Хороші діти

Вжик-вжик. Маленька блискуча штуковина котиться вперед-назад по запиленій підлозі. За нею спостерігає блимаюче око веб камери.

«Отак він їздить!» - ділиться радістю Конструктор.

«Так тримати!» «З чого корпус?» «Це воно в тебе на батарейках хіба? Де дістав?» - у відповідь сиплються  коментарі. «Тільки вперед-назад?» - це хтось випадковий продивився гордий запис «Отакий Танк я зробив!» і вирішив виказати ліниве розчарування.

Конструктор докладно все пояснює. Корпус і колеса із сусіднього звалища. Це дуже цікаве місце, могильник армії роботів посеред міста. Власне, сам Танк –плечовий суглоб людиноподібного бота. Батарейки – минуле епоха, його винахід їздить на імпульсному акумуляторі.

Шпильки скептиків Конструктор ігнорує, бо власноруч зібрана машинка варта п’яти десятків адронних колайдерів, а інші технічні досягнення людства для винахідника - пляма туману в об’єктиві Габбла.

«То в тебе по хаті просто шмат роботової руки катається», - встряг хтось іще.

Відчуваючи спустошення від онлайн-балаканини, Конструктор відсунув планшет і втупив погляд у стоси книг на підлозі. Купу журналів «Наше життя» за 1965-95 роки штурмував його хоробрий, але-таки примітивний винахід. Захотілося гарячого чаю і повалятись в ліжку. К. зліз зі стільця і, залишивши колесатого суглоба наодинці з непіддатливими корінцями періодики, пішов кип’ятити воду.

К. мешкав один, посеред міста, в єдиній придатній до життя кімнаті двоповерхової садиби. Десь також після Евакуації лишились люди стерегти майно та підтримувати деякі об’єкти в робочому стані. К. частіше спілкувався з кимось віртуально, бо мав планшет і підключення до мережі. Приступи аутофобії починались ненадовго лише коли екран згасав і тоді здавався чорною дірою, що відрубала портал в живий вимір. В таких випадках у К. лишалось бездушне вікно кімнати з пісним пейзажем і власні невеселі думки.

Єдине, над чим він не роздумував, це правильність вибору. Залишився, бо потребували обставини, коли ж вряди-годи напливала ностальгія, К. дивився на стару театральну афішу з сріблястими обрисами танцівника, згадував, що отой «SERGE LIFAR» під час Другої Світової в окупованому Парижі відстояв Національну Оперу від загребущого ока нацистів, і рівновага в голові відновлювалась. У самого Конструктора також мався спадок – Музей, що налічував щось коло трьохсот років. Не сам Музей, звичайно, а садиба в якій він колись розміщувався. Два поверхи, мезонін, масивні колони. Дитинство її минуло в золотих пелюшках царату, при юності перетерпіла комуналкою, в зрілість гордо перечекала  свавілля забудовників центру як Музей. А ось під час боротьби з Експериментом  її ліве крило прим’яв оковирний гігантський робот, після чтого придатною для життя залишилась тільки права частина.

К. оселився у вцілілому мезоніні, куди позносив не евакуйовані експонати і став чекати повернення людей до Міста.

Наразі він лишив кімнату з запиленою табличкою «Завідуючий», спустився сходами, перетнув похапцем затемнений вестибюль. Завжди моторошно ставало, коли чув свої ж кроки у відлунні. Перелізши шмат поваленої стіни з фресками, опинився в напівзруйнованій кімнаті  з металічним тулубом замість стелі. К. витяг  драбину, видерся на останню сходинку, відколупав від боку залізяки лист і звичним рухом прилаштував провід від електрочайника у цю діру. Дві хвилини очікування, і вода закипіла. К. повторив процедуру у зворотному порядку і повернувся до кімнати.

Тут було тепліше і затишніше, незважаючи на хаотичність умеблювання та декору. Урочистої похмурості надавали три потемнілі дерев’яні ікони, що висіли проти входу. Ніяк не повязувались з ними  глянцевий плакат дівочого гурту  «Nіkіта» та танцюючий «SERGE LIFAR» на величезній афіші. Поміж іншим відлуння роскоші уособлювалось антикварними меблями, нужденний стан яких викривала побита шашелем різьба та використання не за призначенням. Внутрішність стола з мармуровою покришкою правила за ліжко, в шафах замість шляхетного одягу напхані стенди та всіліка техніка. Подібності кабінету до комірчини додавали купи книжок і журналів на підлозі, між якими зараз гасала саморобна машинка. Вона нагадувала маленький полірований танк. Тож винахідник так її і назвав.

