Фобос

Тура вкотре загорілася червоним світлом. Ліам покрутив її своїми довгими пальцями та поставив на шахову дошку. «Хто буде красти шахові фігури?» – подумав він. Гучні крики ув’язнених відповіли на питання. Хлопець самотньо сидів у кутку спортивного майданчика. Настільні ігри нікого не приваблювали. Походив чорними. Краще почекати живого суперника. Виглянув у панорамне вікно. Краєвиди рідного Марсу не вражали різноманіттям. Зліва в небі показалась знайома ракета.

‒ Комусь партія щастя летить, – насуплено промовив він та сховався назад у тінь. Хоч скло і захищене, але від радіації краще поберегтися.

Неподалік відкрилися двері. На майданчику показався темношкірий, м’язистий чолов’яга у формі. Капітан Мартін відразу зібрав на собі декілька злих поглядів. Проігнорувавши їх, він рушив до шахового столу.

‒ Ліам Девар! – викрикнув Мейсон Мартін. – Все сидиш.

‒ Так, капітан, – відповів той та підняв руки догори. – Боюся вкоїти нові злочини, от і сиджу.

‒ Молодець, – сказав Мейсон та сів навпроти. – Лови пудинг у винагороду.

Чоловік підморгнув та дістав з кишені свою порцію. Дозволити собі продукти з натурального молока можуть лише обрані. За пів хвилини капітан з’їв десерт та промовив:

‒ Відмовили в твоєму звільнені. Кажуть свої пів року маєш досидіти.

Після шоколадного пудингу ще ніколи так не гірчило у роті. Металевий присмак ложки повернув Ліама в діалог.

‒ Таки пропущу фінал NBА, – з досадою сказав він.

‒ Треба думати перед тим, як плювати в охоронця Губернатора.

Хлопець знизав плечима. Цілився він то в голову колонії, а не його лакея.

‒ Може з тобою пустять у 3D залу? – запитав Ліам.

Мейсон навіть не підвів погляд. Сидів і вистукував пальцями по столу. Походив білими та промовив:

‒ Не варіант. Сам містер Ґодарт дав наказ тримати тебе під жорстким контролем, – чоловік розвів руками. – Догрався ти. І нащо ліз у справи дорослих?

Ліам аж відсахнувся. Пішак у руці загорівся червоним.

‒ А що сидіти склавши руки при цьому свавіллі? – запитав він.

Капітан якусь мить дивився у тендітне обличчя марсіянського юнака. Дитя дитям, хоч і вищий за нього на голову.

‒ Але ж зараз сидиш. І ще довго будеш сидіти, – промовив Мейсон, вказуючи рукою в бік камер.

Ліам невдоволено цмокнув та поставив фігуру на те ж місце. Капітан Мартін виграв цю гру. Хлопець поправив хвостик свого каштанового волосся та задивився на інших ув’язнених. Ті щось вирішували на підвищених тонах. Ще мить і в хід пішла фізична сила.

‒ Заспокоїлися там! – викрикнув Мейсон, але бійка тільки набирала обертів. – Дідько.

Побіг розбороняти. На очах капітана один з буйних чоловіків вхопив гантелю і врізав іншому в щелепу. На Землі це смертельний удар. Але на Марсі знадобився другий, щоб збити здорованя з ніг. Мейсон ззаду таки перехопив третій. У відповідь отримав ліктем у зуби. Зейн, клятий алкоголік з протезованими руками, сидів на противнику та намагався добити. Капітан, не довго думаючи, взяв його в задушливий прийом та відтягнув назад. Добряче притиснув, тріпонув зі сторони в сторону та кинув на підлогу.

На ноги скочив другий: розквашена пика, в руках гострий шматок пластмаси. Махонув ним прямо перед очима Мейсона. Той без проблем ухилився і прописав з лівої в печінку. Ще один випад і цього разу контрудар прямо у пику. Розквашений ніс – доставлено М. Р. Мартіном. Потер кулак та підібрав саморобну зброю, ознаменувавши фінал поєдинку.

Загуділа сирена.

‒ Та я ж легенько їх, – вигукнув Мейсон, показуючи на чоловіків, що валялись під ногами, та тихо додав. – Ніби.

Але підопічні та медики не бігли до спортивного майданчика, як зазвичай. Жодних тобі криків: «Не треба, капітане! Ви порушуєте протокол!». Відкрились двері у камери та заблимали зеленим.

‒ Прогулянка завершена, – промовив, ідучи до виходу, Мейсон. – Розійшлися по камерах!

