Гра в бога

Монорельс, пихкаючи парою, тягнув за собою десять акуратних вагончиків геть від причальної вежі аеропорту в місто, що дихаючи димом та парою, перемелювало в своїй круговерті маленьких людей. Ген за спиною залишилась громада цепеліна, вражаючи своєю неповороткою силою. Юнак витягнув з кишені сюртука цибулину годинника і відкинув позолочену кришку. Годинник був його гордістю і чи не єдиною «справжньою» річчю, що залишили йому батьки. Окрім рук, голови та освіти, звісно. Втім, він не жалівся.

- Молодий чоловіче. Не підкажете котра година? – почувся голос із-за спини.

- Пів на п’яту, – автоматично відповів юнак, а потому повернувся на знайомий голос, – пане сержант?

- Студент? Ти? Скільки літ! От не думав, що вийде зустрітись. Після того. Це скільки минуло? П’ять років?

- Де ти зараз, як ти?

- Та от, прилетів в столицю, по роботі. Щойно.

- Он як. А я працюю. Після тої історії в армії залишатись не міг, відправили по інвалідності, – той, кого назвали сержантом, кивнув на протез правої руки.

- Пробачте, я не хотів…

Обидва на мить поринули у спогади. Потяг, стрілою летів…

- І тут поліціянт на мене дивиться таким пронизливим поглядом, ніби у мене немає перепустки!

- А ти?

- А я на нього так, наче вона у мене є!

Вагон дружно заіржав. За вікном пролітали поля та містечка: потяг мчав зі швидкістю понад сто кілометрів на годину, викидаючи з труби паровоза стовп пари.

- Гей, Студенте, а ти що розкажеш? – крикнув хтось до солдата, що весь час мовчки сидів біля вікна. – Ану розсміши народ ученим жартом!

Студент – а насправді рядовий Іванів, – отримав кличку за озвучене якось бажання поступити в КПІ, він навіть ходив на підготовчі курси звідки його і забрили в солдати.

- А і розсмішу! Спершу простим, а потім ученим. Гаразд? – Андрій не ображався на кличку, вона навіть лестила йому. Особливо, як порівняти з альтернативами. – З чого почати?

- Та байдуже, гай давай, кажи уже!

- Перемовляються двоє офіцериків-авіаторів, щойно з училища: «Диви, яка страшна мордяка на цепеліні намальована! З нею і бомб не треба!» – «Тихо! То пан полковник з ілюмінатора висунувся!»

- Ха-ха-ха, – гримнув по якійсь миті вагон! – Давай другий!

- А другий такий – якого це уже третя ескадра стратбомберів обганяє нас на північ? Ну добре нас везуть, хай передислокація, а їх то куди женуть?  З ким там воювати, не з Литвою ж!

- Ти про що, – скривився Василько.

- А про те, що аби чогось не сталось там. Ніхто не сказав куди ми їдемо, підняли і потягнули – на північ. І цепеліни туди ж десятками летять. Та ж кожен із них має до трьох тисяч кілометрів ходу та мало не десять тон бомб. Куди? Київ ми он обминаємо, а далі?

В вагоні запанувала тиша. Ех, уміє Студент сказати щось таке, щоб збити настрій. Проте, довго гадати їм не прийшлося: менш як за півгодини поїзд доїхав до Прип’яті і зупинився. Проте задовго до того солдати вгледіли затягнутий димом горизонт, туди й направлялись ескадра за ескадрою цепеліни.

Вони вийшли з монорельсу на бульварі Шевченка, за дві зупинки до Хрещатика.

- Тепер направо. Тут є чудовий ресторан, дорого правда, але ніяких новомодних сублімованих продуктів, все справжнє. У них не льодник, а свій холодильник. І пиво хороше. Справжнє «Золоті Ворота», в столиці такого більше не знайдеш.

- Е…

- Не питай за гроші. Ти мені, як-не-як, врятував життя. А рука, – клешня-протез на місці правої руки з шипінням та клацанням зімкнулась і розімкнулась, – Бачиш, яку руку мені наші майстри зробили?

- А як вона рухається?

- Пневматика. Щось таке роблять для глибоководних скафандрів. Так каже один з мої друзів… щоправда він перед цим зазвичай добряче вживає, то не певен, що зможу переказати те все, – Сержант кривувато посміхнувся і тихо добавив, – яка уже є.