К. присів під стіл, на ковдру і гріючи руки об чашку і сьорбаючи чай, спостерігав за дітищем. Через декілька днів К. доповнив блог свіжими дописами: 

«Знайшов більші колеса, може маневрувати. Сьогодні випустив у коридор. Танк впав зі сходів на перший поверх».

 «Прикрутив ручку на шарнірах, Малий виліз на книжки. Спуститись не може, але й не падає. Не розумію як він пристосовується, команд йому не задаю…»

Вебкамера завжди дивилась у тьм’яне дзеркало на дверцятах шафи. К. неодноразово помічав, що Танчик сидить на стосах журналів під люстром поки винахідник з кимось спілкується.

«Мені здається, що в нього є прояви розуму, - нарешті вирішив К. поділитись зі світом, - він перестав падати з висоти, вилазить на книги, як на гори, і подовгу сидить наче вслухається коли я розмовляю по скайпу. (Хоча, думав К., ніяких пристроїв для можливості подібних функцій в нього нема)  Нарешті, в мене таке відчуття, що він сам себе збирає! Залишив вчора біля ліжка три деталі, одна волочиться тепер за Танком, як хвіст. Не пам’ятаю, щоби я її прилаштовував!»

Мережа відповіла з усмішкою людині в покинутому місті. Мовляв, що лишень на самоті не ввижається, то в машинку вселився привид Першого Власника Садиби. Коментатори насміхались, Танчик продовжував поводитись підозріло. К. нервував, допоки не сплило повідомлення від  якогось випадкового користувача.

«Мої троє знайомих беруть деталі з того звалища. Кажуть, там може бути залишкова пам'ять попередніх роботів. В одного сам виключається чайник, коли йдеш з кімнати, у іншого плитка регулює температуру без вказівок. Загалом, цікаво, але не дивно. Їх координати ТУТ».

К.  дивився на мерехтливий курсор під  посиланням і не міг зрозуміти, чи то йому полегшало, чи навпаки, все ускладнилось.

Десятки людей залишились в місті по своїх норах, і хоч майже не бачились, розпорядок дня та захоплення були подібні. Раз на тиждень прийом гуманітарної допомоги, поповнення запасів води та їжі. Весь вільний час присвячувався рисканням по цікавим місцям, обробкою знайденого та описами результатів в мережі. Загальною тенденцією було конструювання корисних штук з будь-яких раптових знахідок – принтерів, що використовуються як сушарки, чи калькуляторів, що визначають температуру та вологість. Політ фантазії міг обмежити лише ліміт живлення для тої гори фотоапаратів, комп’ютерів  і чайників, що чекали на перевтілення у Залишенців.

Майже вся інформація в профілях сусідів рясніла описами саморобних домашніх улюбленців з акцентом на їх незвичну розумову активність, та ілюструвалась фотографіями знайомого Звалища. Користувача під ніком «saygon» К. впізнав, інших, він впевнений, також бачив так чи інакше. Поки він копався в нашаруванні посилань, поряд Самохід з настирливим дзижчанням підкорював книжкову гору. І тут з’явилася у К. ідея, яка мала б пролунати вже давно. Він відкрутив вебкамеру з полички над планшетом, взяв зухвалого всюдихода і почав чаклувати.

К. упорядкував записи про Танк в окрему рубрику та сповістив світ, що після отримання камери Всюдихід  взяв моду сидіти на підвіконні та годинами вивчати пейзажі за вікном. Пожвавленню його не було меж, коли у відповідь отримав захоплюючі коментарі сусідів та декілька серйозних порад як посилити сприймаючу здатність машини. Виявилось, про його Музей знають.

«Це та садиба з колонами, на якій лежить цілий «Tribute»! – написав «Соняшник» - конструктор розумного чайника, - від нього можна обігрівати півроку місто з мільйонним населенням. Він гігант! Один з останніх титанів, рідкісна модель. Я не бачив – чи є в тебе його фото? Якщо ні, обов’язково зроби. Це ж історично!»

К. добре розумів це поняття, бо все навколо було «історично»: житло – пам’ятка архітектури, музейна колекція замість меблів, буремна доба Евакуації та Очікування, іще й залізяка, що випадково розчавила пів будинку, також виявляється рідкісним екземпляром.

