Тридцять дві сходинки нагору. Вимощений каррарським мармуром майданчик. Поворот. Не забувати триматися за перила. Десь тут, поряд – фікус у дубовій діжці, окільцьованій металевими обручами. Іще тридцять дві, – ні, тридцять три – сходинки.
Другий поверх.
Триматися ближче до стіни.
Шовковиста поверхня шпалер приємна на дотик. А одначе – не можна занадто довго затримувати на ній долоню. Це було б слабкістю.
Слабкість неприпустима.
Йти дуже повільно, рахувати кроки. Дихати глибоко.
Франжипани пахнуть, як гіркий передосінній мед, – треба це запам’ятати. Азалії пахнуть…
Вчитися.
Темрява не хотіла її відпускати. Вона говорила з нею годинами. І могла б залишитися там назавжди, певна річ. Це було б досить легко, а одначе… щось невловиме виштовхувало її назад, у світло. Щось сильніше за неї саму.
Можливо, то була любов.
Хоча навряд.
У цьому скрученому в старезний сувій світі любов уже не мала ані ваги, ні колишньої сили.
* * * * * *
– Мамо, тітонька Ельза зовсім осліпла?
– Так, Лолó, – жінка скрушно зітхає і знизує плечима. Її золотаві, розкішні кучері кокетливо коливаються навколо прегарної голівки. Вуста, рожеві, напівкруглі, дещо скривлені у змішаному виразі смутку й докору.
– Але ще раніше вона збожеволіла, адже так? – Лоло не вміє зупиняти свою цікавість на півдорозі.
Гелена дещо здивовано споглядає на сина, котрий навіть у такому юному віці вже вміє бачити справжню сутність речей.
– Де ти набрався цього? Цієї жахливої вульгарності? Юнакам твого кола… А втім, – зненацька уриває вона себе. – Так. Ти маєш рацію, синку.
– То це правда. Те, що кажуть покоївки.
– А що вони кажуть? – занепокоїлася Гелена. Як вона ненавиділа цих сільських плескух. Як вони сміли, як тільки наважилися пліткувати про…
– Я чув, як вони говорили, що тітонька Ельза убила свого чоловіка і маленьку дочку.
Гелена заніміла на мить. Що вона мала відповісти? Як заспокоїти дитячу допитливість?
Ні, це було понад її сил. Даремно вона згодилась на цей осоружний переїзд. А як плакала матінка… Як просила її не їхати. Не покидати рідну Сілезію задля цього холодного, висушеного північним вітром, непривітного острівного краю. Та Гелена однаково ніколи не слухала матір. Їй було двадцять три – ризикований вік, коли заміжжя стає все більш віддаленою перспективою. А до всього, вона закохалася у Роберта відразу, тільки-но побачила його там, на вечері у пана бургомістра.
Його неймовірні сині очі на обвітреному, засмаглому обличчі морського вовка. Його сильні руки, що вправно вели її крізь цнотливо-рвучкі ритми кадрилі. Тож хіба вона могла не піти за ним, хоч би і на крайсвіту?
І таки пішла.
Точніше, поїхала за ним сюди, в його рідні краї, де вони й обвінчалися – дуже скромно, майже вбого. Та Гелені було все одно. Вона так його любила. Потім завагітніла. Народився Лоуренс. Чоловік мав би радіти первістку, але… після пологів щось невловимо змінилося в їхніх подружніх стосунках.
Море давно зманювало його до себе, і він перестав опиратися його поклику.
Набрав нову команду і чкурнув кудись, ген за обрій. Зоставив свою родину. Зоставив Гелену з сином напризволяще. На милість шаленого північного вітру… і цієї божевільної, що так налякала її ще тоді, першого разу, коли Гелені довелося зіткнутись з Ельзою сам-на-сам.
– Ти вийшла за мого брата через кохання, адже так? – біла примара, що раптом виринула з напівтемряви просторої зали для прийому гостей, змусила Гелену оторопіти.