Довго чекати офіціанта не довелося і невдовзі перед товаришами по службі опинились по парі бокалів пива та тарель з раками. В напівтемному залі тихо шипіли жовтуваті, стилізовані під старовину, газові світильники.

- Все-таки жовте світло – воно якесь приємніше, не люблю ці нові, яскраво-білі лампи, – кивнув Сержант, – ну давай, за зустріч!

Випили. Помовчали. Знову.

- Де ти зараз? Вивчився, як хотів?

- Вивчився, тепер працюю.

- Вітаю. Ти завжди виглядав перспективним.

- А ви?

- Я – в поліції. Старший детектив. І рука не заважає. Навіть додає, так би мовити, авторитету.

- Знову це, «так би мовити»

- І ти згадав?

- Згадав.

Тоді їх не кинули на прочісування випаленої території, а зібрали в окремому таборі. Колона бронеходів та білі халати науковців. І той тип, в пенсне. Він говорив, говорив, наче річка…

- Дозвольте сказати, панове солдати, – вів професор, поправляючи пенсне та жестикулюючи руками. – Вибачте, за те, що потрапили в таку ситуацію, але на жаль…

- Пане професоре,  – перебив його сержант, – з цими бовдурами не слід так розмовляти.

- А як?

- Взвод! Слухай сюди! Що ви так зібрались отарою та смалите, наче діти малі? Викинути цигарки і слухати професора. А я дивитимусь на вас. Зрозуміло, синки?

- Так точно-гав-гав-гав, – дружно гримнув взвод.

- От тепер розказуйте.

- Розумієте, панове солдати, все почалось з того, що ми вирішили подумати про той час, коли в шахтах закінчиться вугілля. Як ви знаєте вугілля утворилось в результаті відмирання рослинності та за певних специфічних умов. Не буду вдаватись в подробиці, але одному з науковців вдалося відтворити цей процес на більш досконалому рівні. Використовуючи, так би мовити, роботи пана Дарвіна, пана Мічурина та… Ну та не має значення. На жаль Академія Наук не зразу оцінила належним чином роботи цього пана, запропонувавши йому, як би це сказати, дещо прискорити цикл розвитку цих «ве-рослин».  Їх деревина по енергетичній цінності може не поступатися вугіллю. Але проблема відтворюваності… Нормальна людина так би не взялась вирішувати цю проблему. Тому спробуйте уявити біоформу прискореного циклу існування, безперечно щось він узяв від грибниці, це вкрай цікава робота…

- Пане професоре, – втрутився сержант, – солдатам це потрібно знати для виконання завдання?

- Якоюсь мірою так, дозвольте я продовжу. Та от, на жаль експеримент виявився надто вдалим і, так би мовити, вийшов з-під контролю. Прискорений цикл відтворюваності ве-рослин… втім, це краще бачити.

Тут підійшов молодший чоловік, теж в білому халаті.

- Все готово, пане професоре. Можна показувати.

- Ну тоді ми, мабуть, покажемо. Краще, так би мовити, раз побачити, ніж сто разів… Пане сержанте, зараз сюди із кухні принесуть тушу барана. Нехай ваші солдати направлять вогнемети на неї, а решта відійдуть та дивляться уважно.

Коли  принесли на металевому підносі барана професор відкоркував скляну пробірку, яку йому подав лаборант і висипав щось на піднос. Уже через декілька хвилин з туші проклюнулись паростки, зазеленіли і почали активно на очах рости, обплітаючи те, що було м’ясом.

- Вогонь, – скомандував сержант. Коли полум’я охопило рослину він повернувся до солдатів в пильно на них поглянув: – Ну що, бовдури, зрозуміли? Хто ні, то поясню. Пан професор хоче сказати, що якщо насіння попаде вам на задницю, то в станете дубами не в переносному значенні, а в прямому. І якщо ви навіть не відчуєте різниці, то армія втратить ті кошти, які вклала у вас. А якщо таке станеться, то кожен дуб матиме справу особисто зі мною. Ясно?

- Так точно, пане сержант.

- Ото ж бо. Продовжуйте, пане професоре.

- Коли експеримент вийшов з-під контролю ми, на щастя, встигли евакуювати майже все цивільне населення з зараженої зони. Тривалість життєвого циклу ве-рослин становить три доби. Це значить, що перша генерація післязавтра ранком дасть свої плоди і їх рознесе вітром. Тому ми звернулись до армії за допомогою.