У маленькому вікні Ліам бачив, як метушилися люди. Панікували та кричали. Принаймні їх вигляд на це натякав. Герметична камера відбивала всі звуки, лишалося тільки гадати. Обід не принесли. Взагалі, більше години у блоці, окрім ув’язнених ніби нікого не було. Від двогодинного спостереження боліла шия. Ліам випростався та відійшов від дверей. Ліг відпочити. Розум автоматною чергою продовжував видавати варіанти.

Характерний звук і двері відчинилися. За ними стояв спітнілий та захеканий Мейсон.

‒ Вставай, – промовив він. – Треба звалювати.

Договоривши капітан рушив далі коридором. Ліам вскочив за ним.

‒ Що сталося? – запитав він у спину.

‒ Повний капець. На Фобосі рвонув реактор. Всіх евакуюють.

Мейсон важко дихав. Повернув ліворуч на шляху до свого кабінету.

‒ Може не все так погано? – запитав Ліам вже біля дверей.

‒ Навряд, малий, – відповів капітан, приклавши до сенсора свою картку. – Губернатор звалив за п’ятнадцять хвилин після сирени. Кажуть всім колоніям кирдик.

Мозок юнака видав системну помилку. Ліам зайшов в кабінет мовчки, лише якесь дивне тріщання лунало з його горла. Карткою Мейсон відчинив ще одні двері.

‒ Шукай коробку зі своїм ім’ям, – промовив він, показуючи рукою на щойно відкрите приміщення. – Там речі в яких тебе затримали. Передягнися.

Прийшовши до тями, хлопець рушив туди. Все за алфавітом. Швидко знайшов свою коробку: штани, кофта та телефон. Похапцем переодягнувся.

‒ В тебе стаття хуліганство, – пролунав голос Мейсона. – Добре не колабораціонізм, як у твоїх дружків.

Разом з Ліамом затримали ще чотирьох. Всі дорослі, дехто із сім’ями. Відправили у французьку колонію на шахту, як рабів. Почав згадувати їх імена та прізвища.

‒ Працює! – викрикнув капітан.

Потрібні речі тільки двох. Знайшов. Одяг, біжутерію кинув на підлогу. «Таки не зрозуміли, що це», – подумав Ліам.

‒ Тебе дозволено евакуювати, – продовжував Мейсон. – Бронюю місце біля себе. Служба безпеки тебе одного заверне.

На останніх словах в кабінеті показався сам хлопець. Підійшов до столу та поклав на нього телефон, ручку та ручний дриль. Заходився їх розбирати.

‒ Що за? – запитав Мейсон, коли товариш голими руками дістав начиння IPhone ng23.

‒ Ми нагнемо губернатора, – посміхаючись відповів Ліам та приєднав до плати антену з ручки. – Ця штука зламає двері його сховища.

Мейсон взявся за голову та відвернувся.

‒ Здурів! – крикнув він до стіни. – Трохи більше години до вильоту. Нахрін тобі той губернатор?

‒ Ми встигнемо, – сказав Ліам та вставив останню деталь. – Там база даних. Треба вкрасти один накопичувач і все. Компромату буде достатньо.

Їх погляди перетнулися. Капітан бачив того ж спокійного хлопця, якого знав декілька місяців. І ніби немає здоровенної каменюки, що незабаром знищить все живе на Марсі. Він же піде сам. Без варіантів.

‒ Добре, – розвівши руками, сказав Мейсон та дістав з кобури пістолет. – Візьми. Двадцять електричних патронів. Валять з ніг на пів години десь.

Ліам ледь стримав радість. Міцно взяв зброю та почав пхати за пояс.

‒ Куди ти пхнеш? Ще член собі відстрелиш, – промовив скривившись капітан Мартін. – Поклади просто в кишеню на замку.

Сумніви не змусили на себе чекати. Стримуючи бажання посперечатися, Мейсон рушив до шафи. В ній лежало все озброєння його підрозділу. Взяв дві світло-шумові гранати. Погляд привернула ізраїльська гвинтівка.

‒ Тридцять патронів з хімічним паралізатором. Моя крихітка, – промовив він та зняв гвинтівку із запобіжника.

Повернувся та побачив, як Ліам натискає щось на комп’ютері.

‒ Руки підняв, – суворо скомандував капітан. – Ти що там робиш?

‒ Та хочу дещо глянути.

Пролунав постріл. Пластикова куля розлетілася від удару об стіну та впала уламками на стіл. Ліам відсахнувся.

‒ Наступна в лоба і полетиш на Землю у відключці. Кажи, що робив?