Крім камери, на оглядини К. прихопив Танчика. Малий Суглоб завмер посеред двору і майже годину, поки чоловік лазив по руїнах у пошуках кращого ракурсу, не зводив об’єктива з трагічних обрисів великого родича. «Tribute» мав приголомшливий і беззахисний вигляд, як людина, що спіткнулась і впала, забившись раптово на смерть. Верхні кінцівки обіймають вцілілі частини будівлі, голова звисає між поверхами, а ноги, товстелезні сірі колони, лишились на дорозі.

По поверненні до кімнати К. виявив, що весь час Танк те, що бачив, якось передавав з його сторінки у мережу. Двір з жовтою бруківкою, розкидані по ньому шматки стін, розтрощені залишки колон і тьмяні обриси Трибьюта. Десь між цим людська постать – він сам, фотографує. Відео трансляція встигла зібрати декілька сотень переглядів і з десяток емоційних дописів. Але незважаючи на закінчення ролика, Малий досі знадвору не повернувся. К. необачно поклався на його чітке орієнтування на місцевості і не забрав додому.  К. переглянув запис і трохи вгамувався: на останніх хвилинах зображення сіпнулось і попливло назустріч об’єкту - Суглоб поїхав до робота, а не деінде. На тому все скінчилось.

Конструктор декілька разів обходив «Tribute», машинку не знайшов, але чув (або хотів чути) всередині велетня брязкіт і шарудіння.

Лише через три  доби в розділі «Танк» на сторінці К. з’явились новини. Фотографії істоти, схожої на темну гусінь. Тіло її складалось з дев’яти однакових рухомих секцій, при збільшенні зображень ставало очевидним, що гадюка металева, до того ж має майстерно замасковану кінцівку-пазур, око – камеру в першій секції і невеликі колеса біля восьмої та дев’ятої.

Сталося все так: К. збирався спати, коли почув, як по коридору щось котиться. Двері прочинилися, в кімнату просунулась залізна конструкція зростом у дитину, в якій стару машинку видавала лише синенька вебкамера.  Того ж часу Дирчик був зафільмований, сфотографований і з довжелезним опусом новина про Танка, що сам встановив собі деталі з «Tribut-а», відправлена у мережу.

Тепер з обновами він вмів багато: знаходитись в вертикальному і горизонтальному положеннях, скручуватись у кільце, чіплятись пазуром за стіл, шафи і сходи в коридорі, кататись пустими залами на першому поверсі  і повертати камеру на триста шістдесят градусів. Загалом, удосконалився по-серйозному. На хвилі піднесення К. зазначив радісно: «Якось візьму його на звалище. Подивимось, що собі знайде!»

Але потім подумав і засумнівався. Танк потихеньку лякав. Нерідко видряпається на книги і сидить, як людина, рухаючи неквапливо щупальцем. І спостерігає за кімнатою і за тим, що за вікном. А моторошно ставало, коли К. усвідомлював, що камера все частіше слідкує за ним самим. Що діється в тій думалці? Якою частиною себе Суглоб взагалі думає? Сприймає  К. як живу істоту, чи звичайний предмет інтер’єру?

Поступово питання філософського характеру поступились життєвим обставинам -  настала зима, вкотре з купою снігу, пекучими морозами та небом, набитим сизою ватою. Крижаний вітер пронизував  усі можливі щілини будинку, вікно перестало показувати що діється надворі, за дверима в коридорі замерзала вода. Кімната стала схожа на стоянку первісної людини, лишень усе завішене не шкірами мамонтів, а ковдрами, підстилками і килимами. К. майже не виходив і Суглоба не випускав. Вже сам себе вважав частиною цього невеличкого приміщення, і не здивувався б, якби в схемах Танка уявлявся всього лиш рухомими меблями.

Так  і знайшов привід щоб відкласи похід до звалища, який і приваблював, і страхав результатом. Якщо з чийогось експериментального суглоба вийшла машинка, що самовільно підшуковує деталі, то невідомо що там на квадратних метрах покинутих залізяк робиться.

Проте гуманітарну допомогу так само як за гарної погоди привозили раз на тиждень, і К. мусив вставати, тепло одягатись і долати замети по дорозі до розподільчого пункту. Перший час він розчищав сніг, але лінощі узяли своє. Легше було один раз пройтись з перешкодами, ніж систематично на холоді орудувати лопатою, тим паче, вантаж складений у мотоциклетну коляску з полозами тягти швидко і майже легко.