- Так от бовдури, – перебив сержант, – стратбомбери уже другий день заливають усе вогнем. В теорії зараз там має залишитись тільки попел. А щоб це перевірити пройдуть солдати, викликаючи вогнеметчиків на все, що іще попелом не стало. Наш же взвод має особливе завдання: проникнути в лабораторію, винести певні  матеріали, після цього сапери підірвуть та випалять решту. Лабораторію не бомбували, тому вам і було продемонстровано що трапиться з неуважними. До місця нас довезуть бронеходами, а далі – вже наша робота. Півгодини на збори. Розійдись!

Двоє в ресторані, кабінка.

- То ти вперше в столиці? –запитав Сержант, насолоджуючись пивом.

- Так, тільки почав працювати. Мене послали…

- Ох, молодий. Всі тебе посилають, – ха-ха-ха! – А чого ж не потягом?

- Та наші  нахомутали в програмі. Мене послали віддуватися і виправляти.

- Вірно. Якщо справі клямка хоч ти розбийся – то пошли того, чиїй репутації це не зашкодить. Тобі на коли?

- Завтра зранку. Але ще поселитись треба…

- Ночуй у мене! А поки що… Офіціянт! Офіціянт!

Офіціант повільно направився…

До лабораторії бронеходи наближались повільно та обережно, викидаючи хмари пари та перемелюючи гусеницями попіл. Позаду залишились густі ряди солдатів, що прочісували попелище, перевіряючи, чи не залишилось десь чогось живого. Попереду – клуби чорного диму: пірогелеві та напалмові бомби випалюють землю, залишаючи попелище, на якому нічогісінько не ростиме ще десяток років. Армади стратегічних бомбардувальників взяли у вогненне кільце десятикілометрову зону навколо Чорнобилю, поступово випалюючи все – і не по одному разу. «Спільнота хасидів, що облюбувала місто в кінці минулого століття має бути задоволена», –подумалось Студенту. А взагалі – добре ще що довелось евакуювати від сили десять тисяч населення, а не в десятки разів більше.

Колона почала заглиблюватись в хмари диму і солдатам довелось одягнути протигази. Тільки в цей момент, спостерігаючи однаковісінькі фігури бійців Студент збагнув, що усе це – насправді.

- Зупинка, – з-під маски протигазу голос сержанта здавався глухим і далеким. – Пішли через місто, міст тут один. Водій каже, що дорога завалена, потрібно розчистити дорогу. Розвідаємо що тут до чого. Нагадую: нічого не торкатись відкритими руками, перевірте герметичність костюмів. Обережно, сучі діти! Синки, я не для того з вами няньчився, щоб хтось став дубом, ясно це?

- Ясно, - пролунала глуха відповідь.

- Не чую!

- Так точно, пане сержант!

- О, так краще. Пішли. Протигази не знімати. Пішов, пішов, пішов!

Дим перетворив день у сутінки, а сморід відчувався навіть у протигазах. Бомбардування перетворило місто в руїни, таке враження, що горіло та плавилось навіть каміння. Дорога була перегороджена розвалинами водонапірної вежі, а по той бік площі виднівся майже непошкоджена будівля колишнього домініканського монастиря. На його фоні клуби білої пари, що оточувала бронеходи, здавалась нереальною, а солдати в потворних гумових комбінезонах та протигазах видавались прибульцями з пекла. Сапери прийнялись розчищати дорогу, раз-пораз поливаючи підозрілі місця з вогнеметів.

- Студент, Малий – за мною, – скомандував сержант, – оглянемо собор. Решта допомагайте саперам.

Підхопивши рюкзаки вогнеметів, трійця попрямувала до старої готичної будівлі. Зблизька вона уже не здавалась непошкодженою: хоча основна конструкція і витримала полум’я, все  довкіл було спалене і не по одному разу.

- Хлопці, ходіть сюди, тихо, – незвично спокійно сказав сержант. – Що скажете про це завдання?

- Пане сержанте…

- Давай без офіціозу, Студент. Ти ж думав над цим.

- Думав і не раз. Яйцеголові здорово лажанулись і перелякались. Тут все більш-менш ясно. А от із нашим завданням не все чисто.