Хлопець насупився з червоною цяткою прицілу на лобі, але відповів:

‒ Шукав, як випустити ув’язнених.

‒ Відпустити дев’ять кінчених головорізів та наркоманів. Під час загальної паніки. Шикарне рішення.

‒ А що їм…

‒ Бери свою штуку і давай без самодіяльності, – перебив Мейсон, не опускаючи гвинтівку.

Зайшли у ліфт. Тільки він почав опускатися, сильний гул та вібрація. Загорілось червоне світло.

«Пошкодження першого рівня, сектори чотири, п’ять, вісім, дванадцять» – пролунав механічний голос з динаміків. – «Будьте обережні! Не покидайте герметичні відсіки! Місця зберігання захисних засобів мають позначення O2».

‒ Почали падати уламки, – промовив капітан, згадуючи екстрене оголошення. – Ніби другий рівень не має пошкодити.

Ліам навіть не подивився на нього. Він мовчки гіпнотизував червоні лампи, доки ті не повернулись до звичного стану.

Першим з ліфту виглянув Мейсон. Коридори другого рівня були порожні. Побігли до потрібних дверей. Капітан зціпив зуби, не в змозі вловити правильний темп. «Клята мала гравітація. Задовбала», – повторювалось у його голові. Ліам же зі своїм довгов’язим тілом завалювався вперед та дивно гупав ногами, але біг далеко попереду. Встановив пристрій на двері. На екрані управління замигало червоним «В доступі відмовлено».

‒ Не працює? – запитав Мейсон, що вже стояв позаду.

‒ Працює. Треба декілька хвилин, – відповів Ліам. – Ти чого такий мокрий?

Капітан витер спітніле чола та промовив:

‒ Набігався за сьогодні.

‒ Це все через великі м’язи. Їдять забагато енергії. Та і координуватися тут землянам складно, – сказав Ліам, хитаючи головою, та за мить додав. – Скільки ти, взагалі, тренуєшся?

‒ Чотири години на добу, – відповів Мейсон та зиркнув на екран дверей, що так і миготів червоними словами. – Без цього на Землю можна не вертатись.

‒ Є таке.

Хлопець також задивився на двері. Без змін. Потягнув за свій хвостик та хитаючись потупав до протилежної стіни.

‒ Страшно летіти на Землю? – запитав капітан Мартін.

Ліам розвернувся на п’яті. На обличчі крива посмішка.

‒ Вибору ж немає.

Загорівся зелений сигнал і двері посунулись вбік. Хлопець ледь встиг забрати свій прилад. Зайшли всередину, зачинились там. Приміщення займало сотні квадратних метрів. Осяяні рожевим світлом в декілька поверхів стояли ряди кущів коки, маку та марихуани.

‒ Класна плантація, – промовив Мейсон, оглядаючи все навколо.

В повітрі стояв приємний запах зелені, квітів та вологого ґрунту. Ніби знову повернувся на Землю.

‒ Десь тут мають бути носії, – зазначив Ліам та зник за зеленим листям.

Капітан рушив у протилежному напрямі. Кожних п’ять-десять метрів зустрічалися двері. Заглядали у вікна, вибираючи потрібні. Всі вели в лабораторії. Минаючи полиці з різними грибами, Ліам вгледів невеликий кабінет з декількома комп’ютерами та сховищем.

‒ Знайшов! Іди сюди! – викрикнув він.

Капітан рушив на крик, але прямо перед ним вхідні двері відчинилися. Всередину зайшло восьмеро чоловіків у формі зі зброєю в руках.

‒ Мартін? – промовив один з них. – Ти що ту робиш?

‒ Та я… – завагався, що відповісти, Мейсон.

‒ В тебе ж немає… – говорив інший спецпризначенець, доки його не перебив вигук Ліама:

‒ Відкрито, заходжу!

Дула двох пістолетів та однієї гвинтівки були відразу направлені на капітана Мартіна.

‒ Зброю на підлогу, – наказав полковник Девлін, якого Мейсон впізнав би і всліпу за командним голосом. – О’Райлі, Коул, приведіть того крикуна.

Мейсон зняв гвинтівку з плеча та показово поклав її. Випростався та показав руки. Лазери прицілів заохочували до смиренності. Повисла мовчанка. Тільки зараз він розгледів, що позаду колег вантажна платформа. Невчасно конкуренти підійшли.