Дорогою з’явилась у К. ідея скласти справжній транспортний засіб на зразок всюдихода-мотоцикла. Поки фантазував яким він має бути, підсковзнувся на сходах біля вхідних дверей і налетів головою на залишок колони. Декілька хвилин К. лежав між кам’яним уламком і коляскою, сніг залипав йому ніздрі, припорошував обличчя і відлуння пульсувало в потилиці. Він згадав, як в дитинстві катався з гірки і поки вибирався нагору, встигав три рази підсковзнутись . Тоді, ображений і обліплений холодним снігом,  лежачи на пузі дивився як величезні сани поволі котяться вниз і сердився, що знову спускатись, шукати в снігу мотузка мокрими неворухкими рукавицями, і дертись нагору, і падати…

Ранок після важкого сну застав К. у своєму пеналі-ліжку.  З прочинених дверей тягло холодом. В кімнаті все було невловимо по-чужинськи, барилі з водою і не розпакована гуманітарка біля входу, на підлозі купа засохлих слідів. Повністю заряджений планшет лежав поруч.

К. через деякий час підвівся. Як опинився вдома, чому голова перев’язана і болить, не пам’ятав. Навіть Суглоб, що зараз розтягнувся штучним тілом на шафі, не подужав би перенести його.  Око-камера блимнула синеньким вогником, з шурхотом Танк зісковзнув по книгах і покотився до виходу. Двері гуркнули та закрились,  протяг скінчився.

К. взяв у руки планшет. Як не дивно, блог за час його сну поповнювався свіжими відеороликами, а ось останнє письмове повідомлення було одне,тижневої давності:

«Моя людина впала».

Винахід поводив себе спокійно, ніби нічого не сталось. Зачепився першими двома секціями за підвіконня і як гусінь, підтягнув тулуб з колесами. Ліг і завмер.

Тієї ж миті на екрані вигулькнув запит на розмову. Кудлата голова з ніком «saygon» дивився у свою камеру.

-Як самопочуття, Завідуючий? – почувся бадьорий голос.

-Я спантеличений, - зізнався К.

Вусатий бородатий дядько по той бік лінії кивав та усміхався.

-У тебе крутий девайс! Я слідкував за твоїм блогом, він неймовірний!

К. задумливо дивився на чьотирьохпалий пазур Танка, що звисав з підвіконня, і силився уявити, як він клацає по сенсорній панелі, набираючи повідомлення в мережу.

-Так. Молодець.

-Ти старайся багато не рухатись, - продовжував Сайгон, - в нас лікарів немає, але всі зійшлись на думці, що в тебе струс. Ми тобі  в хаті натоптали, але поки знайшли цей музей, півдня пройшло. І ще хуртовина страшенна, не до того було, щоб підлогу витирати. Ну, ти розумієш… Проте все має свої плюси. До цього лише в мережі на чужі аватари витріщались, тепер в лице один одного можемо впізнати.

Розмова тривала. Виявилось, що Самохід транслював зображення лежачого без свідомості в снігу К. доки не прийшли на допомогу люди.

Коли дзвінок закінчився, К. помітив, що раптово стемнішало. В мороці, що повільно запливав з вулиці крізь саморобні штори, ще таємничіше світилась синя лампочка над об’єктивом відеокамери у Танка в грудях. Суглоб лежав нерухомо біля завішеного ковдрою вікна.

К. здалось, що вони деякий час дивились один на одного поціновуючи.

-То я твоя людина, - прискіпливо і недовірливо оглянув незворушну залізяку К.

Щось дзенькнуло, і механічний голос відповів йому: «Ага».

К. схилився до подушки. Танк за тиждень прикріпив собі говорильник, і скоріш за все, якийсь звукозаписуючий пристрій. Можливо, ще й думати вміє неабияк логічно. Чи бити на сполох, чи радіти, К. так і не визначився.

Життя тривало. Суглоб виявився мовчазним суб’єктом, і зовні більше нагадував домашню тварину, ніж особистість. Таку-собі рептилію, що пересуваючись брязкає, або кота, який спить на підвіконні. Але К. був насторожі, бо Танк робив ще дещо. Він володів кімнатою. Регулював температуру в приміщені, кип’ятив  воду в чайнику, заряджав планшет  і навіть посував книги в алфавітному порядку. Без пояснень, послідовно і відповідно потреб «своєї людини».