– Що? Я не… – вона з жахом прислухалася до звуків власного голосу, якогось здавленого і тоскного.
– Так я і знала. Який же він дурень… Ну і нехай. – Примара розвернулася і почала стрімко віддалятись.
– Ні! Зачекай! – Гелена не могла її так відпустити. Вона занадто багато чула про загадкову сестру Роберта, котра навіть не з’явилася на їхньому весіллі.
Примара неохоче озирнулась.
– Цей дім проклято. Хіба ти не знала? Проклято навіки! Любов тут не живе довго! Ти помреш, як і всі вони! – вигукнула Ельза, і розреготалася демонічним, страхітливим сміхом. Той сміх ще довго відлунював у вухах Гелени, навіть коли постать щезла в глибині зали, сховавшись за важкою оксамитовою портьєрою.
Пізніше Роберт заспокоїв дружину, пояснивши, що його улюблена молодша сестра трохи схибнулась. Зовсім трохи, але цього вистачило, щоб… ну, словом, щоб… Ні. Вона не буде про це думати.
Ельзу тримали в окремих покоях, у західному крилі будинку. Зазвичай вона не виявляла особливої цікавості до навколишніх подій. Задовольнялася власним напів-реальним світом, де люди ходили догори ногами, і небо мало дивний зеленуватий відтінок.
Так, Гелена боялася Ельзу.
Принаймні, спочатку.
А потім вона почала її жаліти.
А потім зрозуміла, що в глибині її серця починає визрівати лють.
* * * * * *
Яке на смак молоко?
Ви коли-небудь пробували описати його смак?
Ні, справді.
Це не так легко, як здається.
Або виноград. О-о, виноград… За єдину китицю вона б пожертвувала спасінням своєї душі. Але фруктів та ягід Ельза воліла не торкатися. Хтозна, в якому саду вони виросли.
Чи не при оманливому місячному сяйві набиралися своїх солодких соків? Хтозна, хтозна…
Ні.
З молоком було простіше.
Воно пахло коровою, руками товстої, неквапливої селянки, дерев’яним цебром, і, зовсім трохи, – травами… Трави теж були загрозою, проте з часом Ельза навчилася відрізняти добрі рослини від поганих. Від тих, що могли – і прагнули – завдати болю й страждань. Деякі були спроможні призвести й до смерті. Так. Але Ельза їх не боялася – такі трави мали різкий, застережливий запах, котрий ні з чим не сплутаєш.
Вона ще й досі чула голоси темряви. Іноді. Але в такі моменти Ельза починала думати про молоко – і голоси затихали.
Вона думала, колись вони просто зникнуть. Втратять над нею владу. Замовкнуть раз і назавжди. Як замовкли… Ні. Вона більше не буде про це думати. Вона знає, хто любить її по-справжньому.
І більше нічого не матиме значення.
Ніколи.
Якщо вона пам’ятатиме смак молока.
Якщо вона пам’ятатиме про…
* * * * * *
Тієї ночі Гелена спала важко, раз по раз прокидаючись.
Цей північний каверзний вітер не давав їй заснути.
Його стугін і пронизливий свист змушувати кров холонути, а волосся – ставати дибки.
Ні, вона зовсім не була з тих боягузливих тендітних створінь, котрі пищать не своїм голосом, нагледівши звичайнісіньке мишеня під комодом
Проте ці тривожні ночі… Самотні ночі в холодній широчезній постелі, коли камін гасне, і тіні підступають зусібіч… Так, спокій геть покинув її.
Інколи вона була майже впевнена в тому, що Роберт ніколи не повернеться, і їй доведеться доживати на цьому острові жалібницею-удовою, не знаючи ані людської ласки, ні співчуття.
А її син… її маленький Лоло врешті виросте і перетвориться у справжнього монстра, як і кожен другий із поколінь Ленденвотерів.
