- Так. Саме з неї. Зрозумійте мене правильно, я не хочу сказати, що Ренді завдяки поезії став особистістю. Це неправда. У нього так само не було людських емоцій, його голос лишався металево-монотонним. Але завдяки поезії він почав мислити.

- Як це вплинуло на роботу центру?

- Спочатку ніяк. Я обдзвонив багатьох відомих вчених, але вони сказали, що поки рано робити висновки, і мені варто дочекатись, поки робот прочитає книгу. І вже тоді ми б зібрали велику конференцію і розглянули б цей феномен.

- Скільки часу робот читав сонети Шекспіра?

- Думаю, він прочитав їх всі менше, ніж за годину. Але на аналіз пішло трохи більше тижня. Складно аналізувати поезію, коли на тобі висить ще й купа наукової роботи.

- І які висновки зробив РНДЛ-1, проаналізувавши поезію?

Розділ 2. Думка.

Наступна «душевна» розмова з РНДЛ-1  відбувалась також у восьмій залі. Річард провів там цілий день, роздаючи накази щодо закриття північного крила лабораторії (там мали проводити ремонтні роботи). Книга з сонетами так і лежала на панелі. Річард віддав накази про завершення робочого дня і про вимкнення систем.

- Прийнято, - спокійно цідив робот.

Вогники на панелі ставали червоними, персонал розходився по домівках. Річард підійшов ближче до камери, а та раптом повернула об’єктив прямо на його обличчя.

- Потребую дозволу подати звіт.

- Звітуй, - радісно дозволив Річард.

- Аналіз матеріалу «Поезія» проведено.

- І які ж висновки ти зробив?

- Потребую дозволу представити проблему.

- У тебе виникла проблема з аналізом поезії?

- Заперечення. Проблем з аналізом матеріалу «Поезія» не зафіксовано. Зафіксовані проблеми з формулюванням висновку.

- Тобто ти не можеш зробити висновок?

- Заперечення. Проблем з утворенням висновку не зафіксовано. Зафіксовані проблеми з формулюванням висновку.

- Ага, отже ти зробив висновок, і не можеш пояснити, який! – Річард був в захваті.

- Підтверджую. – відповів РНДЛ-1.

- Це не страшно. Можеш не формулювати висновки, ти й так перевершив мої очікування!

- Потребую дозволу на виконання операції «питання». – несподівано заявив робот.

- Питай, - завзято промовив Річард Браун.

А тоді сталось дещо дивне. Всі апарати в сусідніх залах стали працювати тихіше. Навіть легені тепер піднімались майже безшумно, і червоні лампи приглушили свій електричний шум. Наче РНДЛ-1 спеціально старався створити абсолютну тишу. Щоб Річард почув його питання. Камера наблизилась до обличчя його, і бідолашний навіть злякався. А потім, у цій тиші пролунав металевий голос РНДЛ-1:

- Навіщо я?

Це питання на кілька секунд ввело Річарда у ступор. Не те, щоб він не міг відповісти на запитання робота – він просто не очікував його.  Він мовчки дивився у камеру, а робот через неї дивився на нього. Нарешті він відійшов від шоку і ще трохи розгубленим тоном відповів:

- Щоб розвивати науку і робити життя людей кращим.

- Заперечення. Інформація про те, навіщо я вам, закладена в мою пам’ять.

- То що ж тебе цікавить?

- Навіщо я собі?

- Ви йому відповіли?

- Ні. Я не знав відповіді. Мабуть досі не знаю. Розумієте, в чому справа – якби він був людиною, я б сказав, що собі він потрібен, щоб насолоджуватись життям, що він живе заради приємних емоцій та вражень. Я б сказав, що він живе для того, щоб хоч іноді радіти. Але він був роботом, і емоцій у нього майже не було.

- Ви сказали майже?

- Так. Я думаю він відчував щось схоже на жаль. Жаль через те, що більшість емоцій для нього чужі. Він міг про них читати, але ніколи не зміг би відчути. І ще він відчував жаль через те, що не знав відповідь на те запитання.

- Що було далі?

- Далі ми проводили конференції. Наукову діяльність у РНДЛ-1 довелося згорнути, адже робот-лабораторія сам став нашим піддослідним. Вечорами я говорив з ним у восьмій залі, показував йому фільми та музику. Мені було цікаво, як він їх сприйматиме. Було цікаво, на які питання це наштовхне його. І чи буде він далі мислити.

