Хесайвіль

1

Вибух виявився сильнішим, ніж це собі уявляв Іван! Його разом з напарником ледь не зачепили дверцята люку, які вилетіли, немов корок від шампанського, і просвистіли над головами.

Відразу ж спрацювала сигналізація.

- Ігоре, швидше!

Друзі кинулися у напрямку лісу, до якого всього півкілометра. Ігор мимоволі кинув погляд на годинник – була лише хвилина, щоб уникнути зустрічі з охороною.

- Треба зачекати на Романа! Ми не можемо його залишити.

- Йому кінець, Ігоре! Не зважай…

Рухатися по піщаній місцевості було важко: ноги просто тонули в піску і не давали змоги набрати потрібної швидкості.

У лісі Іван продовжував бігти, доки перестав чути сирену, потім зупинився:

- Успішно.

- Воно того не варте, Іване! Там Роман лишився.

- Ми знали його лише місяць. Кажу ж, не переймайся, - хлопець скинув рюкзак і дістав звідти предмет, загорнутий у ганчірку. – Краще поглянь на це.

Ігор побачив у руках напарника клапоть старого, давно пожовклого паперу. То була мапа.

- Впевнений, що це вона?

Іван мовчки вказав на ділянку, пудписану «Хесайвіль»:

- Ще десь таке бачив? – відповіді не було. -  Ото ж бо й воно. Хесайвіль є тільки на цій карті, значить, це вона. Краще не затримуватись тут.

Іван обережно склав мапу і друзі рушили вглиб лісу, за яким ховалося місто. Дорога повинна тривати, за розрахунками друзів, близько п’яти годин. Як правило, після кожної вдалої операції, або, як казав Ігор, «роботи», відбувався її ретельний аналіз. Цього разу була мовчанка і обоє розуміли її причини. Першим не витримав Ігор:

- Наступного разу будемо діяти самі.

Іван відповів лише за кілька хвилин:

- Думаєш, я бездушна тварина? Звір якийсь, чи що? Нічого ми не могли вдіяти. Не встигали. На годиннику була 12.36, він мав  чекати біля люка.

Збентежиний вираз не сходив з обличя Ігора. Тому Іван продовжив:

- Зрештою, ми не знаємо, що з ним сталося. Може, він врятується.

2

Усе свідоме життя Іван працював з Ігорем. Разом і працювати легше, і, загалом, спокійніше. Знайти заробіток було вкрай важко: після Аварії люди змінилися, здичавіли. Спочатку всім було страшно від того, що трапиться далі, потім страх переріс у жорстокість і насильство. Зрештою, безлад минув: почали утворюватися різні альянси, будвалися міста та поселення. Світ зажив новим життям: не таким безтурботним, але все ж…

З робою в Івана справи склалися краще, ніж в інших. Хоча б тому, що вона у нього була! Вибух зруйнував майже селища, на місці електростанцій залишились лише руїни, тож доводилося найматись на роботу і працювати або за їжу, або за прихисток. А хлопці працювали постійно. Вони були професійнимим грабіжниками!

Не бандитами, тому що бандити калічили, або й вбивали людей, а грабіжниками. Це «ремесло» давалось тяжко, але тут їм рівних не було. Крадіжка була послугою, за яку платилася щедра винагорода.

Цього разу Сірий дав їм завдання знайти шматок карти з зображенням дороги до Хесайвіля. Схоже хлопцям знову все вдалося.

3

Дібравшись до маєтку Сірого, Ігор сховався від нестерпного сонця в затінку і відкрив пляшку води. Він знав, що за винагородою Іван піде сам, тому доведеться чекати.

Охорона пропустила Івана без зайвих питань. Таких хором, як у Сірого, бажав кожен, хто хоча б раз тут побував. Ігор з Іваном мріяли про невеличку ділянку землі, де можна вирощувати хліб, прогодувати себе і свої сім’ї. Де можна почувати себе у безпеці. На все це, власне, хлопці й збирали гроші.

Іван подався туди, де розкинувся садок:

- Доброго дня, пане Сірий.

Повний чолов’яга, який саме смажив м’ясо, усім корпусом розвернувся до гостя. Просто оглянутися йому заважали бридкі складки жиру, які «маскували» шию.