К. зрештою дійшов висновку, що Танк становив би загрозу, сам будучи людиною. Але його свідомість та мотиви поведінки були наївними, як у собаки. На обережне питання чому Танк взяв під контроль обігрівач, той відповів: «Ти крихкий і органічний. Тобі потрібна певна температура, і я її підтримую».

Картина світу Танка мала цілісність: людина приносить йому детальки і час від часу лагодить, він робить те ж саме, але по-своєму.

Інколи між ними проходили діалоги. Але якісь не завершені, трохи дивні.

«А що там?» - спитав якось Танк, вкотре спрямувавши камеру у вікно.

Там величезний мовчазний покинутий світ, створений людьми. А десь далі, за декілька сот кілометрів є нормальне життя, яке мало стосується цього куточку всесвіту… але замість відповіді К. лише перепитав:

«Тобі тут погано?» - «Ні. Але кімната маленька» - «Я не піду звідси, бо мій обов’язок доглядати будинок,- пояснив К., - діватись нікуди».

Танк довго мовчав і врешті заперечив: «Але ж житло поламане. На нього впав великий робот, люди його не піднімуть».

«Для цього є вантажні машини, великі як Трибьют».

«Немає. Органічні люди відмовились від них і всі зламали».

Потім в кімнаті знову запала мовчанка, але ненадовго. Танк промовив: «Я залишився один» і остаточно загасив камеру.

Через кілька днів Танк знову взявся за провокаційні питання.

-А батьки в тебе є?

Дивне питання до самотнього бородатого дядька. К. не второпав звідки це все в голові Танка бралось. Той цілими днями сидів на шафі і іноді проглядав книжки, але звідкись уже знав про заборону машин і інститут людського батьківства.

-У живих створінь завжди є батьки.

-А мене зібрав ти. Значить ти мій батько?

-Може так.

-Але я не частина тебе (К. здалось, що у Танка період заперечень). Батьки народжують, а ти мене не народжував. Я з частин воїнів минулого. Значить я їхня дитина.

-Можливо.

-Ти тоді хто?

-Можливо вихователь.

-Так, - погодився Танк, - саме так. Ти вихователь.

Декілька днів він мовчазно катався коридором туди-сюди і таки виголосив те, що по його логіці склалось:

-Ти не можеш залишити це місце. Але мене це обмеження не стосується.

К. поглянув на темний силует у дверях і подумав, що почав старішати, бо риси машини спочатку були не чіткими. Крім того, розмова велася важко, бо ні виразу обличчя, ні очей, ні інтонацій в голосі, звичних для людей, Танк не мав.

-Я забороняю тобі лишати музей, бо в місті небезпечно.

Суглоб правив своє:

-Ми вже з’ясували, що я не твоя дитина, тож при певному рівні розвитку я можу сам за себе відповідати. Немає обставин, які б мені заборонили зробити те, що я вважаю за потрібне.

От впертюх, виріс який розумний. Іншим разом К., можливо, розізлився б. Або почав відмовляти. Прочитав лекцію, забив дошками двері коридору, відкрутив роботові пазуря і колеса також. Але К. дійсно не міг машині забороняти, хоч і втрачати такий екземпляр не хотілось.

-Ти робиш дурницю, зважай на це.

Танк не відповів. Та все ж одного разу, коли потеплішало, взяв і втік.

К. здалося, що він розумів неправильність цього вчинку, бо не попрощався. Перший час він не вставав з ліжка, все шкодував за дурним Танком. Згодом далася взнаки давно забута самотність. Ніхто не заряджав планшет і не обігрівав житло до його приходу. Тиша. Кімната стала порожньою. К. почувався так, наче хтось вмер.

Життя тривало. Раз на тиждень К. ходив до гуманітарного пункту і чекав вертольота з харчами, інший час спілкувався з сусідами, коментував чужі блоги, шукав нову техніку по домівках, прибирав музей, загалом, продовжував сподіватись, що Відродження настане для сплячого Міста. Але стільки часу минуло, що К. встиг заплутатись в роках, проте все та ж самотність супроводжувала його життя. Минуле поміж людей перетворилось в вязкий туман, що час від часу напливав випадковими спогадами з віддалених горизонтів пам’яті. Згадуючи колишні події не завжди знав, чи відбувались вони насправді.

