Хитрий лис

— У лісі-лісі темному, — наспівує людина, ведучи Поллі за руку. — Де ходить хитрий лис. Хочеш побачити хитрого лиса?

— Так! Але тато казав, що їх не існує! Тільки електролиси, ну, в зоопарках...

— А один живе прямо тут. Він від всіх ховається. Ніхто й не здогадується, що він тут.

***

Новина про те, що маленька дівчинка Поллі зникла, підняла на ноги все містечко. Її сім’я була із старожилів: мала в володінні клаптик лісу, який не віддавала на потреби общини, і жила біля нього у будинку, що побудував іще дідусь батька сімейства. Вони відмовилися від усіх благ сучасності: користувалися застарілими приладами, не наймали роботів-помічників, навіть кішка у них була звичайна, зі всіма рисами, притаманними живим домашній улюбленцям. Детектив Брайтс встиг начхатися і вступити в підступну калюжу, поки розпитував батьків про подробиці зникнення.

— То ви кажете, що тут живе, скільки, тридцять сімей, містере Райте? — Брайтс знову почухав носа, але пухнасту Флафі з колін не зігнав. — І як ви заробляєте на життя?

— Обмінюємося. Інколи з міста приїжджають люди з благодійної організації: привозять одяг і іграшки. А так ліс обдаровує, все ліс. Поле ще, земля-мати.

— Хтось із ваших сусідів міг помітити, куди і з ким пішла Поллі?

— Спимо ми всі в такий час, світло економимо, сонячні батареї не у всіх стоять. Поллі — слухняна дівчинка, вона нікуди б не пішла вночі. Викрав її хтось! Може, андроїд якийсь ваш поганий, тьфу на них. Приходять оце сюди, клацають своїми руками-ногами, роздають листівки тупі. От віддайте своїх дітей в школу майбутнього! От навчіть їх конструювати термогенератори! А нашо нам таке? Поллі рахувать і читать вміє, землю і ліс знає — то шо ще треба? — було помітно, як із кожною реплікою він розпалюється і вже більше не задумується над тим, що і як правильно говорити, збиваючись на місцеву говірку. — Хороша, гарна дівчинка, от як таке, таке... — його голос таки зірвався.

Брайтс, який не дуже любив стикатися зі сльозами і істериками потерпілих, відвернувся і зробив вигляд, що розглядає диван. На строкатому покривалі сиділи троє лисів: великий — в штанах на підтяжках, чимось схожий на фермера, трохи менший — у сукні в горох, і зовсім маленький — в рожевій сукенці.

— Ви вважаєте, що винен андроїд, який приходив вчора? У вас є підозри щодо нього? — перепитав детектив, коли чоловік трохи заспокоївся.

— Так! Яка жива людина буде оце тут ночами бродити!

— Добре, ми його допитаємо.

У вікно постукали, і у двері тут же заглянув парубок років двадцяти. Обличчя містера Райта просвітліло.

— Заходь, Майку, ми вже договорили з паном слідчим. Як там твоя мамця?

Хлопець увійшов і поставив відро, накрите марлею, біля дверей кухні.

— Мама вам молока передала, вашій маленькій на кашу, — він скромно усміхнувся, скосивши погляд на детектива. Хлопець явно нервував.

— От дякую! — зрадів господар. — Оце хлопець, всі б такі були! З міста до мами переселився, допомагає не гірше наших, сільських.

Майк потупив очі і зашарівся.

— До побачення, містере Райте. Почнемо перевірку андроїдів вже сьогодні, не хвилюйтеся, вашу дочку скоро знайдемо, — детектив кивнув та зав’язав на шиї шарф. Датчик на ньому запищав, і все пальто тут же покрилося водонепроникним покриттям.

— От чортівня яка! — вигукнув містер Райт і, здається, перехрестився.

***

У центральному поліцейському офісі кипіло життя, і тільки Софі напружено дивилася голографічні відео (штук десять одночасно), майже не рухаючись з місця.

— Ви перевірили записи від патрульних андроїдів, що були біля місця злочину?

— Не вчіть флаєри ламатись, звісно, я це зробила ще тоді, коли ви тільки виїхали на допит, — дівчина наморщила ніс так, ніби він назвав її дурепою. — Я знаю, що ви зараз спитаєте: вони нічого не зафіксували. І так, я пішла шукати по іншим службам: прибирання, доставка, наприклад.

