Епоха пари

 

Потяг намотував кілометри, купе мірно хиталося.

— Безкінечність дороги, — посміхнувся вусань. Потяг Чернівці — Київ долає ці нещасні чотириста кілометрів аж за десять годин. В той час як британський за годину пролітає понад сотню, наш робить насилу сорок кілометрів. От вам — прогрес.

— Все вам не подобається, пане. І взагалі, ­летіли б цепеліном. Він запросто донесе вас до столиці за три-чотири години.

— Цепеліном незручно, — скривився чоловік, — потягом прибуду о сьомій ранку, а цепелін прибуває аж о першій дня. А мені ще бізнес робити. Та ще поки від Борисполя доберуся...

— Ось тут ви не праві, із Борисполем сполучення дуже хороше. А взагалі причальні щогли внутрішніх сполучень є не тільки в Борисполі. І до будь-якої з них ходять паробуси: пів години — і ти на Хрещатику. І щодо наших залізниць ви теж не праві: у нас потяги теж добряче женуть, візьміть от маршрут Львів–Київ, чи Київ–Білгород. А Чернівецький... Хоч наше місто й маленький Париж, але наголос тут на слові саме "маленький" — провінція як-не-як. Не кажучи вже про те, що якщо б він витрачав на дорогу шість–сім годин, то відправлялись або прибували ми б уночі, а це непрактично. А оскільки їхати нам довго, то пропоную познайомитись.

— Я — Андрій, — Подав голос наймолодший, — Працюю програмістом.

— Ким? Ти, хлопче, не мудри, по-людськи скажи, — прогудів у відповідь вусань.

— Програми складаю. Які обчислення виконують.

— Бухгалтер?

— Ні, зовсім ні. Втім, якщо ви згадали бухгалтерів, то, мабуть, бачили на чім вони працюють? Такі прилади, арифмометри. Виставляєш цифри, крутиш ручку, смикаєш важіль — і в результуючому віконці видно результат обчислення.

— Ну бачив, — відповів вусань, — хто їх не бачив.

— Щось подібне, тільки складніше, у нас, — усміхнувся юнак, — Ще у 20-х роках ХІХ століття Чарльзом Бебіджем були запропоновані проекти диференційної та аналітичної машин. Диференційна машина і зараз використовується для обчислення табличних значень математичних функцій, вона чимось споріднена зі звичними арифмометрами, а от аналітична машина поклала початок розвитку сучасних обчислювачів. В своєму пристрої Чарльз Бебідж використав механізм зчитування з перфокарт, аналогічний до механізму ткацьких станків Жискара. Його помічниця, Ада Лавлейс не тільки склала першу програму, але й чітко описала машину та її можливості. Аналітична машина уже тоді мала усі блоки, які необхідні сучасним обчислювачам: блок зберігання даних, арифметичний пристрій, блок управління та пристрій вводу-виводу. Бебідж за життя не встиг побудувати своє дітище,[1] і його ідеї були втілені Адою Лавлейс. Незважаючи на очевидну недосконалість, ця машина була велетенським кроком в розвитку обчислювальної техніки, а розрахунки, проведені на ній, дали змогу будувати досконаліші моделі. Після цього машиною зацікавились військові і поява швидкісних турбін на цепелінах — саме її заслуга. Як завжди, з часом знайшлося застосування і у мирних цілях. Теперішні обчислювачі використовують для безлічі справ. Наприклад — для планування виробництва...

— Саме так, — несподівано прогудів новий голос у відчинені двері в купе, — як говорив шановний перший президент Володимир Винниченко: «Україні бути або соціалістичною або ніякою». А в істинному соціалізмі головне план. Вітаю шановне панство, я їхатиму із вами до Києва, Ігор Петрович, депутат Народної Ради від Кам`янець-Подільсткої області. Радий познайомитись.

— Андрій, програміст Чернівецького Інституту Планування, — знову відрекомендувався юнак.

— Богдан Зіновійович, — піднявся вусань.

— Не Хмельницький часом? — пожартував депутат.

— Хмельницький, але не той, інший. Пивовар я.

— Станіслав Олексович, — промисловець.

— І як там наша промисловість поживає?

— Та чудово. Зараз звечоріло, будь ласка, ввімкніть світло. А лампа — виріб мого заводу.