Як його мила тітонька Ельза, наприклад.
ЇЇ маленький Лоренцо, світло її очей… Вона б усе віддала заради його щастя…
– Вставай, чуєш. Вставай, – хтось наполегливо торсав її плече, вириваючи з обіймів задушливої напівдрімоти. – Ходімо з нами.
– Ні. Не можу. Я не дозволю… – гарячково шепотіла Гелена, опираючись невидимому поки-що кривднику. – Не смій чіпати його!
– Вставай! Ти чуєш мене? Вставай, негайно! – Те, невидиме, вочевидь, не мало наміру втихомирюватись.
– Не чіпай мого сина, – ти, суко! – закричала Гелена в нетямі, й наосліп завдала удару кудись у темряву. Зробила це всім своїм тілом, аж затріщали кістки. – Він залишиться тут! Залишиться зі мною!
Там щось засичало від болю, і на мить її залишили в спокої.
– Ну що, отримала своє? – Вдоволена прогарчала жінка, але з темряви більше не долинуло ні звуку.
Тільки ледь чутний скрип мостин під ногами того, що віддалялося від неї цієї ночі.
Від неї, і її сина.
Гелена змогла. Втрималася на поверхні. Навіть не стала кликати Роберта, як це робила зазвичай. Гордість охопила жінку. Вперше. Сліпуча, яскраво-сонячна гордість – за себе.
– Твоя мама – молодець, чи не так? – звернулася вона до Лоло, та він солодко спав у своєму ліжечку.
Їй хотілося підвестися з постелі, й запалити нічник, але щось, більше за це бажання, втримало її на місці.
Скрутившись калачиком у найдальшому закутні алькову, Гелена перечекала до світанку.
Північний вітер так і не вщух ані на мить, глузуючи з неї, та її малесенької перемоги. Гелена знала – найбільш правильним буде якомога швидше забратися звідси. Згорнути в оберемок малого, разом з усіма його пелюшками і хутряними покривалами, – і… прощавай, моя любове, я пам’ятатиму тебе вічно!
Та одначе… зробити це було неможливо. Щось не пускало її. Не бажало відпускати.
Гелена ніколи не довіряла фамільному будинку Ленденвотерів.
Тепер вона починала його боятися.
А зовсім скоро навчилася ненавидіти.
* * * * * *
Привиди говорили до неї.
Хоча вона й намагалася їх не слухати.
– Ельзо, ти сьогодні добре розчесала волосся? Рівно стільки разів, скільки тебе вчили? Чи не забула ти вплести білу стрічку в коси? Біла стрічка – ознака цноти й благочестя, ти ж пам’ятаєш? – турботливо запитувала нянечка Пітсі.
– Еллі, хочеш подивитися на моїх кроленят? – малий Джейк був найбільш безпечним з них усіх, але й він одного разу спробував укусити Ельзу.
Щоправда, це було дуже давно.
Тоді, коли вона зайшла занадто далеко в його сад.
Коли вона повірила, що зможе побачити кроликів, і їй за це нічого не буде.
Відтоді Ельза значно помудрішала. Хоча більшість людей і досі вважали її дурненькою. Більшість із живих людей, певна річ.
А ті, інші…
Вони виповзали зі стін.
Вони були живими рухомими фігурами на сімейних портретах.
– Чи не забула ти часом про маленьку Крістіну? Вона хоче маминого молока. Вона хоче цицю… – огидно хихотів старезний прадідусь Френсіс Ленденвотер, засновник їхньої сімейної справи.
Дубова рама колихалася в такт його надсадному хихотінню, що радше скидалося на конвульсії епілептика.
– Ельзо, ти всіх нас так розчарувала. Ми покладалися на тебе, – шепотіла леді Офелія, – її портрет висів на протилежній стіні, і дідусь Френк завжди мріяв одного разу опинитися поряд із цією красунею.