— І?

— “І?”, — передражнила його Софі. — Один із робо-кур’єрів прибув до поселення наших “старовірів” о десятій п’ятнадцять.

— Добре, і що с того? — не зрозумів Брайтс.

— Тобі не здається це дивним, що хтось із людей, які відмовляються від всіх благ сучасного життя, замовив доставку “Кібер Поштою”? Але, коли я запросила інформацію про отримувача, то побачила ось це.

На її екрані світилося повідомлення: “Інформація видалена. Доступ відмовлено”.

— І хто ж з селюків зміг хакнути систему найбільшої поштової системи країни?

“Та будь хто”, — подумав Брайтс, згадуючи, як йому замість окулярів віртуальної реальності прийшло дуже дивне замовлення якогось Фрайтса. Бр-р, й згадувати не хочеться.

Датчик у кишені завібрував — нове повідомлення. Детектив вивів його на екран, і вони з Софі роздивилися знімок. Під деревом недалеко від кордону із сусіднім містом сиділа іграшка-лисичка з запискою, приколеною на грудях. Почерк був кривенький, дитячий. “Пишла дивитись на лесичку. Не переживайте”.

— Цікаві в нас лисички у лісі. Звідки їм там взятися?

Дійсно, звідки ж?

***

— Іграшки? Від фонду, так, від фонду, — жінка нервова, бліда і обіймає себе руками, ніби їй щось болить. — Всім, у кого діти є. Робили перепис... Дітей тут небагато, дехто в місто в школу-інтернат віддає.

Вона подивилась кудись у бік вітальні, ніби їй не терпілося вже завершити цю розмову і повернутися до звичних домашніх вправ. На підлозі у вітальні гралася молодша сестричка Поллі: навкруги неї сиділи м’які іграшки і, здається, обідали. “Старші” лиси сиділи трошки відособлено і дивилися у різні сторони. З-під довгого платтячка дівчинки було видно загіпсовану ногу.

— А що у вашої маленької з ногою? — запитав детектив, просто щоб перевірити думку, яка миттю виникла у нього в голові.

— Бігала у лісі з батьком. Потрапила в нору ногою. Нічого серйозного, гіпс скоро знімуть, — вона знову тривожно глянула у сторону вітальні.

“Не на дитину дивиться”, — зрозумів Брайтс. — “Боїться, що хтось почує, якщо вона скаже щось не те”.

Він чхнув — кішка чомусь знову обрала його своєю жертвою. Десь на кухні задзвонив телефон, і жінка, вибачившись, мало не бігом кинулась до слухавки. І це була можливість, якою не можна було не скористатися.

— Привіт, мене звати Бен, — чоловік присів біля дівчинки, яка насипала невидиму їжу з маленької каструлі у тарілки звірят і ляльок. — Що сьогодні на обід?

— Суп з капустою. Вони не хочуть їсти, бо там не має м’яса. А я кажу, що капуста корисна, і що я краще знаю, бо я мама.

Дівчинка нахмурилась і потрясла кулачком, явно пародіюючи маму або когось іншого із старших.

— А чому вони не їдять суп? — спитав детектив, вказуючи на лисів.

— Щоб іншим вистачило, — як дурню, пояснила дівчинка Бенові, подивившись на нього, ніби він інопланетянин. — Ділитися треба.

— А чому відвернулися одне від одного тоді? Посварилися?

— Так, — дівчинка почала збирати тарілочки, навіть не піднімаючи очей на детектива.

— Через суп?

— Ні. Через “пійло”.

— Чого це ви тут сидите, детектив? — спитав містер Райт, заходячи у кімнату. — Ще й на підлозі. Може, вам чаю налити?

Детектив піднявся і подякував Мережі, що купив цього разу штани, до яких нічого не прилипало: виявилось, що вся підлога була у шерсті. У них ніби не одна кішка, а десять!

— Ні, я вже піду. Дякую вам, до побачення.

***

Сусідкою Райтів була жіночка під п’ятдесят, саме із тих, хто дізнається всі новини і плітки раніше ніж ті, про кого пліткують. Вона всадила Брайтса на хиткий скрипучий стілець, дала чаю і кривуватого печива.

— Їжте, все тут домашнє, сама все робила, це не ваша хімія міська.