Тиша пливла порожніми вулицями, лиш вітер шурхотів листям пророслих з-під тротуарів дерев. В негоду нутро Трибьюта натужно скреготало, сам робот потьмянів і все довше доводилось чекати, поки закипить вода. Також з’ясувалось, що інтуіція К. не підвела. Він втрачав зір. Якось вловив себе на думці, що кімната виглядає як житло немічної людини. Розвалився стіл. Двері осіли. К. взявся лагодити, але забракло сил. Фарба злущилась, але намагання К. наосліп виправити ситуацію нічого не змінило. Сходи в коридорі через одну розсипались і висіли тепер клаптями, поскрипуючи іноді.

В Місто повертались люди. Нова влада вичистила звалище, проте центром, як колись, ця місцина ніколи вже не стала. Прибулі селились віддаль, вони ж-бо ніколи не знали, яким було це Місто живим. Памятка архітектури і жертва Евакуації, величезний комплекс, відновлювати який дорожче, ніж будувати нові оселі.

Старий робот – гігант біля колишнього звалища так і лишився на своєму місці, бо його не змогли підняти. Обшукали садибу з пишним буряном  на даху та потрісканими стінами. В одній з забитих мотлохом кімнат доживав віку підсліпуватий дідок. Раритет. Залишинець. Підняли архіви.

К. не розумів, що діється. Які ж це мародери вдерлись до нього! Хто впустив цих диких кабанів на заборонену зону? Вони ж ні пошани, ні глузду не мають! Перетрусили будинок. Випитували про ту конструкцію, що він колись склав і вів про неї блог. Вони нічого не дізнались, але й дізнаватись нічого, бо то лише віртуальні фантазії, гра одиноких людей. К. сам собі не був схожий на людину, що сконструювала би діючого робота. Він навіть пофарбувати двері не дужає.

Куди не повертався, усюди перешкоди. Пилюка забивалася в ніс. Під ногами розкидані книжки. Ліжко посунуте. К. відчував, цо в кімнаті суцільний безлад, бо навіть повернутись спокіно не міг, щоби не зачепитись щось. Він останніми роками жив навпомацки, рахуючи кроки від сходів до дверей по коридору. Знав на дотик шпалери, яка відстань від дверей до ліжка і під якою стіною ставити воду. Зараз навіть не зрозуміло, чи він біля вікна, чи біля дверей. Загубився. Довго розштовхував макулатуру, за якою вже не було підлоги, довго обходив зсунутий стіл, поки відчув під пальцями тканину. То лежала долі ковдра.

Мародери нічого не забрали, за їх розумінням все тут мотлох. Непотріб! Його цінність – музей, який так і не відновленно, і саме його життя, сторожа якоїсь примари.В його існуванні лишились тільки речі, вони мали якесь важливе значення, бо він їх беріг. Тепер він не бачить тих речей. По щокам К. котились сльози. Він намацав ногою дошку, що правила йому за ліжко, і стомлено ліг, потихеньку вкрившись ковдрою.

 К. засинав, виснажений, ображений і спантеличений. Він поверне все на місця завтра. Йому сновиділись тіні, що пахли маслом та холодом металу, ніби вони схилились над ним и вкривали тепло-тепло.

Акуратно і тихо довгов’яза фігура в темній одежі посувала книжки.

Його людина спала. Старих людей не можна тривожити, в них чутливий сон. Танк робив все таким, яким залишив, коли ще мав зросту метр двадцять. Не так. Книги мають лежати окремо, журнали «Наше життя» біля шафи. Тепер йому легше подивитись, що на шафі, ніж вилізти на неї. Він мить подумав – замість дзеркала засклені дошки. Срібло геть обсипалось.  Мармурова плита з’їхала з трухлявих дощок столу.

Тепер він пізнав людей. Вивчив місто так, як не знали його минулі і теперішні мешканці. Вибрався за кордони цього «мовчазного всесвіту» до заселених земель. Багато зрозумів. Звик жити переховуючись, бо люди полювали на нього. Вони бачили архіви мережі, боялись повторення минулого. Він лишився єдиним з тих девайсів, що самоскладались  з залишків «старих воїнів».

Але тепер його час дбати за своєю людиною. Завжди настає пора, коли хороші діти повертаються, навіть якщо їх розшукує півсвіту.