Готель Зачинених Дверей

— Чекай-но, я ковтну води — щось у горлі пересохло. Так от, повторюся, був я тоді молодий та зелений і, природно, не мав іншого клопоту, як усюди пхати свого надміру довгого носа. Хоча, мушу додати, навчався я досить непогано. А позаяк був чемний і старанний, то вчителі мене любили і майже ніколи серйозно не карали, хоч би що я не утнув — навіть коли я мало не загубився у краєзнавчому музеї одного провінційного міста. 

Хочеш знати, як усе було? 

Під час екскурсії я відстав від товаришів і нишком повернувся до попередньої зали, де примітив був якісь дивні двері. Певна річ, думав я, там сховано щось надзвичайно таємне. Тільки-но я прочинив їх і прослизнув усередину, як щось зі страшенним гуркотом впало просто на мене. Замок клацнув, і я опинився у цілковитій темряві, замкнений у тісній комірчині, де, як виявилося, тримали приладдя для прибирання. 

Самостійно вибратися з пастки я не міг, тож почав щосили волати про допомогу. А що музей був багатий на виставкові зали, і екскурсанти зайшли вже далеко, то довелося мені з півгодини просидіти під замком, доки мене нарешті почули й визволили. 

Наш учитель, містер Мейсон — кремезний чолов’яга, вигляд у нього був досить суворий, хоча він жодного разу не підвищив на учнів голосу, навпаки, завжди говорив тихо-тихо, ледве чутно — так от, містер Мейсон прошепотів мені зауваження і наказав не відходити від нього до кінця поїздки. Я, звісно, пообіцяв триматися поряд, і на цьому виховний момент для мене скінчився. 

Отже, я устряв у халепу через власну необачність, і, зауважу, це був не перший і не останній раз! От що трапилося далі під час тієї пам’ятної поїздки.

Надвечір шкільний автобус завернув до готелю, що самотньо розмістився досить далеко від дороги й на вигляд був схожий на замок із високими круглими баштами. Гадаю, містер Мейсон спеціально запланував такий маршрут. Адже наша поїздка присвячувалася вивченню історії рідного краю, а будівля, що здіймалася попереду, ніби зійшла з обкладинки підручника. 

У дворі готелю нас зустрів довготелесий парубок у синьому в’язаному жилеті. Він привітно усміхнувся, потис руку містерові Мейсону і повів нас повз доглянуті пахучі квітники й прегарні фонтани до масивних вхідних дверей. Дорогою він щось жваво розповідав, але ми були вже надто втомлені й голодні, мріяли про гарячу вечерю й теплу постіль. Тож слухав його лише учитель, час від часу щось тихо, за своєю звичкою, відповідаючи. 

Та варто було дістатися просторого готельного холу, як моя втома безслідно щезла — велика зала з колонами була повна усіляких цікавостей: тут тобі й лискучі лицарські обладунки, і статуетки розлючених драконів та василісків, і розкішні кубки — я почувавсь, наче у книжці про короля Артура. А ще — і це вразило мене найбільше — тут було дуже багато дверей: різних розмірів та форм, залізних і дерев’яних, майстерно прикрашених чудернацькою різьбою й подекуди вкритих позолотою. Деякі з них, здавалося, вели до скарбниці якогось східного імператора, інші нагадували двері до в’язниці, куди можна увійти та звідки не можна вийти. Крізь кожну стіну величезної зали було прокладено безліч шляхів — куди? — щодо цього можна було лише складати різноманітні химерні припущення. Мушу зазначити, моя уява розгулялася не на жарт. Я занурився у мрії, й не відразу помітив, що низенький вусатий дядечко у чорному костюмі щось голосно розповідає, ніби на черговій екскурсії.

— Зверніть увагу на назву нашого готелю, — він тицьнув кудись нагору, ми підвели голови й побачили різьблену арку, що вела до меншого приміщення, в глибині якого виднілися закручені сходи. Над аркою, весь у візерунках, сяяв позолотою напис: «Вітаємо Вас у Готелі Зачинених Дверей!»

Чоловік у костюмі тим часом вів далі:

— Гадаю, вам буде цікаво дізнатися, що з ним пов’язана давня загадкова історія. Попередні власники завжди говорили про нього як про будинок із привидами, тим самим залучаючи до себе нових клієнтів. Дійсно, завжди знаходилися любителі незбагненного, які просто мріяли відвідати таке містичне місце. Ми, звісно, у привидів не віримо, але охоче переповідаємо усім бажаючим старовинну легенду про барона-злодія і його слугу Леонардо. 