Щось бахнуло. Схоже на пістолет. Тільки усвідомлення прийшло у голови, світло погасло. Посипались постріли. Мейсон впав на підлогу та вхопив свою гвинтівку. Випустив чергу. Зойки натякнули про влучання. Перекотився за куші коки. Гази в лампах зберігали крихти світла. Достатньо, щоб розгледіти постаті, але не більше. Ховаючись за рядами рослин, рушив в напрямку кабінету. Куля дзенькнула над головою. Вистрілив у відповідь та скочив убік. Потрібний кабінет був недалеко, але справа чулися кроки. Затихнули. Треба перевірити. Тільки висунувся із гвинтівкою, за її дуло вхопилися руки. Девлін потягнув на себе з розворотом. Мейсон відчув, як ручка вислизає з рук. У відповідь наніс удар ззаду по нозі. Противник впав на одне коліно. Розбив його хват. Потім ногою у спину і полковник врубався обличчям в підлогу. Контрольний постріл «на добраніч» у шию. Ще залишилося троє.

Хтось вхопив за плече.

‒ Це я, – почув знайомий голос.

Ліам потягнув у кабінет.

‒ Капітан Мартін, вам треба тікати, – заговорив хтось інший. – В іншому кінці є ліфт в гральний зал.

‒ О’Райлі ти?

‒ Так. Довелося приспати Коула, – шепотів на вухо чоловік. – Шукати вас не будуть, але і на корабель не пустять. Ми відправляємося з вантажного космодрому. Рухайтесь туди. Там щось придумаємо. А зараз вмажте мені.

Часу на дискусії щодо правдоподібності алібі не було. Неподалік хтось ішов. Мейсон приклав спецпризначенця ліктем. Ліам, якого проінструктували детальніше, взяв капітана під руку та повів за собою. Ховаючись за буйними рядами рослин, оминули двох переслідувачів. За якусь мить відчинилися вхідні двері та загорілося світло. Ще шість чоловіків забігли в приміщення. Запізно. Порушники порядку вже рухались у ліфті донизу.

‒ Дай стілець, – сказав капітан, притримуючи двері.

Поклав його, заблокувавши ліфт. Сенсори замигали, вимагаючи звільнити прохід. Тільки зараз Мейсон розгледів розкіш, що була перед ним. Зал нагадував вінтажне казино в Лас-Вегасі. Все обшите темно-помаранчевим велюром, на стінах картини, десяток різних гральних столів. Ліам підійшов до автомату, обписаного ієрогліфами. Батончики, банки з содовою – подібне він бачив тільки в старих фільмах. Взяв собі Марс та Колу.

‒ Хто такий цей О’Райлі? – запитав Ліам, розриваючи хрустку упаковку.

Капітан оглядав все навколо. Крутнув рулеткою та відповів:

‒ Хлопчина з Землі. Я його наймав.

‒ А чого він в підрозділі Альфа? – плямкаючи делікатесом, запитав Ліам.

‒ В губернатора пунктик на підборі земних силовиків. Тягне всіх в Альфу, – промовив капітан та рушив до виходу. – Аби тебе не скрутило від земної їжі, – додав він, не оглядаючись.

Хлопець рушив за ним. На якусь мить перестав жувати батончик. Смак був унікальним. Не втримався і закинув залишок в рот. Ні разу в житті він не їв подібного. Треба запити. Все-таки зиркнув на склад газованки. Очі розширилися. Батькові уроки хімії не минули даром. Кинув банку на більярдний стіл.

‒ Глянь там має бути чиста вода, – вже біля дверей сказав капітан, вказуючи на барну стійку. – А знаєш, наллю собі порцію віскі.

Мейсон обрав собі пляшку з верхньої полиці. Та приємно сковзнула лакованим деревом. Налив третину стакана. Випив. Бурштинова рідина обпекла горло, залишаючи по собі фруктові нотки. Заїв їх горішками з тарілки на барі. Запах спирту різонув по ніздрях Ліама. Покрутив носом та сьорбнув води із посрібленого крану.

Сиділи на м’якенькому дивані в лікарській приймальні та не зводили очей з годинника. За словами О’Райлі треба трохи почекати, щоб не перетнутися з Альфою. Мейсон підвівся. Бездіяльність напружувала в тандемі з супутником, що ніс руйнівну силу до поверхні планети.

‒ Звідки ця зацикленість на губернаторові? – питання саме вирвалося з капітана.

«Бо він поганий», – перше, що випливло з круговороту думок. Банально. Ліам потер підборіддя, відтягуючи відповідь.

‒ Мій дід завжди казав, що Марс це нова спроба для людства. Як реінкарнація, – промовив хлопець.

Мейсон заглянув в карі очі молодшого товариша. Той дивився в порожнечу, перебираючи спогади.

‒ Мрійник він був, – сказав капітан.