– Ні,! Ні, Еллі… Ти не робила цього, – намагалося заперечити щось маленьке, скулене, тремке в глибині її свідомості. Якесь налякане звіря, котре й імені справжнього не мало. – Не робила. Не вір їм.
– Ні. Я таки зробила це. Скоїла злочин. Я – злочинниця, – Ельза була готовою відплатити за всі свої гріхи.
Завжди була готовою. Кожної миті.
* * * * * *
Привиди говорили до неї також.
Майже кожного дня.
Хоча вона й намагалася їх не слухати.
Іноді їй це майже вдавалося. Особливо, коли вона чекала повернення Роберта.
Окрім одного разу.
Одного-єдиного разу.
– Гелено… Хіба ти не чуєш нас… Хіба не чуєш, – здивовано шепотіли вони, і виповзали з найдрібніших шпарин, із темних закутнів під меблями, зі заснованих павутиною закамарків.
– Ні! – кричала вона. – Ні, я вас не знаю! Облиште мене!
– Ми не можемо… – шипіли тіні. – Не можемо…
І простягали до неї свої брудні, хижі лапи.
– Роберт! – Гелена починала волати на повен голос. – Роберт врятує мене, і наше дитя!
– Ніхто не врятує вас, – шепотіли голоси у стінах. – Ніхто не прийде на поміч.
– Неправда, неправда, неправда… – опиралася Гелена. – Роберт любить нас.
– Він покинув цей дім, хіба ти забула? – запитував прадід Френсіс, й Гелена розуміла, що не забула. Не забула нічого.
– Він… мусив…
– Подумай добре. Подумай іще раз, – наполягав дідусь Френсіс, але вона опиралася.
Опиралася щодуху, як тільки могла.
Іноді їй вдавалося протриматися до світанку.
А іноді – ні.
* * * * * *
– Ельзо… Ельзо… – голос кликав її, і він так дуже був схожий на голос її брата. На голос Роберта.
– Так, любий. Ельза не спить, – звично відповіла вона, і відчула, як світ проясняється.
Тридцять дві сходинки нагору. Мармуровий майданчик. Поворот. Іще тридцять дві, – ні, тридцять три, – сходинки.
Другий поверх. Коридор. Стіни,вкриті атласними шпалерами. Її голі плечі так добре відчувають цю шовковисту візерунчасту поверхню.
Далі…
Їхня дитяча спальня. Гарячі, терпкі обійми. Навіть Ельза, хоч вона і не при собі, здебільшого, розуміє, що вони чинять погано.
Що мама сваритиме, коли побачить їх ось так.
Роберт наказує мовчати.
Вона мовчить.
– О, моя люба. Мені так жаль.
– Не звинувачуй себе. Це ж я винна, забув? – Ельза була втішена бачити брата, хоча й знала, що це не насправді.
– Ні… ні… – гіркий стогін вирвався з його вуст.
– Тільки я. Дурненька Ельза.
– Ні. Не ти. В усьому винен я.
– Вона потрапить упекло! Вона вбила тебе!
– Вона і так уже в пеклі! Хіба ти не знаєш цього, Ельзо? Хіба ти не знаєш цього, сестричко? Крім того, це не вона убила мене. Ти знаєш це також.
Так. Вона знає. Вона щиро шкодує про це. Але все одно заперечує…
– Це вона… вона винна в усьому. А ми ще можемо вибратись.
– Так, Ельзо. Та як же мій син? Маленький Лоуренс?
– Ми не зможемо його врятувати. Ніхто, крім неї, не зміг би. А вона… не захотіла. Не змогла віддати його нам. – Ельза не забуває нічого. Нехай усі вважають її дурненькою, але вона не забуває.
– Вона – його мати. І моя дружина перед Богом.
– А я? Я тоді хто? – кричить в нетямі Ельза, і десь далеко, зовсім у іншому часі та світі, бризкає гарячим струменем кров із яремної вени. Вени тієї жінки, що присягнула у вічній вірності Роберту.