- А, це ти, Іване? – він перевернув один із шматків майбутнього шашлику. - Проходь. Що  скажеш?

Гість нічого не відповів, мовчки протягнув мапу.

- Це не може не тішити, Іване, правда? – Сірий взяв папір брудними від жиру руками і відразу почав вивчати. - Так. Є. Ходімо зі мною.

Вони рушили всередину будинку. Сірий запропонував присісти у вітальні, а сам пішов на другий поверх. Через мить він спустився з папкою. Дістав звідти гроші:

- Двадцять? – перепитав замовник.

- Як домовлялись. Двадцять тисяч.

Сірий поклав гроші на столик і прикрив рукою.

- Іване, я ні на мить не сумнівався, що вам вдасться викрасти цю кляту мапу. Ми з тобою професіонали! Ти в своїй справі, я у своїй…

До вітальні зайшов працівник з тацею, на якій стояла пляшка й келихи.

- Пригощайся, - запропонував Сірий і, взявши один із келихів, голосно відсьорбнув з нього. Іван відмовився

- Бачиш, Іване, як все складається? Ти мені карту, я тобі – гроші. Все справедливо, правда?

- Так, пане Сірий, справедливо.

- Але на цьому все тільки починається, - господар дістав мапу і тицьнув пальцем. - Це Хесайвіль. І там є річ, яку я попрошу тебе дістати.

- Але ми тиждень працювали над тим, щоб здобути карту, нам треба відпочити, треба зачекати, доки все…

- Оплата в сто тисяч.

- Пане Сірий…

- Сто двадцять.

- Чому ви не накажете комусь із своїх людей?

- Тому, що їм не вдалося і мапу викрасти. Сто п’ятдесят.

Іван турбувався, що після крадіжки мапи її господар почне пошуки злодіїв, тож сподівався залягти на дно. Починати нову справу було ризиковано. З іншого боку, Хесайвіль позначений тільки на цій мапі і саме туди треба й вирушати. На інших картах ця місцевість відсутня, тож ніхто їх там не шукатиме. А такої винагороди Івану ще ніколи не пропонували, і невідомо, чи запропонують колись.  Зрештою, довелося погодитись.

Сірий був вкрай зацікавлений операцією, тому вже наступного дня грабіжники вирушили в дорогу.

4

Метою злодіїв був срібний клинок з дивним ієрогліфом у вигляді павука на лезі. За легендою, власник зброї ставав водночас і володарем чудовиська, яке мешкало в Хесайвілі. Який вигляд мало чудовисько і чи існувало воно взагалі – цього не знав ніхто.

Шлях до Хесайвіля був не з легких: кілька годин злодіїв йшли степом, потім зайшли до хвойного лісу, де згаяли чимало часу на подолання глибоких ярів з сипучими схилами.

Для більшої впевненості Сірий відправив разом з хлопцями двох своїх людей. Іван відмовлявся, не хотів піклуватися ще й про них, а от Ігор цю ідею підтримав. Яків і Віктор, саме так звали помічників, чи то наглядачів, були помітно старшими, нічим особливим не вирізнялися. От тільки Яків тягнув з собою собаку, якого доводилось постійно підгодовувати м’ясом. Це, без сумніву, бісило Івана:

- Якого дідька вони звалились на наші глови, - питав він у Ігора. – Подивись, весь рюкзак набитий, як не м’ясом, то іншим кормом. Та там же більше запасів для пса, ніж для всіх нас!

- Облиш. Веб нам знадобиться..

- Хто?

- Веб. Так пса кличуть. Він розумний, тренований. Яків каже, що Веб може за мить людину задушити! Безшумно. Уявляєш?

Іван у відповідь лиш фиркнув під носа і, звірившись з мапою, впевнився, що до Хесайвіля їм лишилось менше кілометра.

У цій місцевості туман мав якусь неприродну густину. Команда тримала дистанцію не більше п’яти кроків – далі було нічого не видно. Першим ішов Іван. Освітлюючи ліхтариком стежину, він і не помітив, що мандрівники вже вийшли з лісу. Ігор підвів голову до неба – справді  крони дерев, ледь помітні за туманом, лишились позаду.