— Ну подивимось, подивимось, — депутат повернув ручку освітлення. Почулось тихе шипіння, за мить спалахнув вогник і купе залило жовтаве світло, яке, втім, швидко побіліло.

— Ого! — мовив Ігор Петрович, — Яскраво як! Либонь нові лампи поставили.

— Вгадали! Чернівецька залізниця закупила їх у мене однією з перших.

— Яскраві вони… дорогі мабуть?

— Та ні, зовсім ні. Зніміть ковпачок та роздивіться.

— Ні, розказуйте вже, коли нема тут комерційної таємниці. Добряче, мабуть, заробили?

— І заробив. Ми ж не наші сусіди, які розуміють соціалізм як придушення усіх підприємницьких потуг. Самі цитували Винниченка, самі говорили про плани... Якщо я не матиму інтересу покращувати продукцію, то хто матиме інтерес покращувати життя? А податки я плачу і зарплату піднімаю. Хто працює — той і живе добре, — образився промисловець.

— Та не ображайтесь, пожартував я. У нас, у Раді, ліві часто виступають з різними ідеями роздержавлення, але їх виборці — люмпенізовані прошарки населення. Вічні бунтарі, невдоволені, безробітні. Ті, хто не може або не хоче жити власною працею. Для таких гасло «відняти і поділити» вельми привабливе. А вашими стараннями таких людей у державі стає дедалі менше.

— Швидко йде прогрес, — зауважив Богдан Зіновійович. — Хоча у моїй справі він може радше зашкодити, ніж допомогти. Давні рецепти, перевірені часом... Втім і я не цураюсь нових технологій, не цураюсь.

Запанувала мовчанка.

— А ви Київ добре знаєте? — запитав по якійсь миті Андрій, — бо я там вперше буду, і не маю уявлення, як добиратись.

— А вам куди?

— На Бровари, в Київський Інститут Обробки Інформації, КІОІ. Там нам виділять достатньо машинного часу на їх обчислювачі, бо наш, чернівецький, цю задачу б рік рахував.

— Та ну? Що ж у вас там таке?

— Статистика та кореляція, нічого більше. Зате багато. В багажі три валізи з перфокартами їде. У Києві потужні обчислювачі, довго рахувати не будуть. Не більше доби. Якщо помилки немає, — подумавши додав програміст.

— Зачекай, ти хочеш сказати, що ці валізи — і є твоя програма? І тобі волочити їх через усе місто?

— Саме так. Тому й хвилююсь. Щось порадите?

— Ну, мережа паробусів та парових трамваїв хороша, але з такими валізми… Хіба що таксі взяти.

— То ж дорого, мабуть? У мене ліміт… Втім мене пообіцяли зустріти, не думаю, що у них вперше це. Якось буде.

— А що, панове, — втрутився в розмову Богдан Зіновійович — чи не повечеряти нам? Тут, звісно, є непоганий вагон-ресторан, але мені дружина у дорогу дала чималенькі запаси, і викидати їх просто жаль. Що скажете?

— У мене теж із собою. — почервонів Андрій.

— Тоді я приєднаюсь до шановної компанії.

Ну а з мене медовуха, — мовив депутат. Зачекайте хвилину, — і покинув купе.

 

Вийшовши на перон Андрій без проблем впізнав зустрічаючого по великому плакату, що той тримав над головою «КІОІ». Привітавшись, вони віддали носіям валізи та попрямували підземним переходом в бік міста.

— Далеко нам іти? — поцікавився Андрій. — Я Києва зовсім не знаю.

— Та що тут знати: інститут розбагатів на авто, і одне прислали за вами. Доїдемо.

Вийшовши із підземного переходу вони підійшли до невеликого паромобіля, що зручно примостився на стоянці. Через хвилин десять котел прогрівся і машина рушила.

— А машин мало, думав більше буде, — поділився Андрій здивуванням. І пояснив, — Я взагалі вперше в столиці.

— Мало — то мало, — відповів водій, — але все одно забагато. Їх кількість спеціально обмежили: димлять, гарчать. Це у мене нова модель, - на газі, двигун замкнутого циклу, то культурно все, а вони… Ще на деякі моделі дизелі ставлять, але це дорого. Зате їдь — хоч у свої Чернівці.

— А турбіну на самоходи не ставлять?