– Ти – моя вічна і справжня любов… Моя єдина любов…
– То ходімо. Ходімо назад.
– Ні. Я не можу. Я – проклятий. А ти – повертайся. Повертайся у світло, Еллі.
* * * * * *
Її чоловік, тимчасовий і випадковий супутник, був обраний батьками. Ельза була до нього назагал байдужою. Серце її належало Роберту – давно, ще з самого дитинства.
Та коли Роб виріс, то перестав звертати на неї увагу. Незугарна, тілиста Еллі більше не викликала прихильності у свого красеня-брата.
А інші дівчата… Їх було так багато. Через якийсь час вона втомилася їх лічити й запам’ятовувати імена.
Щодо Роберта, то він не втомлювався ніколи. Аж ніяк. І навіть після того, як одружився на гарненькій чужоземці. Його кров узяла своє.
А Ельза… вона могла тільки спостерігати здалеку.
В той час вона вже перебувала у своєму домашньому ув’язненні, у котрийсь із приступів люті на себе й на світ вкоротивши життя чоловікові й маленькій, ні в чому не винній донечці… Просто тому, що змогла це зробити.
Змогла дотягнутися до них.
Коли Ельза трохи отямилась, і побачила, що накоїла… вона, скажімо, так, дещо розкаялася. В пориві того розкаяння вона й завдала собі деяких ушкоджень.
Виколола очі, простіше кажучи. Виколола собі бісові очі, й темрява нарешті отримала вільний доступ до її серця. Хоча й раніше не відступала занадто далеко.
Атож… Її особиста примара… її демон…
Чоловік у чорному був там, коли вона перерізала їм горлянки. Він прилетів на своєму важкому оксамитовому плащі, і його зіниці сяяли червоним.
Він говорив до неї, і Ельза з радістю слухала його слова.
Він приходив також пізніше, хоч вона й не кликала його.
Іноді він проникав у неї, як чоловік, хоча дні їхньої пристрасті залишилися позаду.
Також він співав чудових, веселих і непристойних пісень, і Ельза, коли чула його голос, завше намагалася зірвати з себе гамівну сорочку.
В чорного чоловіка було обличчя Роберта, і це не дивувало її. Бодай так вона могла бути з ним. Бути ближчою до нього, аніж усі вони.
Втім, із плином часу чоловік у чорному з’являвся дедалі рідше, і досить скоро Ельза зовсім забула про його існування.
Вона могла тільки приймати в себе ріденьку вівсяну кашечку з ложки, пердіти і випорожнятися.
Аж доки прекрасний, чудовий випадок не дозволив їй дістатися свободи. Тоді вона зробила єдине, що було можливим в її ситуації.
Вона повернулася додому.
* * * * * *
– Лоло, де ти? Ти чуєш мене?
– Я тут, мамо. Я тут. Не бійся.
– О-о, мій синку. Я так тебе люблю – ти це знаєш? – питає Гелена, і пильно дивиться синові у вічі.
– Так, мамо. Так, я це знаю.
– Коли ти виростеш, то зможеш стати видатним ученим, або лікарем, або інженером… і покинеш цей дім. Поринеш назустріч пригодам і новому життю.
– А як же ти, мамусю?
– Я буду тебе чекати. Чекати завжди.
– Так, як чекала тата?
– Атож. Достоту так само.
– Ти мене любиш? Так само сильно, як його? – не вгаває допитливий Лоуренс.
– Звісно… І в тисячу разів сильніше. – промовляє вона улюблену їхню приказку, і Лоло сміється, вдоволений відповіддю матері.
* * * * * *
– Ти мене любиш, Роберте? Любиш понад усе? – спитала вона того липневого вечора, коли він освідчився їй.
– Люблю, найдорожча моя, – тихо відповів Роберт.