- Вікторе, давай канат, - мовив Іван.

Віктор дістаав з рюкзака змотаний кільцями канат, і команда підійшла до Івана.

Перед ними відкривалась досить дивна панорама – стежина, по якій вони прямували, закінчувалась, а далі була прірва. Наскільки вона глибока  і чи можна її обійти,  годі було й уявити - туман не давав такої змоги.

- Куди далі підемо? – запитав Яків, який, скориставшись паузою, підгодовував собаку.

- Вниз. Поліземо вниз, - відповів Іван. – За мапою, це і є Хесайвіль.

5

Спустившись, команда вирішила зробити привал.

Хесайвіль був  похмурим  місцем, окрім черв’яків, що часто виповзали із надмірно зволоженої землі, нічого живого не траплялося. Навіть дерева мертві: не те що листя - гілки опали, і тільки величезні стовбури височіли над головами.

З певними труднощами хлопцям вдалося назбирати купку сухого хмизу і розвести багаття.

- Зараз ми приблизно тут, - сказав Іван і тицьнув пальцем десь посеред мапи. – До храму лишилось ще небагато…

- Якого храму? – не зрозумів Яків.

- Колись тут було поселення, - мовив Ігор, - Їхній ватажок, чи король, чи як правильно це буде… Неважливо. У нього був той клинок, що нам треба знайти. Він зберігався десь у храмі. Де саме – невідомо.

- Нам треба тільки знайти покинутий храм, забрати клинок і забиратись звідси подалі, - продовжував Яків. - Якщо все так просто, чому Сірий відправив сюди аж чотирьох людей?

Ніхто не відповів. Було ясно, що замовник, пояснюючи план дій, розповів не про всі сюрпризи Хесайвіля.

- Ходімо, треба назбирати ще хмизу, - запропонував Ігор і кивнув Іванові.

Хлопці, вибираючи сухі гілки, відійшли від багаття.

- Іване, звідки ти знаєш, що в храмі нікого немає, що він не охороняється?

- Так Сірий сказав.

- Ти йому віриш?

- А що лишається? Навіть якщо це й не так - не проблема. Справимося. Сюди, як бачиш, цивілізація не дійшла, навіть якщо там хтось є, то це будуть дикуни.

- Такі, як викрали тебе в дитинстві?

- Збирай хмиз…

Іван і забувся, що колись розповідав товаришеві свою історію.

Грабіжником Іван став не просто так. Коли йому виповнилося десять років, на селище напали невідомі люди. Вони грабували, били, розстрілювали людей. Старше покоління прозвало їх просто «дикуни», або «дикі». Перепало й Івановій сім’ї: його самого викрали, а про дол батьків можна було тільки здогадуватись. Чотири роки хлопець прожив в оточенні ваврварів, зрештою втік.  Що він там бачив, що чув – нікому не розповідав. Але з упевненістю можна сказати, що красти вони його навчили. Повернувшись додому, Іван побачив тільки чужих хазяїв у своєму будинку, які «порадили» забиратися подалі. Йти було нікуди, окрім сусіда, Ігора. Але і його домівку згодом спалили, а майно розікрали. Так хлопці лишились будь-якого прихистку, будь-якого місця, де можна було почуватися в безпеці.

Ігоревий оберемок вже став солідним, натомість Іван знайшов лише кілька гіллячок. Подався далі вглиб лісу – може, там більше деревини.

- Іване, тобі це дивним не здається? – запитав товариш і підняв щось з землі.

- Що саме?

- Оце,  -  Ігор покрутив знахідкою. - Це ж дошка. Стара, гнила, але дошка…

- От бачиш, вона стара – тут давно не ступала нога людини, - мовив Іван і нахилився, щоб підняти таку саму дошку, але вона за щось зачипилась. Тоді хлопець смикнув сильніше.

- Що це вбіса таке? – прошептав Ігор і випустив свій оберемок. - Ти хреста тримаєш!

Іван поклав знахіду назад. Пройшов кілька метрів далі, на галявину – там виднілися декілька похилених або й цілком повалених хрестів. Хлопці були на кладовищі!