— Чому ж не ставлять. Ставлять. Але рідко: запотужна та завелика. Турбіна, гідроперетворювач… на танки, потяги, цепеліни — запросто, а от самохід дорогий буде. А дизель, він малопотужний. Пригадай історію, коли союзні турбінні бронеходи перемололи послідовно східних та західних супостатів. Вони, бач, на дизелі понадіялись. — Водій різко вивернув кермо, вписуючись в поворот. — Столиця… проїхати ніде. Німці он, хоч і програли війну — а машин їхніх на вулицях не менше, ніж наших рідних, — водій замовк, обганяючи величезного вантажного «Запорожця», і закінчив, — Уже майже приїхали.

«Майже» виявилось дещо перебільшеним, але далі вже не було нічого цікавого, аж поки на горизонті не з’явились і швидко почали рости вежі Інституту, побудовані в популярному стилі третьої імперії[2]. Велетенська примхлива вежа основного корпусу, увінчана причальним шпилем цепеліну, цехи обчислювачів, труби, що тонкими голками пронизали небеса… І довкола цього безліч прибраних доріжок, кущів, дерев.

—є, правда? Як вийдете — прислухайтесь, як дрижить земля — це працюють обчислювачі. Їх тут є аж вісім штук, щоправда половину із них завжди займають військові, а на решті час розподілений. Ген там, будується ще один корпус — поставлять обчислювач нового покоління. А з того боку підведена залізнична гілка — підвозять вугілля. А тобі в приймальню. Хлопці віднесуть твої валізи до прийомного блоку, а ти йди відміться в адміністратора, визначись з чергою та ознайомся з правилами.

Машина зупинилась.

— Дякую вам, — нахилив голову Андрій.

— Та нічого, не ти перший, не ти останній, — усміхнувся у вуса водій, — іди уже.

Піднявшись ліфтом на 28 поверх, Андрій, швидко відшукав кабінет адміністратора. Секретарка, молоденька і симпатична дівчина, проглянула відрядження, проштампувала його і кудись відправила пневмопоштою, після чого видала Андрію перепустку до готелю та розповіла як знайти куратора.

Куратор відрекомендувався як Микола Валерійович, і, хоч перше знайомство виявилось сухуватим, вже під вечір вони дружно згодовували металізовані перфострічки приймальному пристрою третього обчислювача. В кінці кожної коробки проходила стрічка контролю, і у випадку невірного зчитування доводилось усе повторювати. І так протягом майже трьох годин, перериваючись тільки на короткий відпочинок. Нарешті, як на коліщатках табло вискочило «прийнято» вони перепочили і сіли покавувати, бо попереду їх чекала безсонна ніч.

Андрій, уявляючи цей момент, думав, що в приміщенні операторної буде шумно. Чернівецький обчислювач вирізнявся таким тріскотом, що доводилось носити захисні навушники, але тут лунало тільки тихе далеке гудіння та відчувалося тремтіння стін. Хлопець закрив очі, обмірковуючи майбутнє. Та голос Миколи Валерійовича повернув його до дійсності.

— Ну, розповідай, що ти туди ввів, — спокійно мовив він, відкладаючи чашку вбік.

— Господарчі розрахунки. Статистика…

— Ти це комусь іншому розкажи, господарчі розрахунки. Звісно вони там є, але що за дані в тій останній коробці, що ти притяг з собою? Програму я переглянув, це дещо змінений кореляційний аналіз, дані, що принесли носильники — без сумніву господарчі. А твої? Зауважу, що ти маєш бути дуже переконливим, щоб я не викликав службу безпеки. Проте, думаю, пояснити в чім справа мені буде простіше, аніж їм. Ну то як? Розкажеш?

— Розкажу, — по хвилі роздумів здався Андрій.

— Давай вгадаю. Якась твоя наукова робота? Прожект? Захищатись хочеш, а тобі не вірять? Так?

— Н-не зовсім. — ще мить Андрій подумав як би збрехати, та відкинув цю думку. Не цій людині… і не тут. Зрештою, знявши голову… — може почекаємо результату?

— Довго доведеться чекати, вважай цілу ніч. Тому ти розповідай, а там вирішимо. Тільки правду давай. Я не збираюсь на тебе доносити, але хочу знати що ж це таке.

— Там винаходи. Статистика по винаходах за останні двісті років. Умови. Послідовності. Передумови. Особистості… все одним словом.

— Он як? І до чого це?