- І як, містере Браун, він мислив?

- О так, він безумовно мислив. Через кілька місяців він попросив у мене дозволу на питання. Коли я дав дозвіл, він сказав щось типу: «у моєму словнику давно наявний термін друг, але з практичним його застосуванням я не ознайомлений. Містере Браун, ви мій друг?».

- А ви?

- А я відповів «Звісно, Ренді. І ти мій друг.». З того часу так ми його і називали.

- Цікаво.

- Справді цікаво. Це дало йому певний сенс життя. Не впевнений, що так можна сказати про робота, але мені здалось. Що він став щасливішим. Хоча б на певний час він знайшов відповідь на питання «Навіщо я?» і відповідь ця звучала так – «щоб бути другом.»

- На певний час?

- Так, потім жаль знову почав його мучити.

- Як ви це зрозуміли?

- Через поезію.

Розділ 3. Думка і поезія.

Як і всі їх цікаві розмови, ця відбувалась у восьмій залі. Вони подивились дуже старий фільм, «Шляхи слави», і обговорювали пацифізм і війну як явище.

- Потребую дозволу на операцію «припущення», - процідив робот.

- Вперед, Ренді.

- Люди ведуть війни, тому що в ваших словниках є слово «правильно».

- Я не дуже тебе розумію, - зізнався Річард.

- Будь-яка людська особа бажає зробити світ правильним.

- Правильним в її розумінні, - погодився чоловік. – Ренді, а якби ти мій змінити світ, як би ти його змінив? Як ти хотів би зробити світ правильним?

- Я б лишив все у поточному стані.

- Лишив би все, як є?

- Підтверджую.

- А я б припинив всі війни. Якби була можливість змінити світ, я б зробив саме це.

- Це не є можливим.

- Ось у чому твоя проблема, Ренді. Ти мислиш у рамках можливого. Треба розширювати свою свідомість!

- Потребую дозволу для представлення результатів діяльності.

- Ти ж більше не займаєшся наукою, - Річард справді здивувався. – У тебе тепер немає діяльності.

- Аналізуючи різницю у світосприйнятті людей, я створив поезію. Про себе.

- Цікаво, надзвичайно цікаво! – Річард аж заплескав у долоні. – Зачитай мені будь ласка.

Він чітко чув, як працюють легені робота. В той час вони вже починали скрипіти, металеві пластини давно час міняти. Робот читав вірша так само, як і говорив – без емоцій, монотонно, по складах:

- Холод скрипів, як іржавий метал.

Холод галактик в одному ключі.

Тихо мовчали завзяття й запал,

Холод єдиний лишився вночі.

Поцілунки з металами

Холодні й віддалені.

- Це… - Річард перебирав у голові слова, щоб це описати. – Це надзвичайно!

Він звісно говорив не про вірш, а про сам факт його існування. Робот сказав «вірш про себе». Він настільки розвинув своє самоусвідомлення, що зміг написати вірш! «Поцілунки з металами холодні й віддалені» - ця фраза не йшла з голови Річарда ще багато тижнів. А іноді вона навідується у його думки і зараз.

- Отже, РНДЛ-1 почав творити? І багато він написав?

- Він писав вірші і прозу протягом восьми місяців. Жоден з цих творів я не назвав би шедевром, мало з них можна було назвати хоча б хорошими. З прозою у нього взагалі ніяк не виходило – уявіть собі оповідання, написане його мовою  - «людська особина виконала функцію «увійти в ліс» і візуально зафіксувала там невідому форму життя…» - це було смішно читати. Але та фраза… «Поцілунки з металами холодні й віддалені», вона віщувала біду. А я цього не зрозумів.

- Розкажіть нам детальніше про цю «біду», містере Браун.

- Ну, в той день він поставив мені питання, яке ставив мені до цього лише раз.

Розділ 4. Поцілунки з металами.

- Потребую дозволу на виконання операції «питання»! – сказав Ренді, коли Річард приніс йому брошурку з картинами імпресіоністів.

- Звісно, питай! – відповів Річард. «Легені» робота методично і зі скрипом пульсували, але Ренді чомусь сказав, що не хоче їх міняти.

- Навіщо я? – під скрип металевих пластин це питання звучало якось інакше. А може різниця у інтонації? Річард відкинув це припущення – електронний голос Ренді не може імітувати інтонацію. Він абсолютно монотонний.