За мить пролунав постріл зі сторони, де повинні були шукати хмиз Яків з Віктором. Друзі кинулись на допомогу. Ще за мить долинув собачий гавкіт.

Прибувши на місце, Ігор відразу дістав пістолета, хотів стріляти, але куди?

- Хто нападав? Звідки? Де Віктор? – запитав у Якова, який панічно метався по галявині.

- Треба забиратися! Стрілянина не допоможе! Віктора забрали…

Веб гавкотів і винюхував щось в землі. Хлопці не розуміли, звідки чекати нападу, тому крутили дулами на всі боки.

Земля почала ворушитися, з неї масово вилазили черви та дивні комахи. Раптом щось схопило Ігора за ногу. Це була рука. Холодна кістлява рука похованого тут небіжчика, який намагався чи то витягнути своє тіло на поверхню, чи то затягти Ігора до себе. Хлопець, не роздумуючи, пустив кілька куль у небіжчика. 

Такі ж руки почали з’являтись по всій галявині.

- Вони затягли Віктора до себе! – волав Яків.

Веб не знаходив собі місця, охороняючи хазяїна, метався від одного небіжчика до іншого. Деяким з нах вже вдалося виритися до поясу. У інших ноги  лишалися в землі, і мерці плазували галявиною на одних руках.

Одна потвора міцно, обома руками, схопила собаку за задню лапу. Веб звив від болю. Сила, з якою притягував до себе небіжчик, була такою, що, після короткого потріскування, кістки не витримали і вивернулися назовні. З відкритих ран полилася кров. 

- Заберайте рюкзаки і біжіть у напрямку храма! – сказав Іван. - Я заберу пса.

Небіжчики виходили на поверхню. Півдюжини мерців все стояли на ногах. Вирвати Веба зі смертельних обійм було тяжко, втім, три кулі, що рознесли череп нападника, допомогли це зробити. Іван підняв пса і щодуху побіг до хлопців.

- От так! – сказав Ігор. - От тобі й ціна в сто п’ятдесят тисяч!

 Яків з Ігорем звірилися з мапою – храм недалеко. Вони сповільнили біг, чекаючи, коли наздожене Іван. 

Храм, як виявилося, розміщений ще глибше у цій прірві Хесайвіля, в яру.  Хлопці прилягли, бо вже не були впевнені, чи він охороняється. Будівля була величезною, бетонні стовпи підпирали так само бетонний суцільний дах, а з зсередини виднілися промені світла.

- Там точно хтось є, - мовив Ігор. - Дочекаємось Івана і вирушимо всередину. Заряджай поки що пістолета.

- Що це, вбіса, за мерці? – шепотів Яків. – Треба вибиратись звідси. Заберу Веба і вирушу назад. Ми не повинні туди спускатися.

З’явився Іван.

- Я покинув пса недалеко звідси. Він геть скалічений. Не думаю, що вдасться…

- Треба зупинити кров, накласти шину… - мовив Яків.

- Якове! Він стікає кров’ю і постійно виє. Це тільки приведе сюди мерців… не знаю, чи вдасться відбитись від них наступного разу.

- Нам не відомо, скільки їх вирилося, - підтримав Ігор. – Але те, що площа клятого кладовища пристойно, це точно!

Яків все згадував собаку:

- Ви не знаєте, крізь що нам довелось пройти… Я взяв його цуценям, крім нього, у мене нікого не лишилось,  - Яків підвівся. – я або врятую його або пристрелю.

Він взяв пістолета і пішов назад.

- Не чекайте на мене, спускайтесь самі…

6

Іван прив’язав канат до дерева, яке, на його погляд, було не зовсім трухлявим, і скинув мотузку в яр. Першим поліз Ігор і, коли вже був внизу, дав сигнал спускатися Іванові.

- Думаєш, чудовисько існує? – запитав Ігор. – Те, що охороняє клинок.

- Не знаю… мені вистачило і мерців.

Друзі пробирались з флангу, зброю тримали напоготові.

- Нікого немає…

Справді – будівля не охоронялась.  Всередину хлопці проникли через вікно, Храм був у страшному, занедбаному стані: стіни сірі, у павутинні, дошки підлоги перегнили і ламались під ногами.