Саме це і лякало. Брайтс вже років п’ять не їв нічого, що не було б синтезоване і очищене від непотрібних домішок. Він несміливо сьорбнув чаю і відкусив від печива. Виявилось, що все було і справді смачно.

— Розкажіть, будь ласка, про ваших сусідів.

— А що ж тут розказати? — жінка задумалась, явно вдаючи, що говорити нічого не хоче, і взагалі нічого не знає. — Пиячать потихеньку. Живуть собі за рахунок комуни, хто овечку дасть, хто яєчко. Діток люблять своїх, все-таки, тільки Джон, буває, нап’ється, і як піде ганяти що дружину, що малечу.

— Він б’є дітей та дружину? — здогадки Брайтса виявились правдою, у сім’ї і справді все було не так райдужно, як здавалося.

— А хто ж не б’є? Це ж виховання. Жінка і діти мають слухатися, а як інакше. Ось мій, бувало, візьме ціпка...

— А раніше діти у вашому поселенні зникали? — спитав детектив, не бажаючи вислуховувати довгі і заплутані історії з сімейного життя маргіналізованого населення.

— Зникали, звісно. Тут же лісок. Але то вже в таких батьків, які пиячать місяцями безпробудно, у добрих батьків не зникали. А інколи і знаходились! Он, Майкл, сусідський синок. Зник років десять назад, каже, загубився в лісі і впав, головою оце стукнувся.

— Десять років? — перепитав чоловік з недовірою. — І що він, десять років у лісі жив?

— Та ні, підібрали його люди з іншого міста, віддали у якусь родину. Жив він там, вчився, а потім впав зі сходів, вдарився і згадав, хто він такий і звідки. Захотів до матері вернутися, помогти їй, сердешній, тягне на собі цілу ферму, ох, з десять корів.

— А діти почали зникати до, чи після того як Майкл повернувся?

Розгублений погляд жінки казав більше, ніж будь-які слова. Ось ти і попався, Майкл. Чи, може, зовсім і не Майкл?..

Бен попрощався із жіночкою і відразу відправив повідомлення у центр. “Готуйте засідку. Місце з іграшкою”.

***

— Майкле, а чому вночі? Лиси хіба не сплять? — маленький хлопчик із багатодітної родини, в якій було вже забагато ротів, щоб всіх прогодувати, тримав його за руку. — Я сплю вночі.

— Лиси вночі якраз прокидаються, сонечко. Ходімо скоріше.

Вони йшли через ліс до вже звичної галявини. Навкруги було тихо, тільки вітер шарудів опалим рудим листям. Шурх-шурх під ногами. Мурашки по шкірі.

— Ось ми і...

— Відпусти дитину. Руки догори, — із тіні дерев вийшов детектив Брайтс, тримаючи напоготові кіберзвуковий бластер. — Дитину сюди.

Майкл спокійно відпустив хлопчика і відступив на декілька кроків назад. Дитина так і стояла розгублено між ними.

— Навіть не намагайся втекти. Весь ліс оточено.

— Не буду, — у тіні майже неможливо було розгледіти, але Бенові здалося, що той посміхнувся. — Якщо вислухаєте.

— Іди сюди, великий хлопцю, — звернувся Брайтс до хлопчика. — Ну? Через п’ять хвилин тебе пов’яжуть, так що поспіши.

— Майкл Фелпон, куратор операції “Лис”. Ми не крадемо дітей, ми даємо їм шанс на нормальне майбутнє серед хороших людей.

— Забираючи їх із сім’ї?

— Віддаючи їх у хороші сім’ї. Рік вони перебувають на реабілітації, спеціалісти редагують їм пам’ять і працюють над соціалізацією. Ми редагуємо їх ДНК, робимо значно розумніше і витриваліше. Що тут поганого? Я сам пройшов через цю програму.

— І так просто потрапили у засідку? Де ж ваш хвалений розум, юначе?

Майкл посміхнувся знову. Він махнув рукою. Секунда — і все навкруги заслав густий туман, у якому нічого не було видно. Бен одразу ж схопив хлопчика за руку, але вона вислизнула із його долоні.

Перед очима все попливло.

Запаморочилась голова.

Заніміли руки і ноги.

— Ось він, детективе. Ось він, — почув Бен, відключаючись.

За лісом почулось гудіння флаєра. Майкл тікав — не вперше і, можливо, не в останнє.