Колись цей будинок належав одному дворянському роду, представники якого здавна славилися своєю чесністю та військовою звитягою. Але, на жаль, славні предки не відповідають за негідних нащадків. Настав час, коли родинний маєток успадкував такий собі барон Анрі Найтінгейл. Молодий барон виявився лінивим, безвідповідальним і з душею, схильною до пороку. Він проводив час у суцільних гулянках та азартних іграх, тож не дивно, що одного дня виявилося: він не тільки не примножив отриманого у спадок добра, а й пустив на вітер майже усе, що віками належало його родині. Утім, опинившись у фінансовій скруті, барон анітрохи не схаменувся, а продовжував витрачати останнє майно. 

Одного разу він замкнувся у бібліотеці з пляшкою вина. П’яний, він міцно заснув за столом і перекинув свічку, яку приніс із собою. Почалася пожежа, і барон мусив би загинути, якби поруч не з’явився його юний слуга Леонардо. Хлопець був сиротою і працював у маєтку помічником кухаря. Зрозумівши, що трапилося лихо, Леонардо почав кликати на допомогу. А сам підняв з підлоги іржавого гачка, покопирсався у замку, відчинив двері й витяг безпомічного барона з палаючої кімнати. Коли той прийшов до тями, то одразу наказав привести Леонардо. Хлопець сподівався на подяку, адже він врятував барона від смерті, але той зміряв його важким поглядом і лише запитав:

— Як ти відчинив замок?

— Я скористався гачком, — зблід Леонардо, — це було не важко...

Саме тоді барон і задумав свій безчесний план, як повернути багатство. Він заставляв юного Леонардо темними ночами вдиратися до багатих маєтків і виносити звідти коштовні речі. А щоби той не міг відмовитися, погрожував бідоласі страшною розправою. Як виявилося, помічник кухаря мав справжнісінький талант: за кілька хвилин він міг відчинити будь-які двері. 

Минали дні, місяці, роки. Леонардо займався грабіжництвом, барон пропивав украдене. Але одного разу доля відвернулася від юнака. Він натрапив на будинок одного впливового вельможі, про якого пошепки переказували дивні історії. А молочниці на ринку всі як одна стверджували, що він є лихим і могутнім чорнокнижником. Не знаю, наскільки правдивими були ці чутки, але того разу Леонардо спіймали на гарячому, заарештували й судили. А оскільки переляканий хлопець одразу зізнався й у інших крадіжках, то вирок був швидкий і суворий: Леонардо мав бути страчений. 

— А барона теж засудили до страти? — схвильовано вигукнув Пітер Норрі. Я сердито зиркнув на нього: для чого перебивати цікаву розповідь? Особисто мене доля підлого барона абсолютно не цікавила — і так було зрозуміло, що він — людина без майбутнього. 

— Барона? Ні, адже він не залазив ночами до чужих будинків. У нього відібрали рештки майна та вигнали з країни. Ім’я колись славетного роду було остаточно сплюндроване, жоден аристократ не схотів би мати знайомства з ним чи його нащадками і зачинив би перед ним свої двері. Повірте, для нього це було досить серйозне покарання. 

Але повернімося до юного слуги. За вироком Леонардо мали повісити на площі, аж тут втрутився той самий вельможа-чорнокнижник. Оскільки злодія було впіймано саме у його помешканні, — заявив він, — то він має намір покарати злочинця власноруч. І наказав замкнути хлопця в одній з кімнат маєтку, який раніше належав вигнаному баронові. А щоби той не міг скористатися своїм надзвичайним талантом, наклав могутнє закляття: лише той відчинить ці двері, хто пожаліє бранця й погодиться розділити його долю. Кажуть, він додав могутній талісман, аби закляття продовжувало діяти упродовж віків. А потім загадав ламати стіни будинку та скрізь ставити нові двері, щоб заплутати бажаючих звільнити Леонардо, якщо такі знайдуться. 

Що й казати, покарання він вигадав витончено жорстоке, але ніхто не насмілився заперечити, адже вельможа мав відчутний вплив на міський магістрат. 

Отже, бідолашного Леонардо було замкнено; кажуть, він прожив так майже півроку, аж доки нікому стало передавати йому через малесеньке віконечко харчі й воду — помер старенький кухар, що колись узяв до себе юного сироту. Тож хлопець сконав від голоду й спраги, і гадаю, його останні дні були сповнені відчаю та безнадії. Він помер із думкою, що усі його ненавидять, адже досі ніхто не намагався знайти та відчинити ті кляті двері. 