‒ Може… Ця колонія була про створення нового світу, а Ґодарт створив… – якусь мить Ліам підбирав правильне слово, – кортель.

Мейсон похитав головою. В самого за рік перебування тут крутилося в голові подібне визначення.

‒ Малий, люди і на Марсі люди, – промовив він, постукавши по плечі хлопця. – Алкоголь, наркотики, проституція. Завжди знайдеться клієнт і продавець.

Ліам підвівся та кивнув у бік годинника.

‒ Час іти.

Піднялися на перший рівень. Навколо нікого не було. Шлях до вантажного космодрому пролягав через кілометровий підземний тунель. До вильоту корабля залишалося хвилин сорок. Металева стеля завібрувала.

‒ Знову уламки, – констатував Мейсон. – Казали можуть впасти декілька штучних супутників.

‒ Погано…

Хлопця перебив гучний гуркіт.

‒ Б’є сонячні панелі, – сказав Ліам, що йшов, не зводячи погляд зі стелі. – Якраз над нами.

Попереду, в декількох сотнях метрів по прямому тунелю, спалахнув вибух. Світло замигало. Невеликий уламок Фобоса, що випередив батька, пройшов через двохметровий шар ґрунту та пробив залізо-бетонний щит. За декілька секунд ударна хвиля дісталась чоловіків. Повітря легко вдарило в обличчя і в цю ж мить потягнулося назад до пробоїни. Сенсори спрацювали і в метрах десяти прохід було заблоковано.

‒ Прокляття! – викрикнув Мейсон. – Ненавиджу Марс!

Капітан прикусив кулак. Паніка стукала пульсацією в скронях. Секунда вагань і Мейсон рушив в протилежному від потрібного напрямку.

‒ Гайда, може встигнемо на пасажирський, – промовив він.

Ліам не зрушив і з місця. Його погляд бігав стінами.

‒ Агов! – крикнув капітан.

‒ В мене є ідея, – промовив Ліам та рушив за товаришем. – Під нами має бути технічний поверх з батареями та комунікаціями.

Тепер вже Мейсон зупинився.

‒ Вхід має відкриватися простою панеллю, – продовжував Ліам. – Ти не бачив таку по дорозі?

Той у відповідь заперечно похитав головою. Далі йшли мовчки. На самому початку тунелю, знайшли. Ліам дістав з кишені пристрій для злому.

‒ Давай я попробую, – сказав капітан та використав свою картку.

Спрацювало. В декількох метрах відкрився невеликий люк.

‒ А бути суперінтендантом в’язниці вигідно, – промовив Мейсон, розвівши руки.

Іти було незручно. Навіть капітану доводилось пригинатися. Світло продовжувало мигати. В місці падіння метеориту бетонну підлогу пробило. Лише металеві панелі втримали камінь. Вм’ятина сягала декілька метрів в діаметрі.

‒ Вдарить струмом? – запитав Мейсон, біля розриву електромережі.

Ліам задивився на іскри, що роєм вилітали від замикання.

‒ Ніби не повинно, – запевнив він більше себе.

Капітан видихнув та побіг. Хлопець відразу за ним. Розряд не отримав, але запах смаленого волосся відчутно вдарив у носа.

Рухались швидко. Не до розмов. Вкінці поверху така ж невелика драбина та люк, який зсередини відкривався вручну. Першим поліз Мейсон. Повернув ручку та привідкрив люк. Почулися постріли.

‒ Що там? – прошепотів Ліам.

Капітан закрив отвір та відповів:

‒ Хтось з Альфи стріляє. Якраз біля нас.

Світло знову погасло, з темряви пролунало питання:

‒ Стріляють? По кому?

‒ Не знаю, – промовив Мейсон та зняв з плеча гвинтівку. – Але виліземо – будуть по нас.

Лівою рукою знову привідкрив шпарину. На якусь мить завис, прицілився і вистрілив спецпризначенцю в спину. Той витягнув дротик та відразу знепритомнів.

Мейсон виліз та оглянувся. Позаду вхід у майстерню. Він тут був.

‒ Там за рогом посадковий тунель, – промовив для себе та Ліама, вказуючи пальцем в бік непритомного чоловіка.

Автоматна черга. Якраз звідти. Кулі покотились підлогою, залишаючи в ній рівний ряд із пробоїн. Пройшлися спецпризначенцем та стіною. Погляд капітана йшов за понівеченою стежкою слідом.

‒ Вогнепальна, – прошепотів він, втупившись у калюжу крові, що розросталася.

‒ Але звідки?