- Розказуй.

- Нам дали нібито надзвичайно важливе завдання – але чому нам? Звичайним солдатикам, а не ЧОПу. Взагалі – чому солдатам, чому ті самі яйцеголові самі сюди не прийшли?

- Може бояться?

- А фігу, бояться. Ні, тут щось інше. Що ми можемо таке, що не можуть інші?

- Ми можемо не повернутися, – раптово промовив Малий, – нас не жаль.

- І ти догадався, – кивнув сержант, – учись, Студент. Там щось таке, про що нас не попередили. Або про що самі не знають. Тому ми будемо не просто обережні – а вкрай обережні. І ще… що б ми там не знайшли – нам головне вернутись. Тому… якщо я раптово віддам команди, що дещо суперечать наказу: я розраховую на вашу підтримку.

- Так точно, – хором відповіли солдати.

- Панове, вибачаюсь, але ми будемо закриватись. Проте у нас працює нічний зал, якщо панове бажають перебазуватись.

- Перебазуватись? Ех.. Знаєш, пішли до дому, там поговоримо.

- Далеко їхати?

- Монорельсом до кінця лінії, а там близько. Переваги детектива: легко добиратись.

- Так, Київ – велике місто.

Велетенські корпуси лабораторії були побудовані недалеко за містом. Циклопічні споруди були частково зруйновані, неначе розірвані зсередини, звідти все ще виривались язики полум’я.

- Всі готові? Перевірте костюми ще раз! Знаходимо професора чи те, що від нього залишилось, документи, пакуємо все в цинки і вантажимо в машини. Котли триматимуть під парою, тому довго ми тут не залишимось. Закінчуємо – і назад. Далі робота саперів. Пішли!

Солдати покинули машини біля головної брами і тепер обережно прямували до адміністративного корпусу. Сіро-чорний попіл засипав усе довкіл.

- Куди далі, – запитав сержант  науковця, що супроводив солдатів.

- Чекайте, зорієнтуюсь. Не можна зняти цю маску? Важко дихати і нічого не видно.

- Можете зняти. Але я б не радив, задихнетесь.

- Думаєте? Вважаєте, тут багато гірше, ніж в місті, де димлять тисячі труб?

- Трясця тобі в печінки, філософ, – вилаявся сержант і продовжив карбуючи кожне слово: Що. Нам. Далі. Робити.

- Значить до виробничого корпусу йти, бачу, немає чого. Весь об’єм ве-рослин горить, там ми нічого не знайдемо. Котрийсь із авіаторів постарався розвалити будівлю.

- Не думаю, що то вони. Придивіться до розлому – купол наче розірвали зсередини.

- Гм… може бути. Все одно туди немає чого іти. До речі, нам обіцяли, що саму лабораторію не будуть бомбувати, а тут все горить.

- Ми не знаємо, що сталось. Може вітер заніс якийсь дирижабль, може навідник невірно зорієнтувався. Може щось іще. Якщо воно горить, то ми можемо вертатись?

- Ні, матеріали, що нас цікавлять – в адміністративному корпусі, це наліво. Здається.

Сержант знову вилаявся.

Адміністративній корпус затягнуло зелено-коричневою масою. Солдати аж тепер зблизька побачили причину усієї метушні – оті самі ве-рослини. Вони обплутали усю будівлю настільки щільно, що двері не відкривались. Та коли один із солдат підняв вогнемет, науковець з криком кинувся до нього, вимагаючи зупинитись.

- Що таке?

- Ці рослини уже пройшли свій життєвий цикл, розкидали насіння, вони вже не небезпечні. Але якщо ви їх підпалите, то тут згорить все так само, як  виробничому корпусі. Геть усе! А єдині копії журналів експерименту можуть бути тільки там.

- То кажете, що самі ці тварюки вже розкидали насіння. А куди?

- Гм. Довкола. Тобто якщо хтось наступить?

- Ні, нічого не повинно бути. Здається. Але будемо обережні.

- А щоб вас… Хлопці, несіть сокири. Нам усередину!

- А там що? – звернувся до яйцеголового Студент.

- Там склад. Підсобки. Таке. Можна й не йти навіть, нічого цікавого для нас немає там.

Коли вони, підтримуючи одне одного,  вийшли з вагончика монорельсу, Сержант раптом тихо, зовсім тверезим голосом запитав:

- Тебе особісти після того допитували?