– Любиш мене так само, як свій рідний дім, і край, де ти виріс і став чоловіком? – не вгавала вона.
– Люблю, найрідніша моя, – так само тихо і стримано відповідав їй він. Але їй і цього було мало.
– Любиш мене так само, як матір Господа нашого, всемогутнього і всемилостивого? Скажи мені, любиш мене так?
– Так… і в тисячу разів сильніше! – прокричав Роберт, і ніч жадібно поглинула відлуння його сильного, молодого крику.
– А тепер ти вийдеш за мене? – запитав у свою чергу він, а Гелена тільки знизала плечима. Вона міцно пригорнулася своїм оголеним тілом до Роберта, і поцілувала його в шию. Він застогнав. Ледь чутно, майже непомітно.
– Ти вийдеш за мене? – повторив Роберт своє питання, але то були останні його осмислені слова тієї ночі.
Гелена припала до його вуст довгим, пристрасним цілунком. Всесвіт завмер на мить, а коли його вічний рух відновився, ніщо вже не знаходилось на своєму місці.
* * * * * *
Тридцять дві сходинки вгору.
Вони всі померли.
Мармуровий майданчик.
Вона любила їх.
Фікус у дубовій діжці.
У тисячу разів сильніше.
Іще тридцять дві – тридцять три, – сходинки.
Еллі поверталася додому.
Коментарів: 7 RSS
1L.L.25-09-2013 16:01
Така психодрама, і чим все закінчується? "Вони всі померли"!
От не люблю такого! Я вважаю, що якщо в реальному житті смерть і горе і так на кожному кроці, то хоча б мистецтво має бути життєстверджуючим.
Романтизація інцесту теж на користь оповіданню не йде. Недаремно назва так нагадувала минулоконкурсну "І тисячі років війна" - враження від читання приблизно такі ж. Хоча автор начебто інший, бо стиль не той...
2Ловчиня птахів25-09-2013 16:05
о-о-о, на цей заклик має з'явитися Нурсултан
3Нурсултан Тюлякбаєв25-09-2013 16:13
Ні, інцест не привертає моєї уваги. Це ж не лесбійки з "Шостого поверху"... Але, коли доведете цю саму "романтизацію" до рівня тла, над яким дефілюватимуть Ваші моральні принади, я неодмінно внесу трохи розбрату (в усякому разі спробую).
4Ловчиня птахів25-09-2013 16:34
Я ще не читала цього оповідання, тож поки почекаю з "дефіле", але мої моральні принади відомі - еротика для жіночих романів, а не для коротких оповідань. Ну хіба що дуже хороша еротика, але такої ще не зустрічала.
Авторе, даруйте за флуд.
5це я26-09-2013 10:37
Трилер і жахлик активно відкидаються людьми, які нащодень змушені жити по вуха в лайні безпрєдєлу. Неодноразово згадувану "І тисячу років війна" з тої ж причини сприйняли негативно. А ось люди, котрим нудно в ситому і відносно гідному житті, люблять полоскотати нерви, та для нас така розкіш наразі недосяжна. Через це, авторе, українські читачі реагують так, як реагують.
Однак ваше оповідання не виглядає зацофаним, якщо подивитися на світові тренди сучасних трилерів і хорорів. Добротне, хорошим стилем написане.
Мурашечки по шкірі не бігали, отже атмосфера, на мою думку, недотягнута. Проте, хоча сиротами від жаху я не вкривалася, імовірно, це оповідання не залишиться без балів, якщо доведеться голосувати за вашу групу.
6Ловчиня птахів01-10-2013 22:52
Майстерно написано. Готично. Зауваг у мене нуль... Хіба... Там, де ви пишете про божевільну, яка їла вівсяну "кашечку" - і далі по тексту - мені не сподобалось. Той натуралізм псує враження від аристократизму, зображеного у оповіданні. Та то вже таке..
Отже, зауваг у мене - тих, що може підкинути простий читач, - нуль + одна незначна.