В проході показався чоловік з автоматом у руках. Потягнувся до трупу. Два постріли. Прямісінько йому в скроню. Часу було достатньо, щоб повернути голову направо та побачити стрілка. Мейсон додав третій дротик в спотворену гримасу. Це вже грозило передозуванням та летальними наслідками. Кивнув у бік кишені Ліама. Той відразу дістав пістолет.

Кроки. Вбивця не сам.

‒ Сховайся за мною, – шепотів капітан.

Ліам присів та притиснувся до стіни. Пістолет в долонях тремтів та ковзав від холодного поту. Мейсон рухався навприсядки. Прислухався, намагаючись ідентифікувати місце противника. Висунув гвинтівку у прохід та випустив чергу з пострілів по діагоналі. Щось зашаруділо і гупнуло. Влучив. Кивнув до товариша, мовляв, рухаємось далі. Виглянув за ріг. Розпластане тіло і більше нікого. На підлозі неподалік лежав пістолет, справжній. Мейсон закинув гвинтівку назад на плече.

‒ Нова модель Desert Eagle, – промовив та підняв його капітан. – Класна іграшка.

‒ Але ж я їх не випустив, – невпевнено сказав Ліам.

Мейсон подивився на нього. Тремтіння в голосі звучало правдоподібно. Похлопав Ліама по плечу та забрав у трупа спецпризначенця картку доступу. Спробував застосувати до ліфту свою. Відмова. Тепер померлого лейтенанта Фіша. Спрацювало.

‒ Протокол евакуації спрацював, – сказав Мейсон. – Тюремний корпус пошкодило, от камери і відкрилися.

Ліфт відчинився. Ліам зайшов всередину. Капітан відразу за ним. Зупинився в проході. Зуби зціпленні, м’язи на обличчі напружені. Лампочка мигала червоним, вимагаючи зайти. В голові гуділо, туди настирно лізли неприємні спогади. Важко видихнув та зробив крок назад. Постріл у голову власника пістолета, два у вбивцю лейтенанта. Магазин порожній. Викинув «Орла пустелі» та мовчки зайшов у ліфт.

Якусь мить дивився в перелякані очі Ліама та промовив:

‒ Той з Альфи захищав шлях до пункту запуску. Не тільки ми маємо плани на цей корабель.

Хлопець мовчав. Коли ліфт зупинивсь, відразу сховався за дверним просвітом. Мейсон по інший бік. Тихо, ніби нікого немає. Здалека почулися постріли. Капітан виглянув. Невеликий коридор до пункту керування був порожнім. Не видаючи жодного звуку, рушили туди. Ліам тримався в стороні. Мейсон використав картку лейтенанта. Сховався за стіною і кинув світло-шумову гранату у напіввідчинені двері. За спалахом відразу послідували постріли. Стріляє мінімум двоє. Кулі летіли у ліфт, стіни та стелю. Десяток секунд і магазини спорожніли. Капітан заглянув у кабінет. Двоє з Альфи намагалися сховатися за столом.

‒ О’Райлі ти? – запитав Мейсон.

‒ Капітан Мартін? – у відповідь промовив той, потираючи очі.

‒ Так.

О’Райлі підвівся на ноги. Нарешті в очах почало розвиднюватися, а у вухах зникати гул.

‒ Стронг, свої, – сказав він до напарника, що так і сидів поза столом. – У нас тут трохи проблеми, кеп.

На останньому слові знову пролунав постріл. Невелике вікно, що виходило в ангар пробила куля. За неї прилетіли ще декілька. Пластик посипався на підлогу.

‒ Я помітив, – сказав Мейсон та вздовж стіни рушив до вікна. – Ліам, сядь краще в кутку.

‒ Ув’язненні захопили корабель, – промовив Стронг, перезаряджаючи свою гвинтівку. – Але тільки звідси можна ініціювати запуск.

Мейсон дістав з кишені телефон та через його камеру намагався дослідити периметр.

‒ Наші пішли вибивати їх, – сказав О’Райлі, рухаючись навприсядки до вікна. – Фіш зверху прикриває, ми тут.

‒ Фіша вбили, – пролунав невпевнений голос Ліама.

Всі похмурніли. Лише капітан так і сидів під вікном з телефоном над голою та незмінним виразом обличчя. Один стрілок з снайперською гвинтівкою на другому ярусі. Двоє з автоматами внизу. Неподалік від них з’явився ще один.

‒ Що там? – запитав О’Райлі, що вже стояв по ліву руку від Мейсона.

Той якусь мить завагався, вдивляючись у екран. Невеликий спалах і все стало на місця.