- Я мовчав. Ніхто не знає.

- І правильно. – І вже голосно, п’яним голосом, – нам направо, тут метрів зо сто. Сюди, і за поворотом направо…

- Пане сержанте. Тут, за поворотом, направо. Бачите? Тут здається до нас хтось був.

- Здурів ти, чи що? Ніхто крім нас тут бути не міг, як тільки повідомлення прийшло в столицю – нас і направили. Найшвидшим потягом, а потім машинами.

- Там сліди на попелі. І меблі… наче хтось рився в них.

- Показуй.

- Ось, слід. Там  є ще один. Свіжі. Двері – напіввідкриті.

- Може хтось із місцевих щось крав?

- Ні, дивіться. Сліди ідуть поверх попелу, значить все уже горіло тут. І там, всередині…

- Що? Гм. Поломані меблі. Виходить, що хтось зовсім недавно тут побував, поламав меблі в підсобному приміщенні і пішов геть? Я здурів?

- Так точно!

- Не юродствуй, Студенте. Значить так. Ми нічого тут не бачили. Наше завдання – допомагати тому яйцеголовому. А він сказав, що тут нічого немає. От і мовчи. Слідів ніхто не бачив окрім тебе? Затри і забудь. Пішли папери виносити.

- Сержанте… скажіть мені. Я винен? Мені то сниться.

- Ні, хлопче, ти не винен. То дурна випадковість і насіння тої тварюки, що попало на Малого, коли ми витягали останній ящик. Я кинувся його рятувати, а та гидота перекинулась на мене. Ти ж сам знаєш…

- Не знаю… може б лікарі…

- Та нічого б ті коновали не зробили!

- Ви качались по кузову бронехода, а Малого покривало те зелене плетиво і він так кричав!

- Слухай сюди, Студенте. Якби ти не відрубав мені руку – за хвилину я б теж став зеленим і мене би спалили з вогнеметів, як Малого. Ти мене врятував. І більше нічого не міг зробити. Нічого. Запам’ятав?

- Так.

- От і зам’яли. Розкажи, що було далі, бо я зо пів року пролежав в госпіталі.

- Особісти нас марудили зо два тижні, а потому відправили на дембель достроково. Кинули по медалі.

- Вони щось питали? Незвичного?

- Ні. Тільки про завдання. Що бачили, що виносили, чи не заглядали в документи. Багато про Малого питали. Таке враження, вони жаліли, що його спалили там.

- Тварюки. Може й жаліли. Хто знає. А ті розробки поклали під сукно: я так розумію, вугілля дешевше і безпечніше. Поки що. Поки його є багато.

- Ви мабуть не чули, про що бурмотів той, в білому халаті, що нас супроводжував, а от мені його слова не йдуть з голови. Він тоді геть з глузду з’їхав. Тіло Малого побоялись взяти з собою, залишили позаду…

За бронеходом залишилось спалене, скукожене тіло солдата, Студент тримав сержанта, двоє інших підтримували яйцеголового, що монотонно щось повторював, розхитуючись в такт руху.

- Що він там бурмоче? Які ще три дні?

- Святе Письмо цитує. «І сказав Бог: Нехай земля вродить траву, ярину, що насіння вона розсіває, дерево овочеве, що за родом своїм плід приносить, що в ньому насіння його на землі. І сталося так. І земля траву видала, ярину, що насіння розсіває за родом її, і дерево, що приносить плід, що насіння його в нім за родом його. І Бог побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок, день третій».

- До чого це?

- Вони тут гралися в Бога. На третьому дні була створена рослинність, людину ж Бог створив на шостий день. За образом та подобою. Через три дні. Коли вони гралися з рослинами, це закінчилось вогнем.

- Бовдури.

Наранок вони розстались. Сержант пішов на роботу, Студент – в інститут.

Учорашня розмова неначе затерла в пам’яті ті події п’ятирічної давності. Минулому – минуле. Дивлячись в небо на громадину пасажирського цепеліну, юнак раптом сформулював те, що мучило його весь цей час. «Гратися в Бога».

Детектив про це не думав. Велике місто завжди знайде як загрузити роботою людину його професії. Але професійна пам’ять записала ці слова – і поклала на далеку поличку. До часу.