Успіху на конкурсі.
7Нурсултан Тюлякбаєв04-10-2013 15:45
Я розчарований.
Початок твору ніби вводить в оригінальну атмосферу… А от середина і кінець викликають не стільки сум, скільки злість на автора. Над цим твором треба було працювати і працювати, а в результаті видати ідеал, вижати максимум з такого сюжету, коли вже маєте щастя від його появи в уяві. Бо мені, приміром, вартісні, не посередні, задумки вкрай рідко навідуються до голови. А так: побавились, прочитали і кинули як є (тут, певно, чи лінь, чи невпевненість у власних силах зіграли свою роль).
Автор:
1) вбив чудову задумку;
2) познущався з власного відточеного письма рваними конструкціями.
Звісно, всі мої зауваження суто суб’єктивні, однак я б високо оцінив Вашу роботу якби:
а) дія відбувалась у нас. У нас що не було 19 століття? Нащо нам їхні (англійські, американські) сери, коли наші землі теж населяли чистокровні аристократи і ця ж сама аристократія вимерла не лише через втручання ззовні, а й через власну гниль. Наскільки переконливіше і оригінальніше виглядав би сюжет на нашому тлі. Тим паче, що зміна імен абсолютно не нашкодить оповіді.
б) атмосфера епохи доповнилась, а те й навіть загарбалась атмосферою маєтку. Маєтку сірого, тусклого, а в закутках ¬¬- сирого, цвілого, обплетеного павутиною, пильного. Щоб блукання по ньому нагадувало сон. Не зрозуміло який: чи жах, чи добрий. Ви бували в поміщицьких маєтках, що збереглись в українській глибинці? Це ж ціла палітра емоцій, а не Ваш, максимум, любительсько-театральний поміст.
в) була оригінальність задуму. Таке враження, що автор щосили сам собі підказує шлях до оригінальності і сам же від цього відмовляється. Ви дійсно хотіли розпочати і завершити все банальними привидами? Тоді ставайте в чергу і пишіть 100030451-шу оповідку про примар. Якби був символізм… якби образ маєтку відображав трухлявий устрій, кінець аристократії. Якби ж на тлі стосунків, всіх цих привидів і злочинів крізь строки читалось вимирання класу. Якби іще стояв знак оклику над прихованими стражданнями і бідами цих людей, щоб читач в підсумку не міг сказати: «так їм і треба» чи навпаки «шкода», а щоб виходило щось середнє – їжа для роздумів. Містика має бути смачною і таємничою. А так: привиди і все.
г) було дотримано стилістику без кашечки, пердежа та інших нісенітниць. Також якби автор не лякався сам тої сцени розправи і промалював її ясніше, рішучіше. Щоб вірилося, щоб не лише гидило, а спонукало до роздумів.
А стосовно рваних конструкцій… Дійсно, коли у тому чи іншому творі автор продукує моменти, де «нічого не зрозуміло», то й споживач (читач, глядач, слухач) ніби не має морального права ганити, щоб не виглядати ідіотом: «Либонь, то мені одному не дійшло?..». Так от, між недоладним викладом, де думка або закінчується на півслові, або обривається іншою, та високим мистецтвом я б знак рівності не проводив. Якщо вже ставите перед собою таку складну задачу, то виконуйте її максимально старанно. Я, наприклад, після десятків експериментів над своїм письмом зрозумів, що викладати доладно рвані думки мені ще точно зарано. Бо треба, щоб вони не просто лежали на тексті, а тримали увагу, хоч і копошилися, та в гармонії між собою, щоб давали читачеві результат: «подумаєш-подумаєш і до чогось таки додумаєшся», а не збивали з пантелику.
Хоча, цілком можливо, це лиш мої особисті вподобання, а потреби Вашого твору зовсім інші. Бачите, нічого об’єктивного, одне лиш «хочу, щоб було так». Так що, думайте самі.