‒ Гранатомет! – викрикнув він. – Лягай!

Вибух. Металеві двері розірвало і вибило зі стіни. У вухах дзвеніло, в грудях загорівся біль. Мейсон підвівся. Картинка перед очима рябіла. Поряд на колінах стояв О’Райлі. Розгублений погляд, але вже заряджав новий магазин до гвинтівки. Ліам так і сидів в кутку, руки біля голови, в одній із них пістолет. Стронг кудись повз. З його вуха текла тоненька цівочка крові.

Капітан виглянув у вікно. Три строкаті постаті рухались до них. Мозок нагадав про снайпера і тіло сіпнулося вбік. Постріли. О’Райлі перерізав противникам дорогу. Мейсон висунув гвинтівку і навмання пустив чергу. Прямо біля нього пролетіла куля та вп’ялася в протилежну стіну. Гул у вухах так і не зникав. Металевий дощ продовжував прошивати все до чого міг дістатися. Стронг відстрілюватися через двері. Зупинився. Щокою потекла гаряча кров. На останніх спалахах свідомості спустошив магазин.

Знову гуркіт. Цього разу інакший. Стіни, підлога, стеля – все навколо тряслося. Ударна хвиля легко вдарила тіло. Мейсон виглянув у вікно. Вогонь, уламки. Дрібні предмети вилітали в пробоїну від метеориту. Постріли вщухли. Часу мало. Треба… Побачив, як Ліам біг до кисневих шоломів. Декілька рухів і юнак вже кидав їх товаришам. Одягнув. Шолом туго затягнувся на шиї, утворюючи герметичне з’єднання. Насичене киснем повітря трохи привело до тями. Подивився вбік корабля. Цілий. Пускові ворота також неушкоджені. На підлозі нерухомо лежали мертві нападники.

‒ Ініціюю запуск, – почувся голос О’Райлі з динаміка. – В нас є десять хвилин, щоб добратися до корабля.

Вийшли у коридор. Шоломи ніхто не знімав. Незабаром знову доведеться виходити у безкисневий простір. Бігти було важко. Мейсон тримався позаду. Легені боліли, скроні нестерпно пульсували. Якби не пропущений обід, його б точно знудило. Червоне світло мигало навколо, навіваючи страх. Нарешті ліфт. По дорозі вгору всі троє мовчали. Двері відчинилися. Першим вийшов О’Райлі. Трупи навколо захопили його погляд. Звук пострілу вдарив по вухах. Поточився назад у ліфт, тримаючись за скривавлений бік.

‒ Справа, – ледь видавив він.

Мейсон дістав гранату, активував. Вичекав до останнього та кинув в коридор. Далі справа техніки і за мить ціль вражена. Додав два контрольних постріли в груди. Магазин світився червоним – залишилось тільки три кулі. Рушив до виходу на майданчик, захопивши зброю злочинця. Французька гвинтівка Famas G9. Дружба між колоніями не перестає радувати.

Ліам вів О’Райлі під руку. Стони спецпризначенця чулися і через шоломи. Не опускаючи автомат, капітан зиркнув на нього. Поранений тримався за лівий бік. «Внизу. Хіба нирка», – пронеслося в голові Мейсона. – «Підлатаємо».

Двері відчинилися. Шлях до корабля був вільним. Лише декілька трупів членів Альфи лежали на шляху. В десяти метрах внизу тіла інших. Ворота над головою почали відкриватися. Треба поспішити, щоб не отримати зайвої радіації.

‒ Візьми в мене картку, – пробурмотів О’Райлі, киваючи в сторону шматка пластика на поясі.

Мейсон похитав головою та дістав із кишені пропуск померлого лейтенанта. Приклав до сенсорної панелі. Зелений спалах і двері до шлюзу відчинилися. Тільки повітря наповнило невеликий прохід, відчинилися і двері в сам корабель. Зайшли.

‒ Нам туди, – промовив О’Райлі. – Там командний пункт.

Капітан Мартін похитав головою:

‒ Знайдіть з Ліамом медкорпус. Тобі треба закрити рану.

‒ Він тут недалеко, – махнувши в іншому напрямі, сказав О’Райлі. – Будьте обережні, кеп.

Мейсон кивнув і пішов направо вузьким коридором. В них залишалося декілька хвилин, щоб зайняти свої місця. Корабель має розташуватися вертикально. Після цього система ініціює запуск. Не найприємніший буде політ, якщо вони не сядуть у крісла.