Світло, що його знадвору бачив Ігор, виходило з центральної зали, в  центрі якої стояв бетонний постамент, а вже на ньому, під склом – клинок. На його лезі був викарбований символ у вигляді павука. Так, це той самий клинок!

Але між клинком і хлопцями стояв чоловік у чорному плащі. Поволі він повернувсь лицем до непроханих гостей.

- Іване, я знав, що ти рано чи пізно повернешся… - голос чоловіка був  низьким, грубим.

Ігор зрозумів, що товаришеві цей голос знайомий:

- Іване, це ще хто?

Іван промовчав, витягнув ножа і віддав рюкзака другові.

- Я шукав тебе півжиття, Болтосе… - звернувся він до незнайомця.

- Іване, що відбувається? Звідки ти знаєш цього чоловіка, - не розумів Ігор.

Болтос теж дістав ножа, зайняв бойову позицію.

-  Хапай клинка і вибирайся звідси! – наказав Іван напарнику. І накинувся на опонента. Головним завданням грабіжника було не дати можливості прирізати себе, тож зір його зосередився саме на лезі ножа противника. Іванові вдалося на якусь долю секунди зафіксувати руку Болтоса, притиснувши її до корпусу, але в той же момент Болтос завдав удару вільною рукою. Бійці розійшлися і ходили по колу, вичікуючи наступної атаки. Іван глянув на Ігора, той  вже розбив скло, під яким знаходився клинок.

Коли Ігор доторкнувся до зброї, світло погасло.

- Здається, я згадав це ім’я… Болтос, - сказав Ігор. – ти розповідав про нього.  

- Чотири роки… чотири роки він вчив мене грабувати і вбивати. Чотири роки його люди лупцювали мене, коли я відмовлявся різати горлянки невинним людям. Його люди й тоді, у ті роки, поклонялись чудовиську клинка!

- Так, а ще я наклав на тебе прокляття – чим складніший грабунок, тим більше гине тих, хто поруч з тобою! – зареготав Болтос.

Пролунав вибух, ніби десь там, на поверхні, за межами Хесайвіля, починалася негода і била блискавка. Храм сколихнувся, стеля осипалася.

- Землетрус! – волав Ігор.

Та це був не землетрус, а чудовисько, яке охороняло клинок. Підлога під ногами затріскотіла, земля розходилася, її краї обвалювались. З утворених канав щось намагалось вирватись. Це були щупальці, товщиною з людську ногу, але їм, здавалося, не було кінця. Вони крутились, звивались,  рухались у напрямку клинка.

- Ігоре, тікай, – Іван затулив друга собою. - Тікай! Я затяг тебе сюди. Я повинен був здогадатися, що так буде.

- Ми виберемось разом! – щупальця наближались. - У нас будуть гроші. Та ми маєток побудуємо…

- Ти ж чув, я проклятий! Мій шлях закінчується тут, у цьому храмі,  - мовив Іван і знову накинувсь на Болтоса. – А твій  тільки починається!

Бійці наносили удари один за другим, кров закапотіла на брудну підлогу. Щупальця пробивали стіни, підлогу, валяли стовпи – опору стелі. Лишалися лічені секунди життя цього храму.

Ігор помчав до виходу, озираючись до товариша, який, завалившись на підлогу, добивав Болтоса. Біг чимдуж, доки було сили.

7

Непритомного Ігора знайшов Яків.

- Тобі пощастило, ще б декілька метрів і… - Яків ляснув у долоні. – Тебе довелося б шукати в цих уламках.

Храм був повністю зруйнований. Де-не-де виднілись щупальці, які самі себе ж і поховали під тонами каміння та бетону.

Яків розповів, що Веба вдалось врятувати й накласти шину. Вони з жахом чекали, коли прийдуть мерці, та ті, щойно з’явились, просто звалились з ніг, вже дійсно мертві. Ігор припустив, що це сталось, коли обвалився храм і загинули Болтос з потворою.

Сила клинка зникла разом з чудовиськом, але Сірий того не знав і Ігор  отримав платню. Хлопець знайшов іншу роботу.

Час було розпочинати нове життя.