Пройшло багато часу. Давно помер мстивий вельможа, ще раніше згинув у вигнанні злощасний барон. Його маєток поміняв багато власників. Поживши тут деякий час, люди невідомо чому прагнули його позбутися. Зрештою, маєток викупили метикуваті ділки. Вони заснували готель і зробили містичну історію цього місця своїм фірмовим стилем, демонструючи клієнтам численні свідоцтва існування духа Леонардо, що й досі чекає на визволення. Деякі двері також було поставлено пізніше заради престижу закладу. 

Звісно, ніякого привида тут немає, але те, що тіла досі не знайшли, — незаперечний факт. — Він трохи помовчав і бадьоро додав:

— Але боятися не треба, у нашому готелі нічого лихого статися не може. Номери цілком сучасні, комфортні, вам дуже сподобається, ось побачите. 

— Хіба ніхто не намагався відшукати ту кімнату за стільки часу? — пролунав недовірливий голос старшого з братів Стюартів. 

Адміністратор ледве посміхнувся й лагідно заперечив: 

— Ну, звісно ж, намагалися! Знаєте, скільки тут перебувало завзятих шукачів за час існування готелю? Ого-го! — сотні! Якщо не тисячі. Хотіли оволодіти магічним талісманом.

— І що з ними сталося? — прошепотів Пітер Норрі. 

— Ні-чо-го! Абсолютно нічого, мій юний друже! Вони поїхали звідси живі-здорові. Але дещо розчаровані — адже нічогісінько не знайшли. Підібрати ключі до старих дверей неможливо — надто складні замки, — а оригінальні ключі давно втрачені, так що більшість дверей взагалі не можна відчинити... Ну, а тепер Ентоні проведе вас до ваших номерів, через півгодини чекаємо усіх на вечерю; сподіваюсь, шановний учитель не дуже розсердився, що я розповів цю сумну історію на ніч?..

…Природно, тієї ночі я не міг заснути. Мені з голови не йшла жорстокість покарання. Усе ще перебуваючи під впливом нещодавно пережитого ув’язнення у музейній коморі, я здригався всім тілом, лишень уявивши себе на місці Леонардо. Так я пролежав, здавалося, цілу вічність, примушуючи себе заснути.

Нарешті я вибрався з ліжка та, намагаючись рухатись якомога тихіше, вислизнув у коридор. Я подумав, що було б цікаво поблукати трохи поверхами цього чудного готелю, адже все одно мені не спиться. 

Обережно скрадаючись темним коридором, я уважно оглядав двері, що траплялися на шляху. Ось зліва розташовані готельні номери — тут двері усі однакові, пофарбовані у блідо-зелений колір, на всіх — блискучі таблички, їх ні з чим не сплутаєш. А ці вже більш схожі на старовинні — дерево потемніло від часу (принаймні, мені так здалося), але на дверях немає навіть ручки. Ну, що ж залишимо їх і рушаймо далі. Так, із калатаючим серцем, я тулився то до одних, то до інших дверей, обмацував потріскане дерево й іржаве залізо. Змахував павутиння, шукаючи потаємного механізму, напружено вдивлявся у темряву шпарин. 

Не скажу, що мені не було моторошно. Утім, було і неймовірно цікаво. Звісно, я не надто прагнув натрапити у котрійсь із кімнат на зотлілі людські кістки, але, з іншого боку, це означало — знайти те, чого ніхто не спромігся знайти! До того ж я відчував симпатію до Леонардо, треба було йому одразу тікати від такого хазяїна! Так, він був винен у всіх тих крадіжках, але, на мою думку, він не мав іншого виходу, тож заслуговував хоча б на пристойне поховання. 

Так я непомітно пройшов увесь довжелезний коридор і незчувся, як уже рухався гвинтовими сходами нагору. Цей шлях виявився несподівано довгим, сходинки — високими. Діставшись, нарешті, мети, я зупинився, аби перепочити. Я притулився до стіни й стояв так деякий час, щоб вирівняти дихання, аж раптом мій блукаючий погляд зупинився на округлій плямі напроти. Придивившись уважно, я дійшов висновку, що на місці плями колись була ручка дверей, яка-небудь мідна куля з візерунками абощо. Не можу передати, як мене вразило це відкриття! Тут є двері, вирішив я, але вони замасковані під стіну! Як їх відчинити? Адже у мене не було ані ключа, ані навіть ручки, щоб узятися... 

Але ж і дверей на перший погляд також не було?! Не знаю, звідки прийшла впевненість, але я вийняв з кишені уявний ключ, вставив його в уявний отвір, провернув (я чув голосний скрегіт, з яким ключ туго повертався у заіржавілому замку) і потягнув за уявну ручку. Уявні двері почали поволі відчинятися, пахнуло холодом, зненацька я виразно уявив морок і безвихідь, що чекали на мене всередині, якщо я раптом не зможу звідти вийти, і з силою зачинив двері знову. Грюкіт дверей пролунав, наче грім, я відчув, що стою босий на кам’яній підлозі, потім мені запаморочилося в голові, і я втратив свідомість. 