Гуркіт. Гідравліка незабаром запрацює. Пришвидшив ходу. По ліву руки спальні відсіки. Всі відчинені. Тримав зброю напоготові. Повернувся перевірити один із них, як за дуло вхопилися знайомі протезовані руки. Зейн вивернув гвинтівку і вдарив прикладом в обличчя. Черга пострілів пролетіла повз. Наступний удар коліном в живіт і капітан відпустив зброю. В Мейсона були долі секунди. Врізав ногою у груди Зейну. Той впав на спину, впустивши автомат. Дістав з-за поясу пістолет. Важкий черевик прибив руку до підлоги. Ще раз і ще раз. Відбив пістолет подалі. Тепер удар в обличчя. Капітан заніс ногу знову, але отримав стусан в ліве коліно. Металеві кістки Зейна мало не зламали чашечку. Мейсон впав противнику на груди. Тепер забивав зверху передпліччям. Але Зейн ніяк не здавався і, махнувши навмання, влучив у кадик капітану. Якась мить і важкий хват охопив горло. Скинув в сторону. Мейсон врізався потилицею в стіну. В очах потемніло. Секунда і в обличчя летів удар від Зейна, що стояв поряд на колінах. Ухилився. Рука залишила вм’ятину в обшивці. Капітан взяв противника в трикутник. Коліно боліло, але бійку потрібно закінчувати. Відчув, як тіло відривається від підлоги. Затиснув захват ще сильніше. Хребці затріщали під тиском.

Мейсон відпустив хват. Спираючись на стіну підвівся та покульгав до гвинтівки. Тіло Зейна лежало нерухому. Постріл з Famas закріпив це.

Двері до командного пункту були останніми по коридору. Відчинились перед ним автоматично. Всередині двоє чоловіків.

‒ Опусти зброю! – викрикнув один. – А то я його пристрелю!

«Останній з дев’яти», – пронеслося в голові капітана Мартіна.

Життям єдиного пілота ризикувати не варто.

‒ Мужик, ми в одному човні, – промовив Мейсон. – Не психуй. Без нього ми нікуди не полетимо.

Корабель почав хилитися вбік. Капітан сперся спиною об стіну. Єдина миттєвість можливості. Палець ніби сам натиснув на курок. Куля не схибила та привела за собою кривавий потік. Чоловік впустив пістолет та вхопився за прострелену шию. Поточився вбік. Ще один постріл. Повз. Наступний влучив у чоло. Якусь мить Мейсон та пілот дивилися на тіло, що сунулося до стіни, ковзаючи свіжою кров’ю.

‒ Сідайте у крісло, – прозвучав невпевнений голос пілота.

В дверному просвіті показались О’Райлі та Ліам. Капітан посунувся стіною до них та поміг зайти. Двері зачинилися. Корабель повернуло настільки, що на стіні можна було стояти.

‒ Хвилина до зльоту, – більш впевнено лунав голос пілота, що вже сидів пристебнутий у своєму кріслі.

Трійка пасажирів всілися в останні місця. В невеликому вікні виднілося небо. Ракети носії активувалися. Невелика вібрація і корабель здійнявся угору.

Ліама трохи трусило. Десь за спиною Фобос мчав назустріч до свого батька та загибелі. До загибелі усього, що більше століття будували люди на Марсі. Хлопець подивися на свої скривавлені руки. Тепер погляд так і тягнувся наліво. Там лежав труп Кевіна Кросса, що зі своїми дружками хотів захопити цей корабель. Повернув голову в інший бік. Поряд сидів капітан Мейсон Мартін. Обличчя розбите, на колінах гвинтівка.

‒ Ну що? Всі готові до нового життя на Землі? – запитав він, порушивши довгу тишу та тихо додав. – Чи до старого.

Всі мовчали. Пілот заклопотано клацав щось на панелі. Порожні крісла біля нього натякали, що одноосібне керування кораблем унікальний досвід. О’Райлі лише на секунду привідкрив очі та знову провалився у сон. Часу зайнятися дозуванням знеболювального в них не було, тому зараз він не найкращий співрозмовник. Ліам же думав. Як ніколи було над чим подумати.

‒ Що ти зробив на Землі? – запитав хлопець. – Чому відправився аж на Марс?

Мейсон привідкрив рота, але зупинився. Брехати на друге питання він звик, але от перше йому ще не ставили.

‒ Затримував одного покидька… Все пішло погано. Для нього. І для мене.

Ліам потер втомлені очі. В свідомості замигали свіжі та криваві спогади. За ними показався і хороший.

‒ Корабель завантажений добром губернаторами, його комп’ютерами, наркотиками, – сказав хлопець та посміхнувся. – Ми таки дістали його.