— Я історією цікавився колись… і ніяк не міг зрозуміти чому, наприклад, Едісон, який займався електрикою, взявся за хімію. Чому забули винаходи Отто фон Генріке. Куди пропали Аллесандро Вольт, Андре-Марі Ампер, чому Майкл Фарадей раптово ударився в механіку, а Тесла розібрав і знищив свою лабораторію.[3]

— Ти ще поцікався алхімією! Там теж багато-багато таємничого. А насправді все просто: електрика як лженаука не витримала конкуренції із справжніми. Звісно щось у ній є. Блискавиця ж гримить. Але по справжньому розумні та практичні люди, як от ти сам назвав: Едісон чи Фарадей — зрозуміли, що там шукати нічого. — Андрію здалось, що Микола Валерійович трохи розслабився.

— Може воно й так. А може й ні. Я заклав ці дані у програму, і якщо кореляційний аналіз не покаже нічого дивного, то на тім все і закінчиться. А якщо тут щось не те, то ми помітимо якійсь аномалії в тій чи іншій галузі. Отоді й можна буде думати що далі.

— А теоретично, про що тут можна думати? Про світову закулісу? Міжнародний комунізм чи масонскі ложі? От вже не думав, що ти теж із криптоісториків…

— Ну не знаю я, не знаю. Я програміст. Що покаже аналіз, чи є співпадіння, кореляція між винаходами різних галузей…Побачимо.

— А ти певен, що вірно задав граничні умови та групи?

— Певен, — зітхнув Андрій, — програма — сама розіб’є. Тому й не міг дома порахувати, обчислювач нашого інституту функцію просторової кореляції не підтримує. А емулювати — довго.

Куратор замислився.

— Чекай, хлопче. Сказавши «А» говори і «Б». Ти допускаєш, що хтось впливає на розвиток науки у світовому масштабі. Так? Але для того, щоб це змогти зробити… щоб впливати на якійсь процеси в системі — потрібно бути поза нею. І хто то? Таємний орден? Щось мені згадується голлівудське сінема.

— Ну в рамках даної гіпотези, — зауважив Андрій, –логічно дискредитувати такі ідеї. Побачимо, що покаже обчислювач.

Ніч проминула в розмовах і роботі. А на ранок…

— Ти ба! Ніколи б не повірив. — Микола Валерійович прошелестів роздруківкою результату. Потім звірився з програмою, — наче помилки немає.

— Точно немає. Перевірено., — обхопив голову руками Андрій. Вона боліла і жаданий результат відступив на другий план, залишилась тільки втома. — Ось графіки кореляції. І кожного разу, як відбувалось зацікавлення електрикою — сплеск, — вони нахилилися над листком, — коли кожного разу на кривій, що відповідає електриці — провал, то на якійсь іншій — пік. Саме в прикладних науках. Математика он — пряма лінія. Можна сказати, що втручання не було. Алхімія — пряма лінія.

— Ти вже думав, що далі робитимеш? Ти розумієш, що це значить?

— Не думав. Просто було цікаво…

— Цікаво… курва… пробач. Цікаво. Ми під контролем, хтось грається із нами, із нашою історією. Що робити? Нащо я за це взявся… Значить так, бери цю папку з копіями результатів, і їдь до себе в Чернівці. Я знову прожену твої дані окремо, щоб не зв’язали з тобою. Якщо результати співпадуть — а вони співпадуть…

— Що ви зробите?

— Я? Піду в СБУ. Все їм викладу, покажу. Хай перевірять. А до того, прямо сьогодні, переговорю з деким зі знайомих у верхах, із людьми, яким вірю, хай підготують ґрунт. А ти вертайся. Як все розкрутиться — тебе знайдуть. Не розумієш? Бачу, що ні. Не треба мені твого винаходу, і слави не треба. Волів би ніколи не знати про це…

— Чому ж? — від здивування сон в Андрія відступив.

— Тесла закінчив у психушці. Ти сам говорив. Вольт. Ампер — пропали. А скільки ще пропали — і про них ніхто не знає? Їдь до дому і чекай звістки. Добре?

— Я вам вірю.

..

Коли Андрій приїхав до дому, його зустрічали як вісника з того світу. На обчислювачі сталась пожежа майже зразу після його від’їзду. Одна людина загинула.

Прийшовши до дому, Андрій купив пляшку «Медової найсмачнішої», і, дивлячись на папку з результатами, випив її всю.

Це йому не допомогло.