Прийшов до тями у зручному, теплому ліжку і перше, що побачив, — стурбовані обличчя містера Мейсона і того низенького адміністратора, містера Едварда. Щоправда, тепер він був не у чорному костюмі, а у теплому домашньому халаті. 

— Як ти? — спитав містер Мейсон незвично голосно, і це чомусь злякало мене, я зіщулився під ковдрою, не розуміючи, де я і що відбувається. 

— Добре, — прошепотів я. — А… що сталося?

— Ми знайшли вас, юначе, на підлозі поблизу вашої кімнати. Не знаю чому, але ви там… спали, — покачав головою адміністратор. 

Я згадав усе. Але чи розумно було розповідати про це дорослим? Я не знав, як містер Мейсон відреагує на мою чергову самовільну вилазку, тому вирішив за краще промовчати.

Гості чекали, я уперто мовчав, пауза дещо затягнулася. 

— Добре, — нарешті озвався містер Мейсон, — нехай хлопчик відпочине, адже нам скоро їхати. 

Я був неймовірно вдячний, що він не став вимагати негайних пояснень, тож лежав тихенько, щоб не привертати уваги. Та коли вони зібралися йти, я все ж не втримався від того, щоб спитати: 

— Містере Едварде, а що у вас знаходиться поверхом вище?

— Вище? — чоловік обернувся, його брови здивовано піднялися. — Ви щось наплутали, мій юний друже, ми з вами знаходимось на останньому поверсі! 

З цими словами він вийшов, і я лишився сам, збентежений і переляканий. Невже мені усе наснилося чи примарилося від утоми? Але ж ось, піжама брудна, уся вкрита пилом і павутинням… Значить, десь я таки був, щось бачив?..

Тобі, мабуть цікаво знати, чи дізнався я правду? Дізнався, і то дуже швидко! 

Не минуло і двох годин як зі мною сталася істерика, щойно я зібрався залишити номер. Я чув у коридорі голос містера Мейсона, що скликав учнів, чув, як грюкали двері, й мої товариші виходили з кімнат, сміючись і жваво розмовляючи. Я чув це, понад усе хотів приєднатися до них і — не міг! Я стояв перед дверима і боявся бодай торкнутися їх. Мене охопила паніка. На щастя, через деякий час до номеру зазирнув містер Мейсон, і я кинувся повз нього, відвертаючи обличчя, щоб він не побачив сліз на моїх очах...

Відтоді моє життя повністю змінилося. Після пригоди у готелі для мене просто перестали існувати замки й засуви. Я зрозумів, що володію здатністю відчинити будь-які двері. Але — тільки один раз. Я міг увійти будь-куди, але вийти! — вийти я не міг — щоразу, коли я бачив перед собою замкнені двері, мене огортав жах. Я опинявся у пастці і щоразу мусив просити когось, щоб мені відчинили. Я мав навчитися бути ввічливим і привітним до людей, якщо хотів відповідного ставлення до себе. При цьому я гостро відчував свою надзвичайність, особливість, свою таємну владу над іншими — тими, хто вважав мене диваком і співчутливо посміхався, пропускаючи вперед, коли я просив їх про допомогу. Я був всесильний і безсилий водночас, і це перетворило моє життя на нестерпне жалюгідне існування.

Леонардо, тепер я розумію, що ти відчував. Ти завжди боявся дверей. Коли ти рятував людину з вогню, ти уперше забув свій страх. І пізніше, тремтячими від хвилювання руками зачиняючи за собою двері чужого будинку, ти щасливо усміхався в темряві. Тієї миті ти був гордий — ти знову переміг. Байдуже, що невідворотна розплата прийшла надто швидко — ти вирвався зі своєї темниці задовго до того, як потрапив туди. 

Нарешті прийшла і моя черга. 

Сподіваюся, цього разу я не схиблю. Тоді я не спромігся відчинити ті двері, тож мушу зробити це тепер, багато років потому. 

Невідомо, що чекає на мене там. Тристане, мій вірний друже, на жаль, я не можу пообіцяти тобі, що повернусь. Але обіцяю, добрі люди подбають про тебе. Я знаю, ти мене розумієш і підтримуєш, хоча й не можеш цього висловити. 

Зараз, друже, ми попрощаємося з тобою, і я вирушу в дорогу — до місця дивного і незвичайного — щоб удруге за своє життя побачити напис:

„Вітаємо Вас у Готелі Зачинених Дверей!”