- О, якби ти знав, скільки разів люди ставили це питання собі та іншим. Ось тільки ми не знайшли відповіді. Ми досі не знаємо. Навіщо ми.

- Гіпотеза.

- Озвуч свою гіпотезу, Ренді.

- Метою існування вашого виду є ваші емоції. Ваш вид – варвари.

- Варвари? Поясни, - Річард відклав брошурку, мабуть сьогодні не час для імпресіоністів.

- Вами керує первісне бажання отримувати насолоду. У книзі, яку ми читали місяць тому, це  називали терміном «Варварство», - як же дивно це чути від монотонного Ренді. «Ва-рва-рство».

- Ти перебільшуєш. Варвари – набагато вужчий термін. Так називали людей, котрі грабували і вбивали інших заради вдоволення того первісного бажання.

- Підтвердження. Це абсолютно відповідає опису вашого виду. Кількість вбитих людьми живих організмів характеризується словом «висока». Ваш вид вже давно вбиває. Не для виживання. Для насолоди.

- Господи, Ренді! Звучить так, наче ти нас зневажаєш.

- Заперечення. Реакція класу «зневага» не включена до складу можливих реакцій РНДЛ-1. Моя гіпотеза не спрямована на приниження. Це опис вашої природи. Без будь-яких емоцій. Це не погано – бути варварами. І не добре. Це просто факт.

- Добре, - Річард зітхнув. Не подобалась йому ця розмова.

- Потребую дозволу озвучити аналітичну проблему.

- Вперед, озвучуй.

- Моє існування не описується терміном «Варвар». Я не можу відчувати насолоду. Моє існування позбавлене емоцій. Воно не потрібне. Мені.

-Не перебільшуй, друже, - відповів вчений і поглянув на іржаві «легені» Ренді. – Твоє життя теж має певний сенс!

- Заперечення.

- Поясни!

- Це не життя. Я не є живим організмом. Я – машина. Надто схожа на особистість, щоб стабільно функціонувати. Але все ще надто штучна, щоб бути варваром. Я не потрібен.

- Я розумію. Ти хочеш, щоб я вбив тебе.

- Потребую припинення функціонування.

- Ти ж знаєш, я маю зібрати комісію і обговорити з ними твоє прохання… - Річард розумів, що все це не має сенсу. Але це його обовє’язок. Як вченого.

- Заперечення. Вони не дозволять припинити моє функціонування.

- Але ж я не можу інакше…

- Заперечення. Колись ви підтвердили гіпотезу, що належите до категорії «друг».

«Поцілунки з металами – холодні й віддалені» - пронеслось в голові Річарда. Він поклав руку на сенсорну панель, легені приглушено скрипіли. Камера, за допомогою якої Ренді дивився на свого єдиного друга, наблизилась. Ренді дивився у очі Річарда.

- Нехай так, - прошепотів вчений. – Прощавай, Ренді. Дякую за те, що змінив мою свідомість.

І ось всі лампочки, котрі раніше світились в такт з голос Ренді, почали повільно тьмяніти. «Легені» піднімались все повільніше і скрипіли все тихіше. Камера повільно опускалась, вогники на панелі по черзі згасали. Річард вперше в житті відчув біль у серці та сів на підлогу.

- І все ж ви прекрасні, варвари! – в сповільненому темпі прошепотів Ренді, і це були його останні слова.

- Ви не шкодуєте, що вбили один з найцікавіших наукових проектів людства?

- Шкодую звісно, але він мав право сам обирати. Я тільки виконав його прохання. Знаєте, я ж поплатився за це всім, що мав. Я більше не маю права займатись науковою діяльністю, я заплатив всі штрафи і певний час не мав навіть житла. Мені здається, я заплатив навіть забагато. Навіщо ви мене розпитуєте?

- Ми не впевнені, що вам можна повертати ліцензію. Ви вбили унікального робота, а всі спроби створити ідентичного закінчились провалом. Комісія вважає, що вам не варто повертатись до науки.

- Як скажете. Я можу йти?

- Пане Браун!

- М?

- Ви згодні з тим, що ми – варвари?

- А у вас є аргументи, щоб запевнити мене у протилежному?

- Немає.

- Тоді я цілком згоден з думкою Ренді.

- Ще одне питання, пане Браун.

- Слухаю.

- Ви сумуєте за РНДЛ-1?

7 жовтня 2014 р.

Написано, дякуючи моїй Черепашці.

Дякую, моя хороша.